Кармен Ріко-Ґодой

БУТИ ЖІНКОЮ І НЕ ПОМЕРТИ, НАМАГАЮЧИСЬ ЗАЛИШИТИСЯ НЕЮ

Журнальний варіант

З іспанської переклали Галина Верба та Наталя Хижняк

Перекладено за виданням: Carmen Rico-Godoy. Como ser una mujer y no morir en el intento. EL PAPAGAYO EDICIONES TEMAS DE HOY, 33ra ediciоn, mayo de 1991. — 196 pag.  

ЛІТО

Його бажання ніколи не співпадають з моїми

 Життя моє доволі складне. У мене троє дітей і вже третій чоловік. Гадалки та провидиці завжди говорили мені, що три — це моє магічне число. Проте я не розумію, що є магічного в моєму третьому чоловікові, який лежить на лежаку поруч зі мною і хропе, незважаючи на те, що про нього скажуть люди поруч на пляжі.

Щоправда, тут, на цьому чортовому пляжі, нікого і ніщо не турбує. Цього року мені зовсім не хотілось їхати сюди, в Марбелью, а тим більше у серпні. Хай би хто-небудь узяв на себе сміливість і взагалі скасував цей місяць — щоб не було його в календарі. А може краще змінити систему освіти так, аби школи починали навчальний рік у червні. І ніяких тобі клопоту з канікулами у серпні?

Майже все, що відбувається у цей місяць, невдале. В тому числі і мій день народження, що припадає на тридцяте число. Щоразу день стає коротшим і коротшим. У цей день або пекельна спека, або вітрюган до нестями, або ж того гірше — ллє як із відра. Як на мене, то найгірше — друге. Від вітру я стаю ще неврівноваженішою, ніж як про мене кажуть мій теперішній і колишні чоловіки. Якщо справді я така божевільна, то винні в цьому вони і цей вітер. Вітер дратує, виводить з рівноваги і мене, і мою собачку Аду. Ада має ім’я героїні роману Набокова. Це треба затямити раз і назавжди, бо багато хто думає, що це скорочено від Аделаїди чи щось подібне. Коли дме східний вітер, вона залізає під ліжко і ні кроку звідти, навіть якщо треба до вітру.

Я б теж не проти поніжитися в ліжку, коли свище такий вітер, як оце сьогодні. Та де там. Антоніо, мій третій чоловік, наполіг, щоб ми пішли на пляж. Йому байдуже, чи дме там вітер чи не дме.

— Добре, тоді йди сам. Я побуду вдома. Мені треба дещо прочитати, а потім приготую щось смачненьке. От тільки на пляж мені йти не хочеться.

 Я пояснювала йому все це, поки мила тарілки після сніданку.

— Е-е, ні. Як це ти залишишся, а я поїду? Хіба тобі не подобається море? Навіщо тоді ми приїхали сюди? Та й взагалі, навіщо щось готувати? Поїмо десь на пляжі, а ввечері сходимо в ресторан з Маріано і Чело.

— Ні, тільки не з Маріано і Чело, нізащо! Ти ж мені нічого не казав!

— Як це не казав? Учора ввечері. Мабуть, вони зателефонували тоді, коли ти була у саду. Ми домовились повечеряти разом. Вони такі милі, про тебе дуже хорошої думки, а з Маріано взагалі не буває нудно.

— Ага, хіба що! А я вважаю, що він такий нестерпний, як той понеділок, з якого не хочеться починати тиждень.

Тут Антоніо підійшов до мене. Йому вдалося пройти неураженим через мою чорну ауру і промені гніву, що я випромінювала, і ніжно поцілував мене в шию — я ніколи не могла встояти проти цього. Поцілувавши його у відповідь, я здалась:

— Ну, добре, добре. Підемо в ресторан з твоїм другом Маріано. Якщо тільки вітер не позмітає геть усі ресторани.

— Аякже, люба. Ну, ходімо на пляж хоч на трішечки. У такі дні і людей там менше, і море краще й чистіше.

—Та ні, серйозно, я краще лишуся вдома, чесно.

— Без тебе мені буде нудно. Якщо ти не підеш, то й я не піду.

О, Господи! Ну чому я завжди потрапляю в ту саму пастку? Чому я так легко стаю заручницею сентиментального шантажу? Чому не можу сказати прямо і спокійно, широко посміхаючись: «Не будеш ти нудьгувати без мене, от побачиш! Ну ж бо, йди сам, а я лишуся вдома. Любий мій, я тебе так кохаю!»

Я не вмію цього робити. В подібних випадках я обов’язково роблю дві дурниці: по-перше, виказую йому, що він занадто владний, егоїстичний, не зважає на те, чого я хочу, а чого не хочу; по-друге, йду разом з ним на пляж у чорному гуморі, приховуючи власну поразку і невдоволення від того, що роблю не те, що мені хочеться.

— Ну, гаразд, любий, — кажу, знімаючи фартушок, і йду до спальні.

Навмання закидаю в пляжну сумку крем для засмаги, рушники, радіо, книжку, яку саме читаю, дві футболки, гаманець, ключі, пилочку для нігтів, щітку з довгими товстими голками, додаток до недільного випуску газети «Ель Паїс», ручку, щоб розв’язувати кросворди, кепку з довгим козирком і одне яблуко. Неймовірно, скільки речей потрібно на пляжі.

— Ну, ходімо вже. Як скажеш, так і підемо, — кажу я, стаючи перед ним з викликом: сумка в лівій руці і ключі від машини у правій. — Хто за кермом? Ти чи я?

Я читала в його погляді, що переступила межу. Якби це було з моїм першим чоловіком, то він би вже вилаяв мене по перше число і на цю пору — у даному випадку ранішню пору — ми вже вели б з ним справжні військові баталії. Та це й зрозуміло, бо Жоау — бразилець, а бразильці усі, і Жоау в першу чергу, доходять до точки кипіння значно швидше, ніж інші смертні.

— Та я ж тільки хочу сказати, — продовжувала я, кинувши додолу сумку, — чому це я завжди маю робити те, що хочеш ти? Чому я не можу робити те, що мені до вподоби?

Антоніо закрив газету, якось незграбно її склав і глянув на мене. Погляд його якось пом’якшав, чи то, може, відбилася в ньому звична байдужість. Однак це мене трохи заспокоїло, бо враження спочатку було таке, ніби я пройшла повз шеренгу солдат, кожен з яких мав наказ на розстріл і вже цілився, проте мені вдалося вийти неушкодженою. Таке враження, що раптовий приступ поганого настрою, що мене охопив, розвіявся, а натомість мене сповнювала ейфорія. Антоніо встав, узяв у мене з рук ключі, підняв пляжну сумку з підлоги і, поцілувавши мене у скроню, промовив:

— У тебе критичні дні? — а потім додав: — Пес, звісно, залишиться вдома.

Ада виповзла зі своєї схованки під ліжком і, коли побачила мене з пляжною сумкою в руках, побігла за мною і вже чекала, примостившись біля моїх ніг, готова вирушити на пляж.

— Це не пес! Це сучечка, і звати її Ада! І не обов’язково, щоб у мене були критичні дні, якщо мені не хочеться йти на пляж!

Чесно кажучи, кричала я таки голосно. Навіть занадто. Я заздрю акторам, що володіють своїм голосом і можуть керувати ним. Я не спроможна на таке. В одну мить я переходжу від нормального тону на крик, майже без паузи. У мене відсутні усі ці середні напівтони, що виражають погрозу, стримане невдоволення, гнів. Я одразу починаю кричати, а в цьому випадку ще й тому, що Антоніо вже відчиняв двері на вулицю і не почув би мене, якби я не кричала.

Безперечно, він мене почув, проте зробив вигляд, що не чує, і зник. Чулися його кроки по сходах, що ведуть до саду.

Ада, не виявляючи ніякої солідарності зі мною, пробігла у відчинені двері і задріботіла по сходах, залишивши мене геть однісіньку. І — зізнаюсь — доволі збуджену і розхристану. Тіло вимагало від мене зробити щось гучне, що справило б враження. Натомість я лишилася в приниженому становищі: сама вдома, без пляжної сумки, без ключів від машини і без грошей, бо гаманець лишився у сумці.

Від пориву вітру двері з грюкотом зачинилися. Цей звук відлунив у мене внизу живота, проте, ні, дорогі мої, ніяких місячних у мене не було. Що було, то це проклятий східний вітрюган, що пронизував мене аж до самісіньких кісток. Він проникав до самої глибини, що стало причиною мого ранішнього нервового зриву.

Я вийшла з будинку і пішла до машини, що вже рушила. Антоніо саме запалював сигару. Ада на задньому сидінні обнюхувала своїми лапатими вухами вітер. Здається, я забула сказати, моя Ада — це басет-хаунд, належить до породи собак кремезних і міцних, низеньких і довгих, з великими очима і здоровезними спадаючими вухами. Мені її подарував бойфренд, що був у мене між другим чоловіком і Антоніо. Він говорив, що Ада схожа на мене. Дурень набитий. Ну, згодна, я не дуже висока. З моїм зростом 160 см важко претендувати на приз в конкурсах топ-моделей. Але статура в мене непогана: 85—60—85. У мене великі очі, темні і сумні, одним, правда, я трохи кошу, проте це непомітно, хіба що коли я дуже втомлена або напідпитку. Я ношу окуляри, бо це око у мене погано бачить. Мені страх як подобаються окуляри, і вони видаються мені значно зручнішими, ніж контактні лінзи. Ото вже справді лайно.

Тож я так і не знаю, чому це тому гаду здалося, що я і Ада чимось схожі. Ада абсолютно непрогнозована і недисциплінована. Ніколи не знаєш, що вона буде робити. У неї море вподобань і дивацтв. Проте вона гарна, ласкава, з тими, хто їй подобається, — просто чарівна, коли сама того захоче. Але коли на неї щось найде, то вона просто нестерпна.

Ада, що, начебто, вважається моєю собакою, побачивши, що Антоніо бере сумку і ключі від машини, побігла за ним, навіть не чекаючи на мене. Можливо, собака справді кращий друг людини, але, без сумніву, сучка породи бассет-хаунд в жодному разі не найкраща подруга кому б там не було, навіть собі.

Я підійшла до машини, відкрила дверцята й сіла.

— Якщо ти зараз збираєшся грюкнути дверима, пам’ятай, що це твоя машина, — сказав Антоніо, трохи посміхаючись і випускаючи клубок сизого диму з сигари, від якої йшов дивовижний запах. Сказав, таки не промовчав.

— Скажи мені одну річ, Антоніо. Чому це ти завжди маєш дістати мене за живе?

— Мені завжди подобалось, яка ти завше м’яка та делікатна, така жіночна.

— А тобі яке діло до того — критичні дні у мене зараз чи ні?

— Це доведений факт, що у вас, жінок, у цей час особливо дратівлива натура. Ви такі збудливі, що втрачаєте контроль над собою через дрібниці. І хоч ти і будеш сперечатися, але це факт. Не варто це приховувати чи ображатися, як оце зараз. Якщо я маю рацію, скажи мені, я тебе зрозумію і буду стриманішим. Хоча щодо тебе, то необов’язково, щоб у тебе були критичні дні, щоб ти отак розійшлася, не маючи на те жодної причини.

— То ти хочеш сказати, що я істеричка?

— Я тобі такого не казав. Я лише сказав, що ти зненацька втрачаєш над собою контроль і стаєш безпричинно агресивною.

— Не безпричинно. Майже завжди на це є причина.

— Ну то який же привід був сьогодні? Подумай! Майже завжди ти встаєш не з тієї ноги. Скажемо так — з невідомих причин біологічного чи психічного характеру. Я це знаю, то ж намагаюсь не говорити з тобою, аж поки ти вип’єш свої 25 чашок кави.

— Ти подивись тільки, який він чуйний! Ти теж не надто привітний вранці.

— Ти знову заводишся або ж намагаєшся завести мене. Слухай, якщо ти не хочеш їхати на пляж, то скажи мені й годі.

— Але ж я тобі говорила. Я казала, що не хочу їхати на пляж. А ти мене просто морально шантажував. Пам’ятаєш? Ти сказав: пішли зі мною на пляж, моє золотце, без тебе я нудьгуватиму.

— Я тобі не говори «моє золотце». Мені краще з тобою, але якщо ти будеш у такому настрої, краще не їдь.

— Хвилинку. Давай подивимося. Ти просиш мене поїхати з тобою на пляж. Я кажу — не хочу. А ти замість того, щоб сказати: «Ну гаразд, люба. Якщо не хочеш, то лишайся вдома», — кажеш мені, що хочеш, аби я була поруч, що сам ти нудьгуєш, а разом нам буде краще і, щоб я поїхала з тобою. Таким чином ти нечесним способом примушуєш мене їхати, і все усередині мене бунтує. Тому що ти завжди знаєш, чого тобі хочеться і саме так і робиш, а я майже ніколи не знаю, чого я хочу, а коли й знаю, то не знаю, як цього досягти. Знаєш, ти маєш занадто великий вплив на мене, а це лякає мене.

— Ти маєш на мене значно більший вплив, ніж я на тебе, але мене це ні крапельки на турбує.

— Ну ви тільки погляньте! Який він ніжний!

 

Профіль Антоніо, зосередженого на водінні автомобіля: одна рука на кермі, а інша на коробці передач — був дуже привабливий. Чесно кажучи, Антоніо має вигляд на всі сто! До того ж йому дуже личить оцей мій «Фольксваген» кабріолет. Цієї миті відчувалося, що Антоніо випромінює силу, впевненість, володіє як собою, так і світом.

— Досить уже сарказму на сьогодні. Знаєш, мені зовсім не хочеться займатися самоаналізом із самісінького ранку.

Так ні! Антоніо все ж хотілося поставити всі крапки над і.

— Ось. Наприклад, я терпіти не можу собак. А от бачиш, зараз везу Аду на пляж у себе в машині. Маєш визнати, що ми з нею все ж ладимо.

— Ага, тільки заслуга в цьому все ж Ади.

Я милувалася морем, і раптом погляд упав на дзеркало заднього виду, де я побачила себе. Я забула змастити себе зволожувальним кремом після душу, і тепер обличчя в мене було, схожим на папір, виділялися грубі зморшки біля рота. Темні окуляри трохи приховували недоліки, якби тільки не волосся, тьмяне і непричесане з обох боків обличчя. Я посміхнулася — може, так стане краще, але вийшло ще гірше, стало видно жовті зуби.

— Я маю жахливий вигляд, просто неймовірно.

Кинувши швидкий погляд, Антоніо сказав:

— Ти просто бліда. Міський колір шкіри.

— Міг би бути трохи делікатнішим і сказати, що жіночка у тебе завжди гарнесенька.

Антоніо, не дивлячись на мене, посміхнувся. Привабливість його стала просто нестерпною. Цієї миті мені хотілося, щоб ми врізалися в яку-небудь вантажівку чи що. Тут і настав би кінець його привабливості і моїй непривабливості, його зверхності і моїй залежності, його контрольованості і моїй неконтрольованості. Капут, фініта ля комедія. Все в одну мить.

Ми все ближче під’їжджали до парковки біля пляжу, переповненої автомобілями, як раптом прямо у нас під носом одне авто залишило її і звільнилося одне просторе місце для паркування. Антоніо навіть не треба було гальмувати чи зменшувати швидкість. Він просто м’якенько заїхав на це місце.

— Я просто не розумію. Чому ти завжди знаходиш місце, де припаркувати машину з такою легкістю, тоді як мені доводиться кілька разів об’їжджати всю парковку, поки відшукаю хоч яке-небудь місце, — дивуюсь я, виходячи з машини. — Як так? Отой тип, що щойно виїхав, він знав, що ти під’їдеш? Чи ти сам це нюхом відчуваєш? Чи, може, домовився з ним, щоб він тобі потримав місце?

— Випадковість, везіння — називай, як хочеш.

— Річ у тім, що тобі завжди щастить, завжди така випадковість, завжди везіння.

— Не будь занудою. В усьому шукаєш якусь каверзу.

 

 

Баталії на пляжі

Він прямував попереду мене у супроводі Ади. Обоє йшли босі по розпеченому піску з такою невимушеністю, ніби прогулювались центральною вулицею Мадрида, Ґран Віа. Після двох років без відпочинку це був мій перший день на пляжі. Мої ноги, взуті у шльопанці за 400 песет, грузнули в піску, а пляжна сумка через плече тягнула вниз, як торба з камінням.

— Подивимося, чи твоє везіння допоможе тобі знайти два вільних лежаки на цьому чортовому пляжі.

Тисячі людей скупчилися на березі моря, розмістившись на лежаках у чотири ряди під тентом. Біля води сотні дітей то заходили в неї, то виходили, бавилися мокрим піском, групи молодих людей жартома топили одне одного, голосно кричали і показували всім свої до нестями довершені тіла. Огрядні сеньйори сиділи там, де закінчувалося море і починався пісок, і чекали, поки маленька хвиля огорне їхні сідниці. Якийсь білявий молодик скандинавського типу міцної будови готувався вийти в море на своєму віндсерфінгу.

Повітря просякло запахом поту, крему для засмаги із кокосовим маслом, кремом «Нівея», дитячою сечею та смаженими анчоусами. Цього разу Антоніо не пощастило. Усі 200 лежаків були вщент зайняті.

Я була в оточенні молоденьких дівчат, що гоцали навколо мене, коли побачила завідувача пляжу, такого собі смаглявого опецькуватого чоловіка, з яким була знайома вже кілька років. Спотикаючись і наштовхуючись на дітлахів, переносні холодильники та голих жінок, я попрямувала до нього.

— Пепе, — покликала я його якомога голосніше.

Пепе повернув голову. Я знову закричала: «Пепе!» — цього разу я помахала йому рукою. Цей Пепе був від мене на відстані півтора метра, але не думайте, що він мене побачив. Він спрямував свій погляд у напрямку до мене і рушив сюди. «І все ж, — подумала я, — зараз я його перехоплю».

Проте Пепе все ще йшов, пройшов повз мене і продовжував прямувати, аж поки не зупинився біля Антоніо. У мене просто щелепа відвисла. Пепе сердечно вітався з Антоніо, плескаючи його по спині. Я подумки вже говорила йому: «Ну як там у тебе справи, мачо!», то ж я, побачивши це, відчувала власну поразку. Було парко, а новий купальник врізався мені в тіло, і воно ледь витримувало такі страждання. «Не хвилюйтеся, коли він намокне, то сяде на тіло, як слід, і не буде терти!» — казала мені дурепа продавщиця, а я — ще більша дурепа — повірила їй.

Антоніо і Пепе балакали, ніби вони були друзями все своє життя. Ада вже полізла у воду і плавала кругами. Її вуха розпласталися на поверхні води.

Спотикаючись, я підійшла до Антоніо і Пепе в той момент, коли останній саме направлявся у верхню частину пляжу.

— Він нам принесе нові лежаки.

— Однак цей тип, як завжди, поводиться, як бовдур. Я пішла до нього, кликала його, а він пройшов поруч і не помітив мене. А тебе так помітив серед всього цього натовпу. Ну чому він мене впритул не бачить? Чи я якась невидимка, чи що?

— Чорт забирай, ну не заводься знову, бо тебе все виводить із себе, хіба не так? Ти ж не збираєшся влаштувати тут скандал бідолашному Пепе тільки через те, що він хотів бути люб’язним?

— Він це робить не задарма. Ти по життю просто всіх корумпуєш небаченими сумами так званих чайових. А потім ми розказуємо про політиків і про мораль. Наговоримо сім мішків гречаної вовни, однак ми перші сприяємо поширенню корупції.

Пепе вже йшов до нас, тягнучи лежаки та матраци.

— Я поставлю вам їх сюди, місце що треба, — недалеко від води і від бару.

— Послухайте, хіба ви мене не пам’ятаєте? — запитала я у Пепе.

— Звичайно ж. Чому ж це не пам’ятаю? Хоча ви трішки погладшали.

— Ну давай, іди вже в воду, — Антоніо намагався попередити бурю, що от-от могла здійнятися, аби я не почала лупцювати пришелепкуватого Пепе своєю сумкою і не вихлюпнула на нього купу прокльонів. — Залиш тут свою сумку і йди подивись, де Ада, щоб, бува, чогось не втнула. Та йди вже купатися!

 

Чужі дві цицьки притягують більше, ніж рідне личко

Вода виявилась значно холоднішою, ніж здавалось на перший погляд чи можна було собі уявити, дивлячись на кількість тих, хто там був. Проте мені такий контраст подобався. Я пропливла трішки серед дітей з плавальними кругами, жирних сеньйор та сеньйорів, які тримались на воді без особливої мети, хіба що з наміром випадково доторкнутися до чужої ноги чи цицьки.

Я почувалась прекрасно в чистій воді і майже в гармонії зі світом та життям у цілому. Пепе зник з моєї свідомості. Раптом я відчула, як хтось, відчайдушно хлюпаючись біля мене, намагається схопити мене за шию.

— Якого біса, Адо! Ти мене тягнеш на дно! Геть від мене!

Ада лизала мені обличчя і незграбно намагалась спертися своїми передніми лапами на мої плечі. Вона була в захваті від того, що знайшла мене у воді. Вона сопіла і, засапавшись, била лапами по воді.

— Ну ж бо, Адо, на місце. Відчепись від мене.

Тепер ми вдвох пливли до берега. Люди довкола нас у воді розступались і коментували кожен по-своєму. Одні говорили, що не слід дозволяти собакам купатися там, де люди, що це скотство, а інші, навпаки, відпускали нам компліменти.

Виходили ми з води майже під оплески присутніх.

Антоніо сидів на лежаку й уважно розглядав цицьки сусідки ліворуч, жінки не дуже молодої, проте привабливої, яка засмагала і, здавалось, повністю розслабилася.

— Що це ти робиш? Вона зашаріється, коли побачить, як ти на неї дивишся. Дай їй спокій.

— А їй подобається, що я на неї дивлюсь. Вона в курсі, що я роблю.

— З якого дива їй це подобається? Вона тут просто засмагає, розслабилась. Їй усі пофігу, і вона хоче, щоб ніхто не звертав на неї уваги.

— Неправда, бо якби це було так, то вона не виставляла б напоказ свої груди. Жінки, які йдуть засмагати на велелюдний пляж і виставляють їх напоказ, — шльондри, але вони зваблюють.

— Ну ти даєш! Послухати тебе, ніби ти з іншої епохи, а зараз не 1989 рік!!

— Не злись! Мене жіночі цицьки збуджують, що я можу вдіяти? Та гадаю, що й усіх чоловіків так само. Тож робити вигляд, що це не так, мені видається дурістю.

— Тобто, цицьки цієї шльондри тебе вставляють?

— Тихіше, може, вона іспанка і слухає нас.

— А мені це вже по барабану! Ти хвилюєшся, що вона мене почує, але те, що ти очима її майже їси, тобі здається нормальним? Ви, чоловіки, ну просто супер, я серйозно.

— Не кричи, бо на тебе вже дивляться.

— Я не кричу!!

Антоніо рвучко ліг на лежак і повернувся спиною до мене і так, ніби випадково, обличчям до грудастої, яка за увесь цей час не поворухнула жодним м’язом ні на обличчі, ні на тілі.

— Я думаю, що вона або в комі , або це гумова надувна лялька.

— Може ти нарешті заткнешся!

— Ну, добре, я мовчу!

Я лягла на свій лежак і зняла верхню частину свого купальника. Мої груди були абсолютно білими. Проте і все тіло теж. Промені полуденного сонця в піке падали на моє тіло. Я відчувала себе старою і недолугою. Мені було самотньо. Я почувалась пригніченою і втомленою в оточенні задоволених, красивих і добре депільованих людей.

Тіло Антоніо випромінювало агресивність і ворожість до мене. Моя внутрішня напруга почала поступово спадати, як і нестерпна спека: він теж відчуває себе нещасним, невдахою. І винна в цьому я, бо роблю з мухи слона, бо увесь час виводжу його з себе. Я від нього вимагаю занадто, часто на грані можливого. Наїжджаю на нього, як тепер кажуть. Природно, що він почувається нещасним і пригніченим поруч зі мною. Я просто дурепа, яка не вміє стримати своє постійне невдоволення, і замість того, щоб проковтнути його, виливаю на нього. Так, ніби він у цьому винний. Звісно, він теж винний, проте я мала б не показувати цього. Я маю контролювати себе. Присягаюсь, що буду ніжна і розважлива, елегантна і тактовна. Принаймні до обіду.

— Потри мені трохи спину.

Голос Антоніо викликав у мене шок, бо пролунав, як сирена, прямо на вухо.

— У тебе на спині прищики. Коли митимешся у душі, добре потри спину. Ти й справді думаєш, що жінки, які загоряють топлес, роблять це, аби привернути до себе вашу увагу?

— Здається ти пообіцяла, що не будеш більше говорити на цю тему?

— Ти на мене сердишся?

— Нііііііі...............

— Правда, ні? Знаєш, я тебе так кохаю?

— І я тебе теж.

— Проте кажеш це без усякого запалу.

— О-о-о! Тобі ще не набридло діставати мене?

— Ну, відверто кажучи, я раніше таки трішки перегнула палку, визнаю.

— Раніше — це коли?

— Я розумію, що я нестерпна, що я тільки те й роблю, що створюю тобі проблеми та клопоти.

— Я вже зголоднів. Ходімо поїмо.

— Єдиний раз, коли ми говоримо серйозно, ти кажеш, що зголоднів. Хіба ти не казав, що не будеш їсти сьогодні? Хіба ти на сів на дієту з сьогоднішнього дня?

— Ти маєш рацію, я просто забув. Все одно мені хочеться їсти. Ти захопила з собою газети? Краще я їх перегляну.

— Мені шкода, але я забула покласти їх у сумку.

— А моя книжка?

— Теж, вибач.

— Ну тоді дай мені шкарпетки. Я піду прогуляюся.

— Я і шкарпеток не взяла.

Холод і ворожа тиша раптом охопили наш шматочок пляжу. Антоніо взяв мою книжку, ліг і зосереджено почав її читати.

— Послухай, мені справді прикро, та я не повинна класти твої речі в сумку. Ти сам мусив би покласти їх, тобі так не здається?

(Тиша).

— Хай йому грець, я тобі не матуся! Я не подумала про твої шкарпетки, пробач.

(Тиша).

Всі мої благі наміри коту під хвіст. З чоловіками важко знайти спільну мову. Завжди знайдуть до чого причепитись. У них є правило, що спочатку вони і їхні справи, а потім ти і твої справи, а коли такий порядок порушується, він завжди це помічає і завжди відчуває себе ображеним, завжди... Одна з речей, яка вивела мене з себе цього ранку, окрім того, що я не захопила його газету, то це те, що коли я зайшла у ванну кімнату прийняти душ, там був гармидер: на підлозі повно води, ніби не можна було акуратно закрити душ завіскою. Рушник валявся на підлозі, а вогка піжама — в біде.

Ну чому вони всі поводяться однаково? Хоча Луїс той був ще гірший. Волосся в нього було довге, і після того, як він мився, лишалася купа волосся у ванні. Одного разу, це було в проміжку між моїми чоловіками, у мене був коханець з бородою. Щоранку він лишав в умивальнику купу зстрижених волосинок: час, що він економив на голінні, витрачав на підрізання своєї бороди і вусиків маленькими ножицями, і волосся все там і лишалося. Це вперше мені спав на думку той псих. Він був по-своєму привабливий, у нього були гарні руки і широка посмішка, проте все інше було просто страхіття. Не можу згадати його імені, який жах... Маноло... Ні, Маноло — це той, з ким я зустрічалася, але не спала. Ні, ні. У того було якесь чудернацьке ім’я. Щось на зразок Ермохенес чи Еулохіо. Щось таке. Не йму віри, що не можу пригадати, щоправда, він мені не дуже то й подобався, і розійшлися ми десь через півтора місяця. Той був нахабний: приперся до мене додому і заліз до мене в ліжко, скориставшись тим, що я переживала душевну кризу. Думки в нього були лише про роботу та як заробити більше грошей.

Просто диву даєшся, як можна мати таку здатність глибоко засинати за кілька хвилин. Антоніо хропе. Лежить собі на спині, руки розкинув вздовж тіла, ноги трохи розставлені і хропе собі як праведник. Та, грудаста, що лежить з іншого боку на лежаку, запалила сигарету. Груди в неї гладенькі й тугі. Вона з подивом дивиться на Антоніо, як той хропе. Потім — на мене і посміхається. Як нам, жінкам, бракує гендерної солідарності. Якби ж то вона знала, як я захищала її перед Антоніо... Зрозуміло, що зараз я не така впевнена, що вона того заслуговує, що Антоніо таки мав тоді рацію. Вона шльондра, особливо тому, що талія у неї така, якої в мене не було і в двадцять років. Ненавиджу заздрощі!

Повіяв легенький вітерець і приніс запах моря і солоної води. Як приємно лежати тут! Яку насолоду отримує тіло, коли звільнишся від одягу, грієшся на піску під променями сонця! Благословенне сонце, що несе нам світло, засмагу й тепло! Я почуваюся прекрасно. З моїми дітьми все добре, зі мною теж. Антоніо й Ада хропуть. Хіба можна просити у Бога більшої благодаті?

Коли я прокинулась, Антоніо вже не було на лежаку. Грудастої сусідки теж. Іще одна деталь, незрівнянно гірша: Ада теж кудись ділася.

Спереду ноги у мене не просто горіли, вони засмажилися. Я прикрила купальником груди і скрикнула від болю: на сусідніх лежаках посміхнулись. Те, що Антоніо зник і десь там шляється з тією шльондрою, мені видавалось свинством, проте входило в рамки закону природного ходу речей. Але те, що Ада покинула своє місце коло мене — єдиної істоти, яка годинами чухала їй за вухами — видалось мені вкрай образливим.

Я побігла до води. Від мого лементу пляжники розступилися і дивилися на мене з подивом. Ось з’явилась сьогоднішня божевільна, очевидно, подумали вони. Проте я можу запевнити вас, любі читачі, що спечена шкіра, сіль та йод морської води справляють враження, що з тебе живцем знімають шкіру. Однак це спочатку, бо через кілька хвилин сіль та йод починають знеболювати та знімати свербіння, аж поки геть не зникне біль. Я хлюпалась у воді, як дурненька, і не наважувалась вийти з неї, аж поки не розгледіла в барі на пляжі трьох зрадників.

Антоніо і шльондра стояли в барі, спираючись на круглу стойку з дерева й бамбука. Слава Богу, вона таки вдягла свій купальник повністю. Ця бридка особа була ще ВИЩОЮ і СТРУНКІШОЮ, ніж виглядала лежачи. Водночас пузце в Антоніо виділялося значно більше у вертикальному положенні, ніж у горизонтальному. Волосся медового кольору блищало. Він щось говорив, а вона сміялася, відкидаючи рукою назад волосся.

Кретинка Ада чекала біля їхніх ніг, поки хтось їй кине оливку або ж чіпси. Оскільки ні Антоніо, ні шльондра не звертали на неї ніякої уваги, сучечка нагадувала про своє існування, делікатно поклавши свою праву передню лапку на ногу Антоніо.

Ревнощі роз’їдали мене зсередини з такою ж силою, як опіки зовні. Я була обурена, відчуваючи поразку.

Ну і що ж я в біса маю тепер робити? — здається, що я навіть сказала це вголос, бо хлопчик, який стояв поруч, швиденько попрямував до берега, кличучи свою матір. — Може, вийти з води і піти усміхненою до бару, щоб привітатися й випити разом келих пива, ніби я цілком цивілізована особа? Для цього в мене не вистачить мужності, я не втерплю і наговорю нісенітниць. Підійти й дати два ляпаси, не сказавши ні слова? Для цього в мене вже точно не стане духу. То, може, зберу свої речі й піду додому? Аякже, й одразу лишуся без обіду, без аперитиву та ще й без пляжу.

Луїс, мій другий чоловік, вчинив приблизно так само в готелі Буенос-Айреса. Спочатку він вийшов з кімнати — ми домовилися зустрітися в барі — та коли я спустилась через 10 хвилин, він жваво розмовляв з якоюсь дамою. І робив він це умисно, з помсти, бо на той час стосунки в нас уже були через пень-колоду. Він зовсім не звертав на мене уваги, а я була рада, бо в такому випадку не мусила піклуватися про нього. Проте його вчинок усе ж видався мені паскудством.

Луїс був таким собі хворобливим екстравертом. Він чіплявся до кожного стовпа, приставав до поліцейських, навіть до дерев. Це був типовий авіапасажир, який безперестанку балакав то зі стюардесою, то з сусідом, який сидів поруч у літаку. Того вечора ми збирались спокійно повечеряти разом. У нас скінчився етап взаємних звинувачень, і ми хотіли спробувати відновити, наскільки це можливо, наш шлюб, головним чином тому, що обоє вважали, що маємо зробити щось таке задля нашої доньки Марти.

Та дівчина була танцюристкою, приїхала до Буенос-Айреса у складі групи фламенко, а Луїс, який був журналістом, був просто в захваті і суперзацікавлений усіма тими дурницями, які йому розповідала танцюристка про своє турне по Америці. Я була стримана і трималась осторонь, як належить поводитись добре вихованим жіночкам, що не так уже й легко, коли бачиш, як чоловік , який тобі подобається, звертає увагу на іншу.

Ну чому чоловіки роблять такі речі? Очевидно, для того, аби відчути себе вищими, контролювати ситуацію, так, ніби говорять: «Ось бачите? Я такий упевнений у коханні своєї жінки, що можу кокетувати з незнайомкою, і хоч би що! Кожен знає своє місце, і нічого не станеться». Того вечора в Буенос-Айресі я не знала, де саме я перебуваю і де має бути моє місце. Я напилася до нестями під час вечері з Луїсом у ресторані в Костанері, що поруч із Ріо-де-Плата. Я жартувала і розповідала анекдоти, головним чином про його родину, бо вона в нього колоритна. Увесь час він сидів, не відкриваючи рота, відчуваючи сором, як він потім зізнався, за те, що йому довелося вечеряти в компанії п’янички, яка вчинила скандал.

Він сидів, завше такий привітний і балакучий, ні пари з вуст, протягом усього вечора. Навіть не сказав мені: «Якщо тобі зле, то пішли додому, там уже вип’ємо по останній». Це був би прояв кохання і захисту, чого чекає від чоловіка жінка за таких обставин.

Проте такого ніколи не варто чекати від чоловіка. Слід, навпаки, готуватись до якоїсь пакості.

Вони завжди роблять усе всупереч тому, що від них очікують. Якщо тобі потрібна їхня любов, то отримаєш ляпас. Якщо чекаєш від них рішучості, вони тануть у твоїх руках. Якщо хочеш ніжності і лагідності, то коли вони це помічають, стають незворушними і грубими. Жінка іноді потребує слова підтримки, простягнутої руки, а вони у відповідь тобі — штурханом під зад. Я досі не збагну, чому вони так поводяться.

_____

* Коли Бог створив мужчину — він лише пожартував (англ.).

 

Я пішла до бару на пляжі, проте обійшла його з іншого боку і сперлася на шинквас. Я замовила пиво. Я відвернулася, поки мені його несли, і стала розглядати краєвид через свої темні окуляри.

— Кармен, Кармен, ходи сюди!

Я прекрасно чула голос Антоніо, який кликав мене, проте повернула голову в інший бік, ніби щось слухала, не знаючи, звідки лунав голос. Краєчком ока я бачила, як він розмахував руками. Між нами було кілька метрів. Бар був у вигляді кола, і офіціанти обслуговували за стійкою.

— Кармен!

Мені довелось показати, що я таки чую свого господаря, бо вже всі відвідувачі не знали, що і думати — чи то я глуха, чи сліпа, чи просто даун від народження. Тож я обернулася і постала перед своєю трагічною долею, не знаючи наперед, що саме робити і яким курсом піде моє життя:

— Ти ба, ось де ти, моє кохання! Я вже боялась, що з тобою щось трапилось.

— Не кричи і підійди сюди!

— Ада з тобою?

— Що ти кажеш?

— Та, Ада, вона там, з тобою?

— Звичайно, що вона з ним, — сказав мені сеньйор поважного віку у крислатому капелюсі і старомодних плавках, таких як колись одягав Фрага¹, коли показував, як він плаває в річці Паломарес. — Хіба ви її не бачите? Вона там, поруч з ним, ота дівчина.

————

¹ Мануель Фрага Ірібарне, іспанський політичний діяч, один із засновників Народної партії Іспанії. Входив до складу уряду в 1962—1976 рр., голова Галісійського парламенту.

 

— Мені шкода вас розчаровувати, добродію, проте Ада — це собака, сучка породи бассет.

— Антоніо. Чуєш, Антоніо! Е-еей!!

— Доне Антоніо, вас кличе ваша подруга, — кричав поважний сеньйор, намагаючись привернути увагу мого чоловіка, що саме розповідав щось цікаве шльондрі, яка кивала у відповідь головою.

Я уявляла, що саме він розповідає: що я гарна людина, доволі любляча, проте характер у мене нестерпний, що стосунки у нас уже ніякі, що він терпить усе через дітей і тому, що він відповідальна людина, але між нами вже нічого немає.

На даний момент між нами був бар круглої форми, три бармени і десь зо два десятки відвідувачів, що спостерігали за нашою розмовою на відстані.

— Антоніо, серденько моє! Пепе, той що завідує лежаками, сказав мені, що наша машина раптом загорілась! Антоніо! Ти мене чуєш?

— Ей, доне Антоніо, ваша знайома каже, що машина загорілась, — повідомив сусід за стойкою.

Тоді Антоніо замовк і пильно подивився на мене з таким добре знайомим мені виразом обличчя, коли він почувається розгубленим. Він не міг мені повірити, однак і не повірити теж не наважувався.

— Робіть же що-небудь, чоловіче, ваша машина палає, — зауважив осудливо чоловік, схожий на поліцейського, вдягнений у чорні плавки фірми Мейба.

— Ваш друг пропонує вам підійти до нього.

— Скажіть йому, що я не хочу, бо там багато незнайомців.

— Чуєте, доне Антоніо, ваша подруга не хоче йти до вас, бо там багато незнайомих їй людей. Погодьтеся, сеньйоро, в наш час не слід розмовляти з людьми, яких вам не представили.

— Нізащо, бо зараз не можна довіряти людям. І взагалі... — сказала сеньйора, яка вже почервоніла від білого вина.

Нарешті почався якийсь рух. Антоніо взяв свій келих і попрямував до мене. Ада також підбігла і своєю передньою правою лапкою торкнулася моєї ноги, потроху підвиваючи.

— Що за нісенітницю ти верзеш про машину?

Антоніо вже був поруч зі мною і хотів перехопити пиво, яке мені щойно подали — так, ніби показуючи свою владу наді мною.

— Стоп! Не смій брати моє пиво, дорогенький!

— Гаразд, гаразд. Ще одне пиво, для мене!

— Він сам за нього заплатить, — уточнила я бармену. — Я плачу тільки за своє і крапка!

— Ну що це ти мелеш, чи не перегрілась ти на сонці?

— Пепе сказав мені, що машина загорілась, а в мене немає від неї ключів. Я пішла шукати тебе, а тим часом вирішила замовити собі пиво.

— Ти мене прекрасно бачила, і все це твої вигадки. Якби твоя машина загорілась, ти перша побігла б гасити її мінеральною водою.

— Звісно. Але, знаєш, є полум’я, яке нічим не загасити.

— Ти це про оту дурепу?

— Ти хочеш сказати, що в неї не просто гарна фігура, красиве волосся і личком вийшла що треба, але, крім усього, вона ще і дурна, по-твоєму? Ви вже обговорили з нею проблему ВІДЧУТТЯ НЕСТЕРПНОСТІ ВІД ПРОМИНАЛЬНОСТІ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ? Чи, може, говорили про ЧОРНІ ДІРКИ В АТМОСФЕРІ?

— Ти ревнуєш.

— Я? Ревную? Мені, любий, байдуже, будеш ти тертися об цю дурепу чи об шматок пемзи.

Антоніо почав посміхатися і хитати головою.

— Розкажи, чому тобі так смішно, і ми разом посміємось.

— Та просто мені смішно, що ти ревнуєш. Така дрібниця, а ти вже розійшлась. Втрапила у свою ж пастку і ревнуєш.

— Я не ревную. І немає тут ніякої пастки, все ясно, як божий день. Просто ти такий собі тип, якому страх як подобається клеїтися до незнайомок. А ще тобі зовсім байдуже, що відчуваю я. Крім того, все це — за моєю спиною, поки я спала... Як тільки побачиш пару цицьок, ти вже не можеш встояти і волочишся за ними.

Щоб не зустрітися з ним поглядом, я одночасно займалася Адою, кидаючи їй чіпси.

— Цій сучці стане зле, якщо ти не припиниш годувати її чіпсами.

— А тобі яке діло — буде їй зле чи ні? Ти ж ненавидиш Аду. Вона видається тобі слинявою й огидною.

— Мені ніколи не подобалися собаки, ти це знаєш. А ти більше турбуєшся про цю нікчему, ніж про мене!

— Звісно! Ось у чому справа! То ти сам ревнуєш!

— Ніііііі!! Я не ревную тебе до Ади. Я вже просто втомився і по горло ситий твоїми змінами настрою, твоїми емоційними вибухами. Ти все сприймаєш так, ніби це кінець світу. Послухай, у нас відпустка, і мені не хочеться починати її з пустопорожніх суперечок. Ну ж бо, золотце, виба...

— О-о-о-о-о-о-ой!!!

Цей дурень кладе свою руку мені на плече і стискає його... Головою я розумію, що це вияв кохання, але моє тіло, спечене на сонці, відповідає таким лементом, від якого здригаються всі присутні.

— Пробач. О-о-о-ой! Це просто через те, що... ти тільки глянь на мої плечі.

— Слава Богу, — сказав поліцейський у плавках «Мейба», — бо на мить мені здалося, що вам встромили у живіт стилет. Трапляються ґвалтівники, що вдаються до цього. Однак, якщо справа в сонячних опіках, то це — дрібниці. Змажте їх оцтом, і невдовзі все пройде, як і не було.

— Оцтом? — від однієї думки про таке я відчуваю, як у мене злазить шкіра.

— Я хотів тобі сказати, що мені шкода. А знаєш, хто та дівчина, яку ти називаєш шльондрою? Вона зустрічалась з Хоакіном Естебаном. Він колись був моїм компаньйоном. Пам’ятаєш, у нього ще була перукарня?

— Ти жартуєш! Чому ж ти мені раніше цього не сказав? Я здійняла таку бучу, а ти навіть не намагався уникнути скандалу...

— Дарма, нічого страшного ти не зробила. Просто вийшла вся негативна енергія. Сьогодні, без сумніву спатимеш як убита.

— Не думаю, Антоніо. Мене всі оці емоційні перепади збуджують, і потім я відчуваю страшенну втому.

Ми замовили в ресторані на пляжі паелью на обід, а тим часом повернулися до своїх лежаків. Я почувалася як вичавлена цитрина. Взяла склянку води, щоб розчинити в ній пару шипучих таблеток аспірину. Терпіти не можу смак води з бульками ацетилсаліцилової кислоти, але не можу триматися довго, не вживаючи анальгетиків і транквілізаторів. Шипуча таблетка аспірину для мене — все одно що соска для немовляти, плюшевий ведмедик для дитини чи ширка для наркомана. «Мене звати Кармен, і я наркозалежна, лікарю». Одного разу я сказала це своєму гінекологу, і він відповів, що мені пощастило, бо багатьом людям, щоб заспокоїтися, потрібно дещо сильніше, ніж пара таблеток аспірину.

Антоніо йде до води. Біжить по розпеченому піску до берега. Не вагаючись, заходить у воду і виходить з неї, потім пірнає з головою і знову з’являється на поверхні. Блискуче волосся прилипло до обличчя. Потім він починає плисти на спині. Не знаю, чому йому подобається плавати на спині. Хоча в нього це виходить не зовсім професійно, проте все ж пливе швидко і вправно. Якийсь підліток на дошці для віндсерфінгу рухається перпендикулярно до Антоніо. Видно, що він новачок і не дуже вправно керує вітрилом. Антоніо зіткнеться з ним! Я стану вдовою! І я нічого вже не зможу зробити!

Підкоряючись своєму генетично успадкованому інстинкту, Ада риє тунель під моїм гамаком, шукаючи, мабуть, трюфелів, які їй там ввижаються. Вона зовсім не розуміє трагедії, що зараз розгортається у воді. Мій генетично успадкований інстинкт починає працювати: як тільки вони зіткнуться, я побіжу до пункту рятувальників, ми його витягнемо з води і відвеземо до лікарні, сподіваючись на краще.

Я вже не бачу його у воді. Вітрило у хлопця з дошкою геть некероване, а сам він ледь тримається на дошці і зрештою падає у воду.

Я підскакую, ніби мене підкинуло пружиною. Серце гупає у грудях, в роті пересохло. Фатальний нещасний випадок таки трапився. Тіло потонуло або ж його віднесло в море. Я повільно йду до берега, ноги у мене підкошуються. Дітлахи граються, матері дивляться за ними, молодь гоцає, товсті сеньйори хлюпаються у воді. Життя на пляжі продовжується, не помічаючи, яка трагедія щойно трапилась.

— Ти що, будеш купатись удягненою?

Голос знайомий. Я повертаюсь:

— Антоніо, коханий мій! Я вже думала, що ти потонув, що тебе вбило отією дошкою від віндсерфінгу.

Я його міцно-міцно обняла.

— Ну гаразд, гаразд, Це вже непогано. Наступного разу, коли я захочу, щоб ти мене обняла, я знатиму, що треба робити.

— Не жартуй, Антоніо. Я страшенно перелякалася.

— Ну чого б це я потонув на такому маленькому пляжі?

— Дивлюсь: ти пливеш на спині, а потім, раптом тебе не видно... Я вже думала, що дошкою для віндсерфінга тобі попало у скроню.

— Таке скажеш. Ходімо обідати, а потім влаштуємо собі шикарну сієсту.

 

 

 Далі читайте паперову версію журналу.