Про автора. Дилан Марлайс Томас (Dylan Marlais Thomas) — валлійський поет, прозаїк, драматург. Народився 27 жовтня 1914 року в містечку біля моря Свонсі (Swansea) на півдні Уельсу. З дитинства вивчав лише англійську мову, хоча валлійська була рідною мовою його матері. Уперше опублікував вірш у шкільному журналі. У шістнадцять років покинув школу і працював репортером. Перші збірки його поезій дістали добрі відгуки критиків. Відомі прижиттєві видання поезій: «Двадцять п’ять поезій» (1936), «Мапа любові» (1939), «Нові поезії» (1943), «Смерті й переходи» (1946), «Коли засне земля» (1952), «Вибрані поезії, 1934–1952» (1952). Дилан Томас дуже посприяв розвитку американських поетів. Під час подорожей до США він заохочував своїх місцевих колег до виголошення поезій на публіку, зокрема в барах-ресторанах, до розвитку власної поетичної інтонації. Саме Томас започаткував цю традицію. До США він здійснив чотири подорожі. Під час останньої помер у Нью-Йорку 9 листопада 1953 року. Похований в Уельсі. Українському читачеуві відомі поезії Дилана Томаса в перекладі Валентина Моляко, Михайла Москаленка й Остапа Тарнавського. У першому числі «Всесвіту» в 2011 році — презентація прози валлійського письменника. В неї Томас переніс усі якості свого поетичного мислення, використовуючи масштабні метафори, відомі за його творчістю в поезії.
Про перекладача. Олексій Гавриленко — народився
в Києві.
Влітку 2010 року закінчив Інститут журналістики Київського
національного
університету імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Видавнича
справа та
редагування»; зараз — маґістрант того ж навчального закладу.
Перекладає з
англійської мови. Найбільші літературні уподобання: Вільям Фолкнер і
Хуліо
Кортасар.
Дилан Томас
Дитяче Різдво в Уельсі*
З англійської переклав Олексій Гавриленко
Одне Різдво було схожим на інше, а в ті роки в затишному кутку біля моря поміж усіх віддалених голосів я іноді вчував перед сном, як тихо падав сніг, і не пам’ятав, чи то сніжило шість днів і ночей до ряду, як мені було дванадцять років, чи дванадцять днів і ночей, як мені виповнилося шість.
Кожне Різдво збігало перед реготливим морем, і холодний засліплений Місяць виглядав цупким вузлом у небі над нашою вулицею; свята лишаються на краях крижаних захололих хвиль, і я впускаю свої руки в сніги й дістаю з-під них усе, що знайду. У глиб ідуть мої руки, у ту вовняно-білу дзвінку круговерть свят, які спочивають собі на крайцях моря, що все співає колядок, а я згадую місіс Протеро й пожежників.
Це було засвітла, і Святвечір ще не почався, і я був у садку місіс Протеро в очікуванні на котів із її сином Джимом. Сніжило. На Різдво завжди сніжило. Грудень на моїй пам’яті завше білий — ну точно в Лапландії — от тільки оленів не вистачало. Зате були коти. Нешвидкі, холодні, змерзлі руки, загорнуті в шкарпетки — ми чекали на котів, аби погратися з ними в сніжки. Гладкі й довгі, мов ягуари, погрозливо ворушачи вусами, із сичанням й гарчанням, вони скрадатимуться під задніми стінами саду, і мисливці з очима рисі, Джим та я, старанно вдягнуті звіролови з Гудзонової бухти, від Бурмотної вулиці, жбурлятимемо разючі сніжки в зелень їхніх очей. Мудрі коти ніколи не об’являлися.
Ми ж так і стояли. Занесені снігом арктичні ловкі стрільці серед затишшя вічних снігів — вічних лише від середи — і не чули перший крик місіс Протеро з її іглу на іншому кінці саду. Або ж ми чули, та це було для нас немов далекий оклик ворога та хижака — тутешнього полярного кота. Але невдовзі крик став голоснішим.
«Вогонь», — кричала місіс Протеро й била в обідній дзвін.
————* Перекладено за виданням: A Сhild’s Christmas in Wales / by Dylan Thomas. — New York: New Directions Paperbook, 2007. — 56 p.; ill.
І ми бігли садом із сніжками в руках до будинку; а там курило насправді, дим ішов від їдальні, дзвін усе дзеленчав, а місіс Протеро голосила про розорення, мов оповісник у Помпеях. Це було краще, ніж усі коти Уельсу, що стояли б на стіні рядком. Ми вскочили до будинку зі сніжками й зупинилися біля відкритих дверей до задимленої кімнати.
Щось добре горіло; можливо, то був містер Протеро, який завжди спав у післяобіддя з газетою на обличчі. Але ні, він стояв у центрі кімнати і казав: «Ото гарне Різдво!», розвіюючи дим кімнатною пантофлею.
«Викличте пожежників! — кричала місіс Протеро й усе била у дзвін. «Та вони не приїдуть, — сказав містер Протеро. — Сьогодні ж Різдво». Вогню не було видно, тільки хмари диму, і містер Протеро стояв серед них, махаючи пантофлею, немов диригент.
«Зробіть щось», — сказав він. Тоді ми вкинули всі наші сніжки в дим — думаю, у ньому ми не помітили містера Протеро — й одразу ж вибігли з будинку до телефонної будки.
«Треба хоча б викликати поліцію», — сказав Джим.
«І швидку».
«Покличмо Ерні Дженкінса, він любить вогні».
Та ми викликали лише пожежників, вони приїхали скоро, і троє високих чоловіків у шоломах витягли до будинку шланг, — містер Протеро вчасно вибіг звідти, перед тим, як вони відкрили воду.
То був найбільш гомінкий Святвечір. І коли пожежники закрутили воду й стояли в мокрій задимленій кімнаті, Джимова тітка, міс Протеро, спустилася з горішнього поверху й порівнялася з ними. Джиму та мені не терпілося почути, що ж вона їм скаже. Вона завжди казала правильні речі. Вона подивилася на трьох високих пожежників, котрі в сяйливих шоломах стояли серед диму, попелу й талих сніжок, і мовила: «Чи не хотіли б ви чогось почитати?»
Багато-багато років тому, коли був я хлопчиком, коли Уельсом блукали вовки і над пагорбами, котрі виростали навкруги арфами, пурхали червонолаті снігурі, коли ми співали й штовхалися у снігу всю ніч, а вдень закрадалися в печери, котрі пахли неділями у вогких селянських вітальнях, і ми з кістками в руках гнали англійців і ведмедів попереду автомобілів, коліс, кобили з лицем герцогині, коли ми їхали запаморочливими, веселими схилами на неосідланих конях, усе сніжило й сніжило.
Але мовить маленький хлопчик: «Минулого року також сніжило. Я зліпив сніговика, а мій брат побивав його, тож і я стукнув брата, і ми пішли на чай».
«Але ж то був не такий сніг, — зазначив я. — Наш сніг не тільки змішувався в промитих цеберках під небесами, він шаллю лягав на землю, плив і обсотував руки й тіла дерев; сніг виростав протягом ночі на дахах будинків, немов чистий прадідів мох, за хвилину обплітав стіни, спадав на поштарів, відкривав ворота, немов глухою, занімілою грозою білоти, зривав Різдвяні листівки».
«А що ж поштарі?»
«Із вогкими від дощу очима і вишневими од вітру носами на замерзлих набряклих ногах вони, хрумтячи, добиралися дверей і мужньо в них стукали. Але все, що чули діти, — то це голоси дзвоників».
«Ти хочеш сказати, що поштарі собі стук-тук-тук, а двері дзвеніли?»
«Я кажу, що дзвоники, які чули діти, були всередині їх самих».
«А я от чую тільки грім інколи, дзвоників — ніколи».
«Там і церковні дзвони звучали».
«Всередині них?»
«Ні, ні, ні, у кажанячих сніжно-білих дзвіницях, їх розхитували єпископи разом із лелеками. І вони голосили на все скуте місто, крізь крижану пінясту пудру, над морозивними пагорбами і гуркотливим морем. Здавалося, в усіх церквах били в дзвони заради жарту під моїм вікном, і флюгери співали у Різдво на нашому паркані».
«Розкажи про поштарів іще».
«О, то були найзвичайнісінькі поштарі, які любили і прогулянки, і собак, і Різдво, і сніг. Вони стукали в двері голубими калаталками…»
«А в нас була чорна стукалка…»
«…вони стояли на білому вітальному килимку в маленькій, заметеній снігом веранді, заклопотані й надуті, дихали густою парою та переминалися з ноги на ногу, немов малі хлоп’ята, яким не терпиться вийти».
«А потім подарунки?»
«Та ж звісно, подарунки, із Різдвяної торбинки. Змерзлий поштар з носом, схожим на пуп’янок троянди, дрижав, немов чайний візок, що ковзнув з мерзлякуватого, сріблистого пагорба. Він човгав у своїх покрижанілих чоботях, немов торговець рибою. Він завдав собі на плечі мішок — захололий горб верблюда, запаморочливо крутнувся на одній нозі й, слава Богові, пішов».
«Повернімося до подарунків».
«Тоді дарували корисне: безмірні старомодні кашне, гігантські, старанно в’язані рукавиці; смугасті шалики-зебри на доторк як шовкова гума, що тягнулися до самих галошів; тьмяні, зшиті клаптиками кепки, схожі на чайні коробки, ківери на заячому хутрі, в’язані маски для ворогів кровожерних племен; для тіток, які завжди старанно куталися у вовну, в’язали кошлаті й колючі жилети, що неабияк вражали своєю цупкістю й щільністю; а одного разу я отримав маленьку плетену причіпну торбинку для годування коней від тої ж таки тітки, на жаль, я тим подарунком не користувався. І безбарвні книжки, де розповідалося про хлоп’ят, які, попри всі заборони не ходити на Фермерів ставок, каталися там і провалилися крізь лід; книжки розповідали мені про все на світі, але не про причини його існування».
«А розкажи про непутящі дарунки».
«І дощовики, і різнокольорові желе, і згорнутий прапор, й іграшковий ніс, і шапка трамвайного кондуктора, а до неї компостер і калатайло; от рогаток не дарували; одного разу помилково поклали сокирку, і ніхто не зміг пояснити, як таке сталося; і паперове каченя, яке при натисненні пускало зовсім не качиний позвук, радше котяче мукання, яке б видавав честолюбний кіт, прагнучи бути коровою; книжку-малювалку, де я фарбував трави, дерева, море, тварин у будь-які улюблені кольори — і досі яскраво-небесно-голуба овечка пасеться на червоному полі, над яким пурхають райдужні й зелені в горошинку пташки.
Готували заварні тістечка, іриски, креми, хрумтики, крекери, слойки, льодяники, марципани і ще валом усього для валлійців. І полки вишколених олов’яних солдатиків, готові якщо не воювати, то повсякчас бігати. І змійки серпантину спадали згори, немов спускалися по драбині. І Простенькі Захопливі Ігри для Маленьких Інженерів, доповнені інструкціями. Ох, їх би й Леонардо не розібрав! І свисток, по звуку якого гавкали довколишні пси, будили старого сусіда, той палицею стукав у стіну, і з неї падала картина. І пакунок жувачок у вигляді сигарет: ти брав одну до рота, стояв на розі вулиці й намарно чекав годинами, доки якась-то старенька леді почне сварити тебе за куріння, а ти, самовдоволено посміхнувшись, візьмеш, та й з’їси ту сигарету. Згодом тебе чекав сніданок серед повітряних кульок».
«І у вашому будинку збиралася всенька рідня?»
«Еге ж, на Різдво — завжди. Ті самі обличчя повсякчас. А Різдвяного ранку зі свистом, що будив собак, і солодкою втомою на очах, я гасав закутаним містом у пошуках новин невеличкого світу й завжди знаходив мертву пташку то біля Поштамту, то біля засніжених опустілих гойдалок; можливо, вільшанку — звершився її спалах. Немовби з пивними носами й щоками, розтертими вітром, чоловіки й жінки поволі прокладали собі шлях із каплиці, звалюючись у гурти, на білому ясніли їхні грубі, чорні, різкі в рухах подоби та змішувалися із безвірним снігом.
Омела піднімалася від газових ріжків у всіх передніх залах; там було вдосталь і хересу, і волоських горіхів, і пляшкового пива, і крекерів, і десертних ложок; і коти в багатих хутрах наглядали за вогнищем; і вогонь тріщав і йшов шматками вгору, готовий вижарювати каштани й жалити коцюбу.
Кілька масивних чоловіків сідали в маленькій вітальні, послаблювали коміри сорочок і бралися з насолодою випробовувати нові сигари, розважливо тримаючи їх на відстані витягнутої руки, повертаючи їх знову до рота, кашляючи і знову тримаючи їх так, немовби вони мають вибухнути; а навколо них маленькі тітоньки, не бажаючи пробувати на кухні й, певно, в іншому місці також у таке-то свято, сиділи на самому краєчку своїх стільців, рівно й обережно, боячись зіпсувати їх як старий посуд.
Таке нечасто траплялося тими ранками серед вуличних бруківок: якийсь старий, завжди у жовтувато-брунатному світлі, у цей час року в засніжених гетрах провадив свій моціон до білої галявини для гри в кулі й назад — так він хотів зігріти її чи в Різдво, чи в Судний день; іноді двоє здорових молодиків із великими запаленими факелами без пальт і підбитих вітром шарфів мовчазно рушали у довгу важку путь вниз до покинутого моря, аби нагуляти собі апетиту, здихатися чадного міста, хто знає, піти до хвиль і розчинитися вдалині, лишивши по собі дві закручені курні хмарини в неопалимих кущах шипшини.
А потім удома жвавішало, я мов зараз вчуваю запах підсмажки до кожного вчасного обіду, запах готової птиці, бренді, пудингу та рубленого м’яса, те все оповиває мої ніздрі, коли ж це від засніженої галявини приходить хлопець, мій власний відбиток, тримаючи сигарету з рожевим кінчиком, і минуле вдаряє фіолетом у чорне око, півень стає снігуром, і то буде все одно. Вік би того хлопця не бачити й не чути, а вкласти б собі до вуст собачий свисток і здунути його з обличчя Різдвяного дня, коли ж він раптом у фіолетову мить і собі бере свисток до вуст і свистить так пронизливо, так високо, так витончено голосно, і лице його стає ненажерним, немов набите гускою за обидві щоки, той свист тисне на всі прикрашені вікна, і на всю довжину вулиці летить крейдяна луна.
На обід ми мали індичку й осяйний пудинг, а в післяобіддя дядьки сідали навпроти вогнища, розслаблялись, клали свої масивні зволожені руки на годинникові ланцюжки, дрімали й трошки мурмотіли. Матері, тітки і сестри снували туди-сюди, зносячи миски. Тітонька Бессі, яка вже двічі налякалася іграшкової миші, заховалася в буфеті й втішалася бузиновим вином. Собака нездужала. Тітонька Досі прийняла три таблетки аспірину, а тітонька Ганна, яка полюбляла портвейн, стояла серед снігових заметів на задньому дворі, співаючи, немов натхненний дрізд.
Я брався надувати кульки, аби побачити, наскільки великими вони можуть бути; і коли вони, як звичайно, вибухали, дядьки підстрибували й ремствували. Під вечір дядьки дихали немов дельфіни й снігопад, я сидів серед гірлянд, китайських ліхтарів і пожованих фініків, пробував зібрати модель солдата, звіряючись із інструкціями для маленьких інженерів, аби без пуття катати його на іграшковому морському трамвайчику. Або ж я йшов надвір, мої блискучі нові черевики кургикали, ішов у білий світ до схилу біля моря, кликав Джима, Дена й Джека, аби стежили разом тихими вулицями, лишаючи великі сліди на захованих снігом тротуарах.
«Б’юся об заклад, люди подумають, що містом ходили бегемоти».
«Що б ти робив, якби побачив, як нашою вулицею простує бегемотик?»
«От що я зробив би, ага! Я б його вивів за огорожу, поїхав би на ньому вниз по схилу, тоді полоскотав би за вухом, а він помахав би мені хвостиком».
«А що б ти зробив, якби вгледів двох бегемотиків?»
«Я ж бачив їх. Залізнобокі ревливі самці-гіпопотами товкли й місили щоразу свіжий сніг просто перед нами, коли ми проминали будинок містера Даніеля».
«Чом би не надіслати містерові Даніелю сніжку через його поштову скриньку?»
«Напишімо щось на снігу».
«Пиши: “Містер Даніель — точно спанієль” — саме на його галявині».
Або ж ішли ми білим узбережжям: «Цікаво, чи видно рибкам, як іде сніг?»
Тихе, майже безхмарне небо пливло до моря. Тепер ми були сніжними, збитими зі шляху мандрівниками, загубленими серед північних пагорбів, і здоровенні грудисті собаки із причепленими до ошийників флягами легко торували шлях до нас, гавкаючи «Переможці».
Ми вертали додому спорожнілими вулицями, де лише кілька дітей бабралися голими червоними пальцями в розколисаному снігу й мурмотіли до нас, їхні голоси згасали позаду, як ми пленталися вгору, серед скриків пташок у доках і гудках кораблів у звивистій затоці.
А потім за чаєм уся рідня веселилася; морозивний торт бовванів у центрі столу немов мармуровий надгробок. Тітонька Ганна присмачувала собі чай ромом, бо таке свято бувало лишень раз на рік.
Згадати б усі довгі казки, які ми розповідали одне одному біля вогнища, газова горілка булькала, немов водолаз. Привиди завивали, як сови, довгими ночами, і я не наважувався обертатися; тварини чаїлися в кублі під сходами, і все цокав газовий лічильник.
І я згадую, як ми одного разу ходили колядувати, коли ще не вийшов поголений Місяць, аби світити на пролітні вулиці. Наприкінці довгої дороги був проїзд, котрий вів до великого будинку, і ми спотикалися від темноти, ідучи ним тієї ночі, кожен боявся, кожен тримав у руці камінь на випадок, але всі ми мали сміливість не промовити ані слова. Вітер у деревах наганяв шуму, немов від старих, неприємних і, мабуть, замурзаних людей, які задихалися в своїх печерах. Отак ми дісталися до чорної громади будинку.
«Що співатимемо? “Херувими свят”?»
«Ні, — мовив Джек. — “Дар нині пребагатий”. Я прорахую до трьох».
Один, два, три, і ми заспівали, наші голоси звучали високо й, здавалося, лунко в сніжно-повстяній темноті довкруж не знати чийого будинку.
Ми стояли тісненько разом, навпроти темних дверей. Дар нині пребагатий із неба прийшов. Мов роса та животворна на землю зійшов…
Коли це тоненький сухий голос, немов голос того, хто не розмовляв протягом тривалого часу, доєднався до нашого співу: тоненький, сухий, обережний голосок з іншої сторони дверей: тоненький сухий голосочок тягнувся крізь замкову щілину.
………………………………………………………………………………….
Коли ми припинили бігти, то були вже біля свого будинку; передня зала причаровувала красою й затишком; надувні кульки плавали в повітрі, наповнені спеціальним газом, нам було приємно й спокійно тепер, наш будинок світився на все місто.
«Мабуть, то привид», — мовив Джим.
«Певно, то тролі», — визначив Ден, який мав до всього науковий підхід, бо багато читав.
«Ходім усередину, може, лишилося нам трохи желе», — сказав Джек. Отак ми й зробили.
Завжди на Різдво грала музика. Дядечко грав на скрипці, кузен співав «Стиглі вишні», а другий дядько — «Барабана Качура». Так тепло було в маленькому будиночку. Тітонька Ганна, як випивала пастернакового вина, затягувала пісню про Зранені Серця та Смерть, а потім іншу, в якій розповідала, що серце її стало Пташиним Гніздом; а згодом укотре всі сміялися; а потім я ішов до сну.
Прозираючи у вікно своєї спальні крізь місячне сяйво й невпинну сніжну завісу, я міг бачити вогники у вікнах усіх інших будинків на нашому кутку й чув, як музика піднімалася від них у довгу, владну ніч. Я перевіряв, чи вимкнув газ, і лягав у ліжко. Я промовляв кілька слів до німотної, святої темряви і згодом засинав.
Дерево*
Із будинку, що фасадом виглядав на далекі пагорби Джарвісу, виростала маленька башта, в якій селилися денні птахи, а вночі навколо неї кружляли сови. Увечері світло з баштового віконця більшало й повзло крізь скло від містечка; але в кімнаті під горобиними гніздами рідко світилося; на брудній стелі хвилювалося павутиння; вежа стриміла за двадцять миль від графського маєтку, і кути її зберігали таємниці під рваними слідами порохняви.
——* Перекладено за виданням: A Prospect of the Sea and Other Stories and Prose Writings by Dylan Thomas. — London: J. M. Dent & Sons LTD, 1966. — 136 p.
Дитя знало будинок від льоху до даху; хлопчик знав нерівні галявини й хатину садівника, де виростали з горщиків квіти; але він ніколи не знаходив ключа, яким відімкнув би двері до башти.
Будинок змінювався із його настроєм, а галявина ставала морем, або берегом, або небом — усім, чим він захотів би. Коли галявина розливалася водою ген аж на милю і він плив по ній на зроненій квіткою пелюстці хвилями вниз, зі свого прихистку, десь побіля чагарникового острова, виходив садівник. Він і сам обирав собі стеблину й плив. Вимахуючи садовим віником, він опинявся усюди, де захоче дитина. Він знав кожну оповідку від початку світу.
«На початку, — казав він, — було дерево».
«А яке ж то дерево?»
«Дерево, в якому поспівували дрозди».
«Яструб, яструб», — скрикнуло дитя.
Садівник поглянув угору на дерево й побачив величезного яструба, що сідав на гілляку, хоч, може, то був орел, розкрилений на вітрі.
Садівник любив Біблію. Коли заходило сонце й сад повнився людьми, він сидів зі свічкою в хатині, читаючи про перше на землі кохання й легенду про яблука й змія. Але найбільше він любив історію про смерть Христа на дереві. Дерева утворювали паркан довкола нього, він дізнавався про зміну пір року по відтінку кори і про прилив соків до вкритого коріння. Його світ рухався й мінився, як і весна сповиває гілки, вбираючи зеленим їхню наготу; його Бог виростав немов дерево з подібної на яблуко планети, плекаючи з пуп’янка Своїх дітей і наставляючи їх під усюдисуще дихання зими; зима й смерть живуть ув одному вітрі. Він сидів би й читав про розп’яття, вглядаючись крізь горщики на підвіконні в зимові ночі. Він думав, що любов слабне у такий час, і все менше лишається її дітей.
Дитина перетворювала недбалі галявини у своїх іграх. Садівник покликав хлопчика за ім’ям його матері, всадовив на коліна й розповідав йому про чудеса Єрусалима й Різдво в яслах.
«На початку було містечко, і називалося воно Віфлеєм», — шепотів він до дитини, поки дзвоник не заголосить до чаю крізь тьмавий простір.
«А де ж це — Віфлеєм?»
«Далеко, — мовив садівник, — на Сході».
На сході виростали пагорби Джарвісу, ховаючи сонце, їхні дерева піднімали Місяць із трави.
Хлопчик лежав у ліжку. Він назирав за конячкою-гойдалкою і мріяв, аби виросли в неї крила, так щоб сісти верхи на неї та вирушити до Арабського горизонту. Але вітри Уельсу дмухали в занавіски, а цвіркуни голосили в незатишній траві під вікном. Його іграшки змертвіли. Він заплакав, а потім перестав, бо знав, що сльози не поможуть. Ніч була вітряна й холодна, — а йому тепло під ковдрою; ніч була велика, як пагорб, — а він хлопчик у ліжечку.
Заплющивши очі, він втупився у звивисту печеру, глибшу за темноту саду, де перше дерево, на якому сиділи фантастичні птахи, стояло самотнє і яскраве, неначе вогонь. Сльози потекли з-під повік, тільки-но він подумав про перше дерево, що стояло так близько в саду, ніби вірний друг. Він вибрався з ліжка й навшпиньках пішов до дверей. Конячка-гойдалка, прив’язана неподалік за віжки, жахала хлопчика в безгучному наказі вернутися в ліжко. Хлопчик зиркнув на конячку, а вона — ні звуку; він почимчикував знову, по килиму, дістався дверей, крутнув ручку й вибіг на простір. Навпомацки він ішов до вершини сходів; він глянув униз на темні сходинки до зали, завбачив безліч тіней, що вешталися по кутках, прислухався до завивистих голосів, уявляючи запалі очі й худющі руки примар. Хоча вони мали би бути тихими, таємничими й безчуттєвими, завинені в тонкі, як павутиння, одежі, а не споряджені в невидимі лати; вони мали б шурхотіти при кожному кроці, торкати його за плечі, шепотіти йому на вухо слова. Він пішов сходами; тіні не рухалися, кути спорожніли. Він виставив руку й помацав темноту, сподіваючись відчути сухий і оксамитовий порух під пальцями і дотик марева на шкірі. Але нічого такого не було. Він прочинив передні двері, і тіні вилетіли в сад.
Ураз на стежині страхи полишили його. Місяць лежав на впорядкованій постелі, і холод від нього ширився по траві. Нарешті він підійшов до освітленого дерева, старшого навіть за світло, із сонними мокрицями в корі, із гілками, що відходили від стовбура, немов замерзлі руки жінки. Хлопчик торкнувся дерева; воно нахилилося на той дотик. Він уздрів найяскравішу зірку на небі, що горіла точно над пташиною баштою, і світло йшло від неї саме на безлисті гілки, на стовбур, на мандрівне коріння.
Хлопчик не мав сумнівів щодо дерева. Він помолився йому, ставши коліньми на змарнілі гілки, прибиті нічним вітром до землі. Потім, тремтячи від холоду й любові, побіг галявинами до будинку.
Східними землями графства йшов божевільний і жебрав біля кожного дому. І в будинку при фермі, і в хаті вдови він прохав собі хліба. Священик дав йому якусь одіж, і вона вкривала його голодні ребра й плечі, тріпотіла на вітрі, коли він простував полями. Але очі його були такими великими, а обличчя таким чистим, попри придорожній бруд, так що жоден не відмовляв йому в проханні. Він просив води, а йому давали молока.
«Звідкіля ти?»
«Зі сходу», — говорив він.
Вони знали про цього божевільного, давали йому їжу, а він навзаєм замітав подвір’я.
Одного разу він перехилився з граблями через гній і змолоте збіжжя й почув, як голос піднімається в серці. Тоді занурив руки в копицю сіна для худоби, упіймав мишу, обмацав її мордочку та й відпустив.
Увесь день думки про дерево не полишали хлопчика; всю ніч воно стовбичило йому уві сні, як зірка над будинком. Одного ранку посередині грудня, коли вітер з дальніх пагорбів шугав навколо будинку, а сніг цього похмурого часу не сходив з галявин і дахів, хлопчик забіг до хатини садівника. Хазяїн лагодив граблі, які знайшов поламаними. Безгучно хлопчик присів на скриню з насінням і спостерігав, як старий зв’язує зубці, знаючи, що дріт не триматиме їх. Він поглядів на чоботи садівника, мокрі від снігу, що сягали до залатаних колін штанів, на слабкі ґудзики куртки й на складки на животі під залатаною фланелевою сорочкою. Він дивився на його руки, що крутили мідні вузли з дроту; то були важкі коричневі руки із землею під зламаними нігтями й плямами від тютюну на кінчиках пальців. Хлопчик злякався сили й брудноти старого; але, дивлячись на його густу бороду, чисту й білу, як овеча вовна, він скоро заспокоївся. Борода садівника була як борода апостола.
«Я молився дереву», — промовив хлопчик.
«Завжди так роби», — сказав садівник, міркуючи про розп’яття та рай.
«Я молюсь дереву щоночі».
«Молися йому».
Дріт ковзнув із зубця.
«Я молюся отому дереву».
Дріт закріпився.
Хлопчик показував через теплицю з квітами на дерево, що, єдине з усіх дерев у саду, стояло геть не засніжене.
«Бузина», — сказав садівник, але хлопчик піднявся зі свого місця й крикнув так голосно, що несправні граблі з брязкотом упали на підлогу.
«Перше дерево. Перше дерево, про яке ти розповідав. На початку було дерево, казав ти. Я чув», — голосив хлопчик.
«Бузина — таке саме дерево, як інші», — сказав садівник, понижуючи голос, щоб угамувати дитину.
«Найперше дерево з усіх», — прошепотів хлопчик.
Заспокоєний голосом садівника, він усміхнувся крізь вікно до дерева, і знову дріт скочив із поламаних грабель.
«Бог виростає у дивних деревах, — зауважив старий. — Його дерева виростають у чудових місцях».
Поки він розповідав про розп’яття, гілки дерева хиталися. Апостольський голос виростав із жорсткого дихання.
Тож вони підняли його на дерево й забили цвяхи в руки й стопи.
Кров морозного сонця залила по стовбур дерева, зайшла під кору.
* * *
Божевільний стояв на пагорбах Джарвісу, дивлячись униз на царствену долину, з вод і трав якої піднімалися ранкові тумани й невдовзі зникали. Він бачив недовговічну росу, худобу біля струмка, темні хмарини, що летіли подалі від сонячного проміння. Світло оберталося по краях вогкого неба, наче цукор у склянці з водою. Він скучив за світлом, і перші й майже невидимі краплі дощу впали на губи; він припав до трави, куштував її, відчував її на язику. У його роті блукало світло, воно звучало у вухах, і вся долина наповнилася його владою. Він добре знав пагорби Джарвісу; їхні контури піднімалися над землями графства, виднілися з відстані багатьох миль, але ніхто не розповів би про долину, що лежала серед них. «Віфлеєм», — говорив божевільний долині, вслухаючись у звучання слова, а воно набувало висоти зранку в Уельсі. Він братався зі світом довкола, ковтав повітря, як новонароджений набирається світла й братається з ним. Життя долини, тіло якої парувало, укрите травою, деревами й довгою рукою струмка, наповнило його новою кров’ю. Ніч спустошила вени божевільного, а світанок у долині наситив їх знову.
«Віфлеєм», — промовив божевільний.
У садівника не було подарунка для хлопчика, тож він узяв ключа з кишені й сказав: «Це ключ від башти. Напередодні Різдва я відчиню двері для тебе».
До сутінок він і хлопчик піднялися сходинками на башту, ключ повернувся у замку, і двері, немов кришка потаємної коробки, відчинилися, і вони зайшли в кімнату. Там було порожньо. «А де ж таємниці?» — запитав хлопчик, оглядаючи дерев’яні балки та кутки з павутинням біля важких панелей вікон.
«Досить того, що я дав тобі ключ», — сказав садівник, котрий вірив, що ключ від Усесвіту зберігається в його кишені разом із пташиним пір’ям і насінням квітів.
Хлопчик заплакав, бо не вгледів жодних таємниць. Знову й знову він вивчав порожню кімнату, перекидаючи пил, аби знайти побляклий люк, вистукуючи голі стіни задля запалого голосу кімнати. Він зірвав павутиння із забовтаного вікна й виглянув у сніжний переддень Різдва. Світ пагорбів простягався далеко до крутого горизонту, а вершечки схилів, яких він ніколи не бачив, забиралися вгору, де стрічалися з палим снігом. Ліси та скелі, безкраї моря безплідної землі й нові хвилі гірського неба, заметеного кронами чорних буків, простягалися перед ним.
«Хто вони? Хто вони?»
«Це пагорби Джарвісу, — відповів садівник, — що були тут одвіку».
Він узяв хлопчика за руку й вивів його з кімнати. Двері знову зачинилися.
Тої ночі хлопчик спав добре; у снігах і темряві чулася сила; у тиші зірок — неспинна музика; у гамірному вітрі пробувала тиша. І Віфлеєм став ближчим, ніж думалося.
* * *
Різдвяного ранку божевільний зайшов у сад. Його волосся змокло, а в розбиті рвані черевики набилося землі з полів. Стомлений од важкої подорожі пагорбами Джарвісу, слабий від голоду, він присів під бузиновим деревом, де садівник поклав колоду. Склавши руки, він спостерігав опустілі клумби і пишні бур’яни, що проросли обабіч стежин. Башта стояла немов дерево з каменю та скла із червоним піддашшям. Він підняв комір свого пальта, коли свіжий вітер налетів і вдарився в дерево; поглянув на руки і побачив, що вони склалися в молінні. Затим його пройняла моторошність у саду, чагарі окошилися на нього, а дерева, що алеєю проводили до воріт, здійняли руки від жаху. Місце було таким високим, щоб оглядати високі схили; місце було таким низьким, що тремтіло на припорошених плечах нової гори. Вітер тут був надто диким і все порушував тишу, здіймаючи юдейський голос із бузинових гілок; тиша тут билася, як людське серце. І тільки-но він присів під жорстокими пагорбами, як почув голос, що волав до нього: «Чом ви привели мене сюди?»
Він не міг сказати, чому прийшов; вони звеліли прийти і провели його, але він не знав, хто вони були. Людські голоси йшли від квітників, а дощ періщив із небес.
«Дайте мені спокій», — мовив божевільний і легко змахнув рукою до неба. На обличчі — дощ, на щоках — вітер. Він побратався з дощем.
Отже, хлопчик надибав його в укритті під деревом у святому терпінні під тортурами погоди, — його довге волосся скуйовдилося, а вуста застигли в сумній усмішці.
Хто цей дивак? В очах його горять вогники, а шия відкрита попри запону пальта. Він тільки усміхнувся і присів у лахмітті під деревом у Різдво.
«Звідки ти?» — запитав хлопчик.
«Зі сходу», — відповів божевільний.
Садівник не брехав, і таємниця башти справджувалася; це темне занедбане дерево, що іскриться лише вночі, було першим деревом на землі.
Проте він запитав знову:
«Звідки ти прийшов?»
«З пагорбів Джарвісу».
«Стань проти дерева».
Божевільний, все з усмішкою, став спиною до бузини.
«Простягни свої руки отак».
Божевільний витягнув руки.
Хлопчик швидко, як тільки міг, побіг до хатини садівника й, вертаючи глевкими лугами, бачив, що божевільний струнко стояв спиною до дерева із витягнутими руками, усміхався і не рухався.
«Дай-но зв’яжу твої руки».
Божевільний відчув на зап’ястках дріт, — саме той, що не зарадив поламаним граблям. Він урізався в тіло, і яскрава кров з порізів падала до дерева.
«Брате», — мовив він. І побачив, що хлопчик тримає срібні гвіздки в долоні.
Далі читайте паперову версію журналу.
