КҐБ ПРОТИ «ВСЕСВІТУ»

«ТАЄМНИЦІ СТРАШНОЇ ДОБИ»

 
З архівів
 
УРСР
КОМІТЕТ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ
при РАДІ МІНІСТРІВ УКРАЇНСЬКОЇ РСР
 

Наступний переклад з російського ориґіналу виконано за допомогою "Google translate":

---

---

 

КОМЕНТАР ДО «СПЕЦИАЛЬНОГО СООБЩЕНИЯ» І «СПРАВКИ», НАДІСЛАНИХ 8.vііі.1975 З КГБ УРСР ПЕРШОМУ СЕКРЕТАРЕВІ ЦК КПУ ЩЕРБИЦЬКОМУ В.В.

 

 

Насамперед я дякую Василеві Овсієнку, політв’язневі, видатному правозахисникові і громадському діячеві за те, що він передав мені знайдений ним в архіві КГБ УРСР донос у ЦК КПУ на мене, головного редактора, і взагалі на роботу редакторського колективу журналу «Всесвіт». Певна річ, я догадувався, знав, що серед редакторів «Всесвіту» мусить бути хтось, хто інформує КГБ про мої політичні погляди, настрої і дії, спрямовані на те, щоб допомагати письменникам, вигнаним з роботи в різних газетах і журналах, переслідуваним за політичні твори і заяви, рятувати людей, приречених комуністичним режимом на жебрацьке життя і голодову смерть.

Певна річ, не всі ті, кому я допомагав «виживати», знали про мою турботу за них. А.Перепадя в інтерв’ю «Літературній Україні» (за 26 червня 2008 року), відповідаючи на запитання: «А знаменитий «Всесвіт», коли його очолював Дмитро Павличко, про який так багато кажуть сьогодні, також був такою оазою свободи?», каже: «А от, до речі, той «волелюбний» Павличко мене ніколи не друкував. Я не можу його назвати серед тих, хто допомагав опальному перекладачеві виживати». А далі, на наступне запитання: «А хто ж допомагав? І в якій формі відбувалась та допомога? Розкажіть, будь ласка, бо не всі знають», він відповідає: «Перекладачі, яких друкували, «позичали» мені свої імена, а потім чесно повертали гонорари».

А.Перепадя дякує Дмитрові Паламарчуку, який під своїм прізвищем надрукував його переклад роману Франсуа Моріака «Гадючник». Але, як видно з доносу КГБ на мене, редактора «Всесвіту», органи знали про це. Знав дуже добре про це і я, бо ж сам просив Дмитра Паламарчука підписатися під тим перекладом, що його зробив А.Перепадя. Взагалі весь колектив редакції «Всесвіту» знав про це. Коли з’явилося інтерв’ю А.Перепаді в «ЛУ», в якому шанований і бережений мною видатний перекладач говорив про мене зневажливо, я хотів заперечити йому, але вирішив промовчати. А тепер, коли з’ясувалося, що не хто, а саме головний редактор «Всесвіту» проводив «операції» на допомогу опальним перекладачам і, як видно, звинувачується з боку КГБ за цю свою роботу, кажу: не поспішайте, мої друзі-письменники, судити колег, допоки не познайомитеся з таємницями своєї страшної доби, захованими в архівах ЧК—ГПУ—НКВД— КГБ СРСР.

Одначе я не думав, що КДБ так досконало вивчає мою діяльність і читає журнал «Всесвіт». Тепер варто було б мені подякувати донощикам (а вони були і в телефонах, і в стінах, і в душах деяких моїх співробітників) за їхню характеристику моєї праці і праці інших редакторів журналу. Якою високопрофесійною була робота донощиків, видно, наприклад, з такого речення: «Начинающий поэт Моисей Фижбейн (так в оригіналі цитованого документа. — Д. П.) (ідеться про відомого поета Мойсея Фішбейна. – Прим. ред. «Всесвіту») в беседе с сотрудником редакции журнала М.Москаленко сказал: «Если «Всесвіт» напечатает роман Плудека, я вынужден буду отказаться печататься в «Всесвіте». Або: «По предложению Д.Павлычко М.Владко уволилась из редакции по собственному желанию». Хто чув розмову М.Москаленка та М.Фішбейна, розмову М.Владко зі мною? Я розмовляв з нею так, щоб нас ніхто не чув. Я просив Марину піти з журналу і цим урятувати «Всесвіт» і себе від ударів згори, адже за її заяву нас усіх могли розігнати. Марина Владко, секретар парторганізації журналу, яка слушно обурювалася антисемітськими мотивами в романі чеського письменника Плудека «Ва-банк», учинила мужньо, сама покинула роботу в журналі. Мій «Всесвіт» ще два роки проіснував, але доба нового редактора, прислужника Москви Коротича, уже була на порозі. Сьогодні мені здається, що донощики, які підслуховували мене й дізнавалися, чим я дихаю, це негідники, що мимоволі послужили правді.

З приємністю прочитав я цей донос, пригадав названих там героїчних людей, поведінкою яких я захоплювався, як учень — шляхетністю своїх учителів. Я радісно здивований своєю непоступливою відповіддю на звинувачення КГБ у тому, що друкую твори людей з «националистическими проявлениями». То був мною сформульований вирок щодо мого перебування на посаді головного редактора. Не подобаюсь — виганяйте. Що й сталося незабаром.

А «Справка» — це правдиві характеристики мого батька, мого заступника з редколегії «Всесвіту» Олега Микитенка, письменників Анатоля Перепаді, Івана Білика, Олекси Синиченка, Вадима Скуратівського, Михайла Москаленка та інших письменників.

Мій батько, справді, за німецької окупації допомагав, чим тільки міг, в організації сотень УПА, а за радянських часів, будучи головою колгоспу, постачав худобу та іншу живність сотням і чотам, що тимчасово квартирували у Стопчатові та в сусідніх селах. Із цієї «Справки» я ще раз переконався, що Олег Микитенко, перший мій спільник у політиці «Всесвіту», — людина чесна, працьовита, із чіткими антирадянськими поглядами.

Але ось про мене кадебісти пишуть плутано, брехливо, начебто я 1945 року належав до молодіжної, запасної сотні УПА, мав псевдо «Граб» і брав участь у збройному нападі на вугільну шахту в селі Ковалівці. Якби це була правда, то мене, заарештованого 1945 року, не випустили б із тюрми за «недоказанностью состава преступления» 1946 року.

Я ніколи не був у «молодіжній сотні УПА», бо сотні такої не було. Я був заарештований, люто катований і визнав те, чого домагалися мої кати. Але не видав правди, що був три місяці у справжній сотні УПА, у рою Сорокатого, мав псевдо Дорошенко. Та не тільки з болю я визнав своє перебування в «молодіжній сотні», а ще й тому, щоб відхилити слідство від правди, пустити його блудною дорогою. І сталося диво. Яблунівські мгебісти, Діденко, Сукоркін і Картавцев, були викриті слідчими з Москви, заарештовані й віддані під суд, адже за підлітка, що вони кинули до тюрми — як нібито воїна «молодіжної сотні УПА», одержали премію — дев’ятсот карбованців за кожного. А було нас багато — понад сорок душ. Я був свідком, коли судили моїх катів 1946 року за те, що тортурами домагалися фальшивих зізнань, вони одержали по 10 років тюрми суворого режиму. Не знаю, чи відбули вони свої строки в тюрмах, чи ні, але до мене доходили чутки, що, вийшовши на волю, вони писали в ЦК КПУ листи про мене як про націоналістичного поета, який мав зброю і вислизнув з їхніх рук 1946 року.

Та все ж у «Справке» про мене є добрі згадки. Про книжку «Гранослов» сказано, що мала «тенденциозное содержание», а про мої гострі виступи у Львові, на комсомольських зборах «по вопросам развития языка, культуры и особенно литературы» так само згадано як про антирадянські заяви. На жаль, не написано в «Справке», що я був виключений з аспірантури Львівського університету імені І.Франка за «неуспішність», насправді ж за антирадянський, «націоналістичний» виступ на відкритих партійних зборах професорів і студентів університету 1955 року.

 

Дмитро ПАВЛИЧКО

 

Вперше надруковано в газеті «Літературна Україна», 4 листопада 2010 р. — С. 6.