Іван ДЗЮБА
«Таємниця початку виникає із Словом»
«Римський триптих» (2003) — останнє з прижиттєвих видань поезій Кароля Войтили — Папи Івана Павла II. Це вже поезії власне «ватиканського» періоду його життя, вони не входили до попередніх збірок: «Poezji i dramaty» (1979), «Poezje wybrane» (1998), «Renesansowy psalterz» (1998).
Зі студентських літ Кароль Войтила захоплювався поезією і театром; літературна творчість посідала в його житті важливе місце та супроводила пастирську діяльність і теологічне мислення, доповнюючи до цілості духовну місію цієї великої людини.
Історія християнства має багату традицію звертання його високих речників до поетичного слова (не кажучи вже про біблійних псаломоспівців). Але з-поміж пап, здається, тільки Папа Іван Павло II (вже й бувши Папою) віддавався літературній творчості з такою послідовністю і, можна сказати, на «професійному» рівні. Втім, один із дослідників його поезії, Waldemar Smaszcz, говорить, що глибоким стимулом для Кароля Войтили стало знайомство з творами іспанського містика ХVI століття св. Івана від Хреста (św. Jana od Kryźa), який говорив не лише про пізнання Бога, а й про життя з Богом у певних станах душі.
Водночас поезія Кароля Войтили не обмежувалася ані християнською містикою, ані релігійною метафізикою, — в неї входив і широкий діапазон громадянських та патріотичних мотивів (у поезії 1961 року він писав: «Якщо вже є правда у мені, мушу вибухнути, // Не можу її відштовхнути, бо сам би себе відштовхнув»). Адже змолоду був громадянськи активною людиною, мав немалий трудовий досвід, та й священницьке життя його діялося серед простого польського люду, що відгукнулося і в поезії (скажімо, в циклі «Народження сповідей»: «I. Думки єпископа, який чинить обряд сповіді в одному підгірському селі»; «II. Думки чоловіка, який причащається в одному підгірському селі»). Трагічні ж події Другої світової війни, а потім протистояння комуністичному режимові, рух «Солідарності», який він підтримував, схиляли до роздумів про цінності польської історії, культури, мови, про слов’янство взагалі. Причому його глибокий патріотизм нероз’ємний з його християнською вірою, а «костел» і «Польща» пов’язані водно. У поемі «Stanislaw» читаємо: «Kośziół związal się z moją ziemіą, aby wszystko, co na niej zwiąże, bylo zwiąnzane w niebie». І заперечення історичного фатуму розшматованості — патосом національної єдності: «Ziemia poprzez rozdarcie zjednoczona w sercach Polaków jak żadna». Характерна, до речі, гіркота, з якою він говорив про те, що його рідна польська мова не належить до знаних у світі, а через це і Польщу не знають як слід. Це та гіркота, що відома багатьом народам…
Невипадковими були в Кароля Войтили й поезії про польських трудівників (цикл «Каменяр») — позначені переживанням життєтворчого змісту їхньої праці. (Та й сам він мав право сказати про себе: «…Життя твоє злилося з життям убогого люду, // до якого хотів ти належати тяжкою працею рук»).
Але в кожному разі це були окремі фрагменти великої картини буття, пронизаної настроєм прямої включеності в подивугідний Божий світ, «огорнений таємничою красою вічності». Подив, здивування — це «ключові слова» в мові Кароля Войтили про нього. Стан невідпружної подивованості Божим світом стає «цілим змістом вічності». Ця подивованість веде до пізнання й відчуття Бога — через бачення й відчування створеного ним. Багатовікова традиція богохвальних пісень, христославства, як і світославства давньої народної поезії слов’ян, насичується тропікою метафізичної поезії, що говорить стільки ж про Бога, скільки й про людину в її екзистенції. Бог несповідимий, невимовний і незримий, але людина чує Його «затаєне проминання», Його «добре схиляння» над собою, «нахиляння благовісне» — наповненість земного буття Ним: і Бог увіходить у людську душу всією невщербленою повнотою цього буття.
А в мороці стільки є світла,
Скільки життя у троянді розпуклій,
Скільки Бога, який ступає
На берег душі.
І оце відчуття Божої незбагненної і благої всеприсутності багато говорить про саму людину, про «глибінь вчинків» її, про її світову відповідальність: «Чи може пливти історія проти глибини сумлінь?»
Мова спілкування людини з Богом — любов; вона ж, любов, творить і етичну особистість людини, її долю:
Любов сама врівноважує долю,
Аби ми не розширювали виміри тіней.
Але любов промовляє і мовчанням («терпка ягода мовчання»), тишею порозуміння, що снується між людиною і Богом: та тиша «влучить щонайглибше».
У поезіях Кароля Войтили бачимо і картину народження його думки, «щемлення» слова, долання невисловності чи й схиляння до промовистого мовчання. Адже це не спонтанна й не імпровізаційна поезія, не поезія чуттєвих вибухів. У ній емоція коли й народжується, то з інтелектуальної напруги: «Чи видобуду ще із себе думку, чи викрешу з серця іскру?»; «Думки до очей підходять, наче комахи до вікон». Його вабить «глибина слів», яку «не просто відміряти», а часом бере розпач, «коли слова згубили свій простір». Це те, що добре знане всім справжнім поетам і визначалося як «муки творчості»; у нього вони здебільше не виокремлені з усього стану душі, а проте такі поезії, як «Думка є простором дивним» («1. Опір, що чинять думки словам»; «2. Давня розмова, з якої нині деякі забуті думки опускаю»; «3. Опір, що чинять слова думкам») або «Słowa, które rozrastają się we mnie» з циклу «Matka» можуть бути і картиною творчої лабораторії автора (хоч зміст їхній ширший).
Історичний візит Папи Римського Івана Павла II до України 2001-го року сприяв ближчому ознайомленню нашої суспільності не лише з його священницькою та екуменічною діяльністю, а також і з його літературною творчістю, насамперед поетичною. Вийшли збірки «Вибрані поезії» (Львів, вид-во «Світ», 2001) у перекладах Надії Степули, з передмовою Григорія Штоня; «Святиня», вибрані поезії (Київ, вид-во «Дніпро», 2001) у перекладах Віктора Грабовського (редактор перекладів з польської мови Ігор Римарук); «Веслуючи в небо» (Броварі, вид-во «Українська ідея», 2001) у перекладах Станіслава Шевченка, зі вступним словом Марії Овдієнко та передмовою Юлії Булаховської. Переклади Станіслава Шевченка опубліковані і в упорядкованій ним унікальній двомовній антології сучасної польської поезії «Тому що вони сущі» — «Dla tego źe są» (Львів, «Каменяр», 2005).
Тепер київське університетське видавництво «Пульсари» пропонує останню книжку поезій Папи Івана Павла II «Римський триптих» трьома мовами — в оригіналі та в перекладах українскою і російською.
Характерна для його поезій сконцентрованість думки і щільність вислову, прозора глибина символіки в «Римському триптиху» явлені високою мірою.
У першій частині триптиху — «Потік» — споглядання звичайного гірського ландшафту як дива, мовчазне «випитування» таємниць цього дива постає шанобливим доторком до виявів «Предвічного Слова». Зустрінемо тут постійну, позначену богословською традицією, тропіку Кароля Войтили: «гірський потік» на означення снаги «створеного світу» і таємниці початку, «поріг» на означення переходу в іншу якість буття чи й самоусвідомлення («об думку спіткнусь, об поріг» — це було ще в одному з ранніх віршів, а тут — «поріг здивування», якому «надано ім’я “Адам”»); «джерело» — на означення життєдайного початку, до якого «мусиш вгору іти», долаючи перешкоди, — і, звичайно ж, є «предивне мовчання», Боже мовчання, яким оповите все ним створене. І водночас уявний діалог з виявами «створеного світу» (як угадування «Предвічного Слова», з якого все сталось і в якому «таємниця початку») дивним чином поєднує аскетичну суворість вислову зі стриманим зворушенням.
Друга частина триптиху — «Роздуми над «Книгою Буття» на порозі Сикстинської каплиці» (знову поріг, і не лише предметний!) — має зовсім інший характер: це вже споглядання не створеного Богом первосвіту, а візії Творення у Мікеланджело, який написав Книгу Буття «не словом, але розкошем примножених кольорів». А втім не йдеться про естетське розглядання написаної Мікеланджело Книги Буття. Річ глибша: йдеться про бачення «першим Свідком» свого власного Творення, а він «бачив видінням, відмінним від нашого», і це «видіння чекало на образ». Той образ і створив Мікеланджело. Тут уже маємо прямослівну (хоч і оперту на символіку) теологічну поезію: осягання «одвічного бачення і одвічного висловлення». Вражає градація багатоємних визначень невизначального Бога (визначень, звісно, неособових, з теологічної традиції): «Він є ніби непередаванний простір, котрий все осягає»; «Він — перший Свідок»; «Ким же є Він? Несповідимий. Самобутнє Існування. Єдиний Творець усього. Водночас — Причастя Осіб»; і постійно повторюване, з апостола Павла: «В Нім живемо, в Нім рухаємось та існуємо». І хоч Він «несповідимий», — «а все ж повідав нам про Себе».
Ті, кому мав повідати, — рід людський, — почалися з Адама і Єви. І тут маємо дуже характерний саме для Папи Івана Павла II момент. «Сотворив людину Бог за своїм образом, за образом Божим її створив». А далі: «Чоловіком і жінкою створив їх». І це повторюватиметься: «Чоловіком і жінкою створив їх». Тут немає створення Єви з Адамового ребра. Тут є вони, рівнозначні подоби Божі; вони були «на порозі діянь» (знову поріг!); їм Він дозволив «брати участь в цій красі, яку в них удихнув!»; вони причетні до Пратаїнства, в якому «саме буття зримим знаком Любові одвічної», і «невидиме переходить у видиме».
Постійне наголошування оцієї двоприсутності — чоловіка і жінки — в Божому задумі, з відповідними висновками для християнської антропології, стало основою концепції в певному сенсі «революційного» Апостольського листа вселенського архієрея Івана Павла II «Про гідність і покликання жінки». В ньому він, ґрунтуючись на «Протоєвангелії» та Євангелії, під іменем жінки об’єднує дві жіночі постаті: Єву й Марію, — та говорить про «посланництво жінки в спасенній боротьбі Відкупителя проти автора зла в людській історії» («Гідність жінки. Про гідність і покликання жінки». Mulieris dignitatem. Апостольський лист вселенського архієрея Івана Павла II. — Л., вид-во «Місіонер», 2008. — С. 31).
Звичайно ж, це належить до наполегливих зусиль Папи модернізувати католицьку теологію та зорієнтувати діяльність церкви на гострі проблеми й потреби сучасного суспільства, зокрема знайти адекватну відповідь на гендерні запити та рух за права жінки, що їх Папа в тому ж Апостольському листі розглядає як рівнозначні з правами чоловіків (водночас виокремлюючи й вивищуючи материнську місію жінки та від імени Церкви складаючи «подяку за всі прояви жіночого «генія» в ході історії…», — там само, с. 79).
«Роздуми над «Книгою Буття» на порозі Сикстинської каплиці» повертають нас і до поглядів Папи на роль мистецтва в християнській духовності. Мистецтво він розглядав як співтворення краси світу («нове «богоявлення» краси») і бачив його місію в досяганні «євангельської повноти правди». Великі мистці особливо близькі до Творця, і їхні осягнення «є лише відблиском сяйва, яке на якусь лише мить пройняло їхній геній» («Лист Папи Івана Павла II до мистців». Переклав з французької Ярема Кравець. Л., вид-во «Сполом», 2005. — С. 12).
Мікеланджело у «Роздумах над «Книгою Буття» постає як богорівний мистець, який Слова Святого Письма «замінив на художнє бачення» — подав мистецькою візією, невидиме зробив видимим. Тож до «предивної сикстинської поліхромії» «збираються всі кардинали — спільнота, відповідальна за успадкування ключів Царства», — і до них промовляє «бачення Мікеланджело», що є відбиттям незмірно більшого: «Сикстинська поліхромія говорить тоді Словом Господа».
Ця друга частина «Римського триптиху» є таким чином і зразком теологічного представлення великого мистецтва, оскільки «роздуми» християнського мислителя апелюють до конкретних образів «поліхромії», конкретного сюжету і долі «створеного світу» в ньому.
Третя частина триптиху — «Гора в країні Морія» — це роздуми навколо найтяжчого випробування віри, яке випало «Аврамові, синові Тераха» — біблійному Авраамові: відомий епізод з обіцяним і наміреним жертвоприношенням сина Богові, яке Бог зупинив, стримавши батькову руку останньої миті. Цей епізод багато й по-різному обговорений і дискутований як у християнській, так і в антирелігійній літературі. Чи не найглибшу інтерпретацію дав йому С.К’єркегор у праці «Страх і трепет». Мука, яку тамує Авраам, готовий принести в жертву Богові свого сина Ісаака, є доказом його безмежної віри, бо інакше то не була б абсолютна жертва. «Якщо віра не може перетворити у святе діяння намір убити власного сина, тоді хай і на Авраама впаде той самий присуд, що й на будь-яку іншу людину». Велич Авраама у його вірі, цілковитій відданості покликові Бога, без цього той, хто вчинить нібито схоже, буде «виродком роду людського». Ця колізія сповнена у С.К’єркегора глибокого етичного сенсу, спрофанованого, на його думку, сучасними йому пасторами. «І чому тільки немає поетів, які могли б зважитися на те, щоб використати такі ситуації замість тих дурниць і нісенітниць, що заповнюють собою комедії та романси!» (К’єркегор С. Страх и трепет. Пер. с датского. — М., 1993. — С. 30, 31).
У «Римському триптиху» — в «Горі в країні Морія» — власне і маємо звернення до такої ситуації, зрештою не раз уже обговореної. Але що тут особливо важливе — хоча б і в порівнянні з тим же К’єркегором, — то це те, що Авраамова жертва є мовби «підготовкою» тієї спасенної жертви, яка мала врятувати людство: «…Бог сповістив Аврааму, // чим є для батька жертва власного сина — смерть жертовна. // О Аврааме, — адже Бог так возлюбив світ, // що сина свого віддав, щоб кожен, хто в Нього увірував, // здобув життя вічне».
Українське видання «Римського триптиху» доповнює поки що невеликий, але вже представницький корпус перекладів пастирських і літературних текстів Папи Івана Павла II. Автори перекладу мовою українською — Елеонора Андреєва та Володимир Ільїн — прагнули адекватно відтворити зосереджену стилістичну енергію й інтелектуальну прозорість оригіналу, його ритмічні ходи, його внутрішню теплоту за видимої строгої емоційної дисципліни. У кожному разі видання «Римського триптиху» — добрий подарунок нашим читачам. А їхній інтерес до постаті та духовної й інтелектуальної спадщини Кароля Войтили — Папи Івана Павла II — не згасає, як не згасає і наша вдячність йому, Великому Полякові й Великому Християнину, за щиру прихильність до України.
5.09.2010
