Маргарет Драббл: «Я не знаю жодної людини, яка була б абсолютно щасливою…»

Англійська література сьогодні — це багатофакторна і фактурна художня система. На жаль, попри відкритість теперішніх кордонів, далеко не все з вартісної британської літератури перекладено в нас. Зокрема ж із літератури середини і кінця ХХ століття, не кажучи вже про сучасні новинки. Але в англійській літературі вміло поряд із іронічністю уживається глибокий драматизм, поряд із ностальгією маємо транквільність. На таку варіантність і трансформаційну потугу цієї літератури вказують її джерела, зокрема і всюдисущий Шекспір, у драмах якого комічне і трагічне, безсумнівно, мають той самий вихідний філософсько-естетичний первень.

Наша розмова наразі стосується жінки-письменниці, яка, безперечно, є класиком сучасної англійської літератури. Три роки тому я підготував «ювілейну» розмову з її старшою сестрою — письменницею Антонією Сьюзен Байатт. А 5 червня цього року виповнилося 70 і самій Маргарет Драббл (саме так усталено транслітерують прізвище цієї жінки в нас, проте вимовляється воно як Дреббл). Хоча її теперішнє прізвище — Голройд, за другим чоловіком Майклом Голройдом (сером Майклом). Пані Маргарет видала за своє життя 17 романів. Має трьох дітей. Випускниця Кембриджського університету, член Королівської шекспірівської асоціації. Авторка численних публіцистичних і критичних статей про англійську літературу (від Вордсворта до Томаса Гарді й Арнольда Беннета). Редакторка літературознавчих та енциклопедичних видань, зокрема «The Oxford Companion to English Literature», що витримало 6 перевидань. Нагороди та звання пані Маргарет можна перераховувати дуже довго.

Але головне: це людяна, яка вірить у гуманність навіть сьогодні, яка говорить про 60-ті роки ХХ століття як про найприємніші спогади, звинувачуючи нинішню британську політичну верхівку в неправильній соціальній політиці. Романи пані Драббл спричинилися до значних соціальних змін. Письменниця захоплюється психоаналізом і, здавалося б, уже таким старим методом, як біографізм. Але ця, на перший погляд, традиційність спричиняється до творення дивовижного ефекту в літературних творах (пригадати хоча б її роман «Водоспад» 1969 року, наповнений «фройдизмом», а водночас і таємницями жіночих змов, справжньою «достоєвською» двійникостістю).  За останні роки побачили світ три її нові романи: «Сім сестер» (2002), «Червона королева» (2004) та «Морська пані» (2006). Пані Маргарет випромінює надзвичайну внутрішню енергію, хоча часом у розмові й відчувалися нотки не те що апатії, а якоїсь образи на нинішніх політиків за роз’єднаність і недалекоглядність, відчувався стан утоми від того, що кожному поколінню все одно потрібно боротися за соціальну справедливість, навіть якщо попередники нібито і вибороли якусь стабільність. Наразі пані Драббл — активна захисниця авторського права.

Отже, пропоную ексклюзивну розмову з класиком англійської літератури Маргарет Драббл, яка погодилася дати інтерв’ю в контексті свого ювілею спеціально для українського читача. Залишається вірити, що незабаром у нас з’являться українські переклади цієї вшанованої авторки, самотньої і сильної, яка не любить нинішню літературну політику в Англії, але до нестями кохається в англійській літературі.

— Пані Маргарет, чи не могли б Ви пояснити, коли і чому вирішили присвятити своє життя англійській літературі і письменницькій долі?

— Я написала перший роман, коли мені виповнився 21 рік. На той час я щойно одружилася з актором Клайвом Свіфтом (перший чоловік М. Драббл. — прим. Д.Д.), працювала у Стретфорді-на-Ейвоні в Королівському шекспірівському товаристві. Вивчала англійську літературу в Кембриджі, хотіла стати акторкою, але зрозуміла, що письменницька доля пасує значно більше для матері з трьома дітьми. Мій перший роман «A Summer Birdcage» («Літня клітка для птахів») було опубліковано 1963 року.

— У червні вам виповнилося 70, з чим дозволю собі привітати Вас від імені українських читачів, від імені українських англістів-літературознавців. Які найвагоміші досягнення у своєму житті Ви могли б назвати, підводячи бодай маленьку риску?

— Як письменниця, я горда, що могла стати незалежною від моєї роботи без компромісів із ринковою політикою, диктатом літературного ринку. Я писала журналістські статті, щоб заробляти гроші, але моя проза завше була написана з глибшою метою; я рада з того, що моє письменництво спричинилося до соціальних змін у Великій Британії. Також я горда своїми трьома дітьми та їхніми внесками в це життя.

— А до яких проектів Ви наразі залучені?

— Зараз я очолюю Товариство авторів (Society of Authors), відстоюючи питання щодо такої класичної проблеми, як copyright (питання авторського права в літературі), а також я задумала написати нову книжку, перейшовши черговий рубікон. Крім того, беру участь у промоціях моєї нещодавно виданої книжки «A Pattern in the Carpet: A Personal History with Jigsaws», що є за жанром спогадами.

— Чи могли б Ви назвати Ваш найулюбленіший англійський роман?

— Ви знаєте, майже неможливо вибрати когось одного. Один із романів, що мав найвизначніший вплив на мене, це «The Golden Notebook» («Золотий щоденник») Доріс Лессінг; я прочитала його, коли мені було близько тридцяти.

— А чи могли б Ви схарактеризувати основні концепти і проблеми, які знаходять своє відображення в теперішній англійській літературі? Якими є тенденції в сучасному англійському письменстві?

— Через жадобу та некомпетентність видавничих конгломератів і книжкової торгівлі у Великій Британії англійська література наразі переповнена тим, що претендує на роль бестселерів, а також спогадами про історії з привидами.

— А як щодо теорії? Які теоретичні напрацювання найвпливовіші наразі у Великій Британії?

— Я більше не живу в світі теорії, але зізнаюся, що я, як мені здається, перебувала під значним впливом Зиґмунда Фройда та біографічних методів осягнення літератури, які й досі мають спою принадність і силу в теоретичних викладках.

— Пані Маргарет, і все ж таки, на Вашу думку, які основні тенденції у британській літературі помітні сьогодні? Яким є результат мультикультуралізму? Як би Ви визначили мультикультуральний художній текст? Чи є він апріорно таким, що має два голоси, тобто налаштованим на діалог?

— Так, ви маєте рацію. Мультикультуралізм мав визначний вплив на теперішню англійську літературу. З одного боку, він приніс несміливість (страх перед апропріацією, страх образити когось, нерішучість щодо релігійної цензури), а з другого боку, новий суб’єктивізм, нову матерії людських стосунків переважно з індійського субконтиненту, але також і з Африки. Ми переписуємо історію, подібно до того, як жінки переписували ґендерну історію через нове письмо.

— Якою буде література в пост-постмодерний час? Яку форму вона матиме? Як би Ви з власного досвіду визначили постмодерний текст? Скажімо, для мене роман «Субота» Іена Мак’юена може слугувати ознакою нової літератури, адже йдеться про оповідь хірурга, для створення якої сам автор рік працював у хірургічній, а отже, це вже письмо, що претендує на об’єктивований тип зображення, на нову форму літературної правди.

— Це може затягтися надовго, якщо я спробую подати визначення постмодернізму в нашій розмові. Я думаю, що це світ рефракцій, відносності, багатозначності (множинної сигніфікації), розмаїття двозначностей та іронії, але Вільям Емпсон передбачив усе це багато десятиліть тому. Хтось бачить постмодернізм як гру, але я думаю, що світ занадто серйозний тепер для ігор. Я не думаю, що «Субота» — занадто серйозний роман, хоча це й цікавий, добре написаний твір. Це оповідь з багатьма наративними трюками через особливість самого суб’єкта письма. Я не думаю, що цей роман пропонує якусь нову перспективу.

— Наскільки змінився концепт «англійськості» в самій англійській літературі в ХХІ столітті? Мені здається, що йдеться про кардинальні зміни.

— Так, цілком із вами згідна, адже ми наразі менш закриті, менш колоніальні, менш зациклені на собі. Англія перетворилася на повнокровну частинку світу. Потім, не варто забувати про мультикультуралізм як центральну модель нового світосприйняття.

— У роботі «Хибні перспективи» американський професор-деконструктивіст Гілліс Міллер говорить про чотири основні хиби прочитання тексту, одна з яких — історизм. Чи можемо ми зрозуміти мистецький твір минулого через наші новітні форми свідомості, новий історичний досвід? Як ми, скажімо, можемо зрозуміти Шекспіра в ХХІ столітті? Чи це вже буде новий Шекспір, не ренесансний?

— Цей погляд професора Міллера, звичайно, не новий для мене. Шекспір різний для кожної культурно-історичної епохи, тож кожний актор чи режисер створює свого Шекспіра для свого часу; подібно до біографів, які неодноразово переписували Шекспіра на власний погляд. Ті, хто працюють у театрі, знають це значно глибше і краще за літературних критиків. Ми ніколи не зможемо подивитися на класику, зокрема на Шекспіра, очима того періоду. Не варто тішити себе ілюзіями. Головне — знайти на теоретичному рівні щось нове в матрицях художньої свідомості, скажімо, відкрити нові форми міфологізму в Шекспіра або його зв’язок із політичною практикою того часу. Ренесансної естетики нам уже не збагнути.

— Чи погоджуєтеся Ви в такому разі з думкою Гаролда Блума, що Шекспір — центр світового західноєвропейського канону? Що робить Шекспіра першим?

— Так, із цим важко не погодитися. Шекспір — той автор, із якого багато чого виростає. Якщо чесно, то я згадую твори Шекспіра чи не щодня в своєму житті.

— А коли естетика набуває «вічної» цінності, тож ми можемо повертатися до того самого твору багато разів, розуміючи його естетичну невичерпність? Чому «вічними» є твори того ж Шекспіра?

— Шекспір — поза часом і простором, і поза культурами, позаяк він збагнув природу людського на всіх соціальних рівнях, не розмежовуючи високе і низьке, він писав із міфологічних глибин нашої сутності (до того, як Фройд це теоретично обґрунтував), він здобувся на дивовижну насолоду і принадність у словах усіх своїх творів. Ніхто не зрівняється з його мовною творчістю та оригінальністю.

— Як відомо, все тече, все змінюється. Які новітні прочитання історичних діячів, культурних героїв Ви могли б згадати, що вразили Вас найбільше?

— Найновіші прочитання я спостерігала на прикладі Юлія Цезаря на каналі RSC, режисером якого була жінка. Цезар був показаний як жорстокий поганин, Рим у цій інтерпретації поставав не як класичний цивілізований Рим часів Цезаря, вже стереотипний у сприйнятті, а як таке собі типове північноафриканське місто. Так само була інтерпретована і класична нігерійська трагедія «Death and the King’s Horseman». Усе це — нинішній результат мультикультуралізму.

— Пані Маргарет, чим для Вас є розуміння літературного твору?

— Хочу сказати, що я читаю книжки з тією метою, аби почути, про що вони говорять, яка ідея в них закладена. Тому мене насправді мало обходить естетика. Найбільше мене приваблює ідейний зміст, який впливає на соціальні виміри нашого життя, лише так книжка здатна змінити світ.

— Отже, відійдемо трохи від літератури… Чи вважаєте Ви себе щасливою жінкою?

— Ні, зізнаюся, що я не дуже й щаслива, але в своєму житті я мала миті дивовижного і трепетного щастя.

— У такому разі чи взагалі людина може бути повністю щасливою, бодай у якусь мить?

— Я думаю, що ми можемо відчувати миті повного щастя (Іен Мак’юен якось зізнався мені потайки, що він відчував щось подібне, плаваючи в природному джерелі в Айові; я ж описала щось подібне в романі «The Sea Lady» («Морська пані»), але мені здається, що ці відчуття дуже миттєві й нетривкі. Мій постійний стан — це все ж таки депресія, а не розпач. Я не відчуваю розпачу через те, що маю дітей. Але це, як на мене, якась особистісна в нас виходить розмова; не знаю, чи вона буде цікава в нашому світі, де ми все більше віддаляємося від природних почуттів, від сутності материнства. Депресія може бути чудовим поштовхом для написання романів. Я не знаю жодної людини, яка була б абсолютно щасливою, але я знаю багатьох людей із природно позитивним темпераментом.

— А чи хотіли б Ви щось змінити у своєму житті?

— Також відповідь негативна. Я б хотіла змінити теперішній політичний клімат у Великій Британії, прочинити двері до того почуття соціальної надії та відкритості, що відчувала в 1960-ті й 1970-ті. Але це вже зовсім інша історія.

 

        Розмову підтримував Дмитро Дроздовський