Дмитро Дроздовський

Час для запитань

Київ—Лондон—Київ

 

Велика Британія, можливо, сьогодні чи не найадекватніший гравець на європейській політичній арені, який розуміє справжні небезпеки і ризики міжнародної ситуації, що сформувалася протягом першого десятиліття ХХІ століття. Нещодавній візит до Лондона весь час підштовхував мене до таких запитальних міркувань: що вже зроблено? що має бути зроблено? які зміни першочергові?

Проведена в Лондоні два місяці тому конференція «Україна — погляд зсередини: осмислення інвестиційних ризиків та можливостей» за підтримки Фонду «Ефективне управління» та всесвітньовідомого британського часопису The Economist показала, що саме Велика Британія чи не найбільшою мірою готова почути Україну, порівняно, наприклад, із Францією чи Німеччиною. Філософсько-аналітичні традиції цієї країни даються взнаки: тут сформовано коло інтелектуалів, які мають панорамне уявлення про ризики і перспективи Східної Європи. Проте не варто тішити себе ілюзією, що Велика Британія благоговійно чекає на демократичні рухи і зміни в Україні. Для неї ці трансформації мають бути природними, а не пришвидшеними чи штучно створеними.

 

Дволикий Янус світової політики

Нам не варто думати, що в Британії все аж настільки блискуче. Звичайно, краще це пізнається в порівняннях. уже під час повернення додому, коли збирався в аеропорт, рано-вранці ввімкнув радіоприймач на одному з каналів Бі-Бі-Сі. Краєм вуха почув, що в програмі дискутують із приводу Росії. Навіть спочатку і не зрозумів, хто саме говорить. Здалося, що це британський експерт із міжнародної політики або ж фахівець З питань міжнародного права. Потім відчув, що ця людина обов’язково має добре знатися на житті в Росії, оскільки було заторкнуто питання про сучасну нібито неоліберальну імперську політику, яку вибудовує Кремль, насправді маскуючи в такий спосіб свої одвічні авторитарно-імперські амбіції контролювати світовий економічно-фінансовий ринок, простір газу і нафти, а отже, і нафтодоларів...

Аж раптом інший співрозмовник сказав наприкінці, що гостем програми (тобто тим промовцем, який говорив блискучою англійською мовою без жодного акценту) був син Міхаїла Ходорковского. Ця фраза повністю змінила моє уявлення про елітний світ сучасної пострадянської Росії. Виявляється, наступні покоління, нехай і діти найвпливовіших російських олігархів, можуть вивчити англійську мову на бездоганному рівні, вони можуть говорити в такій тональності, що ти впевнений: перед тобою людина західного світу. І тут уже питання не в мові.

Часто наші вітчизняні промови неможливо адекватно перекласти англійською, бо ці тексти написано або незрозумілим новоязом, або ж узагалі цих текстів насправді немає, а перед нами — лише фікція, словесний симулякр без сутнісного наповнення. Мова сина Ходорковського — це мова людини західної демократії, яка знає, що в осерді міжнародної політики мають бути норми права. Лише тоді меседжі, продуковані для західного світу, стають успішними. Вони набувають статусу достовірного факту, який може бути адекватним джерелом для подальших рефлексій поміж міжнародними аналітиками.

Перша думка в контексті цієї програми — доволі оптимістична. Західний світ, зокрема британський, прагне адекватно розібратися в складних ситуаціях на міжнародній економічно-політичній арені. Медіа-простір Великої Британії може стати тим майданчиком, звідки ідеї ретранслюватимуться в міжнародному інформаційному каналі. Проте, коли я подивився на годинник, то спантеличився. Ця розмова з сином Міхаїла Ходорковского вийшла в ефір о 4 ранку за британським часом і тривала десь із 40 хвилин. Чому у світі західної демократії, який тримається на китах права, усталеного в цивілізаційному вимірі, таку гостру програму подали лише в настільки ранній час, коли далеко не всі налаштовані на сприйняття подібних меседжів? Чи міжнародні політологи і юристи обов’язково слухатимуть цю програму о 4 ранку, коли й ранку ще не відчутно? Це запитання, мабуть, так і залишиться без відповіді.

З одного боку, британський простір сьогодні прагне стати тим незалежним аналітико-інформаційним майданчиком, звідки у світовий медіа-простір надходитимуть найкращі прогнози і розрахунки щодо світової політики. З другого боку, світ західної демократії також має багато прорахунків і «чорних дір». Можна згадати і про масовий психоз у вищих ешелонах влади, пов’язаний із WikiLeaks. Керманич цього «синдикату» Джуліан Ассанж перебуває у Вендсвортській (Wandsworth) в’язниці в Лондоні. Для британців усі події навколо цього скандалу вкрай важливі. Дехто просто почав розчаровуватися в тому, чи на цій планеті взагалі можна побудувати етично чесне суспільство. Так, у лондонській пресі масову підтримку здобула інформація Дж. Ассанжа про те,  що «Visa, MasterCard, PayPal та інші платіжні системи — інструменти міжнародної зовнішньої політики США». Після робочого дня 14 грудня 2010 р. в усіх свіжих вечірніх виданнях Лондона з’явилося перше фото Ассанжа після ув’язнення в тюрмі. Події навколо цієї людини мають світовий суспільний резонанс: WikiLeaks — маркер сучасної демократії, справжнє дзеркало, яке показало, що король насправді — голий. Але чи може померти король у західному світі? Обов’язково ж знайдуться ті, хто кричатимуть знову: «Хай живе король!»

 

Хто запалює зірки?

У британському просторі можуть спостерігатися дивні перевтілення і зміни. Вони, проте, ніби показують, що суспільний розвиток — це живий організм, який намагається жити за раціональними критеріями, проте часто все відбувається з точністю до навпаки, тобто за законами некласичної раціональності. В одній розмові з моєю знайомою пані Аріні Кросбі, яка все життя викладала германські мови і є фахівцем також із давніх літератур (доби Середньовіччя) Північної Європи, ми дійшли одного вельми цікавого спостереження. Вона зізналася, що одного разу як іспитову роботу своїм студентам-«перекладачам» принесла уривок із маловідомого твору Агати Крісті, який було перекладено німецькою. Завдання полягало в тому, щоб адекватно перекласти цей фрагмент знову англійською.

Аріні знайшла той маловідомий твір, щоб порівняти з ним переклади своїх студентів. Усі впоралися із завданням дуже добре, проте у фіналі студенти попросили ознайомитися з оригіналом. Жоден переклад не наблизився до оригінального фрагменту, який англійською написала блискучий майстер прози Агата Крісті... Чому?

Ні, тут проблема зовсім не лінгвістична. Річ у тому, що всі побачили, наскільки незграбною була оригінальна мова світового класика детективів. А студенти переклали уривок так, щоб він зазвучав англійською якнайсоковитіше. Яким було здивування, коли студенти зрозуміли, що вони виконали завдання краще за саму славнозвісну авторку. В чому ж тоді світовий успіх Агати Крісті? У сюжеті, фабулі..., але аж ніяк не в мові? Проте ж саме успіх в Англії підштовхнув світових видавців звернутися до неї й робити переклади, які розходилися мільйонними накладами, зокрема і в СРСР. Знову-таки однозначної відповіді на це запитання, мабуть, не існує...

Тоді чи може існувати готова відповідь для того, якою має бути міжнародна політика чергової історичної декади, яка вже сьогодні обіцяє бути непростою? Британські фахівці-аналітики, як Б. Бріваті чи Е. Лукас, переконують, що Європа має переглянути засади демократії та ліберальної політики, інакше це призведе до кризи Європи. Може, й так. Проте, якщо згадати історію, то чи не буде природним процес фрагментації ЄС на кілька складових, кілька економічних та політичних зон? Чи комфортно сьогодні в одному світі Франції та Румунії, Туреччині й Норвегії, Німеччині й Греції?

 

Культура як транс

Якось непомітно ці питання виринули в нашій дискусії з моїм добрим другом, британським поетом італійського походження Маріо Петруччі (Mario Petrucci). Ця людина має дивовижну здатність: пояснювати найскладніші речі найпростіше. На моє переконання, це справжнє мистецтво. В українських перекладах Маріо відомий завдяки своїй книжці «Важка вода», яка постала з віршів, написаних про Чорнобиль. Наступного року — 25-ті роковини Чорнобиля й було б справді добре мати український переклад цих віршів, свого часу вибірково друкованих у журналі «Всесвіт».

Маріо заторкнув важливу соціокультурну проблему: «Ми сьогодні, — переконує поет, — живемо в гіпнотичному часі. Лише подивіться на екрани: поп-кумири, медіа-ідоли не заворожують, а заспокоюють наші цивілізації. Сучасна медіа-культура — це культура психотерапевта-шарлатана, яка має ввести нас у транс або ж узагалі в стан сомнамбулічного сну. Мистецтво має збурювати уяву, робити нас гідними в помислах і справах. А все виходить навпаки. Поп-індустрія в багатьох країнах світу — це спрощені у своїй суті ритми в яскравій обгортці напівоголених чи мускулястих тіл». З таким твердженням важко не погодитися. Маріо скептично ставиться до сучасних тенденцій у світовій політиці, кажучи, що сьогодні політика США твориться людьми з низькими моральними якостями, вихідцями з середнього класу, яких можна назвати хіба що міщанами. І ця політика інспірована Білим домом. Як ми знаємо, американський простір існував завжди у своєрідному діалозі з британським. Тому годі чекати чогось ліпшого в британському просторі, переконує М. Петруччі.

Проте небезпеки не обмежуються соціокультурним простором. «США — це країна демократії, в якій ви можете робити все, принаймні так запевняють тисячі гасел на плакатах, коли ви прилітаєте в цю країну, — розвиває думку Маріо. — Але насправді це далеко не так. Вас вводять в оману. Ви можете робити не те, що ви захочете, а те, що вкладається в алгоритм системи».

 

В очікуванні апокаліпсису

Ці слова М. Петруччі якось мимохіть збіглися з тим, про що йшлося на міжнародній науковій конференції у Вестмінстерському університеті, де мені випала честь очолювати один із напрямів академічних дискусій. Конференція мала промовисту, як на сьогодні, назву: «Апокаліпсис та його складники». Міждисциплінарна конференція зібрала компаративістів, теоретиків мистецтва, культурологів, соціологів із усього світу. Йшлося про обговорення різних форм апокаліпсису (представленого в різних текстах від античності до сьогодення), які ми мали в минулому і які можемо мати в майбутньому (згадати хоча б світову паніку, пов’язану з календарем майя та груднем 2012 року). І хоча фінальні підсумки конференції оптимістичні, проте Маріо Петруччі висловив свою думку: «Я переконаний, що апокаліпсис — це не катастрофа, а реальна потреба для нашого світу. Ми сьогодні відірвані від природи. Екологічної свідомості насправді не існує, бо ця свідомість аж ніяк не поєднується з варварською сутністю людини. А людина за ХХ століття зробила все, щоб зруйнувати питомі зв’язки з природою». Апокаліпсис у такому разі — чи не остання надія розбудити суспільство. Для Маріо існує всесвітній розум, який допоможе гідним людям пройти через апокаліпсис, щоб створити новий світ після катастрофи.

Чи так воно насправді? Ще одне питання без відповіді, тільки от якщо озираєшся на сьогодення, то бачиш, наскільки людина відчужилася від природи й від себе. Цинізм і агресія панують у світі, а мистецтво стало просто таким собі заспокійливим, який вводить мільйони у транс.

Ми стали заручниками великих економічних і політичних систем. А головне — втрачено найважливіше: людську індивідуальність. Сьогодні світом керують не президенти й не фінансові боси, а системи, позбавлені «людяності». Й велети рівня Кеннеді або Ганді, здатні кардинально змінити світ силою своєї волі та інтелекту, позбавлені можливості прийти до влади. З одного боку, як переконував мене Маріо, є супердержава США, яка продукує систему подвійних стандартів, з другого, — Схід, Росія, як антиподи, що тримаються на засадах тоталітарної політики, в якій індивід нічого не вартий. Хто ж тоді збереже людство від апокаліпсису? Як вижити в самотності? Мабуть, Маркес мав рацію, коли писав, що найвизначніша риса Латинської Америки (а може, й усього людства) — це самотність.

 

Планетарна самотність

Самотність — ще одне концептуально важливе поняття в наш час. Це слово позначає стан мільйонів на планеті. Чому, перебуваючи в Лондоні, цього разу багато згадував про самотність?

Річ у тому, що 20 грудня 2010 р. виповнився рік, як не стало видатної перекладачки української літератури Віри Річ, яка переклала англійською «Кобзар» Т. Шевченка, драми Лесі Українки (зокрема «Лісову пісню»), «Мойсея» та інші твори І. Франка, поезії П. Тичини, українських неокласиків (М. Зерова, М. Драй-Хмари), шістдесятників (Ліни Костенко) тощо. Проте за своє життя пані Віра так і не була гідно поцінована. Лише майже під фінал життя отримала орден Княгині Ольги (а ще раніше — премію ім. І. Франка). Проте дуже мало людей насправді розуміло те, що робила Віра Річ для України, наскільки потужною була її праця насамперед для нашої культури. У радянський час вона не побоялася перекладати заборонених на материковій Україні поетів.

Сьогодні Віри Річ фізично вже немає, залишилися стоси недоробленого. І хто завершить цю працю в Англії? Хто перекладатиме українську літературу найвищого рівня настільки майстерно, як це робила пані Віра? Й не мала жодної підтримки з боку української держави.

Вона лише хотіла, щоб частина її праху знайшла свій спочинок в Україні... Про це знали деякі її близькі друзі, про це Віра говорила й мені, коли ми прогулювалися Хрещатиком чотири роки тому. 2011 року — 150-ті роковини з дня смерті Т. Шевченка? Чи знайшла б українська держава можливість зробити бодай пам’ятну дошку на тому місці, де має бути розвіяно прах — над Тарасовою горою в Каневі, як хотіла Віра Річ, один із найвизначніших перекладачів української літератури останнього часу? Щоб створити з поховання місце пам’яті...

 

P.S. До запитання...

Усе це — запитання без відповіді... Або ж із подвійною відповіддю... Не хочеться зазирати в майбутнє на початку 2011 року, натомість варто краще пригадати те, що було, аби гідне увійти в нову декаду ХХІ століття. І це стосується як кожного з нас, так і України як держави.