23–24 вересня 2010 року в Харківському національному університеті імені В. Каразіна в рамках Днів іспанської культури пройшла наукова конференція під назвою «Слідами Мігеля Ернандеса». Захід було присвячено творчості одного з найвидатніших іспанських поетів ХХ століття М.Ернандесу, що в 1937 році під час подорожі СРСР відвідав Харків. Місто, а особливо відвіданий ним тракторний завод вразили поета і надихнули на написання поеми «Місто-фабрика». У конференції взяли участь понад 20 українських іспаністів, серед них Сергій Борщевський, Олександр Пронкевич, Юрій Біловолов, Галина Верба, Ігор Оржицький, Богдан Чума, Ірина Войченко та інші. Гостями конференції були видатні іспанські дослідники творчості поета Франсіско Хав’єр Дієс де Ревенга з Університету Мурсії, Хуан Кано Баллєста, викладач Університету Вірджинії, й Хосе Марія Бальсельс, що представляв Університет Леона. Вони розказали про подорож поета до Радянського Союзу та поділилися своїм баченням дослідження творчості Ернандеса.

Особливий інтерес викликала доповідь Голови іспанської асоціації літературних критиків Анхеля Басанти, який є автором численних праць із проблем класичної та сучасної іспанської літератури. На жаль, українське літературознавство недостатньо обізнане з сучасною іспанською романістикою. Тому ми сподіваємося, що ця публікація в журналі «Всесвіт» підштовхне дослідників, перекладачів та видавців збагачувати український духовний простір новими іспанськими іменами та творами.

---

Анхель Басанта (Іспанія)¹,
Президент Асоціації літературних критиків Іспанії
 
СУЧАСНИЙ ІСПАНСЬКИЙ РОМАН: ТЕНДЕНЦІЇ І ГРУПИ
 
З іспанської переклала Світлана Романова,
ст. викладач і аспірантка кафедри теорії та історії світової літератури
Київського національного лінгвістичного університету),
спеціально для журналу «Всесвіт»

——
¹ Опублікований текст відтворює  доповідь, що була проголошена (не прочитана) в Харківському  університеті ім. Василя Каразіна 24 вересня 2010.

 

Перш за все хочу щиро подякувати Посольству Іспанії в Україні за можливість бути сьогодні тут, у Харківському університеті, разом з українськими іспаністами. Дозвольте запропонувати вашій увазі панорамний огляд сучасного іспанського роману з його основними тенденціями й найвидатнішими представниками. Я намагатимусь не вдаватися до  надмірної каталогізації і обмежуся згадкою лише про насправді визначних авторів. Я усвідомлюю складність цього завдання, що обтяжується розмаїттям течій і напрямів, якими сьогодні представлена іспанська романістика. Розвиток сучасного іспанського роману відзначається цілковитою свободою. Виходить друком велика кількість видань, ринок перенасичений  безперервним потоком новинок та реклами видавництв, що призводить до розгубленості в широкого читача. І майже все швидко зникає з ринку, має дуже короткий «термін вжитку», приблизно як йогурти. 

Іспанський роман плідно співіснує з творами, написаними іншими мовами. В Іспанії сьогодні вдосталь іноземних перекладених романів, багато творів численних іспано-американських авторів (починаючи з видатних, як-от Карлос Фуентес і М. Варгас Льоса, чи нещодавно померлий Роберто Боланьо до наймолодших: Рікардо Пігліа, Алан Паулс, Хуан Вілльоро, Сесар Аіра, Родріго Фресан, Хорхе Вольпі, Сантіаго Ронкагліоло та інші). А також текстів, написаних каталонською, галісійською або баскською мовами Роберта Саладрігаса чи Карме Рієри, Мануеля Ріваса, Сусо де Торо чи Бернардо Атшаги, які перетнули мовні кордони.

Складність посилюється співіснуванням романістів різних генерацій. Покоління 36 року, яке складають учасники Громадянської війни, вже покійні Г. Торренте Бальєстер, Каміло Хосе Села і Мігель Делібес (помер у 2010), а  також Хосе Луїс Сампедро і Раміро Пінілья. Письменники «Середини століття», діти війни, які продовжують творити, як Хуан Гойтисоло, Луїс Гойтисоло, Хуан Марсé і Ана Марія Матуте. Покоління 68 року, що впритул стикнулося з переходом до демократії і пережило генераційне розчарування, представлене письменниками, які перебувають у розквіті своєї творчої зрілості, як-от Луїс Матео Діес, Хосе Марія Мерíно, Едуардо Мендоса, Альваро Помбо, Хуан Хосе Міллáс, Енріке Віла-Матас, Хав’єр Маріас, Луїс Ландеро, Рафаель Чірбес та інші. Покоління 80-х років, перше, що набуло публічного визнання за умов розквіту демократії з її космополітичними прагненнями, включає авторів значимого літературного надбання, таких як Антоніо Муньос Моліна, Ігнасіо Мартінес де Пісóн, Хуліо Льямасарес, Альмудена Грандес, Белен Копегі, Роса Монтеро, Фернандо Арамбуру та інших. Наприкінці ХХ століття набуло певної популярності так зване «Покоління Х», яке вабила естетика «брудного реалізму» в урбаністичному романі, найвідомішими представниками його є Хосе Анхель Маньяс, Лусія Ечеварія та Рай Лоріга. І на початку ХХІ століття, поряд з уже названими письменниками, почали говорити про Покоління «Носілья», ім’я узяте з циклу романів виданого Агустіном Фернандесом Мальо і присвяченого новим технологіям у фрагментації наративного  тексту.  

Як видно з зазначеного вище, сьогодні в Іспанії існує чимало груп романістів, які перебувають у повному розквіті творчих можливостей. Від визнаної майстерності авторів Середини століття і літературної зрілості письменників Покоління 68 та Покоління 80-х, до найсучасніших спроб, до яких з різним успіхом вдаються молоді літератори. Серед молодих авторів поза сумнівом викликають незмінний інтерес такі, як Рікардо Менендес Сальмон, Ісаак Роса, Маркос Гіральт Торренте, Андрес Барба та Елой Тісон. Варто сказати також про різноплановість напрямів: від експериментальної прози до детективного чи пригодницького роману, на яких я зупинюся докладніше у подальшій доповіді.  

Почну з тенденції «відродження сюжетної прози», яку письменники Покоління 68 року взялися розробити у 80-ті роки,  усвідомивши необхідність виправляти гіпертрофований маньєризм експериментального роману 70–80-х років. Ішлося про повернення до літератури мистецтва «оповідати історії», відновлюючи в романі традиційні елементи оповіді: сюжет, персонажів, простір, час. У цьому процесі відправною точкою став роман «Правда про справу Савольти» (1975), перший твір молодого тоді Едуардо Мендоси, сучасне відтворення історичних і соціальних конфліктів у Барселоні 1917 та 1919 років у формі детективно-історичного роману. Сама структура роману еволюціонує від експериментальних технік у його експозиції до лінійної оповіді у формі детективного оповідання у розв’язці. Значний вплив на розвиток майстерності «оповідати історії» в романах мали твори Луїса Матео Дíеса, особливо «Джерело віку» (1986), завдяки його бурхливій фантазії, комізму та гумору у викладенні пригод групи богемних інтелектуалів, що стикнулися з ворожістю і задушливістю свого міста В післявоєнні часи. Цим романом автор розпочав свій проект «провінційних всесвітів» (навкруги неназваного міста, можливо, це місто Леон), що згодом розробляли леонські романісти, як-от сам Луїс Матео Дíес і Хосé Марія Мерíно.  

Однією з  найвизначніших літературних течій сьогодення все ще лишається експериментальний роман, який наполегливо  впроваджує і розробляє нові наративні техніки. Серед його різновидів варто відмітити принаймні три типи. Перший характеризується складністю і варіативністю форм у філігранних літературних текстах. Серед них метаромани та автофікціональні романи, на яких я зупинюся нижче. Метароман — це твір, написаний про сам твір, тобто такий, у якому оповідується історія й одночасно описується процес її написання. Тому такі романи називають ще авторефлексивними, самозверненими, нарцистичними тощо.

Гонсало Собехано розрізняє метаромани письма, метаромани читання та метаромани  усного дискурсу. Метаромани письма відбивають сам процес творення роману, як це робить Хосé Марія Мерíно у своїх творах «Темний берег» (1985) та «Центр повітря» (1991), де йдеться про повернення трьох персонажів у провінційне містечко їхнього дитинства з метою воскресити спогади й почуття, про які один з них хоче написати роман. Так Мерíно заглиблюється у свою улюблену тему: непросту спробу відділити реальне від уявного. Метаромани читання розгортаються навколо фігури фіктивного читача у процесі читання. Такі романи з’являються пізніше, так само як і увага до наратора в літературній теорії передує увазі до реципієнта. Їх не можна назвати численними для Іспанії, батьківщини ідальго, що збожеволів читаючи. Найкращим прикладом такого типу метароманів лишається «Фрагменти Апокаліпсису» (1977) Г. Торренте Баллєстера завдяки вдалій комбінації теорії і практики написання роману із включеним у нього самокритичним прочитанням. Метаромани усного дискурсу побудовані за принципом діалогу між персонажами, що розмірковують щодо способів написання роману про сказане ними самими. Цікаві приклади такого варіанту метароману можна спостерігати у деяких текстах покійної Кармен Мартíн Гаїтé, те що сама вона називала «пошук співрозмовника».

 Як приклад синтезу метароману письма, читання та усного дискурсу варто назвати «Безлад твого імені» (1988) Хуана Хосé Міллáса, в якому письменник-видавець, читаючи оповідання молодого автора, розмірковує про написання роману, який міг би конкурувати з прочитаним, і розкриває свої думки в діалогах зі своїм психіатром і з самим собою. (Існує також роман, що складається з маленьких оповідань, ще один різновид, в якому відзначилися Луїс Матео Дíес, Хуан Едуардо Сýніга та Інріке Віла-Матас). Численні елементи метароману складають структуру твору «Зви мене Бруклін» (2006) Едуардо Лаго, чудового прикладу наративного експерименту з літературними моделями, які помітні також у романі «Дублінеска» (2010) Віла-Матаса, гіпертекстом якого виступає «Уліс» Джеймса Джойса, особливо в шостому розділі.   

Інший тип експериментального роману, що характеризується  мовними іграми, знаходимо у творах Хуліана Ріоса (у циклі «Ларва», починаючи з 1983 року), Фернандо Арамбуру («Вогні з лимоном» (1996)) і Гонсало Ідальго Байали («Суворий дух» (2009)). І, нарешті, третій тип експериментального роману, що починає використовувати як літературний матеріал усе, пов’язане з новітніми технологіями (Інтернет, чати, блоги тощо), як це можна бачити у циклі «Носілля» (2006–2009) А. Фернандеса Мальо.

Автофікціоналізація є одним із найпопулярніших прийомів експериментального роману останніх років. Своєї кульмінації цей феномен досягає у прагненні подолати кордони традиційних літературних жанрів. Породжений експериментами на межі реального й уявного, він є прикладом змішування, результатом гібридизації між романом, есе та автобіографією. Як пояснює Мануель Альберка у своїй книзі «Взаємний пакт» (2007): «автофікціоналізація — це продукт літературної інженерії, що свідомо використовує обидва підходи: і зобов’язання «автобіографічного пакту» і свободи «романного пакту», пропонуючи «взаємний пакт», який передбачає чималий вміст авторської гри». Як зазначив Антоніо Табукчі: «автофікціоналізація — це ані автобіографія, ані роман, ані романізована автобіографія, ані автобіографічний роман».

Крізь призму автофікціоналізації у тих романах, де номінальна ідентичність оповідача і протагоніста збігається з ідентичністю реального автора, він одночасно є і не є автором, завдяки свідомо обраній грі «взаємного пакту». Для  чіткішого розуміння різноманітних наративних можливостей «Я», пропоную звернутися до теоретичних постулатів Хосе М. Посуело Іванкоса у його нещодавній книзі «Конфігурації «я» у прозі» (2010), де аналізуються твори Хав’єра Маріаса та Е. Віла-Матаса, двох фундаментальних авторів у цій прозовій тенденції, що здобули найширше міжнародне визнання.

Поміж інших, наративні можливості «Я» вміщуються в автобіографічні романи, автофікціональні романи і фікційні автобіографії. Прикладом автобіографічного роману може бути «Польський вершник» (1991) Антоніо Муньоса Моліни з його фікційним підходом до автобіографічних матеріалів у відродженні індивідуальної та колективної пам’яті. Але найближчим до автобіографії є автофікціональний роман  Антоніо Муньоса Моліни «Вітер з Місяця» (2006), в якому автор пригадує роки свого навчання у рідному місті Мáхіна (у реальності Убеда) тоді, коли американці висадили на Місяць Аполо ХІ 1969 року.

Автофікціональні романи, що демонструють найбільш блискучу авторську гру у творенні фікційного «Я», дуже подібного до реального належать Хав’єру Марíасу, Енріке Віла-Матасу і Хав’єру Сéркасу. Складна стратегія подвійності у конфігураціях «Я» є ключовою ознакою того, що Посуело називає «Цикл Деза» Хав’єра Марíаса. Цикл відкривається романом «Усі душі» (1989), де перетворений в оповідь досвід автора — викладача Оксфордського університету стає об’єктом авторефлексивного критичного аналізу в романі «Чорна спина часу» (1998) з метою спростувати автобіографічне прочитання попереднього, і досягає кульмінації у монументальному романі у трьох частинах «Твоє обличчя завтра» (2002–2007), де поліономастика наратора не заважає ідентифікувати його як сина Хуліана Маріаса (Хуана Дези у романі), тобто Хав’єра Маріаса — оповідача попередніх романів. 

Автофікціональні твори Віла-Матаса складають «Тетралогію письма», започатковану романом «Бартлбі і компанія» (2000), про письменників, які покинули писати. Авторська техніка сягає вершини майстерності в романі «Море Монтано» (2002), незрівнянному тексті про саме письмо як рятівну терапію від невиліковної хвороби літератури, що заволоділа оповідачем, який прагне «вигадати інше життя, що могло б стати нашим». Наступний роман циклу «Доктор Пасавенто» (2005) великою мірою наслідує, так би мовити,  традицію Протея. Він створений під час утечі, наповнений прагненням зникнути, усамітнитися з літературою, як Роберт Вальзер з його мікрограмами у швейцарській психіатричній клініці, де він помер.  

У цьому контексті варто відмітити два романи Хав’єра  Серкаса: «Солдати Саламіни» (2001) та «Швидкість світла» (2005). Перший оповідає історію на межі реальності і фантазії, на матеріалі подій Громадянської війни в Іспанії, вивченому Хав’єром Серкасом, що виступає наратором і персонажем у цьому синтезі правди і вигадки. «Швидкість світла» переносить нас від іспанської Громадянської війни до війни у В’єтнамі.  Наратором цього твору є викладач Університету Урбани, який хоче написати роман про поразку всіх воєн і всі їхні успіхи. За основу він бере автобіографічні й вигадані дані, а також спогади свого американського колеги — ветерана війни у В’єтнамі.

Ще один дуже важливий напрямок у сучасному іспанському романі, так званий «символічний реалізм», спрямований на творення «міфічних просторів» і «провінційних всесвітів». Концепт провінції має позбутися тут будь-якого звужувального відтінку значення і бути зрозумілим у тому сенсі, який надає йому визначення Еліаса Канетті «вічна провінція людської істоти, з її універсальними проблемами і конфліктами». Або, відповідно до формулювання португальського письменника Мігеля Торги «універсальне — це локальне без кордонів». Найпоказовіший  романіст цієї течії Луїс Матео Дíес, творець міфічного простору Селами. Його трилогія «Королівство Селами» (1996–2002), що складається з романів «Дух безлюдної місцини», «Руїна неба» та «Сутінки», виконує величезну роботу з висвітлення занепаду сільських культур і незворотної втрати, якої їх зникнення завдає нашій західній цивілізації. Другий пречудовий роман того ж автора «Привиди зими» (2004), нова подорож символічним шляхом до невичерпної «провінції людської істоти», що створює пронизливий міфічний простір в іспанському романі останніх років.   

Також відзначимо тут цикл «Зелені доли, пагорби червоні» (2004–2005), монументальний роман у трьох частинах («Судомна земля», «Оголені тіла», «Залізний попіл») представлений письменником Раміро Пінільєю, який оповідає історію економічних, соціальних та політичних перетворень біскайського містечка Гечо і створює справжній мікрокосм Країни Басків ХІХ і ХХ століть. Інші автори, що мають бути згадані в контексті творення провінційних всесвітів, — Хуан Марсé (Барселона), Антоніо Солéр (Мáлага), Мігель Санчес-Остіс (Памплона) і Антоніо Муньóс Моліна з його романами про Мáхіну (художню копію його рідного містечка Убеда) і романом про всі вигнання «Сефарад» (2001).

Згадаємо дуже поширену в сучасному іспанському романі  течію екзистенційного роману, з її найяскравішим представником Луїсом Ландеро. Характерною відзнакою його романів є сервантесівський «захист уяви», спрямований на прагнення здійснити екзистенційний проект особистісної реалізації того, ким людина бачить себе у житті. Таке бажання реалізувати персональний проект життя з подальшою екзистенційною поразкою через руйнацію уявного світу реальним є провідною темою найвидатніших романів Ландеро, починаючи з «Ігр спізнілого віку» (1989), включаючи «Гітариста» (2002) і до «Сьогодні, Юпітер» (2007), написаних у найкращій сервантесівській традиції.

Історичний роман можна визнати прозовим жанром, що найліпше сприймається широкою публікою в останні десятиріччя. Його процвітання завдячує тому, що історія завжди залишається невичерпним джерелом сюжетів, що сприяє водночас відродженню сюжетної прози. На зацікавленість письменників різного літературного рівня саме цим романним жанром не міг не вплинути престиж, яким користуються деякі західні автори, серед них Роберт Грейвс, Марґеріт Юрсенар, Умберто Еко, Гор Відал та інші, що не мають нічого спільного з навалою тамплієрів, катарів, Святої Плащаниці, Святого Ґрааля та інших атрибутів дуже модних бестселерів наших днів. І не варто забувати, що іноді історичний роман пропонує дуже зручний спосіб втекти від нагальних проблем сьогодення.

Не всі історичні романи слідують однаковим формальним і тематичним підходам. Тому варто розрізняти принаймні чотири різні способи перетворення історії в роман: відтворення минулого,  охудожнювання, проекція минулого на сьогодення і використання історії як основи для світоглядних ідей різних типів. Говорячи про найкращі приклади історичного роману останніх десятиліть, відзначимо такі: «Єретик» (1998) Мігеля Делібеса, що оповідає ауто-да-фе у Вальядоліді у ХVІ столітті. Фабульна оповідь минулого («лицарський роман» за англо-саксонською термінологією) з’являється у деяких романах Хосе Луїса Сампедро, як-от у трилогії «Кола часу», що починається романом «Жовтень, Жовтень» (1981) і завершується «Королівським місцем» (1993), а також в «Історії прозорого короля» (2005) Роси Монтеро.

Проекція історії на сьогодення спостерігається в романі «Провалля» (2009), де Хосе Марія Мерíно вдається до вивчення карлістських війн ХІХ століття, щоб дослідити константу насильства в минулому і в сучасному житті іспанців. Подібне прагнення краще зрозуміти теперішнє через оповідання минулого відрізняє історичні романи Артуро Переса-Реверте, особливо «Облогу» (2010), де йдеться про блокаду міста Кадіс і його затоки наполеонівською армією в 1811–1812 роках, під час іспанської війни за незалежність.

Зрештою, прикладами використання історії як основи для стилістичних, інтелектуальних чи естетичних світоглядних вправ можуть бути такі романи: вже згаданий «Солдати Саламіни» (2001) Хав’єра Сéркаса і «Обрáза» (2007) Рікардо Менендеса Сальмона, заснованого на епізоді Другої світової війни у символічному потрактуванні.

Новітня історія країни є предметом романів, що можуть бути об’єднані спільною тематикою критичного огляду історії Іспанії ХХ століття. Ідеться про романи, в яких реалізм використовується як домінуюча техніка. А найпопулярнішим періодом для відображення у літературних творах лишається Громадянська війна в Іспанії 1936–1939 років. Із численних романів, що торкаються тих трагічних часів, назву лише кілька зовсім недавніх. Почну з винятку, єдиного наведеного тут прикладу, що не є романом, а є збіркою оповідань, я маю на увазі «Сліпі соняшники» (2004), пізній дебют передчасно загиблого Альберто Мéндеса. Я роблю це тому, що його чотири оповідання здаються мені величними взірцями прози найвищого ґатунку про іспанську війну й повоєнні роки, що з’явилися останніми роками. Я навіть розкажу вам власну історію: коли мене просять порекомендувати гарну книгу, зазвичай я раджу «Сліпі соняшники» і обіцяю, що якщо комусь, хто її купить за моєю порадою, вона не сподобається, я особисто поверну йому витрачені кошти, і запевняю вас, що мій бюджет до сьогодні не втратив ані копійки на цьому.

У широкому контексті критичного огляду історії Іспанії ХХ століття неможливо оминути увагою монументальний роман Альмудени Грандес «Крижане серце» (2007). Він складається з майже тисячі сторінок, на яких через фатальні перипетії двох сімей, що представляють дві Іспанії, республіканську і франкіську, виписується конвульсуюча історія країни від початку громадянської війни, включаючи важливі часові ретроспекції у довоєнні роки, аж до наших днів. Після написання цього роману Альмудена Грандес, наслідуючи Гальдоса, розпочала цикл, що складатиметься з шести «Епізодів нескінченної війни», першим із них є «Інес і радість» (2010), в якому авторка прагне визволити із забуття деякі важливі події тієї трагічної історії, що знаходять відлуння у сучасному житті іспанців.

Напередодні Громадянської війни розпочинаються події великого любовного роману Муньóса Моліни «Ніч часів» (2009). І, як приклад не фікційної літератури, варто назвати книгу «Поховати померлих» (2005) Ігнасіо Мартінеса де Пісóна, що відображає реальні події Громадянської війни: вбивство Хосе Роблеса, іспанського перекладача Джона Дос Пассоса, який розслідував злочин, скоєний проти його друга.

 Критичний огляд історії Іспанії ХХ століття включає в себе війну, довоєнний та повоєнний періоди, епоху пізнього франкізму, політичного переходу і навіть сягає наших днів. Ніхто краще не оповів еволюцію іспанського суспільства від Громадянської війни до сьогодення за Рафаеля Чíрбеса в його тетралогії, що складається з романів «Довгий похід» (1996), сфокусований на 40–60-х роках; «Падіння Мадрида» (2000) — про моменти вичікування у листопаді 1975, пов’язані зі смертю Фрáнко, кількома показовими персонажами з різних соціальних верств тогочасного суспільства Іспанії; «Старі друзі» (2003) — про збори членів колишнього комуністичного осередку і різні життєві шляхи, обрані ними в період політичного переходу, і «Крематорій» (2007) — пречудовий роман, що краще за інші висвітлює «історію моральної деградації» іспанського суспільства останніх часів під впливом спекуляцій із нерухомістю й супутньою соціальною, економічною і політичною корупцією. З тих самих причин хочу відмітити тут роман «Романтизм» (2001) Мануеля Лонгареса як взірець вдалого відтворення вагань, що пережили представники найзаможнішого соціального класу у привілейованому районі Мадрида в роки переходу від диктатури до демократії. З іншого боку, як приклад документальної літератури, згадаємо «Анатомію миті» (2009), в якій Хав’єр Серкас робить кропіткий аналіз з ретельним літературним відпрацюванням напруженого історичного моменту, що розігрався в Конгресі депутатів у день спроби державного перевороту, до якої вдався підполковник Техеро в лютому 1981 року.

Щодо критичного огляду сучасності, з початку політичного переходу до сьогодення, його втілюють окрім уже названих творів Рафаеля Чíрбеса і Альмудени Грандес деякі романи Белен Копéгі, наприклад «Реальне» (2001), що звертається до останніх років франкізму, та «Батько Білосніжки» (2007), у якому окрім інших питань сучасного економічного і соціального життя йдеться про проблему імміграції. У рамках критичного огляду найближчого минулого та його впливу на наше сьогодення варто відмітити найновіший  роман Хосе Марії Гуельбенсу «Справжнє кохання» (2010).

Мені бракує часу, щоб докладно зупинитися на такій цікавій течії, як психологічний роман. Лише зазначу, що серед найяскравіших її представників важливе місце посідає Альваро Помбо, один із наших найшановніших сучасних прозаїків, автор психологічних романів найвищого ґатунку починаючи з «Метр платини-випромінювача» (1990), в якому майстерно розкривається поетика  добра до нещодавньої «Вірджинії» (2009), що є новою експедицією письменника у певні соціальні кола його рідного Сантандера. Включимо до цієї групи деякі твори Соледад Пуéртолас, а також перші романи Альмудени Грандес, особливо «Малена — це ім’я танго» (1994) і «Атлас людської географії» (1998), у яких утілюється її проект з художньої оповіді чуттєвої еволюції іспанської жінки покоління самої авторки, від останнього десятиліття франкізму до кінця ХХ століття. 

На завершення коротко згадаємо про детективний, чорний та інші різновиди роману, що добре сприймаються широкою публікою. Безумовним майстром цього жанру останніх десятиріч лишається нині покійний Мануель Васкес Монтальбáн з його популярним циклом про пригоди детектива Пепе Карволо. Серед представників детективного жанру відмітимо Хосе Марію Гуельбенсу з його романами про суддю Маріану де Марко від «Не переслідуйте вбивцю» (2001) до «Жалісливе вбивство» (2008) та Лоренсо Сільву з його серією романів про двох міських поліцейських (сержанта Бевілакуа і капрала Вірджинію Чаморро) починаючи з «Далекої країни ставків» (1998) до «Водяної стратегії» (2010). Серед трилерів з певним гротескним відтінком відзначу романи Монтеро Глеса «Жага шампанського» (2002) і «Чорний пил» (2008).

Як приклад пригодницького роману, роману таємниць і дій відзначу кілька творів Артуро Переса-Реверте, особливо «Фламандську дошку» (1990), «Клуб Дюма» (1993) та «Королеву півдня» (2002).

Час спливає, і я не хочу зловживати вашою увагою. Дозволю собі лише кілька зайвих хвилин, щоб наприкінці доповіді поділитися деякими спостереженнями, що видаються мені цікавими. Я спробував представити вашій увазі короткий огляд широкого спектру іспанського роману сьогодення. Тут усього досхочу, як в аптеці. І все це дуже ускладнюється величезною кількістю видань, що заполоняють ринок, рекламою видавництв і зливою літературних премій. Тому стає так складно відділити зерна від полови. Але це треба робити. І для цього існує літературна критика, що видається мені сьогодні потрібною як ніколи, бо, як мені довелося почути від одного з кращих наших романістів, «видається забагато романів, що не є романами, написаних авторами, що не є письменниками, для читачів, що не є читачами». Даються взнаки деякі негативні наслідки ринкового чинника. Саме тому, радіючи з факту, що сучасний іспанський роман може розвиватися в умовах повної свободи, ми водночас маємо взяти на себе моральний обов’язок не плутати літературну якість з успішним продажем, щоб змогти відділити те, що є літературою, від того, що, просто кажучи,  нею не є. У цьому й полягає завдання літературної критики, що завжди має дотримуватися непохитності критеріїв. Ми добре знаємо, що остаточним суддею лишається час. Не хочу завершити свою доповідь, не висловивши свого особистого переконання щодо заслуженого авторитету сучасного іспанського роману у світі з цілою плеядою романістів найвищого ґатунку і творами, що, поза сумнівом, мають шанс лишити слід в історії.

Щиро дякую!