Максим Стріха
Віктор Коптілов — перекладач російських поетів «срібного віку»
У творчій спадщині Віктора Коптілова (1930–2009), визначного теоретика й практика українського перекладу, інтерпретації російської поезії посідають порівняно скромне місце. Письменник узяв участь лише у двох видавничих проектах — виданні вибраних поезій Валерія Брюсова (1973) та Олександра Блока (1980), що вийшли до столітніх ювілеїв обох поетів, які широко відзначалися в усіх республіках тодішнього СРСР. Пізніше названі переклади автор цієї розвідки використав (з ласкавого дозволу Віктора Вікторовича), укладаючи антологію російської поезії «срібного віку» «Хотінь безсенсовних отрута» (2007).
Перекладати з російської — небезпечно. Тим більше, коли йдеться про таких майстрів російського вірша, як Брюсов і Блок. Кожна помилка перекладача тут — як на долоні. Кожна силуваність і кострубатість (і навіть просто тактовне, але «безкриле» переписування російського оригіналу українськими словами) дає чергову поживу для розмов про непотрібність українських перекладів російської поезії взагалі. І водночас творчі перемоги (а їх було немало в спадщині неокласиків, у доробку Григорія Кочура, Ігоря Качуровського, Дмитра Павличка, інших наших майстрів перекладу) наочно засвідчують: коли говоримо про українські переклади з російської, йдеться не про чиїсь незрозумілі забаганки, а про повноцінний діалог двох великих літератур.
І з цього погляду аналіз перекладів Віктора Коптілова з Брюсова і Блока являє безсумнівний інтерес.
«Вибраним поезіям» Валерія Брюсова, виданим 1973 року, фатально не пощастило від самого початку. Той рік був не кращим для української літератури. Роком раніше розпочалася хвиля арештів, за ґратами опинилися Василь Стус та Іван Дзюба, і з приходом до ідеологічного керма в республіці відвертого сталініста Маланчука боротьба з «українським буржуазним націоналізмом» набула особливо потворних і моторошних форм. А в 1973-му від літератури було надовго відлучено двох неформальних лідерів школи українського перекладу — Григорія Кочура та Миколу Лукаша, сама ж ця школа перекладу вдостоїлася погромницької постанови, де перекладачам інкримінували «навмисну архаїзацію» мови (тобто користування стилістично й лексично багатою українською мовою, а не вбогим офіційним «ньюспіком», насаджуваним на шпальтах «Радянської України», який старанно оминав слова й форми, що задалеко відбігали від норм «великої братньої російської мови»).
Упорядники планованих до ювілею вибраних поезій Брюсова могли б скористатися взірцевим виданням 1925 року, де 40 найхарактерніших віршів російського поета приблизно порівну поділили поміж собою неокласики Микола Зеров, Павло Филипович і Максим Рильський. Однак репресовані (й пізніше реабілітовані — хоч навіть без повідомлення правдивого часу й місця загибелі) Зеров із Филиповичем 1973 року знову перетворювалися на орвелівських «неосіб». Їхні переклади до книжки не потрапили, й компанію Рильському натомість склали інші перекладачі — надто різного фахового рівня та обдарованості, що фатально позначилося на характері видання в цілому.
Вікторові Коптілову, який на той час встиг захистити першу в Україні докторську дисертацію з перекладознавства, у цій книзі було відведено скромне місце. Можливо, й тому, що перекладач саме тоді був заклопотаний дисертаційними турботами, а також підготовкою до друку книг «Актуальні питання українського художнього перекладу» (1971) і «Першотвір і переклад. Роздуми і спостереження» (1972).
Проте про обличчя Коптілова-перекладача багато може сказати переклад брюсовського вірша без назви, датованого 1911–1918 роками (отже, неодноразово доопрацьовуваного), де колишній лідер російського символізму намагався сформулювати власне життєве кредо. Вірш цей розпочинається в оригіналі дещо позерською (Брюсов взагалі незрідка тяжів до театральної пози) заявою:
Я — междумирок. Равен первым,
Я на собраньи знати — пер,
И каждым вздохом, каждым нервом
Я вторю высшим духам сфер.
І тільки потім від улюблених Вергілія, Гьоте й Вергарна поет (який саме в час завершення роботи над віршем дрейфував у бік до більшовицької партії) переходить до зізнання в любові до Росії та її простих ратаїв.
Український перекладач передав цю «ризиковану» першу строфу так:
Я — міжсвітянин. Рівний першим,
На асамблеї шляхти — пер
І кожним подихом, завмерши,
Вторую вищим духам сфер.
Впадає в око тактовний неологізм «міжсвітянин», який є адекватним відповідником брюсовському «междумирок». А яскраве «на асамблеї шляхти» в наступному рядку в 1973 році (коли полювали за «націоналістичними словами») звучало взагалі майже відвертою фрондою. Менш вправний (або менш певний власних сил) перекладач безумовно скомпонував би щось на кшталт «я на зібранні знаті — пер» (і розписався б водночас, що такий український переклад з російської безумовно не потрібний нікому).
Певне заперечення може викликати хіба формально не точна, закрито-відкрита рима «першим — завмерши» (Брюсов римує точно). Проте опорна літера «м» у слові «завмерши» виразно перегукується із заключним «м» у слові «першим», роблячи риму з її різкою звуковою домінантою «рш» коли й не класично-бездоганною, то принаймні фонічно цілком прийнятною.
Годі й казати, що весь вірш Брюсова, включно з відомою декларацією «Я в орачі, що йде полями, незнаний, брата пізнаю!» перекладено цілком адекватно, на рівні кращих перекладів з видання 1925 року.
Натомість у «Поезіях» Блока, виданих 1980 року, Вікторові Коптілову належить одне з чільних місць. Політичний клімат тоді щойно дещо пом’якшав (зловісного Маланчука, який своєю заповзятливістю перед Москвою лякав навіть партійного володаря України Володимира Щербицького, щойно «пішли» на «викладацьку роботу»). І тому в книзі знайшлося місце багатьом яскравим постатям — від учора ще цілком забороненого Григорія Кочура й до яскравого й молодого Михайла Москаленка.
Але саме переклади Віктора Коптілова (разом з версіями Максима Рильського й Дмитра Павличка) стали своєрідним стрижнем цієї книги.
Віктор Вікторович знайшов адекватні барви для всього. І для містики ранніх віршів про Прекрасну Даму:
У темні заходжу храми,
Творю свій бідний обряд.
Там жду Прекрасної Дами
В мигтінні червоних лампад.
І для сліпучої молодої радості «Сольвейг»:
Ти на лижах прибігла, всміхнулась мені
І веселій, промінній весні!
В бідній, темній хатинці своїй стільки днів
Між каміння я жив, без вогнів.
Та веселий, зелений твій зір лиш сяйнув –
Я сокирою добре махнув!
Я сміюсь і рубаю столітню сосну,
Наречену стрічаю — весну!
І для мудрої споглядальності «італійських» віршів:
Спочив із миром Теодоріх,
І Дант не переборе сни,
І там, де вирувало море, —
Край винограду й тишини.
Про «майстерню» перекладача, про засоби, якими досягається переконлива й вишукана природність, свідчить робота над невеликим хрестоматійним віршем, датованим 10 жовтня 1912 року, який буквально кричить про безнадію, що оповила російського поета на тлі відомих обставин громадського (і його особистого) життя.
Ночь, улица, фонарь, аптека,
Бессмысленный и тусклый свет.
Живи еще хоть четверть века —
Все будет так. Исхода нет.
Умрешь — начнешь опять сначала
И повторится все, как встарь:
Ночь, ледяная рябь канала,
Аптека, улица, фонарь.
У перекладі Віктора Коптілова цей вірш звучить так:
Ніч, вулиця, ліхтар, аптека,
Безглузді світло і пітьма.
Живи ще довго, йди далеко —
Так буде. Виходу нема.
Помреш — і знов почне помалу
Повторюватись кожна річ:
Ліхтар, холодна мла каналу,
Аптека, вулиця і ніч.
Звичайно, кожен переклад — мистецтво «розмінів», коли треба пожертвувати чимось одним, аби зберегти друге, важливіше. У третьому рядку, який конче потребував точної рими до ключового слова «аптека», з’явилося «живи ще довго, йди далеко» (замість конкретної часової вказівки «живи ще чверть віку», яка здавалася російському поетові безмежно далекою в часі; і його поетичне передбачення виявилося пророчим: сам Блок помре за 9 років, а 1937-го — (1912 + 25!) — на вулиці стояла вже зовсім інша історична доба). Але такою заміною український перекладач не програв. Як не програв, замінивши «ліхтар» на «ніч» в останньому рядку. Настрій пітьми й безнадії виявився відтворений якнайкраще.
А що при перекладі цього вірша на українського перекладача чекають небезпечні рифи, на яких дуже просто розбитися, свідчить пізніший у часі переклад Едуарда Рахімкулова (http://poetry.uazone.net/blok02.html):
Нiч. Вулиця. Лixтар. Аптeка.
Бeздумнe свiтлo їсть пiтьма.
Щe прoживи xoч чвeртку вiку —
Змiн, як i виxoду, нeма.
Пoмрeш. I знoв пoчнeш пoмалу.
Пoвтoр прийдe, як давнiй дар.
Нiч. Крижана глибiнь каналу.
Аптeка. Вулиця. Лixтар.
Цей переклад показує: і «розміни» можуть призводити до поразки, і відмова від них — до поразки ще більшої.
Перекладачеві дуже хотілося залишити згадану вище конкретну часову відстань — і він виконав свій намір. Але на місці точної рими з’явився неприпустимий для Блока консонанс «аптека — віку». Проте гірше інше. В українській мові існує лише «чверть віку», а вжита перекладачем «чвертка» (потрібна для розміру) — має цілком інше значення: міри сипучих речовин та рідин. У цьому легко переконатися, розгорнувши словник Грінченка (на жаль, перекладачі-початківці роблять це не так часто, як слід було б). Отже, «чвертка віку» в перекладі Рахімкулова нав’язує радше до «чвертки горілки» і надає віршеві пародійного відтінку. Натомість перекладацька дописка «Бездумне світло їсть пітьма» у другому рядку не лише нічим не виправдана, але й виводить в площини зовсім іншої, невластивої для Блока (попри його декларований символізм) образності.
Рахімкулову вдалося закінчити свій вірш словом «ліхтар», як і в оригіналі. Але для цього він сконструював шостий рядок: «Повтор прийде, як давній дар». Слово «дар» має в українській мові відверто позитивну конотацію, яка суперечить настроєві вірша (повторюваність описаного тут поет явно вважав за біду). І тому прикінцева «ніч» у Віктора Коптілова — куди більш до речі.
Зіставлення двох українських перекладів одного хрестоматійного блоківського вірша показує, яка величезна відстань лежить між вправами дилетанта і витвором Майстра. І тому переклади Віктора Коптілова з Брюсова й Блока не лише дарують нам високу естетичну насолоду, а й можуть бути ще й справжньою робітнею для молодих перекладачів. Адже їхній аналіз дає змогу осягнути основи того високого ремесла, без якого неможливий справжній поетичний переклад.
