Діно БУЦЦАТІ
ОПОВІДАННЯ
З італійської переклав Юрій ПЕДАН
НАПАД НА ВЕЛИКИЙ КОНВОЙ
Заарештований на сільській вулиці й засуджений лише за контрабанду — бо його не впізнали — ватажок злочинної зграї Ґаспаре Планетта відбув три роки у в’язниці.
Він вийшов звідти виснажений хворобою, бородатий, і скидався радше на кволого дідка, ніж на лютого бандита й уславленого стрільця, який ніколи не хибив.
З манаттям у торбі він подався до Монте Фумо, де колись верховодив і де залишались його товариші.
Була червнева неділя, коли він дістався лісистого звору, в глибині якого стояла їхня “хата”. Ось знайома стежка, замшілий пень, кам’яна брила, — все це він добре пам’ятав.
Було свято, і всі братани зібралися в хаті. Підійшовши, Планетта почув голоси й сміх. На відміну од минулих літ двері були замкнені.
Він двічі постукав. Усередині запала тиша. Відтак спитали: “Хто там?”
— Іду з міста, — відповів він. — Од Планетти.
Він хотів їх приємно здивувати, та коли ті відімкнули двері й вийшли назустріч, одразу зрозумів, що його не впізнали. Тільки старий маслакуватий пес Тромба кинувся до нього з радісним скавулінням.
Давні товариші Козімо, Марко, Фельпа разом із трьома-чотирма новачками оточили його, чекаючи новин про Планетту. Гість розповів про своє знайомство в тюрмі з провідцем банди, повідомив, що той за місяць вийде на волю, а тим часом послав його сюди дізнатися, як ідуть справи.
Незабаром бандити перестали цікавитися прибульцем і під різними приводами розійшлись хто куди. Залишивсь один Козімо, який теж його не впізнавав.
——
Перекладено за виданням: Dino Buzzati. Sessanta racconti. — Arnoldo Mondadori Editore. Milano. 1958.
— А коли він вийде з в’язниці, то що робитиме? — спитав Козімо.
— Як “що робитиме”? — здивувався Планетта. — Хіба він не може повернутися сюди?
— Авжеж, звичайно. Я ж нічого не кажу. Однак увесь час думаю про нього. Тут усе перемінилось. Він, мабуть, знову схоче старшинувати, але не знаю...
— Чого не знаєш?
— Не знаю, чи погодиться Андреа,.. виникнуть незгоди... Як на мене, хай повертається. Ми завжди ладнали між собою.
Так Ґаспаре Планетта довідався, що новим ватажком став Андреа, один з його колишніх братків, який ще тоді зажив слави найжорстокішого.
У цей час розчахнулися двері й до кімнати в оточенні спільників увійшов Андреа. Планетта пам’ятав його довготелесим парубком. Тепер перед ним стояв здоровань з похмурим обличчям і пишними вусами.
Андреа вже дізнався, звідки прибув гість, але теж не впізнав його.
— Он як! — мовив він про Планетту. — А чому ж він не втече? Хіба це важко? Марко теж потрапив був туди, але просидів якихось шість днів. І Стелла незабаром утік. А він, бач, пошився в дурні!
— На жаль, тепер там не так, як було колись, — з хитрою усмішкою завважив прибулець. — Сила наглядачів, нові штаби, нікого не залишають на самоті. До того ж він захворів.
Так казав Планетта, здаючи собі справу, що він тут тепер п’яте колесо до воза, бо ватажок не може дати себе ув’язнити, а тим паче сидіти три роки в неволі, мов якийсь кишеньковий злодій. Планетта збагнув, що він старий і час його минув.
— Планетта казав, — вів він далі стомленим голосом, — що залишив тут свого коня, білого коня на кличку Полак, у якого начебто ґуля під коліном.
— Була, ти хочеш сказати, була колись ґуля, — грубим тоном мовив Андреа, починаючи розуміти, що перед ним сам Планетта. — Якщо кінь здох, це не наша провина.
— Він сказав також, — незворушно вів далі Планетта, — що залишив тут свій одяг, ліхтар і годинник.
Кажучи це, він ступив кілька кроків у бік вікна, щоб його могли краще розгледіти.
І справді, всі його добре розгледіли, впізнавши в цьому кволому дідку те, що лишилось від їхнього ватажка, повсюдно знаного Ґаспаре Планетта, великого стрільця, який ніколи не хибив.
Однак ніхто не розтулив рота. Козімо теж не здобувся на слово. Всі вдавали, ніби не впізнали його, бо серед них був Андреа, новий поводар, якого боялися. Він теж удав простака.
— Його речей ніхто не торкався, — мовив Андреа. — Вони лежать у цій скрині.
— Він сказав, — рівним тоном провадив своє Планетта, — що залишив тут свою рушницю.
— Його рушниця завжди тут, — запевнив Андреа. — Може прийти й забрати.
— Він казав мені, — не осідався Планетта, — й часто повторював: “Хтозна, як там поводяться з моєю рушницею. Хтозна, чи не знайду я після повернення лише іржаву залізяку”. Він просто обожнював свою рушницю .
— Я стріляв з неї кілька разів, — кинув викличним тоном Андреа. — Але не збиравсь її зжерти.
Ґаспаре Планетта сів на лаву. Відчув напад пропасниці, річ для нього звичну, й тому намагався триматися спокійно. Однак у голові трохи паморочилось.
— Скажи, — звернувся він до Андреа, — ти міг би її показати?
—Піди! — мовив Андреа, мотнувши головою в бік одного з новачків. — Піди й принеси рушницю.
Принесли рушницю. Гість оглянув її з заклопотаним виглядом і начебто заспокоївся.
— Гаразд, — сказав він по тривалій мовчанці. — Ваш ватажок згадував також, що залишив тут порох і кулі. Точно пам’ятаю його слова: шість мірок пороху й вісімдесят п’ять патронів.
— Піди, — роздратовано мовив Андреа тому, хто ходив по рушницю. — Піди й принеси. Щось іще?
— Ще ось це, — незворушно сказав Планетта, підводячись і знімаючи з паска Андреа великий кинджал у піхвах. — Це його мисливський ніж.
І знову сів.
Запала довга прикра тиша. Відтак здобувся на слово Андреа.
— Ну... на добраніч! — мовив він спроквола, натякаючи Планетті, що тому час іти.
Ґаспаре Планетта прищулився, змірюючи міцну поставу Андреа. Хіба може він, стомлений і хворий, кинути йому виклик? Тоді повільно підвівся, почекав, поки йому принесуть останні речі, поклав їх у торбу й закинув на плече рушницю.
— На добраніч, панове! — сказав він, прямуючи до дверей. Бандити заклякли від подиву. Вони не могли уявити, що грізний ватажок Ґаспаре Планетта може так просто піти, дозволивши познущатися з себе. Тільки Козімо знайшов у собі сили й подав голос.
— Прощавай, Планетта! — гукнув він, відкинувши геть облуду. — Прощавай, і всього найкращого!
Насвистуючи веселу пісеньку, Планетта заглибився в ліс, оповитий вечірніми тінями.
***
Тепер він був не верховода банди, а такий собі Ґаспаре Планетта, сорока восьми років, без певного місця мешкання. Одначе якийсь там притулок мав — складену з жердин і каміння халабуду в лісовій хащі на Монте Фумо, де не раз переховувався від облав.
Планетта дістався до халабуди, розпалив пічку, перелічив гроші, яких мало стати на кілька місяців, і зажив самотою.
Одного вечора, коли сидів коло вогню, враз розчинилися двері й на порозі виріс юнак років сімнадцяти. В руках тримав рушницю.
— Що сталося? — запитав Планетта, навіть не поворухнувшись. Хлопець мав сміливий вигляд і нагадував його, Планетту, літ тридцять тому.
— Чи не тут оті з Монте Фумо? Три дні їх шукаю.
Хлопця звали П’єтро. Він сказав, що хотів би пристати до вільних людей, бо давно бурлакує й мріє стати розбійником. Але для цього треба щонайменше мати зброю. І ось він нарешті доп’яв рушницю, та ще й таку гарну.
— Ти не помилився, — весело мовив хазяїн хижки. — Я Планетта.
— Планетта, ватажок?
— Атож.
— Хіба ти не у в’язниці?
—Я там був, сказати б, — хитро примружився Планетта. — Але тільки три дні. Довше їм не вдалось мене втримати.
Хлопець із захватом дивився на нього. — Так ти візьмеш мене до себе?
— До себе? — поважно відказав Планетта. — Лягай спи, а завтра побачимо.
Вони почали жити разом. Планетта не розчаровував хлопця, запевняючи, що справді є ватажком, але вважає за краще мешкати окремо від товаришів і зустрічатися з ними тільки в разі потреби.
Запальний юнак чекав від нього подвигів. Однак час минав, а Планетта сидів сидьма, гріючись коло пічки, Й лише зрідка вибирався на полювання.
— Батьку, — спитав П’єтро. — Коли ж ти кинеш дармувати?
— Чекай! — відповів Планетта. — Скоро впораємо гарне дільце. Поскликаю товаришів, розважимо душу.
Але дні спливали без сліду.
— Батьку! — сказав хлопець. — Я дізнався, що завтра їхатиме лісом крамар пан Франческо, в якого, подейкують, грошей, хоч греблю гати.
— Пан Франческо? — грайливо перепитував Планетта. — Шкода, що саме він, бо я його добряче знаю. Це хитрий лис, кажу тобі. Коли збирається в дорогу, то, боючись грабіжників, не бере з собою нічогісінько, хіба що одяг.
— Батьку! — сказав П’єтро. — Завтра свято в селі, збереться сила народу. Наїдуть возами, дехто повертатиметься вночі. От би щось устругнути!
— Туди, де багато людей, — повчав Планетта, — краще не потикатися. На святах завжди шмигляють жандарми. Саме в такий день мене й застукали.
— Батьку! — благав за кілька днів хлопець. — Скажи правду, з тобою щось коїться? Сидиш сидьма, навіть про полювання забув. Ти, мабуть, недужний, бо з ранку до вечора скнієш коло вогню.
— Можливо, я й справді занедужав, — усміхнувся Планетта, — але не так, як ти гадаєш. Якщо хочеш, щоб я сказав тобі правду, а ти після цього дав мені спокій, то знай: лише йолопи з сил вибиваються, аби здобути кілька мідяків. А я хочу мати з цього неабиякий зиск. Гаразд, поділюся з тобою своїми намірами. Я вирішив пограбувати Великий Конвой.
Він мав на увазі той Великий Конвой, який раз на рік, а точніше 12 вересня, перевозив до столиці дорогоцінний вантаж — податки південних провінцій. Він рухався головною дорогою під звуки труб, цокіт копит і бряжчання зброї, його залізний віз був повнісінький золотих монет, покладених у численні торбинки. Розбійники мріяли про них удень і вночі, однак за останні сто років нікому не щастило безкарно напасти на Великий Конвой. Тридцятеро загинуло, двадцятеро потрапило до в’язниці. Тепер про напад ніхто й думати не смів. А золотий вантаж рік у рік зростав, і збільшувалась його охорона. Кіннотники спереду й позаду, патрулі обабіч, озброєні возії, конюхи, слуги.
Очолювали кавалькаду гінці з горном і прапором. На певній відстані від них їхали двадцять чотири верхівці з рушницями, пістолями й шаблями. За ними шістнадцятеро коней тягли прикрашений імператорським гербом залізний віз, що його охороняли двадцять чотири вояки. Сто тисяч золотих дукатів і тисяча унцій срібла призначалися для державної скарбниці.
Легендарний Великий Конвой гнав учвал долом та горою. Сто років тому Лука Торо мав сміливість напасти на нього. Зухвальцеві дивом пощастило. Адже це був перший напад, варта розгубилась. Лука Торо втік на Схід і став там вельможним паном.
Протягом багатьох років чимало інших сміливців теж робили спроби заволодіти золотом. Джованні Борсо, Тедеско, Серджо деї Топі, Конте і їхні спільники. Наступного ранку всі вони лежали обіч дороги з розтрощеними черепами.
— Великий Конвой? Ти й справді ладен ризикнути? — зачудовано спитав юнак.
— Авжеж! Якщо пощастить, усе життя не знатиму клопоту.
Так розводився Ґаспаре Планетта, хоча насправді й у голову цього не покладав. Було б справжнім божевіллям напасти на Великий Конвой навіть удвадцятьох. А тут сам-один!
Він сказав це жартома, однак П’єтро сприйняв його слова всерйоз і з захватом дивився на Планетту.
— А скільки нас буде? — запитав хлопець.
— Десь п’ятнадцятеро.
— Коли ж це станеться?
— Ще маємо час, — ухильно відповідав Планетта. — Слід усе обговорити з товаришами. Тут пахне смаленим.
Дні швидко минали, ліси вже почали багряніти, а хлопець із нетерпінням чекав. Планетта переконував його в успіхові справи. Довгими вечорами, сидячи біля вогню, він уголос обмірковував тонкощі сміливого задуму, і це його неабияк розважало. Іноді він і сам починав вірити в реальність цієї авантюри.
***
Одинадцятого вересня, напередодні давно очікуваної події, П’єтро десь блукав цілу ніч, а коли повернувся, його обличчя було вкрай сумне.
— Що з тобою? — спитав Планетта, як завжди сидячи коло пічки.
— Нарешті я знайшов твоїх товаришів.
Запала мовчанка. Було тільки чути, як гуде вогонь і виє вітер у лісовій хащі.
— Отже, — нарешті мовив Планетта вдавано веселим голосом, — вони все тобі розповіли?
— Еге ж, — підтвердив хлопець. — Усе.
— Добре, — кивнув Планетта.
І знову в повній диму кімнаті, освітленій лише язиками полум’я, запанувала тиша.
— Вони радили, щоб я приставав до них, — несміливо порушив мовчанку хлопець. — Казали, що в них багато роботи.
— Гаразд, — схвально мовив Планетта. — Будеш дурнем, коли цього не зробиш.
— Батьку! — скрикнув П’єтро голосом, схожим на плач. — Чому ти не кажеш правду, нащо ці манівці?
— Отакої! — відрубав Планетта, прагнучи не втрачати терпець. — Які брехні ти від мене чув? Я хотів подати тобі надію й не збирався дурити. Подати надію, та й край.
— Неправда, — мовив хлопець. — Ти годував мене жданиками й робив це, аби кпитися з мене. Завтра, ти добре знаєш...
— Що буде завтра? — спитав Планетта, знову здобувши спокій. — Маєш на увазі Великий Конвой?
— Атож! А я, макуха, повірив тобі, — із серцем видихнув хлопець. — Зрештою, я мав би здогадатись, що ти ні на що не годен...
Він помовчав і тихо додав:
— Завтра я йду.
***
Але наступного дня першим піднявся Планетта. Тихо, щоб не збудити хлопця, встав з ліжка, швидко вдягся й узяв рушницю. П’єтро прокинувсь, коли він уже був на порозі.
— Батьку, — своїм звичаєм запитав він, — можна взнати, куди ти вирядивсь о цій порі?
— Можна, синьйоре! — посміхнувся Планетта. — Йду зустрічати Великий Конвой.
Хлопець мовчки повернувся на другий бік, даючи зрозуміти, що йому набридли ці дурниці.
Однак це не були дурниці. Щоб виконати свою обіцянку, хоч і дану жартома, Планетта зібрався напасти на Великий Конвой.
Його товариші доволі познущалися з нього. Тож хай хоч цей хлопець знатиме, ким був і лишився Ґаспаре Планетта. Ні, хлопець тут ні до чого. Він, Ґаспаре, зробить це, щоб знову відчути себе таким, як колись, хай навіть востаннє. Ніхто не побачить його. Можливо, ніхто не дізнається, що його вбито. Але це не має жодного значення. Йдеться про угоду з самим собою, про відчайдушний крок.
П’єтро байдуже сприйняв відхід Планетти, та згодом у нього виникла підозра: а бува той і справді готує напад. Підозра була слабенька, може, навіть безглузда. Однак хлопець зіскочив з ліжка й подався шукати друга. Планетта не раз показував йому зручне місце, в якому найліпше пантрувати на Великий Конвой. Мабуть, він і пішов туди.
Тільки що взялося на світ, але небо вкривали великі грозові хмари. Крізь зарості чагарників П’єтро сходив у діл, де була головна дорога. Розглядаючись на всі боки, він прямував до групи каштанів — місця, вказаного Планеттою.
Той насправді був там. Лежав під деревом, захищений від сторонніх очей травою та гілками. Ця місцина — невеликий пагорб — панувала над дорогою, яка саме тут круто бралася вгору. Коні на підйомі вповільнюють ходу, що дає можливість стріляти без похибки.
Хлопець глянув униз, на розрізану навпіл дорогою південну частину рівнини, яка губилась за обрієм. Вдалині він уздрів хмару куряви, що наближалася. Це був Великий Конвой.
Планетта з незворушним виглядом лаштував рушницю, коли раптом почув якийсь шерхіт. Він озирнувся й побачив хлопця, що заліг біля сусіднього дерева, тримаючи в руках рушницю.
— Батьку! — гукнув, відсапуючись, П’єтро. — Чи ти не здурів? Схаменися!
— Тихо! — весело мовив Планетта. — Поки що я при тямі. А ти біжи геть. Тут не місце для тебе.
— Кажу тобі, ти з глузду з’їхав. Чекаєш на товаришів, але вони не прийдуть. Сказали, що й думати про це не хочуть.
— Прийдуть, трясця їхній матері, прийдуть! Треба почекати. Така їхня дурна звичка — завжди приходити пізно.
— Планетта! — змолився хлопець. — Це чисте божевілля. Хіба не бачиш, скільки їх? Що тут можна зробити самому?
— Забирайся під три чорти! — втративши терпець, гримнув Планетта. — Ти занапастиш мене!
У цю хвилину вдалині вже можна було розгледіти охоронців Великого Конвою, залізний віз і прапор.
— Забирайся, востаннє кажу! — повторив лютим голосом Планетта.
Хлопець заворушився, відповз назад і зник між чагарників.
Планетта почув тупотіння коней, кинув погляд у небо, на свинцеві хмари, побачив над головою зграю круків. Великий Конвой уже сповільнював рух на підйомі дороги.
Тримаючи палець на спусковому гачку, Планетта раптом відчув за спиною шелест і зрозумів, що хлопець повернувся.
— Бачиш! — прошепотів П’єтро. — Вони не прийшли.
— Негіднику! — буркнув Планетта, не обертаючи голови. — Лежи тихо, не ворушись. Зараз почнеться найцікавіше.
Великий Конвой наближався. Триста, двісті метрів... Уже був виразно помітний опуклий герб на боці залізного воза, чулися голоси охоронців.
І тут хлопець уперше злякався, збагнувши, що це безумний замір і немає жодного порятунку.
— Вони не прийшли! — прошепотів він із відчаєм у голосі. — Не стріляй, Бога ради!
Але Планетта пустив ці слова повз вуха.
— Увага! — мовив він. — Починаймо, панове!
Він націлив рушницю, свою чудову рушницю, яка не могла схибити.
Але в цю мить на протилежному боці пагорба сухо пролунали постріли.
— Мисливці! — весело завважив Планетта. — Не панікуймо, це мисливці. Нам ковінька на руку, бо зніметься метушня.
Але то були не мисливці. Ґаспаре Планетта почув поруч себе здушений крик. Озирнувся й побачив хлопця, який, упустивши рушницю, падав долілиць на землю.
— Мене вбили! — простогнав юнак. — Ой, мамо! Мені кінець!
Стріляли не мисливці, а вершники з Великого Конвою, яким було наказано висунутися далеко вперед і їхати понад долиною, відвертаючи небезпеку. Це були вимуштрувані добірні стрільці з найкращою зброєю. Оглядаючи ліс, один із них побачив хлопця, що прокрадався між дерев, а потім ліг на землю.
Планетта вилаявся й сторожко став на коліна, щоб допомогти юнакові. Пролунав іще один постріл.
Куля пролетіла під грозовими хмарами навпростець через пагорб, тоді почала відхилятись униз за законами траєкторії. Її було спрямовано в голову, однак вона влучила в груди, пройшовши біля серця.
Планетта впав, мов підтятий. Настала незвична тиша, якої він ніколи не чув. Великий Конвой зупинився. Гаялась гроза. В небі ширяли круки.
Хлопець підвів голову й посміхнувся.
— Ти був правий, — пробелькотів він. — Товариші прийшли. Ти їх бачиш, батьку?
Планетта не зміг відповісти, але останнім зусиллям повернув обличчя й подивився.
Позад них, на лісовій галявині, з’явилися тридцять вершників з рушницями через плече. Вони здавалися прозорими, немов примари, однак їхні постаті чітко вирізнялись на темному тлі дерев. Недоладний одяг і зухвалі обличчя вказували, що це запеклі бандити.
Планетта вмить упізнав їх. Старі товариші, мертві зарізяки вочевидь прибули по нього. Обпалена сонцем шкіра, довгі навкісні рубці, грізні генеральські вусища, розпатлані вітром бороди, світлі жорстокі очі, великі золоті ґудзики, запорошені в боях чесні, привабливі лиця.
Он там благуватий Паоло, вбитий при нападі на Муліно. Ось П’єтро дель Ферро, що не вмів їздити верхи, ось Джорджо Пертіка, ось Фредіано, який до смерти замерз лютою зимою, добрі старі товариші, котрі вмирали один по одному перед його очима. А хто там сидить на сухому білому коні, отой здоровань з великими вусами і більшою за нього рушницею? Може, це Конте, знаний усіма ватажок, який теж поліг при нападі на Великий Конвой? Так, це він, Конте з освітленим добротою шляхетним обличчям.
А чи не помилився Планетта, вважаючи, що крайній ліворуч, стрункий гордовитий вершник, — то Марко Ґранде власною персоною, найславетніший серед старих верховодів? Невже це справді Марко Ґранде, повішений у столиці в присутності імператора й чотирьох озброєних полків? Марко Ґранде, ім’я якого вимовляють пошепки й сьогодні, через п’ятдесят років? Достоту він! Він теж прибув, аби вшанувати Планетту, невдатного, але сміливого ватажка.
Мертві бандити, вочевидь схвильовані, але повні спільної радости, справляли мовчанку. Вони чекали, коли Планетта поворухнеться.
Нарешті Планетта підвівся з землі разом із хлопцем, але тепер він був не з плоті та крови, а прозорий, як і всі навколо.
Кинувши погляд на своє мертве тіло, що лежало безладною купою, Ґаспаре Планетта знизав плечима, немов демонструючи непричетність до нього, і неквапно ступив на галявину, тепер уже навік оборонений від куль. Він ішов до старих товаришів, відчуваючи приплив радости.
Планетта почав був вітатися з кожним окремо, коли раптом помітив, що поблизу стоїть засідланий кінь без верхівця, і мимохіть потягуся в той бік.
— Невже? — скрикнув він, дивуючись незвичному тону власного голосу. — Невже це мій Полак, такий же баский, як колись?
Це насправді був Полак, його улюблений кінь. Упізнавши хазяїна, він ніжно й тихо заіржав, як іржуть мертві коні.
Планетта з любов’ю поплескав його по спині і вже тішився радістю скорої подорожі разом із вірними друзями до царства мертвих бандитів, де він ще ніколи не був, але уявляв його повним сонця і весняного повітря, з широкими білими шляхами, що обіцяють нові надзвичайні пригоди.
Поклавши руку на сідло, немов збираючись окульбачити коня, Ґаспаре Планетта ледь стримував хвилювання.
— Спасибі, друзі! — мовив він. — Клянуся, що...
Він затнувся, бо помітив П’єтро, який теж став примарою й очікувально дивився, ніяково почуваючи себе в чужому товаристві.
— Гляньте на цього молодецького хлопця, — сказав Планетта, звертаючись до мертвих бандитів. — Він мав лише сімнадцять років. З нього був би справжній герой.
Бандити приязно схилили голови, вітаючи побратимця.
Планетта замовк і нерішуче роззирнувсь. От халепа! Поїхати, кинувши хлопця напризволяще? Він знову поплескав коня по спині, вдавано кахикнув і звернувся до юнака:
— Іди сідай! Ти на це заслужив.— Давай, давай, чого там! — незлобно гримнув він, побачивши, що той вагається.
— Якщо ти хочеш... — мовив П’єтро, щиро потішений такою честю. І з незвичною спритністю, якої сам не сподівався, легко злетів у сідло.
Бандити помахали капелюхами, вітаючи Ґаспара Планетту, а дехто підморгнув йому приязним оком на знак прощання. Давши остроги коням, вершники погналися клусом, пролетіли, мов кулі, крізь хащі й зникли в лісовій глушині.
Залишившись на самоті, Планетта обвів зором пагорб, тоді кинув погляд у бік дороги. Конвой ще стояв, але за закрутом, і його не було видно. Дорогу охороняли кілька дозорців, які нерухомо сиділи на конях і роздивлялися Планетту. Здається неймовірним, але вони могли спостерігати все, що відбувалося на галявині: тіні мертвих бандитів, прощання, стрімкий біг коней-примар.
Начальник дозору помітив звернений на них погляд Планетти. Він випростався в сідлі й по-військовому віддав йому честь. Склавши губи в посмішці, Планетта теж торкнув пальцями капелюха. Відтак повернувся до вершників спиною, заклав руки в кишені й подався геть, насвистуючи мелодію похідного марша.
Він простував у напрямку, в якому зникли його товариші, верстав шлях до царства мертвих бандитів, котрого зроду не бачив, але міг слушно вважати, що воно краще за цей світ.
КРАПЛЯ
Крапля води пнеться вгору приступками сходів. Чуєш? Причаївшись на ліжку в темній кімнаті, ловлю її загадкові рухи. Як вона це робить? Плигає? Скакіць! скакіць! чути час від часу. Раптом крапля зупиняється й майже ввесь залишок ночі не подає ознак існування. А завтра знову скаче в нічній темряві з приступки на приступку на відміну від інших крапель, які відповідно до закону земного тяжіння падають униз і, впавши, видають характерний звук, відомий в усьому світі. Ця ж — ні. Тихо-тихо стрибає вгору сходами мого будинку — цегляної споруди, що нагадує літеру Е.
Першими довідалися про краплю не ми, освічені, розумні, чутливі, а служниця з другого поверху, маленька вбога істота. Пізно ввечері, коли всі полягали спати, вона почула ці незвичні відлунки. Стривожена, зіскочила з ліжка й побігла будити хазяйку.
— Пані, пані! — прошепотіла вона.
— Га? Що трапилось? — прокинувшись, запитала хазяйка.
— Там крапля, пані, крапля! Вона скаче сходами.
— Що таке?
— Крапля скаче сходами, — повторила служниця, ладна заплакати.
— Геть звідси! — зойкнула хазяйка. — Ти що, здуріла? Йди спати! Мабуть, упилась, безсоромна! Щоранку бачу, як у пляшці меншає вина. Коли й далі...
Але дівчина вже втекла до себе й пірнула під ковдру.
“Казна-що зійшло на думку цій дурепі”, втративши сон, міркувала в темряві хазяйка. Й, мимоволі вслухуючись у ніч над містом, раптом теж почула дивні звуки. Не інакше, це була та крапля-мандрівниця.
Звикла до порядку жінка на мить подумала — треба піти й подивитись. Але що можна розгледіти в тьмяному світлі закуреного ліхтаря? Як відшукати краплю глупої ночі в холодних потемках сходів?
Наступного дня новина полетіла від уст до уст, і нині всі в домі знають про це, однак воліють забути, наче йдеться про неподобство, якого слід соромитись. Коли западає ніч і бере рід людський у лабети, слух багатьох мешканців перебуває в напрузі. Один гадає одне, інший інше. Трапляються ночі, коли краплю не чути. Ато навпаки, вона вперто рушиться вгору, наче позбавлена гальм. Калатає серце, коли знайомий звук лунає біля твого порога. Дякувати Богові, не зупинилась! Ось вона віддаляється, скакіць! скакіць! — простуючи вище й вище.
Добре знаю — мешканці нижніх поверхів упевнені, що вже перебувають у безпеці. Крапля, міркують вони, проминула їхні двері й надалі їх не турбуватиме. Дехто, наприклад я, що живу на сьомому поверсі, має приводів для хвилювання не більше, ніж інші. Хто сказав, що наступної ночі стрибуха продовжить свій шлях із місця, якого досягла, а не почне все спочатку зі сходинок першого поверху, завжди мокрих і чорних від бруду? Ні, ніхто не може вважати себе в безпеці.
Вранці, виходячи з дому, люди уважно роздивляються сходи, чи, бува, не лишилось якихось слідів. Звичайно, жодного натяку. А втім, хто вдень сприймав усе це за правду? Під яскравим сонцем людина почувається дужою, справжнім героєм, навіть якщо кілька годин тому її переймав страх.
А може, ті, з нижніх поверхів, мають рацію? Адже ми, які попервах нічого не чули й вважали, що наше діло сторона, вже кілька ночей також почали хвилюватися. Крапля ще далеко, це правда. До нас долинала крізь стіни тільки легенька луна. Одначе це знак, що крапля плигає вгору, наближається.
Нічим не зараджує й перебування вночі в найдальшій від сходів кімнаті. Краще чути ті звуки, ніж мордуватись у роздумах, є вони чи нема.. Той, хто ховається в задніх кімнатах, іноді не витримує, тихцем прослизає в коридор і стоїть у холодному передпокої, затамувавши подих і дослухаючись кожного звуку за дверима. Якщо він щось почув, то вже не має сил піти назад у ліжко, стає рабом непоясненного страху. Ще гірше, коли всюди тиша. Хтозна, тільки-но вкладешся спати, а воно саме тоді й почнеться.
Яке дивне наше життя! Немає рації скаржитись, приймати заспокійливі засоби, шукати пояснень, чому ятриться душа. Нема навіть змоги довести правду сусідам з інших будинків, які ні про що не знають. Так чим є ця крапля, запитує дехто з відчайдушною щирістю. Може, мишею? Жабеням, що вилізло з пивниці? Звичайно, ні. Тоді, мабуть, це алегорія? Вона могла б символізувати смерть, чи якусь небезпеку, чи роки, що минають. Нічого подібного, панове.
А може, йдеться про більш тонкі речі? Відображення снів і химерних видінь? Туманних країн уявного щастя? Врешті-решт, про щось поетичне?
Ні, кажу вам, це не загадка, тут немає подвійного смислу. Йдеться про краплину води, котра, як можна гадати, вночі дивним чином береться сходами вгору. Скакіць! скакіць! з приступки на приступку.
Й тому викликає страх.
ВІЙСЬКОВА ПІСНЯ
Король підвів голову від великого письмового столу, зробленого зі сталі й оздобленого діамантами.
— Хай йому чорт, що там співають мої солдати? — здивовано мовив він.
За вікнами площею Коронації крокували на фронт батальйон за батальйоном і співали йдучи. Життя видавалось воякам легким і безжурним. Адже ворог тікає, й там, у далеких полях, уже нема чого жати, крім слави, яка вінчатиме їхнє переможне повернення. Під впливом цих настроїв король теж почував себе гарно й упевнено. Світ стелився до його ніг.
— Це їхня пісня, ваша величносте, — відказав перший радник, граф Ґустав, закутий у панцер за приписами воєнних часів.
— Хіба вони не знають чогось веселішого? — знизав плечима король. — Адже Шрьодер написав для моїх військ чудові гімни. Я чув їх. Це справжні солдатські пісні.
— Нема ради, ваша величносте, — зітхнув старий граф, згинаючись під вагою заліза. — В солдатів свої забаганки. Вони наче діти. Можна дати їм найліпші в світі пісні, а вони все одно співатимуть своєї.
— Але це не військова пісня, — зауважив король. — Вона якась сумна. Здається, навіть мотиву не має.
— Авжеж, не має, — підтакнув радник з улесливою посмішкою. — Мабуть, це пісня про кохання.
— А які там слова? — не вгавав король.
— Їй-бо, не знаю, — відповів граф Ґустав. — Треба поспитатись. Батальйони прибули на фронт і в першому ж бою завдали поразки ворогові, угноївши його трупами землю. Гомін перемоги буяв над полями, тупіт копит летів і губився в долинах щораз далі від срібних бань королівства. А на нічних привалах під сяйвом невідомих зірок линув у небо той самий спів — не переможний, не бойовий, а сповнений душевного суму. Солдати були нагодовані, вбрані в гарні однострої, теплі кожухи, взуті в чоботи з м’якої шкіри, а їхні коні неслись полями бойовищ усе вперед і вперед. Важко було лише коневі, який віз ворожі прапори.
А генерали питали:
— Що вони там співають, хай їм біс? Чи немає чогось веселішого?
— Такі вже вони, ці солдати, — відповідали, стоячи струнко, офіцери генштабу. — Гарні хлопці, але диваки.
— Прикре дивацтво, — кривилися генерали. — Здається, вони плачуть, ніби чимось незадоволені. Чого їм не вистачає?
Ні, вони були задоволені всім, ці солдати королівських батальйонів. І справді — перемога за перемогою, багата здобич, гарні жінки на вибір, наступне тріумфальне повернення. На юних обличчях, що пашіли здоров’ям і силою, малювалася воля остаточно знищити ворога.
— А про що говорять слова? — з цікавістю спитав генерал.
— То вельми дурні слова, — відповіли штабісти, як завжди насторожено поштиві.
— Дурні чи не дурні, про що вони?
— Точно не скажу, ваша світлосте, — сказав один із офіцерів. — А ти, Діхлеме, не знаєш?
— Слова цієї пісні? Ні... Та ось капітан Маррен, він напевно..
— Не маю уявлення, пане полковнику. Проте, з вашого дозволу, можна спитати фельдфебеля Петерса.
— Мерщій, мерщій, годі базікати! — буркнув генерал.
Трохи схвильований, прямий, мов кілок, фельдфебель Петерс відповідав на запитання.
— Перша строфа, ваша світлосте, звучить так:
Над лісом, над полями
сурмить сурма,
зворотну путь,
зворотну путь
ніхто не зна.
— Потім іде друга строфа:
Крокуймо, дінді-донде...
— Як? — спитав генерал.
— Крокуймо, дінді-донде, ваша світлосте!
— Що таке “дінді-донде”?
— Не знаю, ваша світлосте, але співають саме так.
— Нехай, а далі що?
Крокуймо, дінді-донде,
життя — це мить.
Де я тебе покинув,
де я тебе покинув,
там хрест стоїть.
— Є й третя строфа, однак її співають зрідка. Там говориться про...
— Досить! Досить! — махнув рукою генерал. Фельдфебель Петерс узяв під козирок.
— Гадаю, це невесела пісня, — виснував генерал, коли фельдфебель пішов. — Вона не годиться для війни.
— Так, так! — поштиво притакували офіцери.
Щовечора, по закінченні боїв, коли земля ще димувала, з’являлися прудкі вісники, аби повідомити гарні новини. Міста королівства були прикрашені прапорами, на вулицях обіймалися люди, калатали церковні дзвони. Але той, хто проходив уночі околицями столиці, чув, як там співали одну й ту саму пісню, занесену сюди не знати звідки. Вона була сумна й сповнена безнадії. Спершись ліктями на підвіконня, молоді світлокосі жінки виспівували її схвильованими голосами.
З найдавніших-давен історія світу не знала таких гучних перемог, таких сміливих вояків, таких блискучих генералів, чиї гонористі заміри були невситимі. Навіть останній солдат міг стати заможним паном — стільки здобичі потрапляло до рук. Ночами в містах буяли веселощі, вино лилося через поріг, на вулицях танцювали жебраки. Під дзвін чарок у колі друзів лунала знайома пісенька. “Над лісом, над полями”, — співали вони, не забуваючи й третю строфу.
А коли нові батальйони перетинали площу Коронації, вирушаючи на війну, король підводив голову від указів і маніфестів і вслухувався в спів, не розуміючи, чому він викликає в нього поганий настрій.
Рік за роком батальйони сунули полями та лісами все далі й далі, втрачаючи надію піти коли-небудь у зворотну путь. Гинули ті, хто даремно чекав на останню, найщасливішу звістку про мир. Бої, перемоги, перемоги, бої. Тепер військо топтало землі далеких країн, чиї чудернацькі назви годі було запам’ятати.
Настав день, коли площа Коронації збезлюдніла, зачинилися вікна палацу, а за міською брамою почувся застрашливий гук ворожих возів. І замість непереможних батальйонів на далеких рівнинах з’явилися дивні ліси, яких колись не було: безмежні ліси хрестів, що тяглись до обрію.
Талан тих вояків чаївся не в шаблях, не в гарматах, не в люті вершників, а в невибагливій пісеньці, котра видавалась королю та його генералам негодящою для війни. Довгі роки тими бідними звуками промовляла доля, віщуючи людям те, що мало відбутись. Але король, полководці, мудрі міністри були глухі, наче камені. Ніхто з них нічого не зрозумів. Зрозуміли лише несвідомі солдати, коли співали цю пісню на вечірніх шляхах, ідучи назустріч смерті.
НОВИНА
Артуро Сарачіно, тридцятисемирічний диригент у розквіті слави, керував симфонічним оркестром, який грав Восьму симфонію ля мажор Брамса й тільки-но почав останню частину вславленого алегро модерато.
Диригент розвивав вступну мелодію теми — виразний, легкий і проникливий монолог, правду кажучи, дещо задовгий, де, однак, спроквола визрівала потужна сила натхнення, котра мала вибухнути у фіналі. Про це не відала публіка, натомість знали оркестранти й він, Сарачіно, й тому, заколисані співом скрипок, наперед тішилися солодким оманливим передчуттям неодмінного дива, яке віднесе їх, виконавців і слухачів, в урочий світ невимовного щастя.
Та раптом Сарачіно відчув, що публіка не слухає музику.
Для диригента така ситуація завжди є тяжким і болючим випробуванням. Контакт із залою припиняється з незрозумілих причин, і він одразу ж це вловлює. Тоді неначе бракує повітря, слабшають чи навіть рвуться тисячі невидимих уз між слухачами й ним, які живлять його, дають силу й натхнення. Й ось маестро залишається самотній і голий у крижаній пустелі й веде знемагаючи своє музичне військо, котре вже в нього не вірить.
Цікаво, минуло щонайменше десять років одтоді, як він востаннє потрапляв у таке жахливе становище. Він навіть геть забув про ту давню поразку, й тому цей несподіваний удар здавався ще брутальнішим. Цього разу зрада публіки була такою раптовою й підлою, що йому перехопило дух.
Неможливо, подумав він, щоб це трапилося з моєї провини. Сьогодні я перебуваю в найкращій формі, а оркестранти здаються двадцятирічними геніями. Має бути якесь інше пояснення.
І справді, напруживши слух, він почув за плечима, навкруг і вгорі якийсь притишений гамір. З ложі праворуч долинув скрик. Краєчком ока він побачив у партері три тіні, які, скрадаючись, прямували до виходу.
Хтось сердито цикнув з гальорки, вимагаючи тиші. Однак мовчанка була недовгою. Скоро знову почулися голоси, шепіт, човгання ніг, рипіння стільців, хряпання дверима.
Що діється? Раптом, ніби кинувши око на першу сторінку газети, Сарачіно все зрозумів. Радіо передало сенсаційну новину, і її приніс до зали запізнілий слухач. У світі трапилась якась жахлива подія, котра тепер досягла Рима. Війна? Ворожа навала? Оголошення атомної атаки? В наш час можливі найстрашніші припущення, його опосіли тужні невідчепні думки, що мішалися зі звуками Брамса.
Якщо спалахнула війна, куди подіти родину? Тікати за кордон? А як же щойно збудована вілла, в яку він уклав усі свої статки? Звичайно, Сарачіно не міг поскаржитися на долю. Повсюдно знаний, він не помер би з голоду в будь-якому куточку світу. До того ж відомо, що росіяни шанують митців. Подумавши про це, він з острахом згадав, що два роки тому пішов на певний компроміс із совістю, підписавши разом з іншими інтелектуалами заяву антирадянського змісту. А раптом колеги повідомлять про це окупаційну владу? Ні, ні, краще втекти. А як же старенька мати? А менша сестра? А собаки? Він борсався в лабетах панічних думок.
Тепер уже було цілком зрозуміло, що надійшло повідомлення про наглий воєнний конфлікт. Без жодної поваги до культурних традицій публіка не криючись залишала залу. Оглядаючи ложі, Сарачіно бачив, як більшає кількість порожніх місць. То там, то там люди квапились до виходу. Не можна було гаяти й хвилини: одяг, гроші, трохи харчів і порятунок втечею. Який там Брамс!
“Ну й боягузи!” думав Сарачіно, що мав диригувати ще десять хвилин, перш ніж піти із зали. “Ну й боягуз!” сказав він сам собі, відчуваючи ниций страх, якому теж підкорився.
Все в цю мить руйнувалося в ньому й навколо. Механічні рухи його диригентської палички вже нічого не повідомляли оркестрові, де в свою чергу впадало в око загальне сум’яття. А незабаром вони мали дійти до кульмінаційного моменту симфонії, її вільного і високого злету почуттів.
“Ну й боягуз!” зневажливо повторив Сарачіно. Люди залишають концерт? Нехтують ним, музикою, Брамсом, кваплячись урятувати свої жалюгідні душі? То й що?
Раптом він зрозумів: єдиний шанс на спасіння, єдиний вихід, єдине гідне рішення для нього і музикантів — залишатись на місці, не піддаватися паніці, виконувати свою роботу до кінця. Його охопив сором на думку про те, що відбувається в півтемряві за його плечима, що коїться в його душі.
Сарачіно стрепенувся, підняв паличку й окинув оркестр завзятим і веселим поглядом, миттєво відчувши приплив життєвих сил.
Знайоме спадне арпеджіо кларнета нагадало всім про останню частину фіналу. Коротка пауза — тоді швидкий ритм, у якому музика, долаючи рутинну неквапливість, нестримно лине вгору потоком звуків, перемагає й злітає у височінь, озорену небесним світлом.
Він диригував у пориві натхнення, посиленого гнівом проти власної хвилинної легкодухости. Музиканти ще якусь мить перебували в апатії, відтак, подолавши її, заграли в шаленому темпі.
Й тоді враз ущухли шепіт, стукіт, розмови, відлуння кроків. Прикута до своїх місць не страхом, а соромом, публіка завмерла, поринаючи у срібні звуки музики Брамса.
РІГОЛЕТТО
На військовому параді з нагоди Дня незалежности ми вперше побачили бойову техніку з ядерною зброєю.
Був безхмарний, але сірий лютневий день, і однобарвне світло ледь оживляло палаци проспекту, на яких маяли прапори. Там, де стояв я, марш танків-велетнів, що відкривали парад, оглушливо гуркочучи бруківкою, не справив на присутніх звичного електризуючого ефекту. Слабенькі нещирі оплески почулись лише при появі наїжачених гарматами суперсучасних бойових машин, де елегантно вдягнені вояки в сталевих касках і шкіряних шоломах позирали вниз із люків високих башт. У чеканні чогось сенсаційного всі погляди були спрямовані в бік площі Парламенту, звідки рухались колони військової техніки.
Марш танків тривав майже три чверті години, і в глядачів уже гуло в голові. Нарешті, яро ревучи, зник останній металевий мастодонт, і проспект спорожнів. Ляскіт танків заглух разом зі згасаючими звуками фанфар.
Публіка томилась у чеканні. Чому ніхто не їде? Невже дано наказ припинити парад?
Та ось удалині безгучно виникла якась чудернацька штукенція, за нею друга, третя й ще багато таких, вишикуваних у довгу колону. Кожна з них мала чотири гумові колеса, одначе не була ні легковиком, ні вантажівкою, ні транспортером, ні жодною зі знаних машин. Дивні повози невідомого призначення й надто вбогі на вигляд.
Я стояв біля самого проспекту й міг їх добре розгледіти, аби тепер приблизно змалювати їхню форму. В них проглядало щось від труби, казанка, польової кухні, навіть труни. Невеликі й непоказні, вони були геть позбавлені того зовнішнього бутафорського лиску, який часто-густо вшляхетнює навіть найзлиденнішу машинерію, їхні незграбні металеві оболонки здавалися грубо пристосованими. Пригадую щось на зразок бічних дверцят, трохи зім’ятих, які, очевидно, годі було просто зачинити, а тільки затріснути з металевим грюком. Ці казанки і труни мали жовтий колір з зеленими серпастими смугами для камуфляжу. В задній частині машин стояли парами солдати, чиї погруддя виглядали з люків. Незвичними були їхні однострої, каски та зброя. Автоматичні карабіни, що їх вони тримали в руках, мали радше декоративне призначення, так само як ще недавно на парадах викрашалися вершники з шаблями та списами.
Присутніх особливо вразили дві обставини: цілковита тиша, з якою їхали ці машини, що живилися невідомою енергією, і насамперед — фізичний вигляд вояків. Вони не мали атлетичного вигляду красенів-танкістів, не були засмаглими, як ті, не посміхалися з юнацьким зухвальством, навіть здавались непричетними до суворої армійської служби. Це були хирляві й дивакуваті подоби студентів-філософів, високочолих і довгоносих, в окулярах і радіошоломах. Їхня поведінка свідчила, що вони нехтують званням солдата. На обличчях малювалась певна вимушена заклопотаність. Хто не керував машинами, розгублено чи збайдужіло роззирався. Лише деякі водії цих неоковирних бляшанок відповідали уявленням про образ військовика. Однак вони сиділи під прозорими банями у вигляді відкритого зверху келиха, через що їхні обличчя ставали неприємно схожими на гіпсові маски.
Пам’ятаю, що бачив на другій чи третій машині горбаня, можливо, офіцера, який сидів трохи вище за інших. Не звертаючи увагу на численних глядачів, він знай обертався й позирав на задні машини, наче боявся, що ті відстануть. “Нумо, Ріголетто!” — крикнув йому хтось із балкона. Він звів очі вгору і з нещирою посмішкою вітально змахнув рукою.
Саме вбозтво представлених народові нових досягнень військової техніки — адже всі здогадались, яка пекельна руйнівна сила міститься в тих хистких бляшанках — викликало загальну тривогу. Якби ця машинерія мала надійний, безпечний вигляд, не було б такого стихійного хвилювання. Тому й не лунали ні оплески, ні крики захоплення.
У цьому безгомінні мені раптом почулось — як це краще сказати? — що від загадкових машин лине легке ритмічне посвистування. Воно дещо нагадувало поклик перелітних птахів, однак не було пташиним. Спочатку дуже тихий, відтак усе гучніший, цей свист набував дратівної гостроти.
Я спрямував свій погляд на офіцера-горбаня. Побачив, як він скинув радіошолом і почав збуджено перемовлятися з вояком, що сидів нижче. На інших машинах теж були помітні ознаки нервування, немовби трапилося щось надзвичайне.
Саме тоді у прилеглих будинках враз завило шість чи сім псів. Підвіконня були всіяні глядачами, майже всі вікна відчинені, й собачі заводи полетіли луною вздовж проспекта. Чому хвилювалися тварини? Кого вони з таким відчаєм кликали на допомогу?
Майже водночас я помітив краєчком ока, як щось сіре майнуло за моєю спиною. Я озирнувся і встиг побачити пацюків, що вистрибували з віконця підвалу й шалено кидалися врозтіч.
Літній пан поруч мене підняв руку й тицьнув указівним пальцем угору. Посеред проспекта, над машинами з атомною зброєю з’явилися дивні струмені червонястого пилу, схожі на стовпи торнадо, але не вихрові. За кілька секунд вони набули геометричної форми і більшої щільности. Тепер ці застрашливі струмені густого пилу піднялися вже метрів на тридцять над дахами будинків. То там, то там, скільки сягало око, над святковим проспектом росли нові стовпи пилуватої речовини іржавого кольору. А замкнені в квартирах собаки вили без угаву.
Що трапилась? Колона припинила рух, і офіцер-горбань, скочивши на землю, побіг уздовж колони машин, даючи якісь розпорядження немовби іноземною мовою.
З неприхованим страхом вояки заметушились навколо своїх металевих трун.
Тепер мінарети з туману чи дрібного пилу — явні викиди вмісту ядерних возів — зловісно височіли над стовпищем людей. Ще одна зграя пацюків вироїлася з підвалу й кинулась навтікача.
Пригнічена і перестрашена юрба вперто мовчала. В будинку навпроти відчинилося вікно, й у ньому з’явилась молода розпатлана жінка. Вона застигла на хвильку, роздивляючись стовпи загадкового пилу, тоді в нападі граничного відчаю вчепилася руками в волосся й вибухнула несамовитим криком: “Мадонно! О Мадонно!”
Який жах! Намагаючись зберігати спокій, я попнувся назад. Кинув останній погляд на вояків, які гарячково метушилися навколо машин, наче не могли їх приборкати.
Чи встигну втекти? Спочатку обережними кроками, щоб ніхто не звернув увагу, потім дедалі швидше й швидше, я вигулькнув із юрби й рвонув у найближчий провулок. Чув позаду глухе хвилювання й панічні крики вже пойнятих жахом людей. Пробігши метрів триста, я знайшов сили зупинитись і востаннє глянути назад. Над чорною масою втікачів гойдалися химерні, мов зіткані з туману, червонясті вежі. Їхні рухи набирали гарячкового темпу. Несамовитий зойк юрби розлігся над містом.
Потім трапилося те, що всім відомо.
МУРИ АНАҐОРА
Колись у горах Тибету місцевий провідник спитав мене, чи не хотів би я побачити мури Анаґора. Розклавши мапу, я почав шукати це місто, але там його не було. Не знайшов його і в туристських путівниках, завжди повнісіньких усіляких подробиць.
— Що ж це за місто, якого немає на мапі? — здивувався я.
— Це велике, багате й могутнє місто, — відказав провідник, — хоча й не позначене на географічних мапах, бо наш уряд не знає про нього чи вдає, ніби не знає. Воно живе окремо від світу, не підкорюючись нікому. Це незалежне місто, і навіть королівським міністрам годі туди потрапити. Не маючи торговельних зв’язків ні з близькими, ні з далекими країнами, віками стоїть замкнене в собі під захистом неприступних мурів. А те, що з нього ніколи ніхто не виходив, хіба не свідчить, що люди там живуть щасливо?
— На мапах, — затинався я, — відсутнє місто під назвою Анаґор. Ідеться, мабуть, про одну з легенд, складених у ваших краях. Причина її появи — міражі, що виникають у пустелі, не більше.
- Ми маємо вирушити туди за дві години до світанку, — ніби не почувши мене, мовив провідник на ім’я Маґалон. — На твоїй машині, хазяїне, ми вже опівдні побачимо Анаґор. Я збуджу тебе о третій ранку.
— Місто, про яке ти кажеш, мало б бути позначене на мапі подвійним колом з назвою друкованими літерами. Однак я не знайшов жодних натяків на місто, що зветься Анаґор, і поза всяким сумнівом, його не існує. Чекаю тебе в призначений час, Маґалоне.
О третій ранку ми вирушили з засвіченими фарами на південь, у безкраю пустелю. За годину, палячи сигарету за сигаретою в надії зігрітись, я побачив, як ліворуч од нас зайнялося світання, а невдовзі з-за обрію вигулькнуло сонце й заходилось пряжити пустелю, аж поки все стало гарячим і тремким. Скрізь блищали озера, в яких відбивалися стрімчасті скелі. Проте води в них не було ані цеберка, лише пісок й розжарене каміння.
Наша машина гналася немов своєю волею, і об одинадцятій тридцять сім Маґалон, що мовчки сидів поруч мене, раптом скрикнув: “Ось, хазяїне!” І я побачив височезні, увінчані вежами двадцяти- чи тридцятиметрові жовтаві мури, що тяглись до небокраю.
Ми під’їхали ближче. Тут і там попід мурами стояли вбогі буди, великі намети, прикрашені прапорами шатра мостивих панів.
— Що тут за табір? — запитав я.
— Це ті, хто сподівається ввійти до міста й отаборилися коло його брам, — відповів Маґалон.
— Тут є брами?
— Чимало. Мабуть, добра сотня. Але місто таке велике, що вони розташовані на значній відстані одна від одної.
— А коли ці брами відчиняють?
— Майже ніколи. Правда, кружляють чутки, нібито деякі з них буде відчинено. Сьогодні ввечері, чи завтра, чи за три місяці, а може, за п’ятдесят років. Не відомо. Це велика таємниця Анаґора.
Ми прибули на місце й зупинились перед брамою з товстого заліза. Тут у чеканні нудилась сила людей. Кощаві кочовики, жебраки, запнуті покривалами жінки, ченці, озброєні до зубів вояки, навіть князь з кількома служниками. Коли-не-коли хтось гупав дрючком у браму й та грюкотіла.
— Вони стукають, — мовив мій провідник, — аби ті в Анаґорі, зачувши удари, прийшли й відімкнули браму. Така загальна думка: якщо не стукати, ніхто не відчинить.
— А чи достеменно відомо, — засумнівався я, — що за цими мурами хтось є? Може, місто давно вимерло?
Маґалон посміхнувся:
— Кожному, хто вперше сюди приїздить, спадає в голову така сама думка. Я теж колись підозрював, що в місті нікого нема. Однак є й протилежні докази. Інколи у вечірні години за мурами можна помітити струмки диму, які прямовисно здіймаються в небо, мов куріння численних кадильниць. Це ознака того, що всередині живуть люди. Вони розпалюють вогонь і готують їжу. Є ще переконливий факт: якось одна з брам відчинилась.
— Коли?
— Щиро кажучи, невідомо. Дехто твердить, ніби місяць тому. Інші відносять цю подію до давніших часів — двох, трьох, навіть чотирьох років. Дехто пов’язує її з добою правління султана Ам-ель-Ергуна.
— А коли правив цей султан?
— Десь три століття тому... Але ти щасливий, хазяїне. Дивись! Хоч зараз полудень і жарке повітря, — он він, дим.
Попри спеку, в строкатому таборі почалося пожвавлення. Всі повилазили з наметів і кивали пальцями на дві тремкі струминки сірого диму, що пливли в нерухомому повітрі над грізним муром. Я не розумів жодного слова в незграйному хорі збуджених голосів, але відчував їхнє загальне захоплення, ніби ці кволі димочки були головним дивом світу й провіщали безмежне щастя.
Надмірні радощі юрби здавалися мені перебільшеними з ось яких причин:
Перш за все, поява диму аж ніяк не свідчила про те, що брама відчиниться, й тому не було особливих підстав для тріумфу.
По-друге, ввесь цей гамір міг позбавити городян наміру відчиняти браму, більше того — насторожити їх.
По-третє, поява диму не була доказом того, що Анаґор є живим містом. Хіба це не могло бути пожежею від пекучого сонця? Також імовірне припущення, що ці вогні запалені крадіями, які проникли крізь таємні лазівки в мурі, щоб грабувати безлюдні оселі.
Дуже дивно, міркував я, що, крім диму, в Анаґорі не помічено жодних інших ознак життя. Ні голосів, ні звуків музики, ні брехання собак, ні вартових і цікавих на мурах. Надзвичайно дивно.
— Скажи мені, Маґалоне, — спитав я, — коли, як ти запевняєш, було відчинено браму, скільком людям пощастило потрапити до міста?
— Лише одній людині, — відказав Маґалон.
— А іншим? Їх що — повиганяли?
— Інших не було, йдеться про маленьку браму, не помічену прибульцями. Того дня ніхто ні на що не сподівався. Надвечір з’явився якийсь подорожній і постукав у браму. Він не знав, що це Анаґор, бо потрапив сюди випадково і мріяв лише про притулок на ніч. Мабуть, саме через це йому відчинили.
Щодо мене, то я, сидячи під муром, чекав цієї нагоди двадцять п’ять років. Але брама так і не відчинилася. Й тепер я повертаюсь до своєї країни.
Старожили табору, позираючи на мої лаштування, хитають головами: “Агов, друже, нащо така хапанина? Ще трішки терпіння, хай йому чорт! Ти багато вимагаєш од життя”.
ЩОСЬ ТРАПИЛОСЬ
Потяг подолав лише кілька кілометрів (шлях був довгий, ми мали дістатися далекої кінцевої станції, проїхавши десять годин поспіль без жодної зупинки), коли на якомусь переїзді я побачив з вікна молоду .жінку. Побачив зовсім випадково. Я міг би роздивлятися краєвид чи будь-які інші речі, однак невідомо чому звернув увагу саме на цю невродливу особу, в якій не було нічого примітного. Спершись ліктями на парапет, вона, напевно, збиралася помилуватись нашим кур’єрським потягом, що мчав на північ і був для цих темних людей символом захмарних мрій — мільйонів, солодкого життя, авантюр, розкішних шкіряних валіз, слави, кінокрасунь, а також щоденним захопливим видовищем, до того ж безкоштовним.
Та коли потяг пролетів повз неї, вона навіть не глянула в наш бік (хоч, мабуть, чекала тут добру годину), а обернулася назад і дивилась на чоловіка, що біг стрімголов вулицею й щось кричав, немов попереджаючи її про небезпеку. Але його слів ми, природно, не могли почути. Все це тривало непевну мить — картина за вікном промайнула, а я сидів і міркував, яку ж сумну звістку квапився повідомити чоловік тій жінці, що прийшла подивитися на нас.
Під монотонне колисання вагона я потроху почав куняти, коли ненароком — це справді була випадковість — помітив селянина, який стояв на низенькому мурі і, склавши долоні рупором, щосили гукав когось у полі. Й цього разу все тривало якусь хвилину, бо потяг гнав скаженим гоном. Однак я встиг помітити шість чи сім постатей, які щодуху бігли до покликача городами й ділянкою люцерни, топчучи рослини, бо, мабуть, новина була важливішою. Хтось вихопився з хати, хтось із дірки в паркані, хтось із виноградних кущів. Вони бігли, налякані якимсь повідомленням, що страшенно цікавило їх, відбирало спокій. Але це була мить, повторюю, одна тільки мить, яка не давала можливости для уважних спостережень.
Дивно, подумав я, на відстані кількох кілометрів трапилися два випадки оголошення якихось новин... Чи це мені так здалося? Тепер, зненацька збуджений, я з лихим передчуттям уважно оглядав дороги, села, ферми.
Можливо, під впливом такого непевного душевного стану, що пильніше я вдивлявся в постаті селян, возіїв, пастухів, то більше помічав їхнє незвичне пожвавлення. І недарма! Чому ж ця метушня на подвір’ях, ці засапані жінки, ці вози, ця худоба? Всюди було те саме. Швидкість потяга не давала змоги розгледіти все до кінця, однак я був готовий заприсягтися, що скрізь панує одна й та ж атмосфера. Може, в цих краях відзначали свято врожаю? Або ж люди поспішали на ярмарок? Щось трапилось, тільки ми в потязі про це нічого не знали.
Я подивився на попутників — тих, що сиділи в купе й стояли в коридорі вагона. Всі зберігали спокій, а навпроти мене пані років шістдесяти вже готувалась до сну. Чи, може, й вони щось запідозрили? Так, так! Кожен із них виявляв тривогу, хоч не наважувався сказати про це. Не раз я помічав їхні раптові погляди, перейняті підозрою й страхом. А сонлива пані, особливо вона, нишком сліпала очима, відтак ворожо зиркала на мене, чи не викрив я її.
Неаполь. Тут завжди зупиняються всі потяги, але не наш кур’єрський. Поряд пропливали старі будинки, і в темних подвір’ях ми бачили освітлені вікна, а в кімнатах — лише на мить — чоловіків і жінок, які зв’язували клумаки і пакували валізи. А може, все це мої фантазії й жодна драматична новина не збаламутила міст і сіл. Ні загроза, ні небезпека, ні передвістка загибелі. До того ж я казав собі: якби трапилася якась велика біда, напевно, зупинили б і наш потяг. Проте він рухався, мов нічого не було. Жодної вимушеної зупинки, скрізь зелене світло, вчасне переведення стрілок, наче йшлося про президентський експрес.
Юнак поруч мене, вдаючи, ніби хоче розім’ятися, підвівся з місця. Насправді ж він хотів краще роздивитись, що робиться вздовж залізниці, й перехилився через мене, аби бути ближче до вікна. Там, за вікном, сонце, поля, білі дороги, а на них вози, вантажівки, сила пішого люду, мов валка прочан, що вирядилися до храму в день святого-заступника. В міру того як потяг рухався на північ, кількість людей зростала. Рятуючись від небезпеки, всі поспішали в одному напрямку — на південь, а ми з шаленою швидкістю летіли повз них назустріч війні, революції, спалаху холери, пожежам і чому там ще? Ми зможемо дізнатися про все за п’ять годин, після прибуття на кінцеву зупинку, але тоді, мабуть, уже буде пізно.
У купе панувала тиша. Ніхто не бажав першим вилити душу. Можливо, кожний вагався, подібно до мене, чи є ця тривога реальною, чи однією з тих безглуздих думок, які виникають у потягах в уяві стомлених пасажирів. Пані навпроти мене зітхнула, демонструючи, ніби прокинулась, і як кожний, хто, розганяючи сон, неуважливо позирає навколо, звела очі вгору й немов випадково зупинила свій погляд на аварійному гальмі. Слідом за нею й ми поглянули на цей пристрій, думаючи про одне й те ж. Але ніхто не мовив і слова, не наважився спитати інших, чи не помітили вони за вікном чогось тривожного.
Тепер дорога роїлася людьми і машинами, які прямували на південь. Напхом напхані потяги мчали нам назустріч. Повні подиву очі спостерігали наш шалений рух у північному напрямку. На станціях купчились юрби народу. Хтось подавав нам знаки, інші щось кричали, але до нас долинали, мов відлуння у горах, лише голосні звуки.
Пані навпроти втупилась у мене пильним поглядом. Її всіяні перснями пальці нервово бгали хустинку, а очі молили: скажи нарешті щось, поруш мовчанку, зважся на слово, що його всі чекають, мов спраглі в пустелі, але ніхто не наважується вимовити.
Ось іще одне місто. Коли потяг, прибувши на станцію, трохи пригальмував, кілька пасажирів підвелися з лав у сподіванні, що він зупиниться й поїде назад. Але ми прямували далі вздовж перона, де серед хаосу речей неспокійна юрба чекала від’їзду. Хлопчина з пачкою свіжих видань біг поруч із нашим вагоном, вимахуючи газетою, на першій сторінці якої впадав у вічі великий чорний заголовок.
Раптом наша пані висунулася з вікна й схопила газету, але вітер вирвав її в неї з рук. У пальцях лишився тільки зім’ятий клапоть. Я помітив, що пальці їй тремтіли, коли вона розгортала клаптик паперу, де можна було прочитати неповну назву газети та кілька літер великого заголовка. Й нічого більше. Пані мовчки підняла вгору газетний клапоть, аби всі могли його роздивитися. Він посилював загальний страх, бо містив нерозгадане повідомлення, яке сколихнуло життя країни. Чоловіки й жінки думали лише про порятунок, кидаючи свої оселі, справи, майно, а наш потяг, цей клятий потяг, точно за розкладом нісся на північ.
Залишалося дві години. Незабаром ми дізнаємось про нашу спільну долю. Дві години, півтори, година... Вже западала ніч. Ми побачили вдалині вогні жаданого міста, і його нерухоме світло, відбиваючись у небі жовтим віялом, вдихнуло в нас сміливість. Локомотив свистів, колеса здригались у плутанині стрілок. Чорна маса вокзальних споруд, ліхтарі, оголошення, все було, як завжди, на місці.
Який жах! Потяг іще рухався, а я вже бачив мертвий вокзал, голі перони й жодної людини навкруги. Нарешті состав зупинився. Ми побігли до виходу, шукаючи першу-ліпшу живу істоту. Мені здалося, що я помітив у півтемряві залізничника в червоному кашкеті, який, немов з переляку, зник за дверима.
Що трапилось? У всьому місті ні душі. Але тут нас кинув у дрож лемент жінки, різкий і безжальний, мов постріл. “Рятуйте! Рятуйте!” — кричала вона, і цей її крик відбивався луною під скляним склепінням вокзалу й губився в німій порожнечі назавжди полишених вулиць.
ШИНЕЛЯ
Була сіра березнева днина, в піднебессі ширяли круки. Після нескінченної війни, коли надія вже почала вмирати, Джованні повернувся додому. Годинник тільки-но вибив другу пополудні, мати прибирала зі столу.
Він раптово виник на порозі. “О Боже!” — скрикнула мати, підбігаючи, щоб обійняти його. Анна й П’єтро, менші сестричка і братик, радісно заверещали. Ось вона, довгими місяцями очікувана мить, так часто плекана в ранкових снах, мить, що вістує щастя.
Він не сказав жодного слова — так важко було стримати сльози. Тільки поклав на стілець шаблю й залишився стояти в солдатській шинелі та кашкеті.
— Ану, покажись! — сказала мати, відступаючи трохи назад. — Який ти гарний! Але чомусь блідий.
Він справді був блідий і знесилений. Знявши кашкета, вийшов на середину кімнати й сів. йому навіть усміхатися було важко.
— Скинь шинелю, синку! — мовила мати й позирала на нього як на диво, навіть трохи зніяковівши. Який він став стрункий, гарний, гордий, хоча й блідий!
— Скинь шинелю, давай її сюди. Тут тепло.
Він інстинктивно зробив захисний рух, іще сильніше запинаючи шинелю, наче боявся, що її відберуть.
— Ні, ні, облиш! — ухильно сказав він. — Нехай так. Скоро все одно маю йти...
— Маєш іти? Повернувся через два роки й одразу йдеш? — сумно дорікнула мати, відчуваючи, що слідом за миттєвим щастям її знов поймає одвічна материнська туга. — Хоч би з’їв щось...
— Я вже їв, мамо, — відказав син з ніжною усмішкою й роззирнувся навколо, сприймаючи серцем затишок рідного дому. — Ми зупинялися в корчмі за кілька кілометрів звідсіль.
— Он як, ти приїхав не сам! А хто ще з тобою? Твій полковий товариш?
— Ні, я його стрів дорогою. Він зараз чекає неподалік.
— Чекає? Чому ж ти не запросив його сюди? Взяв і кинув людину надворі.
Мати підійшла до вікна й помітила за парканом городу людину, що повільно походжала вулицею туди й сюди. Вона була загорнена в плащ і здавалася чорною. Душу матері, ще не остиглу від теплих хвиль радости, охопив таємничий сум.
— Хай чекає! — кинув Джованні. — Тут йому було б неприємно. Він такий.
— Хоч би келих вина! Ми ж можемо його пригостити. Один келих.
— Краще не треба, мамо. Він дивний тип, може розгніватись.
— То хто ж він такий? І чому ти з ним разом? Чого він хоче від тебе?
— Я й сам до пуття не знаю, — гайно мовив солдат. — Ми стрілись дорогою. Він приїхав зі мною, от і все.
Здавалося, Джованні стидався цих слів й охоче поговорив би про інше. Аби не дратувати його, мати вмить перемінила тему розмови. На її привітнім обличчі вже згасало недавнє радісне світло,
— Слухай! — сказала мати. — Уяви собі Марієтту, коли вона дізнається, що ти повернувся. Дівчина просто стрибатиме з радощів. Чи не заглянув би ти до неї?
Джованні лише посміхнувся тією, вже знайомою посмішкою людини, котра хотіла б бути веселою, але чомусь не може.
Мати не розуміла, чому син такий сумний, як отоді давним-давно, в день, коли йшов на війну. Тепер, коли він повернувся, попереду нове життя, безліч радісних днів, чудові вечори в рідній домівці. Пішли в минуле сум безсонних ночей, спалахи вогнів на небокраї, думки про те, що Джованні, смертельно поранений, конає в цей час на чужій землі серед чорних руїн. Нарешті він повернувся, змужнілий, ще вродливіший, справжнє щастя для Марієтти. Незабаром весна, недільного ранку вони повінчаються в церкві серед квітів і музики дзвонів. Чому ж він такий сумний і неуважний, не сміється, не розповідає про війну? А шинеля? Чому не скидає шинелю, хоч у хаті так тепло? Можливо, під нею брудний і подертий мундир. Та хіба можна стидатися мами?
Вона голубила зором рідне обличчя, боючись випадково роздратувати сина, ладна виконати кожне його бажання. Може, він захворів? Чи просто виснажений знегодами? Чому мовчить, чому не погляне на неї?
Син і справді не дивився на матір, навіть уникав її погляду, ніби боявся чогось. А тим часом Анна й П’єтро з цікавістю позирали на нього.
— Джованні! — не стримуючи себе, гукнула мати. — Нарешті ти вдома! Нарешті! Почекай, я зварю тобі кави.
Вона поквапилась на кухню. А Джованні залишився з сестричкою та братиком, такими малими проти нього. Минуло всього два роки, та сьогодні, випадково зустрівшись на вулиці, вони б не впізнали його. Всі троє поглядали одне на одного, не знаходячи слів, і тільки раз у раз усміхалися, ніби згадуючи якусь давню спільну таємницю.
Ось і мати з паруючою кавою та добрячим шматком торта. Він одним ковтком спорожнив чашку, ледь колупнув торт. “Що, не подобається? Ти ж так його любив”, — хотіла була зауважити мати, але обережно змовчала.
— Джованні! — сказала вона перегодом. — Ти б глянув на свою кімнату. Знаєш, там нове ліжко. Я побілила стіни, повісила нову лампу. Іди подивись... Скинув би шинелю, тут жарко.
Солдат мовчки підвівся і попрямував у сусідню кімнату. Він рухався повільно і важко, наче був набагато старший за свої літа. Мати поквапилась уперед, аби розчинити віконниці. Кімнату наповнило сіре, позбавлене радости світло.
— Як гарно! — проказав він з ледь помітним пожвавленням, стоячи на порозі й роздивляючись нові меблі, квітчасті фіранки, білі стіни. Проте, коли мати нахилилась над ліжком, щоб підіткнути новісіньке укривало, він кинув на її худорляві плечі непомітний розпачливий погляд. Анна й П’єтро з рум’яними личками стояли позад нього, чекаючи бурхливих проявів здивування й радости.
Та дарма.
— Як гарно! Спасибі, мамо! — повторив він, і край. А в його очах мріло бажання припинити нещиру розмову. Час по час він з відвертим неспокоєм позирав у вікно, на зелений паркан, за яким неквапливо походжала туди й сюди чорна постать.
— Ти радий, Джованні, радий? — питала мати в нетерплячій надії побачити його щасливим.
— Авжеж! Тут усе так гарно, — відказував син (чому він не хоче скинути шинелю?) і як колись силувано усміхався.
— Що з тобою? — змолилася мати. — Що з тобою, Джованні? Ти криєшся від мене. Чому не хочеш сказати правду?
Він кусав губи, а в його горлі наче щось клекотіло.
— Мамо! — нарешті мовив він глухим голосом. — Мамо, я мушу йти.
— Ти йдеш? Але швидко повернешся? Йдеш до Марієтти, так? Скажи, ти йдеш до Марієтти? — наполягала мати, прикидаючись веселою.
— Не знаю, мамо, — відказав він сухо, надіваючи кашкет і прямуючи до дверей. — Не знаю.
— Але ти вернешся, еге ж? За дві години знову будеш тут? Я покличу дядька Джуліо й дядину. Уявляєш, яке для них буде свято!
— Мамо! — повторив син, немов благаючи її не вимовляти ані слова, мовчати заради всіх святих, не нагнітати сум. — Я мушу йти. На мене давно чекають.
Й окинув матір поглядом, у якому світився жах.
Він уже стояв коло порога, а сестричка з братиком все ще тулились до нього. П’єтро відгорнув полу шинелі, аби подивитись, який на ньому мундир.
— П’єтро, що ти робиш? — гукнула мати, боючись, що Джованні розсердиться.
— Облиш, П’єтро! — скрикнув разом із нею солдат, помітивши рух хлопчика.
Та було вже запізно.
— О Джованні, дитино моя, що з тобою зробили? — простогнала мати, затуляючи руками обличчя. — Джованні, там кров!
— Мамо, мені треба йти! — повторив він з несхитною рішучістю. — Я змусив його довго чекати. Чао, Анно! Чао, П’єтро! Прощавай, мамо!
Він відчинив двері й зник, мов підхоплений вітром. Майже бігцем перетнув город, штовхнув хвіртку, і двійко коней понеслись навскач під сірим небом, але не в бік села, а лугами на північ, у напрямку гір. Вони мчали, мчали...
Тоді мати нарешті збагнула, чим була та незглибна й вічна безодня, що відкрилася в її серці. Тепер вона знала все про шинелю, про відчай сина, про незнайомця, який походжав дорогою туди і сюди, зловісного незнайомця, але дуже терплячого. Він був таким доброзичливим і люб’язним, що супроводив Джованні до його домівки (перш ніж забрати з собою назавжди), аби той міг попрощатися з матір’ю, й довго чекав надворі, стоячи в пилюці за парканом, мов злиденний жебрак, він, володар Всесвіту.
