Ганна Трегуб

Таємниця українського спадку по-англійськи

[Shevchenko, Anna. Bequest. — London: Headline, 2010. — 352 p.]

Роман «англійської українки» Анни Шевченко «Bequest» («Заповідання»), що побачив світ у видавництві «Headline», можна насправді назвати трансконтинентальним, геополітичним.... Виявляється, спадок буває не лише матеріальним, а й культурним, історичним, інформаційним.

Чи не вперше читачеві у Великобританії запропоновано художній твір, який у легкій, читабельній формі детектива намагається пояснити багато незрозумілих для мешканців Туманного Альбіону питань щодо історії, менталітету, страхів та вдачі українців, так би мовити «із середини». Оповідна модель видається трішки банальною, радше йдеться про повернення до класичної детективної моделі у стилі Вальтера Скотта й Германа Мелвілла. Ця проза, радше, подібна до традиційної української химерної прози, ніж до модерністських зразків. На рівні художності цей роман програє в багатьох аспектах, проте пропонована тема видається вельми цікавою, якщо взяти до уваги, що роман писався для англомовної аудиторії. Також цей твір формує певне уявлення (імагологічний продукт) про Україну як історичний та геополітичний простір, а отже, виконує просвітницьку функцію. Сьогодні варто тільки вітати появу таких творів, де Україна постає в більш-менш притомних формах, хоча в романі, як на мене, відчувається явний «перебір» із кількістю працівників спецслужб на 1 сторінку твору. Це залишає в іноземного читача досить гіркий присмак. Принаймні не варто так однозначно змальовувати минуле, навіть у художньому, фантазійному літературному творі. Але саме звернення до історичного матеріалу варто тільки вітати в романі Анни Шевченко.

У романі «Bequest» йдеться про ту модель людського життя, яка не вкладається ані в польську, ані в російську культурні матриці, постаючи для  англомовного світу чимось істотно іншим, і, на жаль, незрозумілим — тобто бароко-химерно українським.

Понад двохсотрічне змагання різних держав за легендарну спадщину наказного гетьмана Павла Полуботка — кілька барил золотої монети, яку, за переказами, гетьман наказав своєму сину Якову покласти на депозит у Банк Англії понад 250 років тому — це лише привабливе для незаангажованого українською історією читача тло. Ця своєрідна легенда про «український Грааль» — не найцікавіше, що є у творі Анни Шевченко. Набагато цікавіше, які меседжі авторка вплітає в загальну канву художньої оповіді про те, як одного разу лейтенант ФСБ Тарас Петренко знаходить дивну архівну справу №1247, розпочату ще таємною поліцією за часів російського царату і не закриту до моменту основної дії твору, тобто 2001 року. Щоправда, в папці не вистачає трьох документів, віднаходження яких могло б змінити баланс владних сил у Європі. Якщо історична правда, закладена в цих паперах, відкриється, одна з потужних європейських країн автоматично збанкрутує, друга — втратить політичний авторитет на геополітичній арені, чого вона не зможе простити, а третя — ніколи не забуде про таке відкриття.

Складається враження, що ми можемо говорити про початки імплементації у «світ ідей» британців багатьох фактографічних сталих місць про Україну. Архівна справа, яку знаходить молодий феесбешник, — вдало використаний авторкою хід, що створює відчуття перспективності та історичної тяглості, в яку можна вбудувати конкретні ілюстрації як про сучасність, так і про радянський або ж постпетровський час, протягом якого розростаються різні гілки сюжету.  Дати 1748, 1922, 1942, 1962 та 2001 — це різні за своїм концептуальним наповненням роки з української історії, що відкривають перед читачем те, що він не знав — Україну репресовану, підкорену, постгеноцидну. Не випадково в романі фігурують постаті науковців-істориків, яких за особливий інтерес до «націоналістичної» теми козацтва репресують або ж чинять перепони на шляху їхніх досліджень. Виявиться, що Україна — це не лише Чорнобиль та футбольна команда «Динамо», а дещо складніше, що потребує, як будь-яка країна, часу на ознайомлення з собою. Недаремно ж авторка проводить паралелі між багатьма містами, зокрема Москвою, Києвом, Львовом, Лондоном та Буенос-Айресом. У романі візуальний ряд виведено на перший план — міста, про які йдеться, можна уявити, заплющивши очі. Анна Шевченко не забуває показувати читачеві сутнісне наповнення певного міста. До ока впадає чітка відмінність сірої, монструозної, всепоглинаючої Москви та волелюбного і легкого Львова, інтелігентного, камерно-паркового Києва, виструнчені ділові райони Лондона виразно контрастують із  брудом та  вологою задухою Буенос-Айреса.

Анна Шевченко не боїться торкатися болючих тем української етнопсихології, зокрема теми зрадництва. В романі зрадників вистачає — хтось зраджує своє керівництво, пишучи  в різні часи до певних спецслужб доноси, хтось — себе самого та інтереси Батьківщини, як це відбувається з головним героєм Тарасом Петренком. До персон, що зраджують Олексія Розумовського, президента незалежної України, радянського посла в Австрії, авторка ставиться з глибоким сарказмом. Закінчивши свою чорну справу, представники «п’ятої колони» йдуть ласувати шоколадом — зовсім як Мальчіш-Плохіш у Гайдаровій казці про «Мальчіша Кібальчіша»!  Одначе вона нещадна до Тараса  — той вкорочує собі віку, розуміючи ціну крові, яка повсякчас проливається з його вини, та ницість своїх егоїстичних поривань до влади. Від моменту віднаходження справи про спадщину Полуботка йому б варто було зрозуміти, що в системі, до якої він потрапив, його приречено на поразку, що б він не робив. «Зосереджений, мотивований, добрий стратег», — написано в його характеристиці після закінчення Академії. Була лише одна проблема із горезвісною графою №5, найважливіша у розумінні його провалів — він українець, а такого в російських спецслужбах не вибачать.

Чи є «Bequest» психологічним трилером? Щось підштовхує до такої думки. Англійка українського походження, юристка Кейт, яка волею долі виявляється втягнутою в боротьбу за український спадок, багато дізнається про себе, власні mentalités. З тексту важко знайти інше пояснення, чому ж то раптом  успішна жінка, в якої практично все є, з головою занурюється в цілковиту аферу. Видається, що й сама авторка роману не зовсім чітко пояснює це темне місце в романі.  Ще одним цікавим зі згаданої позиції пунктом є реакція Кейт на Київ 2004 року, що припадає на етап розпаду кучмізму та зоряного часу спецслужб. Відчуття, описане авторкою, гнітить: хочеться не повірити у все присутнє око спецслужб, що пантрує за іноземцями, які приїхали у своїх приватних справах до України. Хоча хто знає, чи не стоїть за цим сюжетом хоч дрібка правди?!

У цьому романі висловлено «рожеву» мрію всіх свідомих українців. Ідеться про те, що настоятель Києво-Печерської лаври свідомо допомагає українській справі. Чомусь в Анни Шевченко саме ця особа сприяє зустрічі Кейт із українським президентом у справі повернення документів про спадщину гетьмана Полуботка українському народові. Шкода лише, що в реальності це неможливо через особливості згаданого «сакрального» центру.

Розпочинати будь-яку справу завжди важко. Найважче ж — транслювати знання про власну націю в легкій формі. Хочеться вірити, що роман «Bequest» буде сприйнято читачем у Великобританії не лише з огляду на історію довкола Банку Англії, а й також читач зверне увагу на те, чим є Україна.