Вірджинія Вулф

ГЕРЦОГИНЯ І ЮВЕЛІР

ОПОВІДАННЯ

З англійської переклала Олександра  Дейчаківська

 
 

Олівер Бейкон жив на верхньому поверсі будинку, що виходив на Грін-парк. Там у нього була квартира: стільці у вітальні стояли рядком — усі обтягнуті шкірою. Канапи містилися під вікнами у нішах відповідного розміру — всі оббиті тканиною однакового візерунка. Вікна, три довгуваті вікна належно затягнуті однаковим тюлем і квітчастим  атласом. У буфеті червоного дерева належно вишикувались пляшки бренді, віскі та лікерів найкращих марок. Із середнього вікна Олівер міг споглядати блискучі капоти розкішних автомобілів, що заповнили вузькі тротуари Піккаділлі. Навряд чи можна було знайти краще місце у центрі міста. О восьмій ранку слуга приносив йому на таці сніданок; цей слуга подавав Оліверові розгорнутий ясно-червоний халат, у який той убирався; довгими доглянутими нігтями Олівер розривав листи і витягав звідти грубі білі картки з вигравіруваними на них запрошеннями від герцогинь, графинь, віконтес та інших високоповажаних дам. Потім умивався. Потім з’їдав грінку, потім читав газету, сидячи біля електричного каміна.

————
Перекладено за виданням: Virginia Woolf. The Duchess and the Jeweller. A Haunted House. (1944).
© О. Дейчаківська, переклад, 2011.
 

«Дивись, Олівере, — промовляв він сам до себе, — ти, хто розпочинав своє життя у брудному бідняцькому провулку, ти хто...» — і він дивився на свої ноги у бездоганних брюках, на черевики, на гетри. Все мало бездоганний вигляд, все сяяло; все було пошито з найкращих тканин і скроєно найкращими кравцями на Севіл Роу. Але він часто скидав це усе із себе і знову ставав хлопчиком у темному провулку. Колись його найзаповітнішою мрією було продавати крадених псів елегантним дамам у Вайтчепелі. Одного разу він попався. «Ох, Олівере, — лементувала його мати. — Коли ти порозумнішаєш, сину?» … Після того він став торгувати; продавав дешеві годинники; а далі, прихопивши одну коробочку, подався до Амстердама... У цю хвилину він захихотів — старий Олівер пригадав молодого. Так, він добре залагодив справу із трьома діамантами; були і комісійні за смарагд. Після цього він перейшов у кімнату в тильній частині магазину в Гаттон Гарден; у кімнату, де були вага, сейф, лінзи. А далі.... далі... він тихо засміявся. Коли задушливими вечорами він проходив крізь гурт ювелірів, що обговорювали ціни, золоті копальні, діаманти, повідомлення з Південної Африки, хтось з них прикладав палець до носа і мурмотів «Гм-м-м» саме тоді, коли проходив Олівер. Це було не більше, ніж мурмотіння, не більше, ніж поплескування по плечу, не більше, ніж палець, прикладений до носа, не більше, ніж гомін, що чувся в юрбі ювелірів у Гаттон Гарден гарячого надвечір’я — о, як багато років уже минуло з того часу! Та Олівер усе ще чув те поплескування по плечу, те мурмотіння, що означало: «Подивіться на нього — на молодого Олівера, на молодого ювеліра — ось він іде». Тоді він був молодий. Але він одягався краще і краще; спочатку в нього був двоколісний екіпаж, потім — автомобіль; спочатку він купляв квитки у бельєтаж, потім — у партер. У Річмонді у нього була вілла з підпірками для витких червоних троянд, що виходила на річку. Кожного ранку мадемуазель зривала одну з них і стромляла йому в петельку.

— Отож, — сказав Олівер підводячись і розминаючи ноги. — Отож...

 

Він зупинився перед портретом старої дами на каміні і підняв руки.

— Я дотримав слова, — промовив він, склавши докупи долоні. Наче в такий спосіб він засвідчував повагу до неї. — Я виграв заклад.

І це справді було так; він став найбагатшим ювеліром Англії; але його ніздрі дивно тремтіли і здавалось, що його ніс, довгий і гнучкий, схожий на хобот слона, свідчив, що він усе ще не задоволений; він чув запах чогось захованого десь глибше під землею. Уявіть собі здоровецького хряка на пасовиську, багатому на трюфелі; після того як він знайшов один трюфель, другий, він чує десь глибше під землею ще більший, ще чорніший трюфель. Так само й Олівер у родючому ґрунті Мейфера відчував десь далі ще один трюфель, більший, чорніший.

А зараз він поправив перлину в краватці, вдягнув елегантне синє пальто; взяв ціпок і жовті рукавички. Спускаючись сходами, він похитувався і водночас зітхав, а виходячи на Пікадділлі, нюшив своїм довгим гострим носом. Чи не тому, що він усе ще був невдоволений собою, йому хотілося більшого, і він шукав щось заховане, хоч і вже виграв заклад?

Він злегка похитувався, коли ішов, подібно до верблюда в зоопарку, який завжди похитується, коли іде по асфальтових доріжках, забитих бакалійниками та їхніми дружинами, які їдять із паперових кульків і викидають на доріжку пожмакану срібну обгортку. Верблюд зневажає бакалійників, він незадоволений своєю долею. Верблюд бачить блакитне озеро з пальмами. Так і відомий ювелір, найвідоміший у світі ювелір розмірено йде по Піккаділлі, бездоганно одягнений, з рукавичками, з ціпком, але все ще не задоволений, аж поки підійде до невеличкого темного магазину, відомого у Франції, в Німеччині, в Австрії, в Італії, по всій Америці — невеличкого темного магазину за рогом Бонд-стріт.

Як звичайно, він пройшов через магазин, не кажучи ні слова, хоча четверо чоловіків, з них двоє старих — Маршал і Спенсер і двоє молодих — Гаммонд і Вікс стояли виструнчившись і дивилися на нього із заздрістю. Їхню присутність він засвідчив самим лише порухом пальця в рукавичці бурштинового кольору. Він зайшов у свою приватну кімнату і зачинив за собою двері.

Після цього підняв ґрати, які зачиняли вікно. До кімнати долинули голоси з Бонд-стріт, віддалений шум вуличного руху. З тильної сторони магазину вдарило світло рефлекторів. Дерево помахало йому шістьма зеленими листочками; надворі був червень. Але мадемуазель одружилася з містером Рейдером з місцевої броварні, і тепер уже нікому було вставляти йому в петельку троянди.

— Ну, що ж, — чи то зітхнув, чи то пирхнув він. — Ну, що ж.

Потім він торкнув пружину в стіні, і панельна обшивка поволі відкрилася, а за нею були сталеві сейфи, п’ять, ні, шість — усі з полірованої сталі. Він повернув у замку ключ; відкрив один; потім ще один. Кожен був зсередини оббитий темно-червоним оксамитом; в кожному були коштовності — браслети, намиста, персні, тіари, герцогські діадеми; просто самоцвіти у прозорих футлярах: рубіни, смарагди, перли, діаманти. Усі неушкоджені, блискучі, холодні, а проте усі ввесь час горіли власним насиченим світлом.

— Сльози! — сказав Олівер, дивлячись на перли.

— Кров серця! — промовив він, поглянувши на рубіни.

— Порох! — вигукнув він, струшуючи діамантами так, що вони засвітились і засяяли.

— Порох, якого достатньо, щоб підірвати Мейфер, — аж до неба, до неба, до самого неба! Він відкинув голову догори і наче заіржав.

На столі притишено і догідливо продзвенів телефон. Олівер зачинив сейф.

— Через десять хвилин, — звелів він. — Не раніше.

Він сидів за столом і дивився на голови імператорів, вигравірувані на його запонках. І вкотре скинув із себе маску і знову став тим хлопчиком, що грався камінцями в глухому провулку, де по неділях продавали крадених псів. Він став тим підступним хитрим хлопчиськом з губами, наче вологі вишні. Він порпався в хляках, він умочав пальці в пательні зі смаженою рибою. Він гасав у базарному тлумі. Він був стрункий, моторний, з очима, наче блискучі камінці. А зараз — зараз — годинник відраховував хвилини: одна, дві, три, чотири... Герцогиня Ламбурнська чекала, коли він зволить прийняти її. Герцогиня Ламбурнська, донька сотого графа. Вона чекатиме на нього десять хвилин, сидячи в кріслі біля прилавка. Вона чекатиме на його ласку. Вона чекатиме, поки він буде готовий зустрітися з нею. Він дивився на годинник в шагреневій оправі. Рухалась хвилинна стрілка. Кожна хвилина дарувала йому — так воно здавалось — страсбурзький паштет, бокал шампанського, ще одну склянку вишуканого бренді, сигару, ціною в одну гінею. Коли проминуло десять хвилин, годинник поклав це все перед ним. Тоді він почув м’які повільні кроки, що наближались; шурхіт у коридорі. Двері відчинились. Містер Гаммонд притиснувся до стіни.

— Її світлість! — оповістив він.

І чекав, притиснувшись до стіни.

А Олівер, підвівшись, чув шелест сукні герцогині, вона йшла по коридору. Потім з’явилася її постать, заповнила собою дверний прохід, наповнила кімнату ароматом, престижем, зверхністю, блиском, пихою усіх герцогів і герцогинь, що злилися в одній хвилі. І так, як розбивається хвиля, розбилась і вся ця пишність, коли герцогиня сіла, розсипаючи бризки, розпліскуючись і спадаючи на Олівера Бейкона, відомого ювеліра, вкриваючи його блискучими кольорами, зеленим, рожевим, фіолетовим; і пахощами; і грою барв; і променями, що вихоплювались з перснів на пальцях, заламувались у порухах пір’їн, спалахували шовком; бо вона була дуже велика, дуже повна, втиснута в рожеву тафету і переживала далеко не найкращий період свого життя. I так як згортається парасоля із багатьма складками, як павич із пишними пір’їнами згортає свого хвоста, так і вона принишкла і закрилася, коли потонула в шкіряному кріслі.

— Доброго ранку, містере Бейкон, — промовила герцогиня. Вона простягнула руку, що вислизнула з розрізу білої рукавички. Олівер низько вклонився і потиснув її. І на момент, коли їхні руки торкнулися, зв’язок між ними знову був встановлений. Вони були друзями, а проте і ворогами; він був господарем, вона господинею; вони обманювали одне одного, потребували одне одного, боялись одне одного, кожен з них відчував і знав це щоразу, як їхні руки торкались у цій невеличкій тильній кімнатці при світлі білого дня, що лилося з вулиці, де за вікном було дерево із шістьома листками, де здалека долинали звуки міста, а позаду них стояли сейфи.

 

— А сьогодні, герцогине, що я можу зробити для вас сьогодні? — м’яко спитав Олівер.

І герцогиня відкрила своє серце, своє неприступне для всіх серце, сповнене бажання. Зітхнувши, але не промовивши ні слова, вона вийняла із сумки подовгуватий замшевий гаманець, що нагадував жовтого худющого тхора. Із розрізу тхорячого черева вона висипала перлини — десять перлин. Вони викотились із розрізу тхорячого черева — одна, дві, три, чотири — наче яєчка райської пташки.

— Усе, що в мене залишилось, дорогий містере Бейкон, — простогнала вона. П’ять, шість, сім — і вони покотились униз фалдами сукні, схожими на розлогі гірські схили, і впали у вузький видолинок між колінами — вісім, дев’ять, десять. І там вони лежали у палахкотінні тафети кольору персика. Десять перлин.

— Із пояса роду Апелбі, — простогнала вона. — Це останні... останні з усіх.

Олівер простягнув руку і взяв одну з перлин, тримаючи її між великим і вказівним пальцем. Перлина була кругла, блискуча. Але чи вона справжня чи фальшива? Чи герцогиня знову бреше? Як вона сміє?

Герцогиня приклала свій пухкий палець до уст.

— Якби герцог знав.. — прошепотіла вона. — Дорогий містере Бейкон, мені не пощастило...

Знову грала, чи не так?

— Той негідник! Шахрай! — прошипіла вона.

Чоловік з рубцем на вилиці? Бандюга. А герцог прямий, наче аршин проковтнув; зі своїми бакенбардами; якби він знав те, що я знаю, він би залишив її без грошей, посадив би під домашній арешт, подумав Олівер і поглянув на сейф.

— Арамінта, Дафна, Діана, — простогнала вона. — Заради них.

Леді Арамінта, леді Дафна, леді Діана — її доньки. Він знав їх; обожнював їх. Але любить Діану.

— Ви знаєте всі мої таємниці, — вона крадькома глянула на нього. Покотилися сльози; сльози, схожі на діаманти котилися, залишаючи борозни на напудрованих щоках.

— Давній друг, — прошепотіла вона. — Давній друг.

— Давній друг, — повторив він. — Давній друг, — так, наче куштував ці слова.

— Cкільки? — запитав він.

Вона прикрила перлини рукою.

— Двадцять тисяч, — прошепотіла вона.

 

Справжня вона чи фальшива, та перлина, яку він тримає у своїй руці? Пояс Апелбі — хіба ж вона його вже не продала? Він подзвонить за Спенсером чи Гаммондом. «Візіміть цю перлину і перевірте її», — скаже він. Він потягнувся за дзвоником.

— Чи ви прийдете завтра? — підганяла вона його, перериваючи. — Буде прем’єр-міністр — його королівська величність... — Вона замовкла. — І Діана... — додала вона.

Олівер відклав дзвоник.

Він дивився повз неї на будинки на Бонд-стріт. Але бачив не будинки на Бонд-стріт, а ріку, вкриту брижами, лосося і форель, що вискакували з води; прем’єр-міністра; і себе також, вбраного в білу жилетку; а крім того — Діану. Він подивився на перли в руці герцогині. Та як він міг перевіряти їх, коли йому світить річка, світять очі Діани? Але на нього дивилися очі герцогині.

— Двадцять тисяч, — простогнала вона. — Моя честь.

Честь матері Діани! Він посунув до себе чекову книжку, витягнув ручку.

— Двадцять... — написав він. Після цього зупинився. На нього дивились очі старої жінки на портреті — старої жінки, його матері.

«Олівере! — попереджала вона його. — Май розум! Не будь дурнем!»

— Олівере! — благала герцогиня. — Тепер це вже було «Олівере», а не «Містере Бейкон». — Чи ви приїдете на всі вихідні?

Наодинці в лісі удвох із Діаною! Верхи на конях у лісі удвох з Діаною!

«Тисяч», — написав він і поставив свій підпис.

— Ось, будь ласка, — подав він чек.

І коли герцогиня підвелася з крісла, то розкрилися складки парасолі, хвіст павича, з’явилася уся яскравість, пишнота, блиск і хвилі, піднялися мечі і списи битви при Азенкурі. Двоє старих і двоє юнаків, Спенсер і Маршал, Вікс і Гаммонд зіщулились за прилавком, дивлячись на нього із заздрістю, коли він проводив її до дверей магазину. І він помахав їй жовтою рукавичкою у них на очах, а вона міцно тримала в руках свою честь — чек на двадцять тисяч фунтів стерлінгів із його підписом.

«Вони фальшиві чи справжні?» — питав себе Олівер, зачиняючи двері своєї кімнати. Ось тут вони були, десять перлин на промокальному папері на його столі. Він підніс їх до вікна. Він розглядав їх на світлі через лупу... Ось який він є — трюфель, що його він вирив із землі! Зіпсований в середині — в серцевині зіпсований!

«Пробач мені, мамо!» — зітхнув він, піднявши руку, так наче просив пробачення у старої жінки на портреті. І знову він був маленьким хлопчиком з провулку, де вони продавали псів у неділю.

— Це тому що, — пробурмотів він, складаючи докупи долоні, — вік-енд буде довгий.