Маріо Петруччі
«Важка вода»
(вибрані поезії)
Спеціально для журналу «Всесвіт»З англійської переклав Олексій Гавриленко
Чоловік, похований Чорнобилем
Ось він тут. Міг би побачити його — якби просвітив
добряче рентгеном. Роздивився б його як ембріона,
прорізавши, немов велике колесо млина воду — кормить
схололу воду повільно й довго у пуповині
прозорості, неначе шкло приходить до життя
у нуртовищі біля криці. Затим складеш докупи всі облатки,
аби їх взяти на гейзер: нанести контури його в рентгенах,
його відобразити в розталому просторі. Його би ледве
упізнала дружина. А може, він би ожив — піднявся
з горілої землі, що мов зернисте желе. Від монітора відступи,
уявивши мерлим себе наприкінці дійства,
полишеним у стороні убитим в блідому вугіллі.
Відповіді
Куди ми йдемо?
Куди ми послали тебе.
Що нам робити там?
Що скажуть.
Наскільки то буде зле?
Не гірше як буде.
Чому ти мене підхопив?
Ти сам попросив.
Як довго нас триматимете?
Скільки потрібно.
А чим мені відплатите?
Лопатою.
Кого ми там зустрінемо?
У здоров’ї вам повернутись.
Що ми їм скажемо?
Нічого загалом.
Солдат
Вони дали нам білизну. Шкарпетки, справжні шкіряні черевики.
Погони, штани, два ремені, сорочки, рюкзак і шапку.
Цього тижня я вгорі на варті. Вони зовуть мене лелекою.
Селяни кажуть — Куди подівалися цвіркуни? Слимаки?
але досі щось виблискує в їхніх садах. У вишні
перфороване листя. Зелені помережані дерева.
Старі вичищають наш одяг. Працюють, поки їхні долоні
не набрякнуть, не зітруться. Вони кажуть нам — Це не від мила.
Твердими кроками, у затінку одвірка — ясне
мерехтіння. Немов яскравий сніг. Імбирне кошеня
плигає на вікно до кухні, його голова — сушений
абрикос. Один старий полов городи, увесь
день отак на повітрі. Навіщо ви це робите? Я запитав.
Бо сказав він, отак ми працюємо
влітку. Отаке воно — бути солдатом.
Оті селяни. Фарбують паркани та двері, і все
словами прощальними: «10 травня. Зоря. На віслюка та віз».
«Травня 24. Рис на синій сковорідці».
«Не вбивайте нашого Жучка. То добрий собака — 4-го червня».
«Червня 1-го. Прости нас, доме». На стінах їхні знімки
гойдаються — кімнати ніби кличуть їх.
В одному селі розлилося весілля, нареченої
вуста червоні тільки-но до поцілунку, а ми зчищаємо
поверхню землі. Розприскуємо піну. Почалися грабунки —
рожева цукерка на асфальті потрощена. Плату приймають
пляшками. Чим тут зарадиш? Чорнобиль пропав,
розтанув на мапі. Блошині ринки, секонд-хенди,
дачі. Один чоловік, кажуть, купив шапку-таблетку —
знаєте, на темному ринку. Мав би видіти голову дружини
з-під чорного краю. Без жартів. Наш командир. Спить зі своїм
лічильником під ліжком. Жінка по тому приходить,
виграє на акордеоні. Де ти його взяла?
гримає він. Рве міх від клавіш, наче можна чути
музику на запах. Закопай його. Негайно. Її рот — саме як
у моєї мами, коли вона побачила на листі червону стрічку
і все зрозуміла. То все нічого — я хотів прийняти
кулі на груди. Але ці кулі такі на відчуття, як
голки. А це таки дивна війна. Тебе вбивають,
навіть якщо повернувся. Усі ночі я чую голос мами,
бабусі. Доктор каже — Це лихоманка. Лишень
мий руки перед їдою. Сьогодні мені
похвала. Такий герой! І завжди куняю.
Хлопці взяли мене на плечі. Взяли пляшки
з горілкою. По дванадцять кожен. Сьогодні біля реактора
сфотографуємось.
Сновиди
Як повільно вони рухаються — ці молоді жінки
у присмерку коридору. Вони не
говорять. Не їдять і не п’ють. Лише миються,
затим витираються рушником. Миються знову.
Їхні очі — такі широкі. Вони бачили
оте дивне світло. Ішли тривалим смерком
двох довгих ліній серед неясного видіння
душових кабін. Вони точно жінки, що віддають
пошану світлій домовині своїй.
Лінія зникає. Шорсткі й карболові
в армійських піжамах, дивний зблиск сатину
пов’язаного на щиколотки. Лінія виникає — големи
фабрик, стягнутих нитками, мов зірвані
лапи павуків. Кожна тягне свій панцир
жовчі й пурпуру — гуму та йод —
то кольори сну. У капцях, гумаках.
Бутси, кросівки. Ще все безгомінне.
Люди назирають, скритні й сумні. Дивляться
і слова не мовлять, коли жінки миються,
витираються рушником. І миються знову.
Сіромахи
Вони товщають до другої шкіри — виростають із нас —
нашого одягу. Сіра оболонка. Лише зуби видно. Наші
зуби тільки. Білі й блискучі в цей момент.
Сьогодні чоловік з коробкою і ременем через плече
турнув палкою наше порожнє взуття. Стрибнув назад.
Наші кепські чоботи — змінилися. Новий вид чорного.
Нам їх шкода, і ми п’ємо всю ніч. Горілку, самогон,
лосьйон після гоління. Лак. Григорій каже, людство
виростає з плісняви. Я кажу, ми, росіяни, з дещо
іншої цвілі. Ми приходили дорослими.
*
Цей реактор, каже Іван, є визволенням.
Породжує нові слова. Чорнобиліт1. Кажу йому,
вони повісять нас немов спецівки на тих нових словах —
тому вони зможуть завжди нас віднайти й сховати.
Іван хитає своєю великою головою. Але подумай, каже він,
про наших геніальних дітей. Їх покличуть
із самого ліжка їхні друзі. Тільки щоб побачити, як вони стоять
там у піжамах, на блідо-голубому згарищі. Скалок
світанку.
____
[1] Радіоактивно забруднені речі.
*
Ми ті, хто говоритимуть про Час
серед Смертників. Час навиворіт:
старий, який хоче жити вічно,
наші діти, які думають лише про смерть.
Ми вітаємо дружин. Інші планети. Потім розбиваємо
ліхтарі. Ми рухаємось до наших ліжок — повільні молюски
в залитому місячним сяйвом океані. Наші вгодовані тіла
пульсують під простирадлами. Ми
повісили наші шкури, наші людські шкури, де
згодом їх знайдемо. Сіромахи. Проти високих
вікон — наша зграя сіроми дрімає,
насунувши кашкети, спини звернуті до завтрашньої
розстрільної команди світла. Вони стоять без нас.
Забрали все, що хотіли від нас.
Обряд
Принеси мішок пшениці.
Розкидай зерна по саду.
Так. Роби, що кажу.
Викинь всі яйця геть
на подвір’я. Знаю — вони
розіб’ються. Але навіть
лис повинен їсти. Відріж
останній шматок сала.
Для кота. Візьми усе
насіння — огірків,
моркви. Буряків, брукви.
Я сказав, візьми
оте усе. Розгуби його
під хмарами — нехай
одичавіє знову. Тоді насінини
одного дня піднімуть бліді лиця
і крізь сльоту поглянуть
довкруж себе. Може,
вони шукатимуть нас.
Скоро ми будемо близенько
до землі, як і вони. Не
махай головою — зроби це
для мене. Зроби це для себе. Щоб
мали ми друзів, котрі нас зустрінуть.
Директива 1А
оті чоловіки
досі теплі з ліжок
із запахом своїх жінок
тягнуться до них — майже як у ‘37-му
їх поховай
голови
капустяні пульсують
товсті вени
ріпа й морква
зерна в їхніх вухах
тоненьке заквітчане плаття
й обруси весільні
під пісками білими
ота стара хворіє
на койці, піднімається,
зустріти чоловіків у формі,
жовтих, наче дияволів, ще
надвір вона ступає,
аби підняти палицю
її поховай негайно
пожежник у гумаках
підошви обгоріли
хлопці обірвані промінням
несуть прапор
прямо в пекло
кожна постать є
рухомий корінь
крапає гас і
балакає гравій
весь пластик падає в канаву
голова комуни
нишком розбагатілий селянин
на всіх чотирьох розкопках
з ложкою злочинець
майор став клоуном
блазнем
вісім футів донизу
маслоробка повна місячного сяйва
доярка спльовує іржу
потім їдемо до цирку
тож її дитина вилізе на візок
докопуйся породи
горобчик без гілки
або корівника, сорока й ворона
шукають захисток і обід колеса
курча в гнізді, наполовину
дозріла личинка пуголовок
кіт і собака
жук павук
досі в своїй павутині лань
і лисиця вовк
і козуля ліс
верхівки дерев річки і
повітря гори
океани планети і
сфери пори року
космос польоти до
супутника
зробіть саркофаги —
поховайте їх
хутко
Трансплантація
Пліч-о-пліч їхні світи
темнішають. Однакові столи
майже дотикаються.
Одної ночі незадовго до її
тридцятиліття вона дозволила їм
зашити свою грудину — отой
важкий сплав ребер — вкрасти
свої кості на повну балію
молока, що витікає зі шпарин.
Лотерейний квиток у крові.
Але деякий лосось плив
проти всіх її намірів.
Тепер на вершині сну
він повертається до неї. Каже сестро
його очі в тумані.
Вони кажуть, що вона ніколи
не вийде заміж. Її кров
розбавлена. Так —
обери час, щоб відвідати
з турботою. Одного дня її
думки залиті цинком;
далі вона спалахує зеленим вогнем
зі сходу на захід. Волає —
Думаєш, що Реактор
знав про Кордони?
Якась жінка шепоче, вони
зіпсували її мозок,
і тепер вона відьма.
Напевно, п’є кров.
Інколи зі світлом
за нею ти міг поклястися,
що робите з її кісток. Її
порожнистих кісток. І завше
в її очах цей погляд —
що пливе туди й назад
між нашим світом і чужим.
Кімната
У цій лікарні є кімната
для ридань. Тут немає ясел.
Немає їдальні. Немає черги у вбиральню.
Тільки ця черга на ридання.
Ніякого бюро знахідок. Ніякого
відділу скарг. Або
приймальні. Ніякої служби для іншої
дії. Або іншого шансу. Його сини
і дочки вмирають із подивом
на обличчях. Але матерям
нема чого оплакувати їх. Є
кімната для ридання. Як тяжко
працює персонал. Інколи
вони й самі користають з кімнати. Вони
повинні вимивати її кожного вечора.
Держава споглядає. Вони зробили
цю кімнату для ридання. Ні полегшень —
ні швидких звільнень. Батько дивується,
чому спить його син. Мати
дере свою душу, шукаючи зцілення. Сусіди
в коридорі — один кричить
Воно йде від твоєї дитини до моєї.
І далі йде. Поки лінолеум
заляпаний сльозами й стіни
здіймаються. Поки місце не може
вловити його подих — кислий подих
хвої. І саме в його сердечку
ця кімната.
«Кожного дня я знаходила людину». (Людмила Ігнатенко)
Не цілуй його вони кажуть, сахаючись, наче
він тварина в кублі, зводить голову, наслухаючи,
але не розуміючи нічого. Ти розумієш? Чи ти
вагітна? Ні? І знайди йому молока. Три літри на день.
Я влила цю білоту в нього. Відчувала, ніби годую
живого гусака. Він блював і лаявся —
тонкий струмок у кожному куточку його рота, гірше за дитину.
Кожен раз, коли ти приймаєш його руки, це рік твого життя. Можеш
почути нас? Його кістки небезпечніші за будь-який Атом.
Зрозуміла? Він більше не твій чоловік. Я відварювала
курчат, поки не зм’якли кістки, свіжі пучки петрушки
посічені так мілко, що тануть між пальцями,
горщик ячменю, яблука (з Мічурінська, кажуть) почищені
й натерті, усе посічене й просіяне, кожен шматок
шкірки або м’якоті видалений, ні лушпиння, ні стручків, і все це
вивернуте з його грудей, бо він не міг прийняти
більше однієї порції. Сажа його передпліч і стегон
тріснула, мов печиво. Його повіки так напухли від вологи,
що він не міг бачити шкірою. Легкий лист очищений геть,
жирна плівка на мух, найменший краєчок нігтя був йому
більш порочним від пекла — якщо я поверну йому голову,
волосся впаде на подушку так, наче він спалений сірник,
якщо я натисну на гомілку — наша весільна плоть — виїмка
лишається, наче в гарячому сірому воску, він кашляє жовчю, їдка
піна з легень, клапті шлунку й печінки, і досі він
був — відмовлявся від першого, останнього кроку на драбину Якова.
Оті яйця рептилій під повіками, звернуті завжди до мене.
Поки я не сказала Йди. Я кохаю тебе. Але йди. І до цього часу
я вірила, що врятую його. Молоко, супи, цілунки. Ніби
він міг наїстися дотиком моїх вуст, відчути, як я варю бульйон
в його розчинених серцевих камерах. Коли його дихання закрилося,
коли він почав холонути — тоді — я покликала родину. Це було
майже диво, казали лікарі. Чотири рази фатальна доза,
а він, схоже, повертається. Я відчула себе іншою стороною
дверей — перегородою із фанери, такою тонкою, що
можна було почути все, що коїться всередині.
Його мати міцно мене обіймала. Брати цілували мене. Тепер ми
й твої брати. Ви коли-небудь були іншою стороною
тих дверей, знаючи, що все що треба — це ключ, і ви
увійдете? Ось таке це відчуття. Ми були до нього близько.
α — β — γ
У камері Вільсона
вони здаються дещо
красивими — отой білий
морський їжак альфа-променів
чиї настійні треки
рівними відрізками прагнуть
зійтися, бо коли вони
вдаряються, стають — і
бета-промені, які — видимі
на волі в перенасиченій
парі — є близьким
кінцем промитого волосся —
і тоді ми підходимо до гамма,
які містяться в
одному пасмі ДНК і в’яжуть
вузол на ній, що наближає
покоління до розв’язки
Так — усе таке красиве
однак альфа може справді наробити
нещастя з поверхнею
шлунка чи кишечника або
дітнутись вуст — поки бета
ширяє без ладу з
одної вологої камери в іншу
довгими коридорами
клітин — Інших
маємо протестувати: позитрон
наприклад — або нейтрино
вони називають Марою, бо
воно ковзає незворушне
світами — хоча
ми не будемо жити там,
а тому повинні вернути
до гамма: хай не обдурить тебе
трек у цій
камері — такий убогий і тонкий,
мов дитячі каракулі —
він розсіює оболонки злих
хвиль: це рапіра
радіації, що пробігає саме
крізь хребет — декілька
шарів сталі — вона
знайде вірний шлях — її
зигзаг квантового
світу завше готовий
протнути зародок
або вершину й спід гену
Отож — це тепер наш
маленький театр: α — β — γ
Ці троє нас потішать
у тисняві й колотнечі:
у лічильнику Гейгера-Мюллера
або сцинтиляторі вони знають
своє місце — отже ми побачимо,
що вони виробляють — але
Тіло: ох це Тіло складне
— це новий простір для
печінки, очей і сім’яників — таємна
лабораторія, обмальована все
брунатним і пурпуровим, де жоден
пропуск не дійсний — Але
все ще в наших силах
чекати — О Так — ми можемо
чекати на результати
Нана
нана? що таке
радіація? Ах — вона
усюди. Все
довкола нас.
але нана чи можеш
бачити її?
Ні.
учувати запах її?
Ні.
учувати на дотик її? вона
гаряча? Ні
моя матрьошка.
але я можу куштувати її думаю
я можу а ти можеш
куштувати її нано?
Напевно. Але мене
поховано глибоко.
нано я думаю що чую її
уві сні
тоненький голос у вусі
такий скрипучий
і дурний як наше радіо
що ніколи не працює
І що вона каже?
я не знаю я не міг
розібрати
Пусте. Спи —
ходи спати. Я втомлена.
нано може порахуємо номери
разом?
Гаразд. Ти готовий?
ганна єва василь
олександр михайло софія
анастасія микола
— нано я згадав
усіх?
Так. Тепер заплющуй очі.
Час до сну.
нано скажи мені
радіація
схожа на бога?
Каплиця Діви Марії
Ось. У вічному присмерку.
Зомліле світло цезію
на її плащі. Лице бліде
від свинцю. Ці декади
нанизані у вервицю
різноманітних атомів — от
зачепилися за слабеньке світло!
Чудотворно — одна сльоза
збігає по її щоці —
важка вода. Тим
зігнутим пальцем вона вказує
на порцелянове серце.
І завше її очі —
як вони дивляться туди, де
дитина може відпочити — на ту
знекровлену колиску
в западині грудей. Неждано
старий каже — Поглянь на неї
і помри. Усі, хто стали на коліна
тут, знають. Вона також
якось мала дитину,
яка не заплаче.
Прип’ять
Віз. Шия на бік. Голова вниз. Руки у повітрі.
Двері. Безпечні — але подірявлені усі чотири стіни. При порозі в ряд три трилітрові банки. Розтягнені три роти, обернуті назовні. Як у хористів. Їхні пересохлі губи окреслені світлом: сонячний келих — то одна жовта нота.
Подвір’я мов чорне море. Випалене на морозі. Але саме тут — блідий перископ квасолевого паростку.
Велосипед поштаря. Бур’яном прив’язаний до паркану. Спокійні очі його цепу: оплутані травою. Та звисла сумка, наповнена до краю несмілими дзьобами. Три жовті дзьоби. Дзвінке сонце і трепетні знічев’я пташенята.
