ВІЛЬЯМ ВОРДСВОРТ
ВИБРАНІ ПОЕЗІЇ
З англійської переклав Богдан ЗАВІДНЯК
С О Н Е Т И
* * *
The world is too much with us; late and soon...
Чи рано, а чи пізно в світі цім
Збирай чи трать, знесилимося згодом:
З природою ми спільне не знаходим;
Серця по вінця сповнені гнуским!
Чи місяць, що пливе рядном морським;
І вітру стогін, що зазнав свободи,
І в квіті спить, у серденьку природи
Ми не в ладах живемо із усім;
І не змінить. Скоріш, великий Боже,
Поганства «правди віри» б увібрав;
П’ючи наснагу з піль приємних може,
Та менш нещасним я б себе вбачав:
Протей би виринав над моря ложе,
Тритон у витий ріг би видував.
Пер. 13 червня 2008 р. Б.
* * *
I dropped my pen, and listened to the wind...
Перо своє я склав, як вітер помах
Дерев доніс і скрипи бригантин
Опівночі співзвучно; хтось один,
Правдивий зміст позбувши у оковах
Турбот чи справ, чи в земських насолодах
Заснув покірно. Я й подумав, — плин
Без ліку вітром співаних квилин, —
Щоб я палким був у земних негодах.
Не всім же сповненим страху дано
Вслухатися в заупокійний спів
За горем, що минуло; та борвій
Поривом благовісним гомонів,
В печальнім серці моїм все одно,
Про легіт у мінливості ясній.
Пер. 14 червня 2008 р. Б.
* * *
Though the bold wings of Poesy affect...
З-над хмар, і з-над шпилястих гір кружля
Поезія, що спогляда безкрає,
Та в насолоді линуть полюбляє
Над диким квітом помахом крила,
Чи інколи, задумливо гуля
У леготі ліска, що отіняє,
Зирне, як пташка вплиг наздоганяє
Повзкого хробачка, цілком без зла.
Чи ж їй наймення з того менш святіше,
Менш глибша мудрість, ціль спіткала тлін
В її цікавості прямій? Важніше
Рукою ти, не встаючи з колін,
Перед святинею у скромній ніші
Склади ж бо жертву в каятті й уклін!
Пер. 14 червня 2008 р. Б.
* * *
Why art thou silent! Is thy love a plant...
Чому ж мовчиш? Зів’яла та любов,
Слабенька нитка ненадійна в хугу?
Була красива, та в розлуки тугу
Змарнована, глухою на мій зов.
Однак мій розум, що з безсоння, мов
Жебрак нещасний, — лиш тобі в прислугу
Найнявся, щоб бажати знов і знов,
Худого щастя терплячи наругу.
Озвися! — Серце, ти ж, палке колись,
Нас кликало до тисяч втіх у вирій,*
Тепер, як сум із холодом зійшлись,
І сніг сягнув пташиного гнізда
У безлистих кущах еґлантерій* —
Озвись, не муч, хай сумнів пропада!
Пер. 14 червня 2008 р. Б.
*Варіант строфи: До тисяч втіх нам розчиняло двері
* * *
Weak is the will of Man, his judgment blind...
«Слабкий, короткозорий чоловік;
З надіями, що так і не збулись;
Сумна це річ, — у горі увесь вік,
Лиш клаптю щастя зрідка посміхнись!»
Так Той, хто у славній силі колись
Скрасив днів і доль наших темних потік,
Ким думи Ума змайнули увись,
Як Сходу промінням Він хмари просік.
Уява — сило святая святих!
Облагородиш, візьмеш під покров:
Вінцем ти щириці на скронях отих
Страждальців за віру квітнеш, немов.
І хоч у терпінні хто, в шквали із лих
У вітровії — він здійметься знов.
Пер. 16 червня 2007 р. Б.
НА ЛІКВІДАЦІЮ ВЕНЕЦІАНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ, 1802 Р.
Once did She hold the gorgeous east in fee...
Давав данину їй пишнотний Схід
На варті стала Заходу, й зростали
Венеції скарби, не ослабляли
Цей первісток свободи з роду в рід,
Незаймана, блискуча, вільна від
Наруг, від підступів, — лихі ж вандали;
Вона себе вела через канали,
Щоб дати морю вічному обіт.
Вона діждалась славного згасання,
В безсилий спад занепад сил привів;
І он в подяку їй лиш поминання,
Й тільки низка зісталася спогадів:
Ну, а нам — тільки тіні й зітхання
За втрату назавжди великих отих днів.
Пер. 21 червня 2008 р. Б.
* * *
O friend! I know not which way I must look... Якою, друже, йти мені стезею,
Як вигоди мене гнітять, пробач,
Коли життя — видовище на харч
І кухареві в ласку, і лакею,
Чи висуванцю, що міня ліврею!
Вся втіха з блиску, коли справді ж, — плач!
Між нами кращим зветься лиш багач:
Природу й книгу, хто чита душею?
Шлях кражі, марнотратства, скнарства нас,
Як ідол змушує вклонитись низько;
Немає більше скромності ні близько,
Шляхетних дум, краси, що в добрий час
У затишку сім’ї в чеснотах були,
Невже й побожність щира — проминули?
Пер. 17 червня 2008 р. Б.
Із циклу «ЗНОВУ В ЯРРОУ»
(YARROW REVISITED)
ТРОССЕКС
(The Trosachs)
Ther’s not a nook within this solemn Pass ...
В кутку між гір, в ущелині бува,Чиясь душа все серце виливала,
Відквітло літо й осінь відпалала
Життя, — що мов та вранішня трава
Надвечір в’яне. Та пам’ять ожива,
Зворушить і майстра рука б не змогла
Цей вир потоків, скель, де в плесах скла
Прозоріш, — дріма озер синява,
Не знавши й подих. Потрійне щастя жде,
Хто в золоті осики чув пісні
(Майстерніші травневих жовтня дні)
— Багряногруда, й листя золоте —
Задумливо в небо шле співи сумні,
Вгойдавши рік, що на спочин іде!
Пер. 20 червня 2008 р. Б.
