Станіслав Бражник

Війна, війна...

ЧАСТИНА ПЕРША

МАНЯ

 

1.

 

Маня прокинулася наче по тривозі — миттю. Опустивши ноги, сіла на полиці. «Літучка» стояла. Ближнє вікно вагона загороджувала брудна стінка товарного пульмана. У другому вікні, в каламутнім світанку, вгадувалися дерева лісопосадки. По склу сповзали краплі дощу. «Година четверта, десь о пів на п’яту», — подумала.

— Нина Семёновна, Катя... — покликала упівголоса. Потім уже голосніше: — Катерина!..

Ніхто не відповів.

Підвівшись, вийшла у прохід і пройшла до тамбура. Двері сусіднього вагона виявилися замкненими. Маня постукала у скло:

— Катерина!.. Нина Семёновна!..

Тиша.

Повернувшись, узяла ключ і відімкнула двері. Вагон був порожній. У службовому купе на столику — сліди вчорашньої вечері. Посередині казанок, у якому вони розводили спирт. Гидливо зморщившись, виплеснула з денця недопитки.

На засохлих ковбасних шкірках лежав папірець:

 

«Рядовая медицинской службы Николаенко Мария Павловна с 20.08.41 г. находится в долгосрочном отпуске к родным, которые проживают в г. Кривой Рог. Военфельдшер Порошина Н.С.»

 

Унизу — трикутна печатка в/ч 3258, угорі — фірмений титул:

« РККА. Южный фронт. Управление медицинской службы».

Тут же лежала записка. Почерк нерівний, Катеринин: «Маня, не стали тебя будить. Нам в другую сторону. Не ходи железкой, иди шляхом, вместе с людьми».

Повернувшись до свого вагона, Маня вийняла з речового мішка темний сарафан і стару батькову сорочку в клітинку, швидко перевдяглася. Глянула у мокрі вікна і кинула назад білі босоніжки. Залишилася в чоботях... У крайньому купе висів її карабін. Зняла його з гака, витягла затвор і кинула під полицю. Карабін закинула на самий верх.

— Всё... Окончилась служба, — сказала й усміхнулася.

Відчинила вхідні двері і, сплигнувши на мокрий щебінь залізничного полотна, пішла по ньому, накинувши на голову й плечі складений каптуром брезентовий мішок.

За півкілометра зліва біліла станційна будівля. «Пичугино», — прочитала, підійшовши ближче.

До Кривого Рогу залишилося кілометрів п’ятдесят...

Дрібний, нудний дощ перестав, коли зовсім розвиднілося. До цього часу Маня встигла вийти на широку ґрунтівку, яка вела до міста. Навкруг неї, ззаду і спереду, поодинці і групами йшли люди.

Вона наздогнала трьох молодих жінок і приєдналася до них. Спочатку йшли мовчки, потім розговорилися. Жінки йшли з оборонних робіт з-під Нікополя. «Оборонниці» розповіли їй про тяжку і, як з’ясувалося, даремну працю на «протитанкових рубежах», де вони й жили в наметах; про злих і хтивих охоронників (усі — «чучмеки»); про дітей і матерів, про братів і чоловіків — усі троє були заміжні, у всіх забрали чоловіків до армії...

У свою чергу, Маня розповіла, що служила в санітарній «летучці», яка відвозила поранених до прифронтових шпиталів. Учора, коли вони їхали по поранених, дізналися, що німці перерізали позаду залізницю, яка вела до мосту через Дніпро, а попереду — «суцільна неясність»... Машиніст, його помічник і двоє бійців, які супроводжували її, утекли. Вони ж — «три баби медички» — залишили поїзд сьогодні вранці...

— Може й мій уже вдома, — зітхнула Ліда, що йшла попереду.

— Дай-то Боже, — відгукнулася Шура, зліва...

До обіду хмари розійшлися. Запарувала, швидко підсихаючи, земля, а вони все йшли, не зупиняючись на сніданок і обід. Харчів у них усе одно не було ні крихти: у «оборонниць», які йшли вже третю добу, скромні запаси скінчилися, а Маня весь свій «сухий пайок» уклала у вчорашню вечерю.

Навколо розгорталися мирні краєвиди. На полях, щоправда, було порожньо, але в селах, через які вони прямували, на городах длубалися жінки й діти. За весь день вони не зустріли жодного німця. Лише літак з чорними хрестами низько пройшовся над шляхом, примусивши людей кинутися на узбіччя.

Надвечір над степом почали рости труби металургійного заводу. Потім стали випливати дахи заводського селища... А там показалися й німці...

Гурт солдатів у касках і з автоматами стояв біля свіжопофарбованого шлагбаума. Люди пішли повільніше, на шляху потіснішало. «Перевіряють речі. Молодих мужиків відгоняють убік, особливо стрижених», — зашелестіло в юрбі.

Поряд із шлагбаумом, на узбіччі, був обгороджений колючим дротом загінчик. У загінчику вже сиділо й лежало декілька «стрижених».

Маня раптом згадала про свої армійські чоботи. Швидко сіла просто на шлях і взула босоніжки. Чоботи залишила.

— Аусвайс! — прогавкав у неї над вухом німець.

Вона подала йому папірець, написаний начальницею «літучки», німець, не дивлячись, шльопнув по ньому печаткою і махнув рукою: проходь...

До великого чотириповерхового будинку, де жили її батьки і вона сама до відходу в армію, дісталася вже на заході сонця. Батьків, звичайно, не було — евакуювалися ще в кінці липня, але в неї були власні ключі від квартири. Біля під’їзду її зупинив різкий окрик:

— Гальт!..

Двоє німців з автоматами на грудях, не поспішаючи, наближались до неї. Тут же з під’їзду вискочила двірничка і, схопивши її за руку, заторохтіла:

— Племінниця моя. Мешкає тут, — вона махнула рукою, показуючи на напівпідвал, де була двірницька.

Німці відійшли...

Згодом двірничка розповідала:

— Цей дім вони для свого начальства бережуть. Учора привели двох, в обох сумки з речами. «Здесь живут?» Я кажу: «Ні»... Я ж не знала, що вони такі строгі. А вони вивели їх у двір і застрелили біля сусіднього під’їзду... Цілий день пролежали... І сумки стояли поряд. Один — урка з Чорногорки. Дізнаються його дружки — мені не жити, — двірничка зітхнула.

Потім сказала, що о цій порі містом ходити вже не можна — комендантська година.

Маня з’їла нехитру вечерю, запропоновану їй добросердою двірничкою, однак підтримувала розмову не довго. Хвилин через десять попросилася спати.

— Діда твого зустріла вчора на базарі, — почула, засинаючи, і здивувалася: старі повинні були виїхати разом з її батьками.

До старого будинку в Прорізному провулку, де мешкали батьки її матері, Маня прийшла рано-вранці. Але дід Мойсей уже сидів на своєму улюбленому місці під старим горіхом і порпався в якомусь великому дерев’яному годиннику.

— Дедушка, — покликала вона.

— Манечка, — дід підвівся і, обережно поклавши годинник, пішов до неї.

Вони обнялися. Дід гладив її по спині, примовляючи:

— Все буде добре... Ну-ну... Все буде добре...

Потім вони зайшли до будинку. Бабуся поралася на кухні.

— Голдо, Манечка прийшла, — сказав дід. І бабуся, кинувши на стіл рушник, теж обняла Маню й заплакала.

— Асенька захворіла, коли треба було їхати, і ми залишилися...

Так стояли вони на кухні, поки вбігла Аська.

— Маня, Манечка! — закричала вона. — Как хорошо, что ты вернулась!..

І старі відійшли вбік, усміхаючись і витираючи сльози. А Аська кинулася термосити старшу сестру...

— Голдо, у нас сьогодні має бути святковий сніданок, — сказав дід.

— І обід, Мойсею, і обід, — сказала бабуся.

 

2.

 

У Мойсея і Голди Вільк було двоє дітей. Старша — Соня, Маніна мама, і молодший — Яків, Асьчин батько. Соня вийшла заміж за кучерявого комсомольського ватажка Пашу Ніколаєнка, який згодом став керуючим усіма залізорудними шахтами Кривбасу, а Яша ще студентом київського «Політеху» одружився на маленькій Сарочці Кам’янецькій, дочці відомого на весь Поділ дамського кравця. Закінчивши інститут, зайнявся наукою, але в 37-му його заарештували. Рідним порадили виїхати з Києва, що вони й зробили. Але управління НКВС було і в Кривому Розі. Одного сірого березневого ранку 1938 року Сару разом із дочкою забрали з дому чоловікових батьків.

Дівчинка, якій ішов тоді дванадцятий рік, дуже застудилася, коли спала на цементній підлозі слідчого ізолятора, і її залишили у в’язничній лікарні, а матір відправили по етапу.

Це й врятувало Асю. Павло Ніколаєнко, який був уже членом бюро обкому, використавши свої давні комсомольські зв’язки, визволив племінницю. Її привезли назад до діда й бабусі й навіть повернули до єдиної в місті музичної школи...

Однак хтось «капнув» у Москву, й Павлові його ж рідне бюро «закотило строгача» за «м’якотілість до ворогів народу». Після цього Аську видворили з музичної школи, й вона пішла до звичайної семирічки.

Маня, Марія Павлівна Ніколаєнко, яка за анкетою вважалася українкою, на той час устигла закінчити другий курс місцевого гірничого інституту й добровільно піти до армії, а Ася Яківна Вільк, яка в тому ж пункті значилася єврейкою, успішно закінчила семирічку.

Наступного дня, відіспавшись і відмившись у тихому дідовому будинку, Маня пішла «по знайомих». На будинку міського театру, де зазвичай в обрамленні червоних прапорів висів великий портрет Сталіна з люлькою, вже пристроїли портрет Гітлера з акуратним чубчиком.

Висіли й червоні прапори — щоправда, зі свастикою...

Мілка, подруга, мешкала поряд з театром.

— И ты здесь! — зраділа вона, побачивши Маню.

Мілка теж ходила в армію, начебто «добровільно», але примудрилася повернутися додому ще до приходу німців.

— Много наших уже дома, — розповідала вона. — А Вася Хлимов погиб.

Вася був старостою їхньої групи.

Мільчина мама розповіла Мані, що всі співробітники НКВС і партпрацівники повинні пройти реєстрацію. Декого вже заарештували...

— Правда, Миронов — он же был секретарём парткома треста, вчера его встретила — возвращался после регистрации весёлый. Говорит, что новые власти обещают найти ему подходящую работу...

Сорокарічний холостяк Миронов був заступником Маніного батька з господарської частини, а до цього служив у «органах». Батько здогадувався, що донос у Москву й арешт Асіної матері — справа рук Миронова...

— Ещё новость, — ділилася інформацією Мільчина матінка. — Немцы будут возобновлять добычу руды. Подготавливают нас, ожидая прибытия немецких специалистов.

— Вот и нам работёнка найдётся, — вступила в розмову Мілка. — Мы ж тоже какие-никакие специалисты...

— Евреев, говорят, будут высылать... — продовжувала Мільчина мати, але, зустрівши попереджувальний погляд дочки, затнулася й пішла на кухню. — Сейчас я вас чайком угощу, — долинуло вже звідтіля.

Але Маня не захотіла пити чаю. Швидко попрощавшись, пішла. Маня не образилася: єврейкою вона себе ніколи не вважала, але бабуся, дід і Аська — адже вони євреї. У Мані тривожно стислося серце...

За кілька днів Маня зустріла Миронова. Рано увечері вона йшла з Асею Поштовою вулицею. Вони ходили до кінотеатру, знову відкритого колишнім кіномеханіком як приватне підприємство. Дивилися довоєнний фільм «Весёлые ребята»... Їх обігнала легковичка й зупинилася. Підійшовши ближче, Маня впізнала батькову службову «емку».

З машини вийшов Миронов і, люб’язно посміхаючись, простягнув їй руку:

— Здравствуйте, Мария Павлавна... А я сматрю — знакомая, вроде, девушка... Харашо, Федя вас узнал...

З машини виглянула фізіономія колишнього батькового водія Феді, Федьки, як звали його всі.

— Здраствуйте...

— Добридень, — відповіла Маня.

Миронов усе ще тримав її руку, і вона, повторивши «добридень», рішуче визволила долоню.

— Гуляете? — продовжував Миронов. — А это сестра ваша, вашего дядюшки дочка? Харошая девушка выросла, — він спробував узяти Асю за плечі, але вона відійшла вбік. Від Миронова пахло спиртним. — Не хатите пракатиться? Довезу до дома...

Маня ввічливо відмовилася, Миронов, усе ще посміхаючись, не став наполягати.

Наступного ранку, йдучи до хлібного, вона побачила наклеєне на паркан «розпорядження», яке зобов’язувало вусіх євреїв міста носити на рукавах спеціальні пов’язки. Унизу, після підписів бургомістра й коменданта міста, Маня прочитала: «Начальник гражданской полиции — А. Миронов».

Знайшла нова влада підходящу роботу колишньому енкаведисту», — подумала Маня.

Удень прибігла Мілка й умовила причепуритися і йти влаштовуватися на роботу в колишній батьків трест.

Тепер на приміщенні тресту красувалася нова вивіска, на якій Маня, погано знаючи німецьку, розібрала лиш виведене великими літерами слово «Konzern».

Пройшовши повз швейцара — схоже, Мілку тут уже знали, — вони пішли на другий поверх і зайшли до колишньої батькової приймальні.

— Вот фройлен Николаенко, — сказала Мілка панові інтелігентного вигляду, який сидів за столом секретаря.

— О! Вы дочка Павла Николаенко! — вигукнув секретар і, підхопившись зі стільця, сховався за дверима кабінету. За кілька секунд він гостинно розчинив їх.

— Бітте...

У шефа в кабінеті сиділо кілька чоловіків і серед них — Миронов. Усі повернулися до прибулих.

— Дочка колишнього керуючого, — сказав по-німецькому шеф, і усмішка засяяла на його круглому обличчі. Миронов теж привітно заусміхався, — Герр Крафцофф, — звернувся шеф до одного зі співробітників, у якому Маня впізнала завкафедри геології гірничого інституту, — возьмёте её в свой отдел.

Маня і Мілка вийшли до приймальні, куди за кілька хвилин вийшов і Кравцов. Він спустився з ними на нижній поверх, до геологічного відділу. А потім Маню повели до фотографа.

— Улыбнитесь...

І знов у приймальню...

Звідти вона вийшла, тримаючи в руці коричневу книжечку в цупкій обкладинці з синтетичної шкіри, де було написано, що вона — «співробітник німецької адміністрації».

 

* * *

За кілька днів у центральній газеті, яка видавалася німцями в окупованій Україні, з’явилася її усміхнена фізіономія. Внизу було написано:

«Я обираю вільну працю на благо Великої Німеччини»

Через тиждень цю газету було доправлено до Москви, у поштову експедицію НКВС, а ще через тиждень, вона лягла на стіл начальника управління цього відомства в одному з сибірських міст, де перебували в евакуації її батьки...

 

3.

 

До роботи в «Концерні» треба було ставати з нового тижня, і, залишивши Мілку, яка, виявляється, вже працювала там, Маня повернулася до Прорізного провулку. Відчинивши хвіртку, вона побачила на подвір’ї квартального уповноваженого Микитовича. Бабуся стояла поряд, тримаючи в руках якісь жовті шматочки матерії. Дідусь, поклавши на столик біля літньої кухні папір з довгим стовпчиком прізвищ, шукав у ньому своє. Нарешті знайшов.

— Став, Мойсею, три птиці, — зітхнув Микитович і сказав Мані, яка підійшла до них: — Ти б, люба, поїхала куди-небудь. Зараз тобі просто не можна тут жити... Бо як не єврейка... І сестру забери, — додав він і, закресливши одну птичку, залишив дві. Микитович «під розписку» розносив нарукавні пов’язки для євреїв.

Було вирішено, що Маня з Асею оселяться в старому будинку, де народився її батько і де до самої смерті навесні минулого року жила його мати, бабуся Христина. Будинок цей стояв на околиці міста, в селищі залізничників Карнаватці. До центру звідти було кілометрів з п’ять, однак це не бентежило легку на ногу Маню, тим більше, що коли йти не вулицею, а стежкою вздовж річки, то шлях скорочувався удвічі.

Наступного ранку, повантаживши на ручний візок потрібні для ведення господарства речі, сестри попрямували на Карнаватку...

На колишній площі Сталіна, яка тепер називалася площею Адольфа Гітлера, стояла висока шибениця, і на ній розгойдувалися два трупи. На грудях у кожного висіла велика дошка. На одній було написано «вор», на другій — «бандит»... Кілька порожніх петель колихалися поряд. Біля шибениці ходив озброєний карабіном поліцай...

Батьків будинок стояв трохи далі від вулиці. Він був огороджений кам’яним парканом, складеним зі звичайного в цих місцях будівельного матеріалу — зібраних на шахтних відвалах великих пласких каменів. З такого ж каменю були складені й стіни будинку та ґанок. Перед ґанком лежало просторе подвір’я, поросле по краях кущами бузку. Праворуч стояв великий сарай-конюшня — дід Савелій, який помер ще в пору батькової юності, займався візництвом. За будинком були сад і город, занедбані після смерті бабусі, а ще далі — зарослий кущами терну старий кар’єр.

Будинок стояв у кінці вулиці. Навпроти і з боків зяяли пустирі...

Колись там були подвір’я таких само, як дід, візників, але після «розкулачки» тридцятих років їхніх господарів вислали. Будинки прийшли в занепад, а потім їх розібрали по камінчику сусди-пролетарі.

Однак чистенький білий будиночок усе ще стояв неподалік. У ньому мешкала з сином сорокалітня вдовиця Люба — чоловік її загинув у Фінляндії. Побачивши сестер, вона привітно поздоровкалася з ними і допомогла перекотити візок під аркою, де колись висіли ворота. Ворота «поцупили» після бабусиної смерті.

Передусім Маня повіддирала дошки, якими хрест-навхрест були забиті вікна. Потім порoзчиняла ставні і з задоволенням переконалася, що шибки цілі: скло ще до війни вважалося дефіцитом.

Можна було починати прибирання.

В будинку були дві невеликі спальні й одна велика кімната, яку прийнято було називати «залою». Пилюка лежала товщиною з палець, отож сестрам довелося повозитися.

Уже під вечір, коли вони зібралися перекусити чим Бог послав, знову зайшла до них Люба. Вона принесла велику сумку, з якої вийняла каструлю з духмяним смачним борщем і миску вареників, щедро политих олією зі смаженою цибулею. Розставивши все це на столі й додавши ще з десяток великих помідорів, сусідка дістала з сумки півлітрову пляшку, заткнуту кукурудзяним качаном. Маня принесла з кухні два гранчаки.

— Ну, чтобы наши вернулись, — зітхнула сусідка, чаркуючись із Манею.

Йдучи, вона сказала:

— Возвращаю вам Джека. Всё равно он не привык, только с цепи спущу, бежит на ваш двор и ложится на крыльцо...

За кілька днів, розбираючи в сараї старі речі, Маня надибала довгий згорток: замотаний у плащ-намет кулемет Дегтярьова. Тут же у брезентовій сумці лежали два повні диски.

«Видно, наши оставили», — подумала Маня і згадала свій карабін.

Коли споночіло, вона віднесла небезпечну знахідку до кар’єру.

 

Далі читайте паперову версію часопису.