ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА: Чеська література — а втім, як і всяка інша — багата на автобіографічні романи. Візьмімо навскидь: «Ян Марія Плойгар» Юліуса Зейера (1841–1901) — «Іспит на зрілість» Владіміра Пазоурка (1907–1987) — «Були і ми там» Даґмари Шімкової (1929–1995). Останнім часом сповідальний жанр набув другого дихання. Підбиває підсумки покоління, яке жило за влади двох тоталітарних режимів — нацистського і комуністичного. Одною з найяскравіших підсумкових книжок став роман Мілана Матєйчика (1935) «Помирати треба натще». Критика помітила його зразу й була щедрою на хвальбу. «Дебютна книжка Мілана Матєйчика менш за все книжка детективна. Але сей подивугідний життєпис, автор якого ніяк себе не вивищує й нічого не лакує, читається як детектив» (Яна Клусакова). «Сила Матєйчикової оповіді полягає в абсолютній щирості, з якою оповідач ділиться з нами тим, що він і його близькі зажили у Чехословаччині 30–80-х років минулого століття» (Марта Шваґрова). Мілан Матєйчик «збагачує пам’ять історичну елементами пам’яті почуттєвої. А якраз се за умов нашої головоломної доби дуже й дуже важливо!» (Йозеф Скала).

---

Мілан МАТЄЙЧИК

ПОМИРАТИ ТРЕБА НАТЩЕ 

Розділи з автобіографічного роману

З чеської переклав Микола ШАТИЛОВ

_________
Перекладено за виданням: Milan Matějček. Umírat se má na lačno. — MATE-Praha, 2008.
 

МАМА

Рябуха мене, власне, зневажає, а тож і чуюся упослідженим. Вона жене мене на пасовисько, а не я її. Хоч і запевняю себе, наляканий важністю повинности, що все ж таки се я її жену. Перевалюється переді мною з боку на бік, заступаючи своїм колихливим черевом усю дорогу. Де-де скубне травички на узбіччі. Коли випасав сполом з хлопцями, не аж так і пильнував її, а теперечки, коли сам, піддаюся паніці: ану ж поживиться чимось таким, що їй увередить. Боюся обминути її вузеньким узбіччям: бодай своїми ратицями ноги мені не настоптала. Гасаю ж босоніж, аби хлопці з мене не насміхали.

Рябуха, хиляючись, зійшла узгір’ям повз ожинові кущі — ось вона, знайома лука — і заходилася пастися. З полегкістю плюхаюся на межу і перебираю в голові свої обов’язки. Утім, маю лише один: не впускати Рябухи на Вавровіцове поле, яке сусідить з нашим пасовиськом.

Низьке сонечко рум’янить купки тихоплинних хмарок, промені заломлюються, заливаючи все навколо м’яким світлом. Пізнє літнє пообіддя повніє духмяними повіваннями теплого вітру, який несе в собі запахи лук, джеркотання жайворонка, тріскотіння коників, сюркання цвіркунів. Країна, що бачу її поперед себе, дихає спокоєм і затишком надвечір’я. Поля, луки, путівці, вздовж яких біжать яблуньки, соснові гайки із запашистим духом живиці...

Та мені журно. Я міський хлопчина, одинчик, й сюди мене спроваджено на ціле літо. Мешкаю у веселому селі на Повлтав’ї, у сім’ї славного селянина, син якого, мій верстак, зазнайомив мене з усіма сільськими хлоп’яками. Та, здається, наші погляди на життя не завше збігаються. Ганяю я босий, але ковтати черв’яків — звиняйте, у стодолі стрибаю на тік з такої самої, як і вони, височини і не подаю знаку, що мені болять п’яти, але курити сухе листя — овва і ов!

Рябуха раз коло разу мотає головою і нема-нема та й погляне на мене: чи там я, на межі? Певно, відчуває свою відповідальність. Мусить припровадити мене додому живого та здорового.

Надворі серпень 1945-го. Узимі сповниться мені десять.

Спадає на пам’ять маленька перемога над сільськими. Того тижня пан Криж і пан Пителька тільки мене покликали на риби, й уся наша ватага заздрила.

Вирушили — ще й на світ не займалося і потемки йшли понад потоком, який називається Мастник. Мовили пошепки. А як повиднішало, узялися до діла. Я, новачок-браконьєр, якнайтихіше брів водою і наганяв рибу. А браконьєри бувалі — униз за водою, по тих місцях, які знали змалечку, ставили ятері.

За кілька годин і я вже тарабаню мішка з рибою. Йдемо від хати до хати і роздаємо улов. Того дня у Нагорубах ніхто нічого не варив, усі смажили рибу.

Дорога, якою ми з Рябухою прийшли, збігає у видолинок, а далі зникає у мареві піль. Природа сього забутого Богом закутку мудро не зважає на діяння одного зі своїх біологічних видів — на людей, які помалу оговтуються по найбільшій в історії війні. Країну повільно обіймає сутінок.

Ген-ген у долині хтось вийшов з лісу... далеченько.

Рябуха спокійно пасеться, відганяючи мух хвостом, і радіє з того, що я ані руш.

Таж се Ярко! З якої нагоди?.. Чи ж сьогодні неділя?.. Приїхав по мене?..

Ярко — мій тато. Та скільки себе пам’ятаю, звертаюся до нього на ім’я. Не знаю, чом. Може, мода, а може, богемне життя батьків... Не знаю. А от мама, та завше — мама!

Кортить мені додому, у свій покоїк із справжнім столярним верстаком, з моделями змайстрованих мною літачків, аж-аж-аж кортить побачити Діяну.

Ярко наближається, але йде, як мені здається, тихо, нога за ногою. Се мене пантеличить. Ярко худий, височенький собі, жилавий хлоп. Ні, слово «хлоп» сюди не годиться. Він милий, чемний, усмішливий чоловік, який майже ніколи не злиться. А найголовніше — пречудовий товариш. Так, се найголовніше: товариш, який не має ворогів і який, як на мене, перечитав усенькі книжки.

Уже мав би мене помітити!

Плентає, понуривши голову. Не лечу навпроти: пасу! Сиджу напівсхований за Рябухою, і Ярко помічає мене наостанці. Підводить голову і здивовано спиняється. Не чекав побачити мене на межі. Підходить.

— Здоров! — кричу, підхоплюючись на рівні.

— Здоров, шибенику! — відказує і припадає до мене смутними блакитними очима.

Я мовчу й нічогісінько не тямлю. Обіймає мене за плечі, і я заскочений такою ніжністю, бо ніколи не обіймаємось. Сідаємо. Рябуха ремиґає, задивившися на нас. Ярко мов не при собі, здибав мене нагло, не наготовився, але й мовчанка давить душу.

— Бач, Матею, мама тяжко хворіла...

— Поїдемо до неї?

— Ні, не поїдемо, — мовить стиха. — Нема вже нашої мами...

Що він таке каже? Мама померла? Спитати, спитати... та його поважне обличчя відповідає мені за нього. Як угледів його в долині, під лісом, чув, чув, що не все гаразд, та жодне пояснення не наповнить тої страхітливої порожнечі. Нічого. Геть нічого! Як далі? Нічого не відчуваю. Може, се тим, що місяць не бачив мами? Висловити годі. Нічого. Незмога воскресити у пам’яті її вид... Се болітиме мене ціле життя.

Вернімося на початок, у часи «передмамині». Перед тим днем, коли Ярко приїхав по мене у Нагоруби.

 

Малий Матєй мешкає з батьками в одному з наймальовничіших куточків Праги — на Малій Стрáні, у старовинному палаці мальтійськиих лицарів, з якого став із часом житловий будинок. Засібна сім’я (батько — колишній старшина чехословацького війська — стоїть на чолі столичної митниці) має там помешкання на п’ять кімнат. «Золотого дитинства» майже не зачіпають такі події, як німецька займанщина, війна... Узимку — лещата й санки на поблизьких Петринських пагорбах, улітку — Клюб водного спорту на Влтаві, риболовля на Слапському озері... Перші дитячі закохання...

 

ДІЯНКА

Знайомі батьків у нас днювали й ночували, і я часто ставав свідком палких полемік. Особливості нашого помешкання давали поруку цілковитої безпеки. У разі небажаної візити телефонував нам управитель пан Рак, а крім того — внутрішній брукований двір, на камені якого відлунював кожен крок, і, нарешті, двері з кружґанку, які замикалися. Повсякдень слухали лондонські вістки з фронтів, і виклики (та-та-там, та-та-там...) впливали на всіх гіпнотично.

Ярко загадав, щоб я ні з ким не патякав за те, що в нас відбувається, й міг на мене покластися. Бувало, той чи той гість виявляв занепокоєння: «Мовчімо, бо піч у хаті», і мене виганяли спати. Та таке ставалося зрідка. Згодом ті посиденьки мене вже не бавили. Багато чого з мовленого я не розумів, та й курило панство так, що й сокира б увисла. Тож спати ішов і самохіттю, а мій покоїк містився аж за кількома дверима. Понабирався від дорослих незнайомих слів, і, коли вживав їх у товариському гурті, хлопці дивилися на мене з подивом: блазнює, мовляв.

Більшаю, й Мала Стрáна, яка вже виявила нашій хлоп’ячій компанії всі свої таємниці, стає істотно малою. А сходи стають закороткими як на мої цибаті ноги і на мій спосіб пересування. Стрибаю з одного сходового маршу просто на дальший і, таким чином, долаю всі сходи за чотири стрибки. Сей мій часощадний стиль лякає сусідів. На сходах і спіткала мене несподіванка.

У дворі свиснув Франта. Мерщій наділ! Другий, третій стрибок, і... рипнули чиїсь двері. Маленька фея! Метикуй, метикуй, як вітаються до фей...

— Добридень... — нічого ліпшого не спливає мені на думку.

— Салют! — каже казкова істота, і звичайнісінька відповідь ані-ні не умаляє її чарівности. Статечно опускаємось, маючи позаду бонну, за яку я й забув. Мені жуки в голові гудуть, та все ж таки спромагаюся подякувати за запрошення відвідати по обіді палацовий сад. На запитання, чи не ламає воно моїх плянів, відказую, на щастя, коротко: «Під жодним оглядом!» Хотів, було, доточити, що маю в пляні укопати гробаків, та ми вже біля воріт.

Те, що в домі мешкає дівчинка, яка гуляє під конвоєм бонни, я, звичме, знав, та не надавав тому великої ваги. Аж до сьогодні.

Йдемо з Франтою по окуні на Чертовку, під млинове колесо. Гробаки дійшли, риба не смикає, а в мене думка думку побиває, і се все якісь чудні думки.

— По обіді мушу додому... Пообіцяв...

Франта низає плечима, але не випитує. Та й не випитав би: за те, що зі мною притрапилось, ніхто не дізнається. Крім Ярка, звичме, від того нічого не втаїш.

Пообідавши, мию потай коліна і в чистій сорочці нишком вибираюся з хати. Вестибюлем виходжу на двір. Садову хвіртку полишено незачиненою. Отже, на його світлість, себто на мене, чекають.

У садові хвіртки ніхто не стукає, і я не стукаю. Якраз пів на третю, час призначеного побачення.

— Салют! — пурхає до мене та сама фея, але не в такій, як уранці, сукеночці.

— Добридень! — вітаюся ґречно і до бонни, яка сидить на лавці під платаном.

З’ясовую, що й феї неабияк бігають. Від розлютованого вечірнім — у двері — дзвінком управителя не втекла б, але мене її біганка цілком задовольняє. Та ще й те, що на бігу мені краще думати. А з того всього висновую, що день випав щасливий. Провели мене усім садом, показали теплицю під костельним муром. Сад затишний, ніде нікого, й лише за вікнами другого поверху час до часу майне тінь старшої феї. Мене вабить платан. Звик бачити з вікна його верховіття. Аж ось і його грубезний окоренок. Без мотуза, перекинутого через нижні гілки, на такого не злізеш. Та й не ті тепер обставини. Покоївка приносить полуниці з вершками. Сидимо на стільцях, бо се не абищо, а garden party.

Позавіконна фея ледь помітно киває, і бонна започатковує прощальний церемоніял. Даю маленькій феї своє число. Може зателефонувати, як схоче пограти або взагалі... Певна річ, коли її батьки не вважатимуть, що я їй не пара.

Ристю двічі оббігаю всю Кампу, воліючи скараскатись збентежености. Та де там! Я закоханий!

 

 

ТРАВЕНЬ 1945-го

Плин нашого життя змінився. Празьке помешкання Гербіка після його ув’язнення засіли німці, а його родовий замок у Лібоховицях конфіскували на підставі антисемітських законів. Не мав ані печі, ані лави. Мали обладнати покій, зваживши на те, що він лишається на довший термін. Кімнати з окремим входом ми збулися, затим що няньки я вже не потребував, а послужанка з нами не мешкала. Мого покоїку і мого особистого життя зміни не зачепили, а тим і події, які сталися згодом, я сприймав трошки відсторонено. Кабінет переробили на спальню, а вітальня й поміжна кімната припалися панові Герберштайну.

Гості вже не вчащали, і ми — Ярко, мама та я — загулювали містом частіше, ніж колись, аби Гербік зазнав миру та спокою. Якось прочиненими дверима лазнички побачив його під душем. Жах як світив ребрами! Те видовисько ніколи мені не вивітриться з голови. Міг чималу годину мовчати, уп’явши очі в землю, і, здавалося, геть нічого коло себе не помічав. Се мене страшило. Вмикали Лондон, він аж трусився, а от нальоти маловажив. Коли починали падати бомби і ми з мамою тікали у запілля, він, поклавши на коліна книжку, що читав її, сидячи у кріслі, махав нам рукою. Колись-то німці витрусили в нього зброю, й він якимсь дивом уникнув смерти. Зазирнув їй у самісінькі очі, а тим і не зважав тепер на бомби. Я ніколи не дізнався, де його тримали, заки перевезти до Праги, й ніколи він словом не прохопився, як його допитували.

Важко вималювати собі, скільки того ті люди знесли. Я не вмію й певен, що ніхто не вміє, коли сам не перейшов тої хресної дороги. Вони, переважно, не оповідають, як саме її перейшли, але ми не маємо права на забуття. Забути — се найгірше з того, чим можемо зашкодити самі собі.

Ярко, було, тягав мене за собою на митницю. Ішли її великими залями першого поверху, і деякі урядники, вітаючись до нас, підводились. Не тямив, з чого вони так, і чувся ні в сих ні в тих. Се враження нагадувалося мені пізніше, коли Ярка заарештували.

Никаю зачиненим двором митниці, й кожен хоче мене чимось потішити. Ніде більше так зо мною не панькалися. Загалом, усі в митниці поводилися між собою по-товариськи, й було помітно, що Ярка шанують.

Мамине упадання коло Гербіка давало свої плоди: вже не скидався на ходячого мерця, та сміятися не навчився, й мені з ним було незатишно. Пишався, що ціле життя був сам собі паном, і потерпав через те, що нині існує з нашої ласки. Так мені пояснювала мама. Виходила з ним на коротенькі прогулянки, а без неї вправлявся він коло вікна у спальні. Мама стала інакшою — споважніла, та й Ярко вже не витинав колінець. Шпигав мене Діянкою, а сам не держався хати, вертав додому опівночі або підночовував, як він казав, по знайомих.

Скресло на весну, близився кінець війни, й лінії фронтів на нашій мапі мало не збіглися. Ярко вертав з митниці ополудні, а вечорами кудись завіювався.

— Отже, дорогенькі, перебираю командування, — заскочив нас якось по вечері. — Ніхто не ходіть з хати, повторюю: ніхто! Ти, Гербі, вже нівроку, а тож, прошу, наглянь за моєю сімейкою. Харчів маєте подостатком... і ти, Матєю... се й до тебе стосується: нікуди! Уловив?

— Та скажи бо, з ласки своєї, що коїться, — полохається мама.

— Поки аж нічого. Просто кілька днів мене не побачите, і не бійтеся, озвуся. Бувайте!

Поцілував мене й маму, як зазвичай, витяг із шафи наготованого наплечника та й пішов собі.

Зависла дивна мовчанка... Гербік увімкнув приймача і заходився ловити Лондон. Іду лягти у своєму покоїку, а подумки ввесь із своєю феєю. Спить бо піді мною, відокремлює нас лишень підлога, і се так близько. Пітьма й тиша позбавляють мене охоти гнати небажані думки. Незникомий досвід, набутий колись із Лідочкою «у кабінеті лікаря», і щемлива ніжність мішаються у напівсні, обертаючись на вічний чар жіночности.

Назавтра усі сидимо в хаті, бо Ярко, знаємо, не розкидається словами. По обіді виходжу на кружґанок, де в кутку маю стіл з іграшками й справжніми лещатками, і весь час заглядаю у двір: чи не об’явилася Діяна.

Вибух! Та який... і знов! Десь зовсім поряд. Ніколи такого не було, і я гоном лечу до мами. Аж ось і вона... Стоїмо на кружґанку, по якому ніхто не стрілятиме, бо його нізвідки не бачити. Стрілянина не вщухає. Що з Ярком? Де він є? У дворі пан Рак. Несе чехословацький прапор. Ми з мамою збігаємо сходами, залишивши Гербіка самого. Ніхто з сусідів, крім пана Рака, не здогадується за його існування. Прибігає Діяна з бонною, і революція відступає на бік. Усі співають славень, а небавом приходить по Діяну її мама.

Стрілянина — то близька, то далека — тривала і вночі. Прага повстала.

Ми з Гербіком зосмілювали маму, хоч вона і запевняла нас, що нітрохи не боїться. Було над полудень, коли заскочив Ярко. Поклав на стіл карабін, кілька гранат, що мав їх за поясом, скинув шабельтас з двома пістолями, пожмаканий однострій і звернувся до мами:

— Візьми щітку та витріпай, будь ласкава. Помиюся хутенько і — гайда! Та вгорни мені якихось мазанок. Уночі був тут, на вулиці, знаю, що у вас усе гаразд.

Забираю в мами щітку і витріпую на кружґанку той однострій. З лазнички Ярко виходить у чистій сорочці і зачинає вбиратися.

— Гербі, ніде не ходи. Усіх документів не маєш, а людоньки там мов поскаженіли. Лишаю тобі пістоль та пару гранат. Певен, не знадобляться, сей будинок безпечний, але раптом що... А ти, Матєю, гляди-но! То не забавки.

— Та скажи бодай, коли на тебе чекати. Тої невідомости вже годі витерпіти, — наполягає мама, і ми усі втрьох сидимо як на шпичках.

— Роззброїли ми в кошарах частину залоги. Воювати їм ані-ні не хочеться, але бояться совєтів, і, коли їх не встерегти, підуть пробоєм до американців. Наші хлопці без досвіду, там ока треба. Мушу бути з ними аж замінять кимось. А ви не панікуйте. Німців ніхто не визволятиме. Усі вони рвуться на захід, тремтять за свої шкури.

Знов такий самий побіжний поцілунок, і нема його. Коли відійшов на війну, то мало б прощання виглядати інакше.

Гербі перевіряє пістоль, і завчені рухи свідчать, що се йому не першина. Гранати, які схожі на консервні бляшанки, покладено на шафу, у таці, щоб не розкочувалися. Гура, маємо чим захиститися!

Невідривно слухаємо приймача, затим що біля празького радіо становище тяжке. На другий день прибіг хлопчина — пістоль, ґвинтівка... Було ще рано, але Гербі не спав. Я чув, як хтось біжить, і вже стою в нього за плечима. «Пан капітан переказують, аби не хвилювалися. Усе як має бути, прийшла підмога, та додому вони ще не можуть...». Не встигли ні подякувати, ні розпитати. Погнав двором, і кольба ґвинтівки колотить його по гепі. Мама усе чула за дверима спальні, де вона тепер спить, і каже: «Гербіку, іншим разом я сама відчиню, добре? Учиниш мені таку ласку?»

Довго тиняюся з кутка в куток і, нарешті, виходжу на кружґанок.

Поглянув униз і злякався, аж у п’яти закололо. У дворі стоїть німецький чорний «мерседес». Німці! Плечем штовхаю двері: «У нас німці!» Гербі поволі підводиться з крісла, й лице йому кам’яніє. Які спомини змагають його? Упослідження, біль... Та ниньки він при зброї...

— Я вже маю того досить, — мама прибігла з кухні, січе і руба. — Важила життям і своїм, і своєї сім’ї, і щоб усе тепер псові під хвіст... Ніхто та й не витикайтеся з хати, ані ти, Гербі! У разі чого пан Рак попередить. Тут жінки, діти... У нього і в самого немовля. А німці... Мусив їм відімкнути браму.

Сими божевільними днями дочка пана Рака так-таки знайшла вдома дівчинку.

— «Мерседесом» міг приїхати тільки котрийсь достойник, — з холодним спокоєм каже Гербі. — Не інак.

— Ні, він своєї... Пообіцяй мені, що зійдеш униз аж скінчиться все. А тим часом повернеться Ярко й усе залагодить. Згода?!

По мамі бачити, що вона не дуже впевняється на свій авторитет. Утримати за таких обставин колишнього чехословацького надпоручника у хаті... Дивиться на нього пильно аж гостро, і той киває.

Завили сирени. Голос із приймача закликає іти по сховищах. Небувале діло — умовляю маму не баритися. Уже бачив, як зараз же по сирені повели вниз Діянку. Хоч би вже Ярко об’явився та з’ясував, що воно за «мерседес».

У запіллі такого людей! Багато незнайомих. Поприходили з вулиці, де їх заскочила тривога. А пан Рак мотається сюди-туди, наче ніякий «мерседес» у дворі і не стоїть, наче в будинку ніхто і не переховує німців. Діянчина мама угорнула її ковдрою, а моя не хоче залишатися в такій тісняві. Йдемо нагору. Побоюється таки, що їй Гербік утече. Забула, мабуть, що він шляхтич, а шляхтичі слова не ламають.

Уранці повідомлено, що війна скінчилася.

Дослухавши новини, Гербік убирається і йде. Мама анітелень. Мене і на кружґанок не пускає. Стовпом стоїть у дверях і не зводить очей з двору.

По малій годині повертається посмучений Гербі.

— Розмовився з паном, в якого сховалися ті німці. Каже, родичі, молоде подружжя, утікають до Австрії. Сказав йому, що я граф Герберштайн, й він заприсягався, що вони цивільні, не озброєні. Ти мала рацію, не мав я туди ходити.

Уперше бачу, як мама його обіймає, плаче.

Повертається і стомлений, мов собака, Ярко. Усіх обціловує, й вуса має страх які колючі. На стіл кладе не карабін, а невідому мені зброю, з якої стирчить наче пенал. Мама оповідає за Гербікове завітання. А Ярко думав, що той «мерседес» — се авто Діянчиних батьків, яке вони інколи кидали у дворі.

— Гадаю, сим не кінчиться. Люди мов з цепу зірвалися. Звір’я! Як вони мовили, по-чеськи? — питає в Гербі.

— Жінка ламаною чеською, і до неї я, здається, говорив німецькою, а до чоловіка — чеською. А чом питаєш?

— Не відаєте, мої дорогенькі, що в місті коїться. Німецька мова стала небезпечною, — і наче щось передчуваючи, Ярко не скидає однострою.

Ми наполягаємо, й він неохоче каже, що стерегти чотири дні полонеників — розвага не з найкращих, зате ні на кого не вистрелив.

Ніколи більше за революцію він не згадував.

Збігло дві години, як Гербі повернувся з двору, і вже лунають на сходах важкі кроки. Хтось гатить кулаком у двері. Ярко підводиться, бере зі столу автомат... Грюкання не вгаває.

Штовхає двері і наставляє автомата на двох чоловіків з пістолями. Сахаються, а він суне на них: «Чого зволите, панове?».

Один з них — білогубий, товариш його — трошки старший, ув обох в руках злегка тремтять пістолі, на рукавах мають опаски з літерами РҐ.

— Ми по того німця, який тут ховається, — каже старший, намагаючись надати голосу певности.

У заболоченому однострої, непоголений, невиспаний, з автоматом напереваги, Ярко завдає їм страху.

— Той німець чудом видістався з німецької в’язниці... Між іншим, він старшина чехословацької армії, і я за нього ручаюся. А вам раджу: змотуйтесь, ви мене стомлюєте.

Під пальцем у Ярка щось кляскає, й обидва члени Революційної Ґвардії беруть ноги на плечі. Старший губить на бігу кепку і не повертається по неї. Ну, та вже й тепло...

Ярко якусь мить дивиться їм услід, а потім іде до нас. Кидає мені підібрану кепку: «Твій трофей! А ми поласуємо моїм», — і витягає з наплечника пакет меленої кави. Справжньої.

 

ЯКА ВОНА, ЛЮДИНА?

У кухні сюрчить закипілий чайник, і я прокидаюся. Чути стишені голоси.

— Чого тебе розносило в таку рань? Відсипався б собі, — каже мама. — Тсс, Матєя пробудиш, — і чайник уже не сюрчить — відставила.

Зриваюся на ноги. Без мене вода не посвятиться. А онде й Гербі, у халаті: «Усім доброго ранку!»

— Убирайся, подивимось на твоє помешкання, — каже Ярко, затягаючи на собі старшинський ремінь.

— Та я і сам можу, війна скінчилася, а ти краще відпочинь, — пропонує Гербік, а Ярко терпко осміхається.

— Ні, так не годиться. Ти вже не той скелетик, який прийшов з тюрми, документи в тебе липові, а головне — не слов’янський тип...

Мама виставляє на стіл горнятка з чаєм, залубенілий хліб, потрошку масла і повидла.

— Візьміть мене, я чотири дні з хати не вилазив, — певен, що моя просьба має логіку, і не розумію Яркової мовчанки. Мама мене підпирає: по кількох днях колотнечі хоче лишитися самотою.

— Добре. Але від мене ні на крок!

Ярко має на собі однострій, автомат кинув удома, але на поясі висить кобура з пістолем. Коло брами перестрічаємо пана Рака, за ним виходить і тато того немовлятка, що народилося перед двома днями, усі здоровкаються і жваво обраджуються. Мене воно не колише: скоріше б на вулицю! Насилу! Порукалися...

Уже за рогом спиняюся ошелешений. Булижники повивернуто з бруківки, хідники позавалено старими ліжками, матрацами, скринями, коробками, усяким лахманням... А посередині того всього — вузенька стежечка...

— Ходім-но, хлопче, і не таке побачимо...

Люди метушаться, бігають, а по вікнах наоколо сила чехословацьких прапорців. На Мотсецькій зустрічаємо вантажівку із совітськими вояками. Упізнаю враз: не ті однострої, не ті кашкети, все не таке. Зморені, замурзані й усі молоденькі.

Увійшли до Праги, яку звільнено без них, але пропаґанда, перекручуючи історію, на великий час зробить з них наших визволителів.

Роздивляюся обаполи, і Ярко мене підганяє. На Карловому мості такий самий бедлам. Сюди-туди ганяють військові авта. Без мови скручуємо на набережну, і тепер Ярко починає роздивлятися обаполи. Вулички Старого Міста... ...і враз несвітський жахливий рев! Душа мені тікає в п’яти. Купка людей потішається з того, як у них під ногами горить, звивається і волає чоловік. Ярко підхоплює мене і несе за ріг. Гербі стоїть, вдивляється в оте пекельне полум’я, а потім, отямившись, наздоганяє нас. Мене трясця трясе, прошуся додому.

— Пробач, шибенику, то була дурість, потягти тебе за собою, та ми вже близенько, — гладить мене і не спускає з рук.

Устріч нам пре чолов’яга возика, навантаженого меблями, а другий чвалає збоку, притримує. По кількох кроках Гербі спиняється, похиливши голову.

— Чого тобі? — Ярко обертається і ставить мене на землю.

— Повезли мій комод.

— Невже? Ти певен?

— Авжеж, певен. І венеційське дзеркало...

Біжимо за возиком. Гербі торкається пальцями мозаїчної дошки, обидва чоловіки витріщаються на Ярка, а він розщібає кобуру.

— Не здумайте тікати, панове, ми се все назад самі не повеземо... Кругом!

Візок розвертається, вищать на бруківці колеса, злодії прямують знайомим шляхом на Конвікську, яка — шапкою кинути. Заносять нагору все, що з Гербікового помешкання повиносили. Замок зламано, але хлоп, якого ми в покоях заскочили, не втрачає влади над собою:

— Хто такі будете? Ми конфіскуємо німецьке помешкання, і я сюди переношуся, — і вирячається на комод, на венеційське дзеркало.

— Оно той упізнав, — киває злодюжка на Гербіка.

Ярко, з пістолем в руці, перевіряє у всіх документи і списує прізвища. Геть! Нема іншої ради: по Празі таких «охотників» сотні, переважно, з опасками Революційної Ґвардії, яку вже називають «рабівницькою ґвардією». Усі революції стають святом злодіїв.

Ярко витягає з пляншетки загодя наготований лист з печаткою митниці, в якому сказано, що помешкання перебуває під охороною, і накладає на двері пльомбу.

— Сподіваюся, сього вистачить, і, гадаю, ти зрозумів, чом не пустив тебе самого. По документи також підемо разом, а без них або без мене не кивай п’ятами. Ну, а тепер рушаймо!

Повертаючись, накидаємо кругу, і Гербі, який досі мовчав, каже: «Думаю за тих, що всі біди перетривали і поприходять отсе з тюрем та кацетів без документів. Не мавши поряд озброєного чоловіка, який за них поручиться, не матимуть, де голови прихилити».

Плентаюся, ухопивши Ярка за руку. Не випускаю її. А по нім бачити: жаліє, що взяв мене за собою.

Уночі прокидаюся і плачу. Тою вулицею, на якій люди потішалися з живого смолоскипа, я відтак ніколи не ходив, і кожного, кого там пізніше зустрічав, тримав за потенційного учасника незабутньої сцени.

Скільки життєвих лекцій дістану я без пори! Та була перша.

 
Далі читайте паперову версію часопису.