У Франції його ім’я стало відомим ще на початку 90-х років минулого століття. Перші ж твори Шмітта «Ніч у Вавилоні» та «Відвідувач» одразу набули популярності, тож французький мистецький світ прийняв нового талановитого письменника. Шмітт — майстер неочікуваних сюжетних поворотів, блискучих, відшліфованих діалогів.
За свої театральні твори Шмітт отримав найпрестижніше визнання — премію Французької академії (2001), його романи («Оскар і Рожева пані», «Євангеліє від Пілата», «Моє життя із Моцартом» та ін.) стали бестселерами в багатьох країнах світу, а остання збірка з творчого доробку письменника «Мрійниця з Остенду» — італійську премію Скрівере (2009).
Знайомство України зі Шміттом розпочалося 1999 р. з постановки Львівського національного театру ім. М. Заньковецької його п’єси «Загадкові варіації». До сьогоднішнього дня це знайомство продовжується численними театральними постановками та перекладами його прозових творів за підтримки Програми сприяння видавничій справі «Сковорода». Як пояснює секрет своєї популярності сам митець: «При написанні творів мені хочеться збудити уяву читачів, щоб книга залишилася у них у пам’яті. Це, якщо хочете, техніка письма, що полягає у використанні незвичайних рельєфів» («День», № 82, 20.05.2009).
Новели, які увійшли до збірки
«Мрійниця з Остенда»,
вражають неочікуваним поворотом подій, неординарними героями та
характерами,
глибиною психологічного аналізу. Сюжетними колізіями оповідання Шмітта
нагадують історії С. Цвейга і змушують замислитись над драмою
повсякденності, зауважити ті імпульси, що штовхають до необдуманих
вчинків, за
які розплачуються власним життям.
Н. Яцків, завідувач кафедри
французької
філології Прикарпатського Національного
університету ім. В. Стефаника, канд. філол. наук, доц.
Ерік-Еммануель Шмітт
ІДЕАЛЬНЕ ВБИВСТВО
Новела
З французької переклали Ірина Яремак та Люба Васильців
__________
Перекладено за виданням:
Éric-Emmanuel Schmitt
La Rêveuse d’Ostende.
Édition Albin Michel, 2007.
За кілька хвилин, якщо все пройде добре, вона вб’є свого чоловіка.
Сотнею метрів вище крута стежка небезпечно вигиналась, нависаючи над долиною. Тут, на цьому схилі, не росло жодної травинки — тільки вузька кам’яниста стежка. Найменший хибний крок міг стати фатальним. Тут не було нічого, за що міг би вхопитися незграбний мандрівник: ані дерев, ані кущів, ані зручної видолинки; тільки гостроверхі глиби височіли над кам’яними стінами, об які людина могла розбитись на смерть.
Габріелла сповільнила ходу, щоб оглянути околиці. Ніхто не підіймався шляхом позаду них, жодного подорожнього в сусідній ущелині. Отже, жодного свідка. Тільки табунець овець випасався на луках за п’ять сотень метрів на південь.
— Ну що, стара, втомилась?
Вона скривилась на те чоловікове звертання: «стара», саме те, чого не варто було б говорити, якщо він хотів урятувати свою шкуру!
Він оглянувся, стурбований тим, що вона затримується.
— Тримайся, ще зовсім трохи. Тут не можна зупинятися, це надто небезпечно.
Голос, десь глибоко в голові Габріелли, зубоскалив над кожним словом, сказаним цим майбутнім мерцем. «Це точно буде небезпечно, так як ти і сказав! Може так статись, що ти цього не переживеш, старий!»
Бліде сонце обливало їхні тіла свинцевим відблиском і огортало тишею високогірні луки, які не пестив навіть найменший подих вітру, так ніби розпечене світило хотіло перетворити в камінь усе, до чого торкалося — і рослин, і людей, — розраховуючи випити з них життя.
Габріелла, наздогнавши чоловіка, незадоволено кинула:
— Давай, ворушись, зі мною все гаразд.
— Ти впевнена, люба?
— Ну якщо я вже так кажу...
Чи прочитав він її думки? Чи, незважаючи на всю її волю, вона поводилась якось дивно? Стурбована за свій план, вона широко посміхнулась, аби його заспокоїти.
— Я все ж таки рада, що ми сюди піднялись. У дитинстві я часто тут бувала з батьком.
— Ого, — присвиснув він, окинувши поглядом обривисті скелі, — тут почуваєш себе таким маленьким!
Внутрішній голос проскрипів: «Маленьким! Та ти скоро таким і будеш!»
Вони продовжували свій шлях угору, він попереду, вона за ним.
Тільки б не похитнутися. Зіштовхнути його, не вагаючись, у потрібну мить. Не видати себе. Уникати його погляду. Зосередитись, щоб рухи були точними. Результат, зараз має значення тільки результат. Це рішення було прийняте вже давно, Габріелла не відступить.
Під його ногами небезпечно звивалась стежка. Габріелла непомітно пришвидшила крок. Її судомило, вона поспішала. Вона ледь дихала, щоби не прохопитись, бува, про свою таємницю, тому ледь не посковзнулася на голому камінні. «Ні-ні, пирснув від сміху голос, не ти! З тобою не може трапитись нещасний випадок зараз, коли розв’язка вже близько». Від глибокого збудження відчула прилив надзвичайної енергії, вона налягла на спину чоловіка і з усієї сили вдарила кулаком у поясницю.
Чоловік вигнувся, втратив рівновагу. Вона добила його, вдаривши по литках ногою.
Тіло скотилося зі стежки і почало падати в ущелину. Нажахана Габріелла відступила назад, притиснулась спиною до схилу, щоб не впасти і щоб не бачити того, що вона скоїла.
Достатньо було чути...
Долинув крик, сповнений невимовного жаху, потім був удар, другий удар, упродовж яких горло все ще розривалось від болю, нові й нові удари, відлуння переломів, падаючого каміння, і зненацька — цілковита тиша.
Нарешті! Їй вдалося. Тепер вона вільна.
Далі читайте паперову версію
часопису.
