Мішель Турньє

Мигдалеве тістечко* або два садки

Присвячується Олівії Клерґ

З французької переклала Катерина Васьковська-Івженко

__________
Michel Tournier
збірка Sept contes, видавництво Gallimard, 1978, p. 33–53
 
© Editions Gallimard, 1978, pour Amandine ou les deux jardins, La fugue du petit poucet, La fin de Robinson Crusoé, La mère Noël et Que ma joie demeure extraits du coq de Bruyère, 1979, pour Pierrot ou les secrets de la nuit, 1980, pour Barbedor.
© Editions Gallimard, 1984, pour les illustration.
© Editions Gallimard, 1990, pour le supplément.
© Editions Gallimard Jeunesse, 1997, pour la présente édition.
 

 

Неділя. У мене блакитні очі, яскравий ротик, круглі рожеві щоки, кучеряве біляве волосся. Мене звати Амандина. Коли я дивлюсь у дзеркало, то бачу там дівчинку десяти років. Воно й не дивно. Адже я і є дівчинка, і мені десять років.

У мене є тато, мама, лялька на ім’я Аманда, а також кіт. Мені здається, що це кішка. Її звуть Клавдій, саме тому не можна сказати напевно. Два тижні вона ходила із здоровенним животом, а одного ранку я побачила поруч з нею у кошику четверо схожих на мишок кошенят, які бавилися своїми лапками і смоктали її живіт.

До речі про живіт. Він став зовсім пласким, якщо згадати, що в ньому були заховані четверо малюків, які нещодавно з нього вилізли! Безумовно, Клавдій — кішка.

Кошенят звуть Бернар, Філіп, Ернест і Каміша. Таким чином я знаю, що троє з них — хлопчики. Однак стосовно Каміші є сумніви.

Мама сказала, що ми не можемо тримати вдома п’ятеро котів. Цікаво, чому ні. Отож я запитала своїх шкільних друзів, чи їм потрібні кошенята.

Середа. Анні, Сільві та Лідія прийшли до мене. Клавдія, муркочучи, терлася об їхні ноги. Вони взяли на руки кошенят, у яких уже розплющилися очі і які вже  починали невпевнено ходити. Оскільки кішка була нікому не потрібна, вони залишили Камішу. Анні взяла Бернара, Сільві — Філіпа, а Лідія — Ернеста. У мене залишився лише Каміша, і, зрозуміло, я люблю його ще дужче відтоді, як забрали інших.

 

Неділя.  Каміша рудий як лис, з білою плямою на лівому оці, немов у нього там… І що ж? Не синець, а навпаки — поцілунок. Цілунок булочника. У Каміші око біле, як сметана.

_______________________________________________________________

*Amandine — з франц. Мигдалеве тістечко, а також зменшувально-пестлива форма імені Аманда — Амандина.

 

Середа. Я дуже люблю мамин дім і татів садок. У будинку як улітку так і взимку завжди однакова температура. У будь-яку пору газони в садку також зелені й охайно підстрижені. Можна подумати, що мама в будинку і тато в садку влаштували справжні змагання з охайності. У будинку треба ходити в капцях, щоб не забруднити паркет. У садку тато розмістив попільнички для відвідувачів-курців. Гадаю, батьки правильно чинять. Порядок навіює спокій. Хоча трохи набридає.

Неділя. З радістю спостерігаю, як росте мій котик і як усього навчається, граючися зі своєю мамою.

Цього ранку я зазирнула до їхнього кошика. Порожньо! Нікого! Коли Клавдія йшла кудись, то залишала Камішу з братами самих. Сьогодні вона забрала його з собою. Вона мала його забрати, оскільки я певна, що малий не зміг би за нею піти. Він же ледь ходить. Куди вона пішла?

 

Середа. Несподівано з’явилась Клавдія, яка зникла ще в неділю. Я саме їла полуницю у садку, коли відчула м’який клубок біля ніг. Я навіть не глянула, я знала, що це Клавдія. Біжу подивитись, чи повернулось також моє кошенятко. Кошик порожній. Підійшла Клавдія. Вона поглянула в кошик і підвела до мене голову, мружачи свої золоті очі. Я запитала в неї: «Де ти діла Камішу?» Вона відвернулась не відповівши.

 

Неділя. Клавдія поводиться якось дивно. Раніше вона завжди крутилася коло нас. Зараз вона частенько зникає. Куди? Хотілося б мені це знати. Я намагалась її вистежити. Марно. Коли я наглядаю за нею, вона не ворухнеться. Наче питає мене: «Чому ти на мене дивишся? Ти чудово бачиш, що я нікуди не йду». Але досить трохи недогледіти і шмиг! Клавдія зникла. У такому разі я можу вічність її шукати! Її ніде нема. А завтра я знаходжу її коло каміна, і вона дивиться на мене своїми невинними очима, немов мені все наснилось.

 

 Середа.  Щойно помітила дещо дивне. Мені зовсім не хотілось їсти, і оскільки ніхто на мене не дивився, я підкинула Клавдії свій шматок м’яса. Коли собакам кидаєш шматок м’яса чи цукру, вони ловлять їжу на льоту і довірливо ковтають її. Коти не такі. Вони недовірливі. Чекають, поки їжа впаде. Потім обнюхують. Клавдія обнюхала. Але, замість того, щоб з’їсти, вона взяла шмат м’яса у зуби і віднесла у садок, ризикуючи викликати незадоволення моїх батьків, якби вони це побачили.

Потім вона заховалася в кущах, без сумніву, щоб про неї забули. Але я за нею стежила. Раптом вона стрибнула на стіну, спритно пробігла по ній, наче долі по стежці. Однак стіна міцна й висока, а кішка була на висоті трьох стрибків, усе ще із шматком м’яса в зубах. Вона подивилась униз, немов хотіла переконатись, що за нею ніхто не йде, і зникла по той бік муру.

У мене давно є міркування на цей рахунок. Підозрюю, що Клавдія засмутилася, що в неї відібрали трьох дитинчат, і тому заховала Камішу у безпечне місце. Вона сховала кошеня по той бік муру. І щоразу, коли її немає вдома, вона з ним там.

 

Неділя. Я мала рацію. За три місяці я знову побачила Камішу. Як він змінився! Цього ранку я встала раніше, ніж звичайно. З вікна побачила, як алеєю парку повільно йшла Клавдія. У зубах вона тримала мертву мишу. Та незвичним було її ніжне муркотіння, схоже на турботливе квоктання квочки, коли навколо неї бігають курчата. І курча не забарилося з’явитись. Однак то було велике курча на чотирьох лапах, вкрите рудою шерстю. Я вмить його впізнала по білій, як сметана, плямі на оці. Який він став дужий! Він почав стрибати навколо Клавдії, намагаючись дістатись до миші. Клавдії довелось високо підняти голову, щоб Каміша не зміг її вихопити. Врешті Клавдія кинула мишу, а Каміша замість того, щоб проковтнути її на місці, швиденько вхопив здобич і зник у кущах. Боюсь, щоб це кошеня зовсім не здичавіло. Адже він ріс по той бік муру, нікого не знаючи, окрім мами.

 

Середа. Відтоді я щоранку встаю раніше за всіх. Це зовсім неважко, погода чудова! Відтак принаймні годину я роблю все, що мені заманеться. Коли тато з мамою сплять, мені здається, що я одна в цілому світі.

Через це мені трохи лячно, але разом з тим я відчуваю велику радість. Дивно. І коли я чую ворушіння в кімнаті батьків, мені стає сумно — свято скінчилось. А потім я знаходжу купу нових справ у садку. Татків садок такий охайний та вилизаний, що, здається, там нічого не може статися.

Однак, коли тато спить, дещо таки відбувається! Перед самим сходом сонця у садку починається неймовірна метушня. В цей час нічні тварини вкладаються поспати, а ті, що спали вночі, прокидаються. І настає мить, коли вони всі разом. Їхні шляхи перетинаються, вони штовхаються, тому що це одночасно і ніч, і день.

Сова, поки її не засліпило сонце, поквапливо повертається до гнізда, вона ледь не збиває дрозда, який  вилітає з бузкового куща. Їжак згорнувся в клубок у вересковій балці, а білка визирає з дупла старого дуба, щоб подивитися, яка погода.

 

Неділя. Не залишилось жодного сумніву: Каміша зовсім став диким. Коли я зранку побачила їх з Клавдією на галявині, я вийшла й попрямувала до них. Клавдія радо мене зустріла. Вона, муркочучи, потерлась об мої ноги. А Каміша хутенько сховався у кущах смородини. Все ж таки це дивно! Він добре бачить, що мама мене не боїться. Чому ж він тікає? Чому мама нічого не робить, аби його затримати? Вона мала б йому пояснити, що я друг. Ні. Можна подумати, що вона взагалі забула про Камішу, тільки-но я прийшла. У неї насправді два окремих життя: життя по той бік муру і життя з нами, у татовому садку та маминому будинку.

 

Середа. Я захотіла приручити Камішу. Посеред алеї я поставила миску з молоком і повернулась у будинок, аби з вікна побачити, що буде далі.

Звісно, Клавдія прийшла першою. Вона вмостилась перед мискою, присівши на передні лапки, і почала пити. За хвилину я побачила, як з-за двох гілочок куща визирнуло біле, немов сметана, око Каміші. Він дивився на маму-кішку немов питаючи себе, що вона таке робить. Потім, припавши до землі, рушив з місця і потихеньку поповз до Клавдії. Хутчіш, малий Каміша, інакше, поки ти дістанешся, миска буде порожня! Нарешті він біля неї. Але ні ж, ще ні! Ось він обходить миску, все ще не відриваючись від землі. Який полохливий! Справжній дикий кіт. Витягує шию до миски. Так витягує, що його шия стає схожою на шию жирафа, і все для того, аби бути якомога далі від миски. Тягнеться, нахиляється і раптом як чхне. Вмочив ніс у молоко. Він такого не сподівався. Це тому, що він ніколи не пив з миски, малий дикун. Розбризкав молоко. Потім відсунувся і гидливо облизався. Клавдія також замурзалась, але вона на це не зважала. Вона хлебтала собі швидко, розмірено, наче заведена.

 

Каміша закінчив умиватися. Насправді ці кілька крапель молока, які він лизнув, нагадали йому щось. Те, що було зовсім недавно. Він припав до землі і почав повзти. Цього разу підповз до мами-кішки. Він уперся головою в її живіт і почав смоктати.

Така картина: доросла кішка п’є молоко, а малий смокче. Це ж має бути те саме молоко, молоко з миски, яке потрапляє до кицьки на язик, виходить із сосків і потрапляє до рота кошеняти. Відмінність у тому, що воно при такій доставці зігрівається. Кошеня не любить холодного молока. Воно тулиться до мами-кішки, бо думає, що так воно нагріється.

Миска порожня. Клавдія так наїлася, що тепер саме час погрітись на сонечку. Кішка повертає голову. Бачить, що Каміша все ще смокче. «Отакої, що він там робить?» Лапа Клавдії злітає як на пружинах. Без злості! Кігті сховані. Але від удару по голові Каміша покотився як м’ячик. Щоб знав, що він уже великий. Хто ж це смокче маму в його віці?

 

Неділя. Я вирішила піти на розглядини по той бік муру, аби спробувати піддобритись до Каміші. І трохи з цікавості. Мені здається, що там є ще щось, інший садок, інший дім, можливо, садок і дім Каміші. Мені здається, що коли побуваю в його гніздечку, він зволить зі мною подружитися.

 

Середа. Сьогодні по обіді я вирішила оглянути сусідню садибу на тому боці муру. Не така вже й велика територія. Вистачить десяти хвилин, щоб без поспіху повернутися звідти. Все просто: цей садок такого ж розміру, як татків. Однак, що дивно: ні воріт, ні решітки, нічого! Мур без жодного отвору! Або ж отвори залатали. Потрапити за мур можна лише як Каміша — застрибнути. Але ж я не кіт. Що робити?

 

Неділя. Спочатку я думала скористатися садовою драбиною тата, але я не впевнена, чи вистачить мені сил донести її до муру. До того ж мене можуть побачити і швидко викрити. Не можу сказати чому, але мені здається, якщо татові й мамі не сподобаються мої наміри, вони зроблять усе, щоб мені завадити їх здійснити. Те, що я збираюсь написати, погано. Мені соромно, але що робити? Піти в садок до Каміші — це необхідна і пречудова мандрівка, але про це нікому ні слова, особливо батькам. Я така нещасна. І водночас така щаслива.

 

Середа. З іншого боку садка росте крива груша. Її гілка звисає прямо на мур. Якщо мені вдасться по ній залізти, то без сумніву я зможу ногою дістати до верхівки муру.

 

Неділя. Вийшло! Стару грушу я здолала! Як я боялася! Якоїсь миті мої ноги роз’їхались: одна нога — на гілці, інша — вже на верхівці муру. Я не наважувалась відпустити гілку, за яку ще чіплялась рукою. Я ледь не покликала на допомогу. Нарешті відірвалась. Ще трохи, і я впала б по той бік муру, однак утримала рівновагу і одразу піді мною відкрився садок Каміші.

Спочатку я побачила зелені хащі, справжній ліс, терен, повалені дерева, кущі ожини та високу папороть, а також безліч рослин, яких я взагалі не знаю. Повна протилежність таткового садка, такого доглянутого й охайного. Я гадала, що ніколи не наважусь спуститись у цей незайманий ліс, який, мабуть, кишить жабами та зміями.

Тож я пішла по муру. Це виявилось непросто, адже час від часу якесь дерево своїми пишними вітами схилялось на нього, тож я не знала куди ставити ногу.  До того ж хиталось і падало відбите каміння, а інше було слизьким через мох. Та незабаром я побачила щось незвичайне: наче спеціально для мене під муром стоять дерев’яні сходи, круті, з перилами, трохи схожі на велику драбину, по якій залазять на горище. Вони зелені, з трухлявого дерева, перила липкі від слимаків. Однак досить зручні, щоб спуститись, і я навіть не уявляю, що б я без них робила.

Гаразд. І ось я в садку Каміші. Тут високі трави, які мені сягають до носа. Я мушу пройти по колись прорубаній алеї, але вона майже зникає. Дивні великі квіти лоскочуть мені обличчя. Від них пахне перцем та борошном, такий ніжний аромат, але від нього важко дихати. Неможливо визначити приємний цей аромат, чи ні. Здається, і те й інше.

Мені трохи лячно, але цікавість перемагає. Все тут має давно занедбаний вигляд.  Сумно і гарно як захід сонця… Поворот — і знову зелений коридор. Я дійшла до чогось на кшталт круглої галявини з плиткою посередині. А на плитці сидить, угадайте хто? Каміша власною персоною преспокійно дивиться, як я підходжу до нього. Смішно, але в татковому садку він мені здавався меншим та слабшим. Але це він, жодного сумніву, лише у цього кота біле око, мов сметана. У будь-якому разі, він дуже спокійний, майже величний. Він не кидається навтіки, як божевільний, але й не підходить до мене, щоб я його погладила. Ні, він підводиться і поволі йде, хвіст морквинкою, на протилежний бік галявини. Перед тим як зникнути за деревами, він зупиняється й озирається, наче для того, щоб побачити, чи я йду слідом. Так, Каміша, я йду, йду! Він поволі заплющує очі від задоволення і так само повільно рушає. Я справді його більше не впізнаю. Що значить інший садок! Справжній принц у своєму королівстві.

Ми всюди побували, тримаючись стежинки, яка інколи повністю губилась у хащах. А потім я зрозуміла, що ми на місці. Каміша знову зупиняється, повертається до мене і повільно заплющує свої золоті очі.

 

Ми на узліссі, перед альтанкою з колонами, яка здіймається серед широкої круглої галявини. Навколо неї алея з побитими та порослими мохом мармуровими лавами. Під куполом альтанки на п’єдесталі стоїть фігура. Оголений хлопчик із крилами за спиною. Він нахилив кучеряву голівку. Сумна усмішка викрила ямочки на щічках, а вказівний палець притиснений до губ. Він випустив свій маленький лук, а сагайдак із стрілами звисає з п’єдесталу.

 

Каміша сидить під куполом. Він підводить до мене голову, теж мовчазний, як кам’яний хлопчик. Така ж загадкова усмішка. Можна подумати, що в них спільна таємниця, трохи сумна й солодка, і вони хочуть поділитися нею зі мною. Дивно. Усе тут сумне, ця зруйнована альтанка, ці побиті сидіння, цей густий газон з дикими квітами, і все ж я відчуваю велику радість. Хочеться плакати, а я — щаслива. Як я далеко від охайного татового саду і навощеного маминого будинку!  Чи зможу я колись туди повернутись?

Раптом я повертаюсь спиною до таємничого амура, до Каміші, до альтанки і біжу до муру. Біжу, як навіжена, віти дерев та квіти б’ють мене по обличчю. Добігаю до стіни, але це не те місце, де були трухляві сходи старого мельника. Ось вони нарешті! Якомога швидше підіймаюсь на мур. Стара груша. Стрибаю. Я в садку мого дитинства. Як тут світло й охайно!

Підіймаюсь до себе в кімнату. Довго плачу, ридаю без причини, просто так. Потім засинаю. Прокидаюся, дивлюсь у дзеркало. Мій одяг чистий. Все в порядку. А, ось крапля крові. Трохи крові на нозі. Дивно, ніде ані подряпини. Звідки ж? От і добре. Я підходжу до дзеркала і розглядаю зблизька своє обличчя.

У мене блакитні очі, червоні губи, круглі рожеві щічки, кучеряве біляве волосся.

Однак це вже не дівчинка десяти років. А хто ж? Я притискаю палець до своїх яскравих губ. Схиляю кучеряву голівку. Загадково усміхаюсь. Здається, я схожа на кам’яного хлопчика…

В очах застигли сльози.

 
Далі читайте паперову версію часопису.