Роберт КОУЕН

РІЗНОВИДИ РОМАНТИЧНОГО ДОСВІДУ: ВСТУП

ОПОВІДАННЯ

З англійської переклав Іван ЯНДОЛА

 

— Доброго ранку. Ти диви, сьогодні чималенько народу набралося.

——

Перекладено за виданням: Robert Cohen, The Varieties of Romantic Experience; The Varieties of Romantic Experience: Scribner, February 2002.

© Іван Яндола, 2005, переклад.

 

Це — факультативний курс, як вам відомо з проспекту, і як такий він змушений конкурувати з кількома іншими запропонованими нашим факультетом, багацько з яких, як ви уже без сумніву чули, скандально банальні і нецікаві, тож з вашого ласкавого дозволу я займу одну хвилину, щоб сказати: особисто я задоволений з того, що багатьох з вас так привабив курс «Психологія-308». Стільки нових облич. Мені кортить познайомитися з вами особ...

Так, місця є, ймовірно на останніх кількох рядах, якщо шановні звідти люб’язно піднімуть руки, щоб повідомити про вільне місце поруч них, так, он там, дякую... От і добренько. без сумніву, декого із вас зацікавила назва, зазначена у проспекті, назва, яка, як чимало із вас, звісно, знає, є перифразою тої ушанованої праці Вільяма Джеймса¹ «Різновиди релігійного досвіду», тема дійсно дуже близька до тієї, з якою ми маємо справу. Припускаю, саме тому ви тут. Оскільки, як ви розумієте, лектор із мене і не блискучий, і не харизматичний, а просто — пересічний. Звичайний собі викладач із пересічною зовнішністю, яка для більшості із вас повинна видаватися пересічним середнім віком, який читає лекції у пересічному навчальному закладі, який відвідують, ви вже даруйте, пересічні студенти. Чи там усім достатньо програмок? Гаразд. Ви відразу ж звернули увагу на те, що я притримуюся багатьох неофіційних, неписаних правил академічного поводження і манери одягатися. Я прихильник твідового піджака, джинсів і не обов’язково краватки. Мій синтаксис формальний. Мій годинник дешевий. Часом ви можете застукати мене за дивацьким заняттям — і таких моментів, запевняю вас, бракувати не буде — як от, я можу нервово і відсторонено крутити в руках оцього годинника, або з виглядом, що нагадує глибоку задуму, втупитися з вікна на стоянку автомобілів із її бездоганним мереживом білих ліній. Ви можете цілком задатися питанням, що лежить в основі отих глибоких моїх думок. Чи я достеменно аналізую один із напрямків якоїсь загадкової теорії? Розмірковую про дуальність свідомості? Чи я просто блукаю в мареві якихось приватних сексуальних фантазій, — статистичні дані запевняють, що чимало хто з нас більшість часу марнує саме на це? Отож, коли ми почнемо нашу роботу, випливе багато усякої дивини. Багато про що буде нагода подискутувати. Не приховую, можливо, вам здасться, що в деякій мірі я відвертіший, аніж пересічний професор кафедри — більш «просунутий», як ви, студенти коледжу, полюбляєте говорити – але це, я визнаю, диктується характером моїх досліджень і безпосередньо — характером галузі. У нашій роботі потрібно розвивати деяку свавільність у відношенні до істини, чи то істина поведінки або індивідуальності, чи то вона «приватна» або «суспільна». Суть полягає в тому, що ніякої приватної істини у нашому світі немає. Якщо ви навіть більше нічого не засвоїте у цьому семестрі, я упевнений, принаймні це ви збагнете. Я прошу, між іншим, щоб усі домашні завдання були акуратно видрукувані. У цьому семестрі у мене немає жодного асистента з методичної роботи. Минулої весни у мене була асистентка, дуже здібна. Можливо, хто з вас зустрічав її. Звали її Емілія. Емілія Крейн. Я говорю, була, хоча звісно вона, Емілія, Емілія Крейн, досі жива. Проте, я думаю про неї в минулому, а не в теперішньому часі, хоча, звісно, вона в ньому повинна бути. Це — один із найзвичайнісіньких і передбачуваних викрутів свідомості, пропонувати нам протилежне реальному, щоб уникати правди, коли правда гіпотетично може заподіяти нам біль. Такі питання ми обговорюватимемо за кілька тижнів. Ми обговорюватимемо уроки, уроки часто жорсткі і болючі, уроки пораненої душі у її пошуку цілісності. Ми проникнемо в суть наших найгірших принижень, не тому, що у такому пізнанні є безумовна цінність — можливо, це ще треби обмізкувати — а тому, що з практичної точки зору нас міцніше загартовують наші невдачі, ніж наші успіхи, життєво важливо отримати уявлення про те, що нас загартовує, щоб ми могли вільніше цим оперувати.

——

¹ Вільям Джеймс (1842—1910) — американський філософ і психолог, один з провідних теоретиків прагматизму (у філософії) та функціоналізму (у психології).

 

Багатьом із вас нав’язали віру у зовсім протилежне. ЗМІ аж розпиналися, вимальовуючи з нас, професіоналів, вульгарну карикатуру на підтвердження того: що ще у ранньому віці на усіх нас наклали відбиток сили такої детерміністичної величини, що опісля ми назавжди приречені повторювати одні й ті ж самі нечисленні зразки, виконувати безкінечні варіації на один і той же убогий сценарій. Звісно, це — приваблива ідея. Подібно усім таким містичним поняттям, це звільняє нас від тягаря вибору і відповідальності і замість цього складає провину до ніг наших батьків і самої культури. Ми можемо зректися боротьби задля добробуту і втішати себе думкою, що фактично ми ніколи не мали навіть найменшої нагоди прилучитися до лав борців.

Але це — нісенітниця. Можливості для трансформації настільки ж незліченні, як і зірки, як і полотна в музеї, як і безпосередньо ви самі. Розгляньтеся довкола себе. Надворі — вересень, і я вочевидь знаю, що ви здатні відчувати все так само, як і я, — шалений приплив крові, який приносять перші канадські вітри. Якщо вдихнути достатньо глибоко, можна майже відчути, як окриляєшся, стаєш могутнішим, досконалішим. Я дуже люблю вересень. Я з нетерпінням чекаю його все літо, я смакую його, доки він триває, я оплакую його, коли він минає. Я переживаю це як особисте кохання, але, звісно, це — явна самозакоханість — самотнє его, що шукає порятунку у неосяжності.

Ті з-поміж вас, хто мав статеві зносини, приблизно знають, що я маю на увазі. Людина відчуває, як змінюються температура, обриси; людина відчуває власну своєрідність; і нарешті людина відчуває входження, якщо вам до вподоби, у більший, більш щедрий простір. Людина відчуває також дуже багато всякої всячини, звичайно, якщо їй поталанить. Мені поталанило, дуже поталанило, коли торік ввели посаду асистента і мені призначили Емілію, Емілію Крейн. Дозвольте мені нагадати вам, леді і джентльмени, що ніколи не треба вважати асистента чимось таким, що само собою зрозуміло. Асистенти завзято трудяться в ім’я якихось віддалених ідеалів і винагороджуються довгими безсонними ночами, головними болями і мінімальною платнею. Трактувати їх завжди потрібно добре — навіть тоді, або, можливо, саме тоді, коли вони не в змозі навзаєм обходитися добре з вами. Треба прислухатися; треба турбуватися. Звісно, я намагався не обходити увагою Емілію, її різноманітних потреб і таке інше. А її примхи! Зрештою, саме вони роблять нас цікавими. Наші невеличкі вибрики. Емілії, наприклад, була притаманна дуже незвичайна звичка постогнувати у моменти стресу. Оті несамовиті коротенькі стогони були дуже дивними, мимовільними і виривалися вони з її грудей у найбільш неочікувані миттєвості. Вона бувало застогне у авті, на запрудженій стоянці або в бакалії чи в обіймах. У ліжку вона бувало постогнувала, коли підпушувала подушки, постогнувала, здіймаючи нічну сорочку, постогнувала, заповзаючи під простирадло, вона бувало невпинно постогнувала під час пестощів і аж до самого проникнення і потім западала в магічну мовчанку, начебто присутність цього нового елемента, мого пеніса, вимагала від неї більшої розсудливості ніж його відсутність. Спочатку це збивало мене з плигу. Моя дружина Лайза, про яку ми поговоримо під кінець семестру — ви знайдете копії її листів і щоденників в запасниках книгозбірні — мала звичай робити чимало галасу протягом акта, тож коли Емілія замовкала, до мене закрадалася підозра, притаманна чоловікам чуттєвої натури, що я не в змозі дати їй задоволення. Очевидно, що річ була не в тому, хоча ніхто не може бути впевненим. Моє власне его, випестуване безтямно люблячою матір’ю, дивіться отриману вами роздруківку «Індивідуалізація і її незадоволеність: соціологічне дослідження» — в таких випадках спрацьовує занадто охоче. Але тепер, повертаючись думкою до Емілії, Емілії Крейн, я ловлю себе на тому, що постійно задаюся питанням, якими були, якими є механізми, що керують її реакціями. Цікаво, приблизно скільки маленьких незнаних царин мого сприйняття, затьмареного захисними реакціями, не зуміли її осягнути?

Звісно, вона мене також не сприйняла адекватно. Емілія була, є у великій мірі людиною настрою і примхливою молодою жінкою, спроможною прикинутися агресивною у розмаїтості дитячих, цілком не відповідних витівок. Взяти хоча б вечірку з нагоди дня народження декана у квітні цього року. Як і годиться, ми прибули окремо, кожен зі своїм відповідним партнером — я з Лайзою, яка ненавиділа вечірки, а Емілія з Еваном Серлом, аспірантом першого року з Далекого Півдня. Еван був високий, виший від мене, і стрункий, стрункіший від мене, у всіх відношеннях — люб’язна й інтелектуальна молода людина, і можливо, було б невеликодушно з мого боку зловтішатися тим, що якби у світі була хоч дещиця якоїсь там справедливості, він мав би давно стати жертвою безглуздого, звірячого нещасного випадку. Та повернемося до вечірки. То була нуда, яка завжди панує на таких заходах, з безліччю панібратських поплескувань по плечу, на які часто надихає людей, що особливо не люблять одне одного, алкоголь. А з часом ви безсумнівно помітите, що наш викладацький колектив не здружений. Це розмежований кліками і фракціями, обплутаний плітками; кляузами і послаблений грубою некомпетентністю підрозділ, і якщо й є що-небудь, що об’єднує нас узагалі, опріч нашої нелюбові до читання лекцій студентам, так це — наша відраза до декана і його безкінечних вечірок.

Як виявилося, ця нічим не порушила типової плоскої траєкторії. Між нами і столом з випивкою став Артур Паплоу, останній біхевіорист, що вилив на нас найновішу, з його безкінечного ряду, повну ідеологічної нудоти пихату промову. Тоді випхалася Фріда Натанзон — можливо, торік деякі з вас мали справу з Фрідою на курсі «Псих-202» — Фріда, яка колись, у далекій, тепер уже неуявній молодості заробила собі репутацію тим, що на вечірці, мало чим відмінній від цієї, плеснула вміст своєї чарки Анні Фройд, — та біс з тим, Фріда вдалася до досить трагічної літанії, деталізуючи різні перипетії зі здоров’ям її бідолашного кота Живчика. Після неї виповз Ерл Стівенс, наш вундеркінд, і взявся затягувати нас у одну зі своїх дуже серйозних ігор «Ошуканчик», гра урвалася, коли наш видатний професор на пенсії Людвіг Штрамм впав у своє узвичаєне оціпеніння посередині кімнати і довелося обходити його навшпиньках, оскільки ніхто не мав хоробрості пробудити його. Весь цей час, як ви розумієте, я краєм ока спостерігав за Емілією Крейн. Покажіть, будь ласка, перший слайд.

Я не говорив про її зовнішність, зауважте, що вона не була вродлива у класичному розумінні, словом, обділена будь-якою вродою. Вона мала такий гормональний стан, що була занадто тендітна, дійсно, — зауважте, плечі, мов ті шпички — і її шкіра була якимось чином тепліша, ніж у більшості людей, так що вона одягалася у вільні, розхлябисті бавовняні сукні без рукавів — сукні, що показували, якщо придивитися ближче, трохи більше Емілії, аніж вона на те сподівалася. Вона була довгобразою і з мацюпісіньким ротиком і ця малість . рота дещо обмежувала діапазон її виразу, тож щоб розгледіти який-небудь вираз на її обличчі треба було знатися на ній достатньо добре, так добре, як, мені здавалося, знався я. Я бачив, як вона кидано кивала в такт сентенціям, якими Еван Серл розсипався перед секретарем декана. Мені було зрозуміло, що їй усе набридло, вона нервувалася сподівалася чимшвидше піти. Але з ким?

Я прибув на вечірку з Лайзою, яка зрештою була моєю дружиною. Ми прожили у шлюбі близько шістнадцяти років. Для вас це звучить, як вічність. І все ж, коли ви уже не дуже обтяжені юністю, то сприймаєте час зовсім по-іншому. Ви помічаєте, як втрачають вагомість характерні риси, матерія прожитого часу і цілком вірогідно це може принести полегшення. Можна аргументувати, що такі метаморфози, про які я говорю, насправді є інтенсифікацією або злетом духу, ближче до східного поняття часу як вічної сучасності, безмежного обрію. Можливо, час і не є тягарем, як ми про нього думаємо. Можливо, насправді це дуже легка, мінлива річ.

Говорячи про тягар, давайте зараз повернемося до істотного факту — мого шлюбу з Лайзою, це основна прив’язаність мого життя. Я не мав ніякого наміру покинути Лайзу заради Емілії. Я знав, що й Емілія це усвідомлювала. Більше того, вона стверджувала, що цілком задоволена таким станом справ. Вона знала свою галузку, як вона полюбляла говорити. Я був удвічі старший від неї за віком і одружений, не говорячи уже про те, що був її науковим керівником і не потрібно бути надто хитромудрим, щоб не накласти на те, що ми робили разом, не що інше, як передбачене втілення академічного кліше. Звісно, це аж ніяким чином не зменшувало нашого збудження. Навпаки. Дійсно, можна заперечити, що у нашому насиченому ЗМІ віці, еротизм — неповний без відповідного віддзеркалення якогось популярного культурного кліше. Тож чи можна назвати кліше сцену двох сплетених в оральному сексі тіл на килимі офісу, за п’ять хвилин до післяобіднього семінару на тему «Загострене когнитивне сприйняття», що починається о п’ятнадцятій тридцять? Звісно, що так. І чи дійсно це кліше, опинитися під час перерви між засіданнями комітету по допусту здобувачів під гарячою, неголеною пахвою двадцятичотирьохрічної студентки з групи Фіта Бетти Каппа, несамовито лижучи там язиком? Звісно, що так. Леді і джентльмени, дозвольте мені сказати, що я зичу таких кліше вам усім. А ще дозвольте мені сказати, якщо вони вже попадалися на вашому шляху, у вас буде цілком достатньо можливостей використати їх або на семінарі, або в одній із трьох письмових робіт, які я маю намір вимагати від вас у цьому семестрі.

То повернемося до подій тої вечірки. З бігом часу, туди ближче до півночі, я побачив, що Емілія відірвалася від Евана Серла і геть одненька почалапала до кухні. Так сталося, що якийсь час ми не були разом. Емілія була зайнята, готуючись до іспиту, і стверджувала, буцімто підхопила якусь інфекцію, що унеможливила нам статеві відносини. Нелегко було уявити собі, аж настільки небезпечний мікроб, але це не має значення. Я не наполягав на тому, навіть коли дні склалися в тиждень, а тиждень за тижнем склалися в місяць. Я телефонував разів декілька, що і говорити, просто довідатися про її здоров’я. Правду кажучи, голос її звучав таки хворобливо. Не раз мені видавалося, що я розбудив її або, можливо, відірвав її від якоїсь важкої роботи. Після таких-от дзвінків я сидів у своєму кабінеті, наливав собі на палець віскі — іноді й на цілих п’ять пальців — і скнів у темряві, зовсім нещасний, з думками про Емілію, Емілію Крейн. Сновидні бачення страхіть, писав великий Вільям Джеймс, є не що інше як віддзеркалення матеріалу щоденної дійсності життя. От до цього і збіглося усе моє буденне життя: я самотньо сидів у замкненій кімнаті, захаращеній книгами, з затемненим розумом, захаращеним Емілією. Емілія — з Еваном Серлом. Емілія — з Ерлом Стівенсом. Емілія — з проректором по розселенню студентів поза університетським містечком. Емілія — з хлопчиками на побігеньках, зі слюсарем, з кінозіркою. Емілія — з будь-ким і будь-хто — з Емілією і ніде немає місця для мене.

Та, можливо, я відхилився від нашої теми.

Оскільки я пригадую, ми все ще були на вечірці. Емілія пішла в кухню, і я подався за нею. Тьмяно освітлена кухня сяяла чистотою, прибрана бездоганно і — ні живої душі. певне, з тієї причини, що там не було харчів. Декан, відомий своїм ощадливим бюджетом, вдався до послуг досить пуританського закладу обслуговування, фірмений поїдок якого, якщо у вас повернувся б язик так назвати оте, складався з бутербродів з обчищеним огірком і авокадо. Насититися тим, очевидно, Емілія не змогла. Холодильник був відкритий, і вона нахилилася, порпаючись у його убогому вмісті. Як я наблизився, вона не чула. Напівкроці я завмер, милуючись її видом за тим заняттям: її блідими голими плечима, її скуйовдженою зачіскою, милуючись, як нею заволоділа пристрасть апетиту. У цю мить, шановна аудиторіє, силою блискавиці мене осяйнула глибока і винятково неподільна думка: я покохав Емілію Крейн, покохав її таким коханням, яке заодно і включає і відмітає хіть, покохав її так, що усі дурні, буйні і дискредитуючі пристрасті знайшли вияв у гармонійній пропорції. І мені, охопленому такими почуттями, здалося, що на мене покладено обов’язок довести до свідомості Емілії, що ми разом змогли б надати цьому значному прориву у вищу, стрімкішу площину почуття близькості законної сили. Отож я ступив крок уперед. Можливо, точніше сказати, що я похитнувся вперед. Очевидно, я випив трохи більше, аніж належало. Очевидно, я випив набагато більше, аніж належало. Я упевнений, що дуже багато із присутніх знають це відчуття, коли тобі стає хороше і ти — в кондиції, і у твоїй голові розпочинає свій срібний вечірній концерт дуже приємний невеличкий духовий оркестр, і диригент починає вимахувати паличкою, і починають бухати литаври, і відчуваєш, як крещендо життя підіймає тебе до небес. Цього навіть немає з чим порівняти. Це не схоже на кайф від затяжки дуже гарної марихуани чи, скажімо, від опіумного гашишу. У цьому немає розмазаних, дурманячих швидких пахощів галюциногенів. Ні, якщо вже з чим-небудь порівнювати, то, на мою думку, це ближче до хорошого кокаїну.

А чи ви, молоді люди, усе ще шноркаєте кокаїн? Чудова річ, чи не так? Ми з Емілією бувало любили нюхнути дрібочок з уламка місячного камінця, якого вона купила у Музеї природознавства у Нью-Йорку. Любенька дівчинка була до безглуздя марновірна щодо всього сущого. Як от: ми повинні були бути у ванній, Малер повинен був бути на стерео, гроші, якими ми розраховувалися, повинні були бути лише новесенькими двадцятками і так далі і таке інше. Як бачите, вона проявляла яскраво визначену схильність до прогнозованого поводження, ота Емілія. На жаль, мої власні схильності, тяжіють скорше в протилежному напрямку.

Як я вже сказав, я похитнувся вперед. Нічого не підозрюючи, Емілія ще нижче нагнулася перед білим, нікчемним, майже пустельним пейзажем холодильника декана. Розумієте, все, що я мав намір зробити, так це припасти вустами до пухнастої галявинки, що розстилалася подібно незатоптаній леваді поміж вирізьбленої топографії її пліч. Оце і все. Одначе, напевне, сталася якась неполадка у внутрішній системі комунікацій, якесь синаптичне коротке замикання між мозковими рецепторами, що сплуталися, бо те, що приключилося в наступну мить, було ой як відмінне від шляхетного наміру. А сталося те, що я спіткнувся об відклеєну, задрану плитку лінолеуму і хляпнувся прямо на Емілію, і гостряк мого підборіддя з усього розмаху хряснувся об маківку її голови, та так, що вона влетіла у відчинений холодильник. А ще потрібно зазначити, що в якийсь момент цього дійства бляха ременя моїх штанів уже більше не була защеплена на моїй талії, і вони зісковзнули набагато ближче моїх щиколоток, відкриваючи досить-таки жахаючу ерекцію, яка, на мій погляд нічим не була виправдана. Звідки вони беруться, оті ерекції? Чи хто-небудь знає? Чому вони, наприклад, виникають під час поїздок автобусом, а потягом — ні? Це — предмет, гідний дослідження. Фактично, в якості вашої першої наукової роботи, деякі з вас можуть цілком за це взятися.

Емілія, зі свого боку, стала спочатку верещати. І хіба можна її у тому звинувачувати: звісно, я навалився на неї зненацька; я незграбно зґвалтував її; я вторгся у її простір, як вона полюбляла приказувати. Я зробив усе шиворіт-навиворіт, геть усе. Вона стояла з побагровілим лицем, обмацуючи пальцями сліди від зубів на своїй спідниці, її рот...

Прошу?

Ах, так, виявилося, що я розідрав зубами їй спідницю. Я що, пропустив це? Дивна спонтанна реакція, але що поробиш. У мене ще й досі десь валяється один клаптик. Легкий, літній бавовняний матеріал, оскільки я пам’ятаю. Іноді я дістаю його і знову беру до рота, і його дія, якщо я можу настільки високопарно заявити, мало чим відрізняється від чину Прустової ляльки, і викликає в уяві образ Емілії з великими всеохоплюючими потоками чуттєвих подробиць. Спогад про минулу гульбу, якщо вам до вподоби. Так, чудовий сувенір, отой клаптик спідниці, не говорячи вже про його корисність і довговічність як засобу мастурбації. Але я забігаю попереду коняк.

Емілія верещала. Звичайно, вереск був недоречний, але небезпідставний. Що найбільше збивало з пантелику, так це те, що навіть після того, як вона обернулася, її верхня губа стала підпухати і кровоточити; навіть після того, як вона побачила, що це був усього-на-всього я, що це був явно лише нещасливий випадок, тільки нещасливий випадок, що завдав і мені гострого болю; навіть після того, як я почав бурмотіти, висловлюючи довгі і, ретроспективно, можливо, не цілком членороздільні вибачення; навіть після, друзі, навіть після — Емілія продовжувала верещати. Фактично вона закричала навіть ще гучніше. То був лемент без слів, без модуляції, настільки ж байдужий і приголомшливий, як сирена. Він, здавалося, народжувався всередині Емілії, у якійсь гарячій, жахливій, несамовитій безодні, якої я поки що не дослідив... безодні, яка, зізнаюся, заінтригувала мене. На мить у мене промайнула цілком неймовірна думка, що це мало бути якось пов’язано із її заціпенінням протягом статевих зносин, місце обернених задоволень і спроектованого болю, місце, де знайшли захисток усі емоційні дисфункції Емілії. Леді і джентльмени, чи можете ви звинуватити мене у моєму інтересі до цієї молодої жінки? Вона була чарівна, невротична, кручена, цілком екстраординарна. Ні, я не думаю, що мене можна звинуватити, либонь не в цьому випадку, не з Емілією Крейн. Мої наміри були безневинними, терапевтичними. Прямо зразу, на самому початку, я хочу наголосити на моїй істотній непровинності, бо по можливості протягом усього семестру я буду робити на це посилання.

Буде — чи я згадував? — іспит і в середині семестру, і заключний.

Звісно ж, усі вони збіглися відразу, весь персонал, включаючи чоловіків і дружин, секретарок і адміністраторів, відразу гамузом ввалилися на кухню, щоб побачити, що там скоїлося. Їхня фантазія малювала лише душогубство або пожежу. Звідки їм знати, що то був всього-на-всього короткий, недобросовісно виконаний поцілунок?

З часом вона почала вгамовуватися. Емілія Крейн, вона почала вгамовуватися. Вена на її скроні зм’якшилася і вляглася, її руки розчепилися, колір її обличчя набув нормального відтінку. Заради глядачів вона зробила спробу зневажливо знизати плечима, але її плечі, там, де я намагався поцілувати, залишалися напруженими, і вийшло те у неї зовсім неприродно, таким чином здавалося, що вона завмерла посередині «па» якогось дивного незграбного танку. Вона роззявила свого ротика, щоб щось сказати, але не спромоглася вимовити жодного звуку.

Воркуючи, Фріда погладила Емілію по голові. Кімнату заповнила тиша. Емілія окинула мене м’яким питальним поглядом, яким вона бувало обдаровувала мене лише рік тому, протягом нашого семінару «Особливі теми», її брова заломилася, її голова круто схилилася набік, її вологі очі широко розкриті, і коли цього разу вона розтулила вуста, я відчув, як звівся на ноги цілий хор натхненних янголів.

— Ви паскудник, — сказала вона. Сказано це було гучним і надтріснутим голосом. Таким голосом, друзі, яким ніхто не звертається до свого коханця — і все ж таки? видається, що наприкінці завжди всі так роблять.

Мої багаторічні колеги повтікали відразу, вдячні за можливість злиняти, бо, без сумніву, були заклопотані своїми власними драмами. Але молодший контингент жадібно вбирав усе ненаситними очима, їхні обличчя світилися тим огидним задоволенням, із яким маленькі діти спостерігають розчленування комах. Їм і кілька тижнів їсти не давай, либонь, дай язики почесати. До мене вже долинав перший зловтішний шепіт, перші змовницькі ремства. Емілія, якщо вона і чула їх, не звертала ніякої уваги; вона гордо стояла, висока жриця, що приносить ритуальну жертву, перерізаючи горло нашого кохання на вівтарі вечірки.

— Ви паскудник, — знову сказала вона, можливо, задля гера Штрамма, який проґавив це за першим разом. І потім вона крутнулася, підчепила під руку Евана Серла і зробила, як на моє судження, досить-таки театральний вихід.

Вибачте, але, наскільки я розумію, залишилося декілька хвилин.

Невдовзі Емілія, Емілія Крейн, залишила наш університет. Я не можу сказати вам, куди вона перейшла, тому що ніхто мені того не скаже. То був кінець семестру і мене залишили без асистента, крім того — залишили у немебльованій квартирі, яку наступного тижня після вечірки у декана, під натиском Лайзи, я взяв у найми, а ще на підлозі сто сімнадцять неперевірених курсових робіт студентів, які я читав зовсім один. Без сумніву, через декілька тижнів я буду атестувати ваші роботи, і будуть вони лежати на тій же самій підлозі. Іноді це — єдине, заради чого я можу підвестись з тієї підлоги. Іноді це — єдине, що я можу зробити.

«Є люди, — писав великий Вільям Джеймс, — чиє існування — не що інше, як вервечка зиґзаґів, які залежать від того, що зараз одна тенденція бере гору, а згодом — інша. Їх шарпають війни духу зі своєю плоттю, вони бажають несумісного, а норовливі імпульси марнують їхні найрозсудливіші плани і їхнє життя — одна довга драма каяття і зусилля виправити свої проступки і помилки».

«Хто ці люди?» — запитаєте ви. Одного із них ви бачите перед собою. якщо ви на мить поглянете ліворуч від себе і потім праворуч, побачите ще двох. І з часом, коли станете старшими і притому не настільки вже й старшими, ви почнете зауважувати його або її в місцях, в які ви ще не вдивлялися: у відбитку шибки, скажімо, або в погляді ваших близьких, або у порожньому холодильнику. У кінцевому рахунку, ви побачите, що перемогу здобуває приватне. Вісь дійсності, говорить нам Джеймс, пробігає винятково через приватні, егоцентричні прояви, які нанизані на неї подібно намистинкам. Усі ми — у цьому разом, леді і джентльмени, у тому, що було б страхітливим, якби не було настільки комічним, але таким, що так чи інакше вміє бути дуже страшним. Усі ми — студенти бажання. Ми потрапляємо до аудиторії нетерплячі, мов цуценята, чисті і незграбні і шукаємо любові. Саме це привело вас сюди цього ранку. Ви вдихнули пахощі можливості. Ви почали гризти свої вуздечки, і вони почали рватися, і незабаром, незабаром, коли ви їх позбудетеся, побіжите наввипередки у пошуку нових.

То й добренько. Час вичерпався. Наступного тижня, згідно з розкладом, ми скеруємо свою увагу на Дженіс, Дженіс Родольфо, що кинула мене заради капітана команди гольфістів в одинадцятому класі. Серед інших проблем, ми дослідимо теоретичну співучасть покірного поводження — мого — і проаналізуємо явище, відоме як «холодна позиція» з погляду латентної агресії. Доти, я прошу лише не забувати позааудиторне читання, і, звичайно, пишіть конспекти, які маю намір час від часу проглядати. Прошу вас писати розбірливо.

Чи є якісь питання?

Немає?

Мені здалося, що хтось підняв руку ... там, в останньому ряду, юна леді у червоній блузі, з вел...

Мені здалося, що я бачив вашу підняту руку.

Можливо, я вже відповів на ваше запитання. Або, можливо, ви соромитеся. Таки тут щось гнітить, чи не так, оця зала, у якій ми є всі оці вузькі ослони зі столиками, виставленими рівними рядами. Якби це влаштовував я, якби це робилося по-моєму, лекцій на цю тему не було б узагалі, проводився б лише шерег індивідуальних консультацій у якійсь маленькій затишній кімнатці. Наприклад, у такій кімнатці, як мій офіс, на третьому поверсі цього будинку, ліворуч від східців. Кімната 323. Якби все було по-моєму, молода леді, ви задали б ваші запитання там. Ви відклали б свою самописку і зняли б свої черевики. Для полегшення сприйняття науки була б музика, щось шляхетне і схильне до рефлексивності. Насамкінець ми могли б узагалі облишити слова і просто відсутньо дивитися на мерехтливу свічку, спостерігаючи, як вихиляється полум’я, як на стіні танцюють його тіні, і прислухатися до маленьких невловимих відтінків нашого власного дихання...

Так?

Авжеж, авжеж, ні в якому разі, не маю права затягувати. От — тільки...

Я думав, я думав, що то була...

Мені здалося, що я бачив її руку.

 

 

 

Роберт Коуен — автор трьох романів «Нарощуючий орган», «Отут і тепер», «Натхнений сон», а також багатьох оповідань. Його твори дістали письменницькі премії та відзнаки Уайтінга, Лілі Уолліс (часопис «Рідерз-Дайджест»), Рібалоу і Пушкарт; вони з’являлися в найрізноманітніших виданнях, включаючи «Харперз», «Джі К’ю», «Періс ревю», «Атлантік Анбаунд» і «Плаушерерз». Автор викладає в Мідлберзькому коледжі у штаті Вермонт, США.

Оповідання Коуена вирізняються іронічним гумором, із яким автор досліджує особливості американської чуттєвості. В оповіданні «Різновиди романтичного досвіду: Вступ» автор у формі монологу представляє читачеві та уявним студентам університетського викладача, який читає вступну лекцію до курсу психології. Лекція перетворюється на своєрідну сповідь і часто-густо провокує певні алюзії. Зокрема, змальовуючи власний переважно прикритий сексуально-романтичний досвід і намагаючись проаналізувати його взаємозв’язок із певними кліше у поведінці, а також торкаючись питання «сновидних страхіть», автор відсилає читача до відомого візиту Зигмунда Фройда до Америки. Лекції відомого європейського психоаналітика були знаковими для Сполучених Штатів, адже вони дали поштовх розвитку психоаналізу в США і з часом призвели до сексуальної революції. В оповіданні пунктиром проступають теорії лібідо Фройда, несвідомого Юнґа і прагматизму Джеймса. Автор навіть дає прізвище Фройда одній із героїнь. «Академізм» оповідання Коуена змушує читача щонайменш посміхатись, адже в контексті модного нині психоаналізу масовий читач знайомий із думкою, що кожному психоаналітику потрібен власний психолог.