Олесь Кульчинський

Іранці розуміють чому Ганнуся стала вбивцею: 

українська література заговорила на фарсі

Розмова з перекладачкою Катериною Криконюк

 

Іранська, і водночас українська, перекладачка Катерина Криконюк — одна з тих постатей, які активно популяризують нашу культуру за кордоном. Причому не деінде, а в далекому мусульманському Ірані. Закінчивши 2002 року кафедру іраністики у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка, перекладачка з унікальним мовним чуттям останнє десятиліття мешкає в Тегерані. Кілька років тому з-під пера Катерини Криконюк у поважному тегеранському видавництві «Нашр-е-ней» побачив світ переклад повісті Оксани Забужко «Казка про калинову сопілку». А на черзі — публікація «Ока прірви» Валерія Шевчука та розділ «Етномовної історії прадавньої України» професора Костянтина Тищенка про ірано-українські мовні зв’язки. Отже, про труднощі перекладу в ісламському світі, сам Іран та українсько-перські перетини — наша розмова.

Пані Катерино, переклад «Калинової сопілки» перською був вашою ініціативою? Чи мали ви якісь попередні домовленості з видавництвом, коли бралися перекладати? Як з’явилася сам ідея? І чому саме «Калинова сопілка»?

Так, я переклала «Казку про калинову сопілку», спонукана власною ініціативою. Для першого разу вирішила обрати сучасний твір — невеликий за обсягом, але котрий одночасно сповна відображав би українські традиції, бо що може представити ту чи іншу культуру краще, ніж самобутній фольклорний колорит? Зважаючи на сімейні обставини, працювала над перекладом аж два з половиною роки (протягом цього часу в мене народилося двійко дітей), і ця повість на певний період стала частинкою мого буття. Коли перекладаєш твір, ти немовби створюєш його заново, складаєш цілісну картину, уже зібрану в іншому мовному просторі, із хаотично розкиданих словесно-змістових частин пазлу. Перший переклад — як перше кохання: завжди неповторний та незабутній.

Цікаву думку з цього приводу висловила Оксана Забужко. У своїй передмові, написаній спеціально для перського видання, вона зауважила, що стимулом до написання «Казки ....» було дитяче здивування з відсутності мотивації вбивства у сюжеті народної казки про калинову сопілку: дві сестри пішли по ягоди, і одна безпричинно вбила іншу. Ганнуся, сестра-вбивця, голос якої був придушений у народному варіанті казки, крізь століття заговорила на виправдання свого вчинку: коли трапляється трагедія в людських стосунках, то це не тільки з вини однієї сторони... На переконання авторки, у кожної книги є своя доля, і книга сама обирає собі читачів та перекладачів. Продовжуючи цю інтерпретацію письменниці, скажу: мабуть, повість «Казка про калинову сопілку» обрала мене, аби розповісти тут, в Ірані, про Ганнусину самотність та несправедливість до неї інших людей.

Наявність у перській фольклорній скарбниці казки зі схожим сюжетом, де згублений рукою мачухи юнак, перетворившись на соловейка, сповіщає про вбивство, дала ще один імпульс до перекладу цього твору. У мене не було попередньої домовленості з видавництвом. Тільки після того, як закінчила переклад, звернулася до одного із знаних видавництв Ірану — «Нашр-е-ней», яке й надрукувало повість.

Який наклад видання? Як відреагували на нього іранці? 

Наклад — мізерний, 1100 примірників. Загалом для Ірану — це річ звична, бо з огляду на культурні особливості нації, і читацька аудиторія тут невелика: іранці переважно черпають інформацію не через читання (тобто із першоджерела), а, так би мовити, у «слуховий» спосіб — а саме, слухаючи інтерпретацію оригінальних текстів провідним культурним або релігійним діячем (про це можна прочитати в культурологічному дослідженні Ґірта Хофстеде «Cultural Consequences» (Sage publications, 2001, див. ст. 180), котрий зарахував Іран до країн з високим показником Uncertainty Avoidance — себто, «Уникнення непевності» — що є одним із п’яти оцінювальних параметрів будь-якої культури).

Важко робити певні висновки стосовно того, як іранці сприйняли «Казку про калинову сопілку», оскільки в мене не було можливості безпосередньо спілкуватися із читацькою аудиторією. Мабуть, на ваше запитання, пане Олесю, доречно відповісти словами моєї подруги з видавництва: «Беручи до уваги те, що книга не була розрекламована належним чином, вона розійшлася добре». Окрім того, двічі натрапила на коротенькі замітки-відгуки на цю повість в іранських газетах, назагал позитивні.

З якими труднощами стикалися під час перекладу? Взагалі, як ви гадаєте: наскільки можна братися за переклад у зворотному напрямку, себто на мову, яку вивчаєш, чи стаєш її носієм у дорослому віці?

Очевидно, найважче було передати настроєву ритмічність та мелодику твору — що, як на мене, так вирізняє творчість Оксани Забужко від її сучасників. Глибокий психологізм та символізм повісті підкреслений її особливою композиційною та граматичною побудовою, де, приміром, пряма мова гармонійно вплітається у канву довгого розповідного речення, де абзац починається не з нової думки, а з нового підрозділу, що описує ще один факт чи подію з життя головних героїв твору, де кожне, ще раз підкреслюю, кожне слово несе в собі не тільки важливу смислову конотацію, а й мелодійно-звукове навантаження. Коли порівняти письменницький стиль Оксани Забужко із музичною творчістю якогось композитора (якщо таке порівняння взагалі припустиме!), то найперша асоціація, що в мене виникає, — це музична творчість Ігоря Стравінського, який прославився неординарним використанням ритмів, завдяки чому його музика набула більшої динамічності, плавності та спонтанності, — такі ж риси притаманні прозі та поезії Оксани Забужко.

Безумовно, вивчення мови в дорослому віці дається важче, ніж у дитинстві, коли значний мовний шар засвоюється майже на підсвідомому рівні. Важливо не тільки здобути майстерність правильно використовувати певні граматичні конструкції, мати великий словниковий запас та вміти маніпулювати словами, фразеологізмами, — це технічний бік перекладу, а ще й увійти в «душу» мови, себто відчути й оцінити її не стільки розумом, мовним досвідом чи здобутими знаннями, скільки серцем. Гармонійне поєднання професіоналізму тлумача із глибинним переживанням мови дає змогу перенести перекладацьку діяльність із категорії «ремесла» в категорію «мистецтва». І цей процес не є сталою величиною, він — субстанція, що постійно рухається і триває усе свідоме життя перекладача.

Своїми знаннями мови я завдячую іранському середовищу, насиченому яскравими барвами традицій, а також пані Аштарі, моїй викладачці перської мови в університеті, котра досі люб’язно допомагає мені з перекладами.

 Чи відомі вам ще якісь переклади з української мови на фарсі, які видавалися в Ірані?

На жаль, дуже мало. Приміром, з російської мови на перську здійснено чимало перекладів — майже всі відомі твори російської класики можна прочитати перською. Зовсім інша ситуація з перекладами української літератури — їх можна перелічити на пальцях. Я чула, що якийсь іранець переклав гуморески Остапа Вишні, але мені так і не вдалося розшукати цю книжку.

Тут не оминути теми іранської цензури. Чи можете описати, яким є цензурований текст у цій країні? Що викидається? Що залишається? Наскільки втрачається обсяг та зміст?

Щоб книга в Ірані потрапила на полиці книгарень, двічі треба отримати дозвіл: перший — на друк, другий — коли книга побачила світ — на розповсюдження. Ступінь агресивності іранської цензури визначається складністю соціально-політичної ситуації в країні. Зараз в Ірані видається набагато менше перекладної літератури, ніж, скажімо, за часів президента Хатамі. Це зумовлено ідеологічною політикою іранської влади, котра вважає західну літературу та філософію такою, що суперечить ісламським переконанням. Після минулорічних президентських виборів цензура в Ірані сягнула свого апогею — отримати дозвіл на друк книги сьогодні особливо непросто. Найбільше цензура в Ірані чутлива до критичного жала політичної та релігійної тематики; безсумнівно, еротичні сцени, слова, натяки теж можуть бути викинуті з твору в процесі цензурної перевірки.

У випадку із «Казкою про калинову сопілку», всупереч моїм побоюванням — бо там є кілька еротичних епізодів, — «прокрустове ложе» іранської цензури не торкнулося цієї повісті, і вона побачила світ у своїй повній красі.

Чи не маєте бажання перекласти щось із перської?

Спершу маю бажання перекласти перські казки, бо вони, незважаючи на фантастичність сюжету, точно відображають образ перської культури, навіть у вимірі сучасності: як люди думають, які у них життєві пріоритети й цінності, який у них побут.

На жаль, українці ознайомлені з Іраном, а в історичному контексті — з Персією, однобічно, і для більшості з них (не без участі світових мас-медіа) ця країна асоціюється із радикальним ісламом, тероризмом, деспотією, а у зв’язку з останніми подіями — ще й з проблемами ядерного збагачення урану та ймовірності створення Іраном атомної зброї, і мало кому відома іманентна природа перської культури — тобто, що вирізняє її серед культур сусідніх мусульманських держав.

Приміром, одиниці моїх співвітчизників (очевидно, тільки ті, хто безпосередньо мають справу зі Сходом) чули про те, що казки «Тисячі й однієї ночі» — в англійському варіанті «Arabian nights», — перського походження, і головну героїню цього видатного твору східної середньовічної літератури, дочку візира, звати давньоперським ім’ям Шахрзад, відому більше як Шехиризада, у буквальному перекладі — «народжена в місті». Чи відомо українцям, що перси були першими, хто тисячі років тому, ще за часів Ахаменідської династії, створили банки, що почали користуватися парфумами, ложками та ванною? До речі, популярна сьогодні «турецька лазня» була запозичена турками саме з Персії!

Після Ісламської революції світ побачив Іран у новому — не найвигіднішому світлі, але незаперечним залишається той факт, що перські традиції, які своїм корінням сягають сивої, знаменної зерванськими, мітраїстськими та зороастрійськими віруваннями давнини, збагачують перську культуру й донині і ставлять її на одному щаблі з іншими великими світовими цівілізаціями.

 Остання ваша робота — переклад «Ока прірви» Валерія Шевчука. Які аналогії в цьому романі можете провести з іранським суспільством?

Нещодавно я закінчила роботу над перекладом роману Валерія Шевчука «Око прірви». За словами самого автора, «Око прірви» — роман-антиутопія, що був написаний після розпаду Радянського Союзу, і, як свідчить сам письменник у передньому слові для перського читача, «це алюзія (чи алегорія) тоталітаризму, якого можна було б назвати Домом чорного світу, «розкошів» якого я мав змогу наковтатися, в тому Чорному світі довгочасно живши. Роман же писався в час насталої волі, відповідно, ним я ніби вимітав із себе сажу того Чорного світу, як це буває, коли чистять димарі». Головна ідея твору криється в переконанні, що будь-яка спроба служити тим чи іншим ідеологічним системам рано чи пізно зазнає краху, адже людську природу з незмірним Божим началом неможливо втиснути в рамці створених людським розумом світоглядних систем, а подібні спроби неодмінно змусять ідеологів вдаватися до негуманних засобів, а саме, деспотії, брехні, вбивств, обмеження прав та свобод інших людей.

Хоча описані в романі події відбуваються в середньовіччі, проблеми, що їх торкнувся Валерій Шевчук, залишаються актуальними й сьогодні, перегукуючись із сучасними суспільно-політичними подіями в багатьох країнах світу.

 І трохи про сам Іран. Чи важко призвичаїтися до тамтешньої культури й побуту психологічно, ментально? Що подобається за кордоном, а що ні?

Призвичаюватись до іншої культури завжди непросто і забирає чимало ментальних та духовних сил. Головну роль у процесі адаптації відіграє внутрішня симпатія, потяг до нового культурного середовища, в якому, волею долі, доводиться жити. З дитинства відчувала душевну близькість зі Сходом, тому й почала торувати шлях сходознавства, вступивши після закінчення школи до Київського університету ім. Тараса Шевченка. Завдяки захопленню перською культурою, а також знанням мови та іранського соціуму, я не відчувала особливого дискомфорту, коли переїхала жити до Ірану. Як і деінде, його буденний життєвий плин має багато як хороших моментів, так і не зовсім. Але, поклавши їх на терези, бачу, що позитивні чинники таки переважають, скоріш за все з огляду на моє бачення сучасного життя в Ірані через призму культурно-релігійної історії цієї країни. Звичайно ж, у даному контексті політика залишається поза увагою. Це окрема тема.

Усталені моделі теплих родинних стосунків, напрочуд багатого етикету щоденного спілкування, бажання допомогти, бути корисним і зробити свій внесок у загальне добро, лежать в основі ментально-культурної програми пересічного іранця, що, на противагу надмірному європейському індивідуалізмові, робить людину добрішою, гуманнішою, співчутливою до страждання інших. Бо духовні витоки Сходу беруть початок у долині Серця, а Заходу — в долині Розуму, тим-то й Схід вабить більше, принаймні мене.

А що є менш прийнятним у сучасному житті в Тегерані? Це, очевидячки, нестерпні затори на дорогах, величезна кількість авто та відсутність нормальних тротуарів на вулицях. Думається, ті, хто хоч раз побував у Тегерані, погодяться зі мною.

 

Як сприймаєте іслам, пізнавши його ближче?

 

Як і всі інші великі світові релігії, іслам проголошує своїми постулатами добро, справедливість, повагу та любов, закодувавши їх у системі символів арабської культури. Це шлях до пізнання людської істинної сутності, місця Людини у Всесвіті, слідуючи якому можна досягнути відчуття внутрішньої гармонії, цілісності буття, єдності з Всевишнім.

Існують дві основні течії в ісламі: сунітська та шиїтська. У ХVІ ст. правителі іранської Аббасидської династії надали шиїзму статус державної релігії, на думку деяких істориків, мотивовані політичними міркуваннями, і досі шиїзм відіграє роль своєрідного «захисного щита», що оберігає автентичність перської культури перед історичними незгодами. Шиїзм — це, умовно кажучи, давньоіранські та зороастрійські релігійно-філософські уявлення, одягнені в шати ісламу. Завдяки йому Ірану вдалося зберегти свою самобутню культуру і традиції, незважаючи на нищівні навали арабів-бедуїнів під гаслом боротьби з невірними, скрутні часи руїн, спричинених спустошливими військовими походами Чингісхана...

Коли вивчаєш шиїзм, мимоволі виникає далека асоціація з ортодоксальним християнством, де так само велику вагу має віра в чудо, так само релігійна міфологія рясніє оповідками про добродійні вчинки святих (у шиїзмі — імамів), так само можна помітити надмірну, я б навіть сказала фанатичну, прив’язаність до зовнішніх обрядів та канонів. Перекладаючи роман «Око прірви» Валерія Шевчука, в якому яскраво змальовано ортодоксальну культуру середньовіччя, я ще більше утвердилася в цій своїй думці.

Чи є щось спільне між сучасними іранцями та українцями? Можливо, в сучасному житті обох народів відчуваються і впливи якихось давніх історичних зв’язків?

На перший погляд, сучасні українська та іранська культури сильно відрізняються одна від одної, й годі шукати точки перетину між ними. Українська культура, сплюндрована сімдесятилітнім ярмом комуністичного режиму, репресіями, голодомором, русифікацією, трансформувалася; під впливом цих чинників її ядро розщепилося на незрозумілі гібридні утворення, які маємо змогу спостерігати в сьогоденні. Проте, якщо глянути на нашу культуру дореволюційної доби, привертають увагу чимало споріднених рис у площині щоденного побуту, характеру родинних стосунків, стереотипів поведінки в соціумі, традицій та обрядів, що недвозначно свідчать про давнє спільне минуле наших народів.

Які цікаві мовні перетини між перською та українською помітили під час перекладу?

Відверто скажу: чітко виражених мовних перетинів я не помітила, позаяк, працюючи над перекладами, дивлюся на текст як перекладач, а не лінгвіст. З курсу лінгвістики професора Костянтина Тищенка пам’ятаю, що спорідненість мов індоаріїв та слов’ян — це результати не мовних контактів, а спільного походження єдиного мовного джерела, тому, якби лінгвіст проштудіював тексти, з якими я мала справу, то, напевно, знайшов би багато доказів давньої спільної історії української та іранської мов. Але, оскільки під час перекладу на першому плані стоїть стилістичний аспект, інші параметри тексту залишаються поза увагою.

Що далі збираєтесь перекладати?

На цей час перекладаю книгу «100 казок. Найкращі українські казки», випущену видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Там чудові ілюстрації, виконані художниками В.Єрком, К.Лавро, О.Петренком-Заневським та ін. Я помітила, що навіть дорослі, гортаючи сторінки книги, з інтересом розглядають малюнки, виявляючи неабияку зацікавленість і подив.

Опріч того, працюю над перекладом першого розділу «Етномовної історії прадавньої України» К.М.Тищенка під назвою «Іранська мовна історія прадавньої України». Щиро сподіваюся, що переклад лінгвістичного дослідження сприятиме подальшому розвитку цієї теми в іранських наукових колах й зміцненню науково-культурних стосунків між нашими країнами.

 А на майбутнє хочу перекласти «Кайдашеву сім’ю» Нечуя-Левицького. Думається, з огляду на проблематику повісті, де висвітлено родинні негаразди, які за своїм характером перегукуються з іранськими, а також неперевершені гумор, сатиру та словесну майстерність, твір викличе належну увагу та поцінування іранських читачів.