Урсула Кребер Ле Ґуїн ( 21
жовтня
1929, Берклі,
Каліфорнія)
— відома американська
письменниця.-фантаст. Вона є автором також нефантастичних творів,
дитячих книг,
есе про літературу. Книги Ле Ґуїн розглядають гострі соціальні
конфлікти, зокрема
у взаємодії різних культур, авторка звертається до даосизму, анархізму,
психологічних і соціальних тем. У більш пізніх творах не обходить
феміністичної
тематики. Вона є однією з найбільш авторитетних фантастів, лауреатом
кількох
найвищих нагород в царині наукової фантастики і фентезі (премія Гюґо,
премія Небюла,
премія Локус). Українською мовою
виходили повісті
«Чарівник
Земномор’я», «Гробниці
Атуану», «Останній
берег», «Техану», («Навчальна
книга —
Богдан», 2005 ).
УРСУЛА К. ЛЕ ҐУЇН
Істоти моєї уяви
З англійської переклав Іван Яндола
_________Перекладено за виданням: Ursula K. Le Guin, THE CREATURES ON MY MIND.
Ursula K. Le Guin. UNLOCKING THE AIR and Other Stories. Harper Perennial, A Division of HarperCollinsPublishers, 1996.
© Іван Яндола, 2011, переклад.
ЖУК
Якось на цілий тиждень я зупинилася в Новім Орлеані, зовсім недалечко від «Тюлані», де я винаймала квартиру з балконом. На ньому не було відлитих з чавуну ажурних переплетінь, як у французькому кварталі, то був широкий балкон з дерев’яними поручнями, де можна було самотньо посидіти, якраз таке місце, яке мені до вподоби. Та коли я вперше на нього ступила, то відразу ж мій зір упав на величезного жука. Він лежав на спині якраз під нічним ліхтарем. Я подумала, що він мертвий, та потім побачила, що у нього сіпнулися лапки, за мить сіпнулися знову. Сумніву не було, минулої ночі його привабило світло, він ударився об ліхтар і смертельно пошкодився.
Великі комахи мене лякають. В дитинстві я боялася молі і павуків, та юність вилікувала мене, так ніби всі страхи випарувалися в гарячому узварі гормонів. Та в мене так і не вистачило гормонів, щоб легко сприймати великих, покритих твердими панцирами комах: летючих тарганів, хрущів, богомолів, цвіркунів. Цей жук був сантиметрів із п’ять завдовжки; живіт його був смугастий, лапки довгі з товстими суглобами; він був червоно-брунатного кольору з матовим нальотом; він помирав. Першого дня мені було настільки моторошно дивитися на те, як він лежав там, посмикуючи лапками, що я не могла всидіти на тому балконі.
Засоромившись своєї гидливості, наступного ранку я взяла віник, щоб змести його геть. Та він все ще ворушив лапками та вусами, все ще помирав. Держаком віника я легенько відсунула його трохи далі в куток балкону, а потім, щоб почитати та зробити деякі нотатки, сіла на плетений стілець в протилежному кутку балкону, спиною до нього, бо його рухи притягували мій зір. Здавалося, що моя напружена свідомість його присутності була якимось чином пов’язана з моєю неприналежністю до цього чужого для мене міста, Нового Орлеану, і моїм відчуттям, що я знаходжуся на краю тропіків, гарячого, вологого, юрмливого, смердючого, барвистого існування, так ніби моя тривога скупчилася в образі того жука. А чого б ото я так багато думала про нього? Мабуть зо дві тисячі разів я зважувала те, що воно важило і жила в світі сприйняття абсолютно відмінному від його світу. Мої почуття випирали з будь-яких пропорцій.
«Якби в тебе було трішечки мужності та здорового глузду, — повторювала я собі, — то ти б наступила на нещасну приречену істоту і звільнила б її від мізерного стану». Нам не відомо які болі жуки відчувають, які — ні, та він перебував у агонії, в самому справжньому розумінні слова, і та агонія тривала, тяглася вже два дні і дві ночі. Я взула мокасини на шкіряній підошві; та розчавити його я так і не змогла. Під моїм черевиком він би хруснув, чвиркнув і розтікся. Чи могла б я розгепати його держаком віника? Ні, не могла. У мене був кіт, який звалився від лейкемії, то ж я няньчилася з ним, доки він не помер; я гадаю, коли б я була голодна, якби у мене була вагома причина, наприклад, щоб добути харч, я могла б забити, скрутити голову куриці, як це робили мої бабусі, не з більшим почуттям вини та не з глибшими емоціями ніж у них. У моїй неспроможності забити цю комаху не було ніяких етичних мотивів чи вчинку доброти. То була звичайна гидливість. В мені була гнилинка, подібно м’яким коричневим плямкам на яблуці: співчуття, яке йшло не від поваги, а від відрази. То була відповідальність, яка не спрацьовувала. То була сама вина.
На третій ранок жук лежав нерухомо, зморщено, мертво. Я знову взяла віник і змела його в ринву балкону, де збилося посохле листя. Отам він до цього часу і лежить поміж сухого листу, в ринві моєї пам’яті, крихітна висхла шкаралупка — привид.
* * *
Горобець
Одного вологого літа у Новій Англії цілодобово працювало невелике устаткування охолодження повітря, видаючи низьке гучне гудіння. Пульсуюча машинерія була обвита грубою металевою сіткою. Спочатку я гадала, що пташка була назовні дротяної сітки, потім я надіялася, що так було, потім я бажала, щоб так було. Вона рухалася туди й назад з ритмічністю загнаної в пастку тварини, мов той звір у зоопарку, який міряє чотири метри на схід і чотири метри на захід, година за годиною; мов ритм серцебиття ув’язненого в темниці перед стратою; нескінченне повторення, постійна мовчазна паніка. Постійне пурхання від однієї дерев’яної опори до іншої, якраз під балкою, яка підтримувала дротяну огорожу: літав горобець, звичайнісінький собі запилюжений, незугарний горобець. Я бачила як горобці скубуться навколо спірної території, аж пір’я сиплеться, як вони весело паруються на телефонних дротах, а взимку — як вони злітаються у зграю і прикипають до гілок на деревах, подібно брудним різдвяним іграшкам і галасують усі одночасно, мов галаслива дітвора: цвірінь, цвірінь, цвірінь! Та цей горобець був самотнім і в жахливій тиші літав він туди-сюди, потрапивши у пастку із дроту та страху. Що я могла вдіяти? У дротяній клітці були двері, та на них висіла колодка. Відійти я не мала снаги. Я вам кажу, що я відчувала, як пташка б’ється крилами прямо отут, отут у моїй грудині, в глибині мого серця. Подумки я питала себе, «Чи в тому моя вина? Чи то я спорудила ту клітку? Тільки тому, що мені випало те побачити, я сприйняла долю того горобця так близько?» — Та моє серце уже стислося і тепер я знала, що невдовзі я впаду, впаду як і та пташка, чиї крила не витримають, крила зголоднілої пташини.
Потім на стежині я уздріла чоловіка, одного з керівників університетського містечка. Страх пташки додав мені сміливості і я заговорила.
— Даруйте, що турбую вас, — почала я. — Я недавно приїхала сюди на конференцію бібліотекарів, на днях ми зустрічалися в офісі. Я не знаю, що й робити, бо всередину охолоджуючої установки потрапила пташка, всередину захисної сітки і вона не може вибратися звідти. — Цього було досить, аж занадто, та я мусила продовжувати. — Галас машинерії, гадаю галас збиває її з пантелику і я не знаю що робити. Вибачте. — Чому я вибачалася? З якого дива?
— Давайте поглянемо, — мовив він, ані всміхаючись, ані хмурячись.
Він повернувся і підійшов зі мною до клітки. Він побачив як пташка мовчки пурхала туди й сюди, туди й сюди. Він відімкнув колодку. Він мав ключа.
Пташка не помітила як позад неї відчинилися двері. Я підібрала невелику галузку зі стежки і кинула її на загорожу, щоб те налякало пташину і та вийшла із заціпеніння свого човникового польоту. Та полетіла не туди, ще глибше в клітку, в напрямі устаткування. Я жбурнула ще одну галузку і пташка змінила напрям, потім повернулася назад і вилетіла назовні. Я спостерігала за відчиненими дверима і помітила як вона вилетіла.
Ми, з тим чолов’ягою зачинили двері.
— Продовжуйте свою прогулянку, — сказав він, ані посміхаючись, ані хмурячись і пішов далі своїм шляхом, керівник з безліччю турбот на своєму карку, чоловік переобтяжений роботою. Та чи це у нього не викликало радості? От про що я тепер думаю. Мав він ключа, владу випустити на волю, бажання те зробити, але не отримав ніякого задоволення з того що він зробив? Власне, про його душу я зараз міркую, якщо це те слово, про дух абищо, про того горобця.
Чайка
Всі істоти з моєї пам’яті мали крила.
А ось про цю розказувати важко. То була морська чайка. Чайки на пляжі Клетсенд, та й по всьому узбережжі Тихого океану, в своїх двох видах виглядають однаково: дорослі — білі з чорним на кінчиках крил та з жовтими дзьобами і молоді чайки — завбільшки з дорослих і з ніжним обрамленням коричневого пір’я. Вони ширяють вгору і кигикають, кидаються вниз, плавно літають, пірнають, сваряться і щипають одне одного; вечорами в призахідному сонці вони стоять в гирлах мілких потічків незліченними зграями, перш ніж мовчки відлетіти до моря, де вони пересплять ніч наплав на хвилях, далеко від бурунів, подібно флотилії маленьких білих човників зі згорнутими вітрилами і без навігаційних вогнів. Чайки їдять всяку всячину, чайки очищають пляжі, чайки поїдають мертвих чайок. Індивідуальних чайок немає, чайки не вирізняються зі зграї. Вони пречудові літуни, великі, чисті, сильні птиці, ненажерливі, обережні, безстрашні. Бувало, коли вони розпрямивши крила, несуться за вітром, я дивилася на них як на невід’ємну частину вітру та моря, точно так само, як піна, пісок, туман є частиною цілого, зливаються воєдино, і в такі миттєвості видіння я по-справжньому бачила чайок.
Та тут була одна чайка, індивідуальна, бо вона стояла стояла зі зламаним крилом на краю води. Спочатку я помітила, що ліве крило волочиться по піску, а потім побачила голу кістку, яка випиналася з пір’я, поплямованого іржею крові, мов ніж слонової кості. Щось на неї напало, щось таке, що змогло майже наполовину відчикрижити крило, можливо то була акула, що напала, коли та пірнула, щоб спіймати рибу. І вона там стояла. Коли я наблизилась, вона помітила мене. Але жодного знаку не подала. Вона не подріботіла бочком, як то роблять чайки, коли до них наближаєшся, а якщо ти продовжуєш просуватися в їхньому напрямі — злітають. Я зупинилася. Чайка стояла, її червоні перетинчасті лапки були в мілкій воді відливної лагуни, вище бурунців. Прилив тільки починався, повертався. Вона стояла і чекала на море.
Мене непокоїла думка, що перш, ніж її забере море, на неї може натрапити собака. Трапляється, що собаки бродять по такому довгому пляжі. Собака ганяється за чайками, збуджено гавкає і кидається на них; а чайки з посвистом крил злітають; потім пес, можливо трохи й присоромлено, квапиться назад до свого хазяїна, який прогулюється пляжем поодаль. Та чайка, яка не може злетіти, і запах крові викличуть у собаки шаленство і вона почне гавкати, стрибати, шарпати, мучити. Я уявила таку картину. Моя уява робить мене людяною і шиє у дурні, вона відкриває переді мною всесвіт і виганяє мене з нього. Чайка стояла і чекала на собаку, на інших чайок, на прилив, на що б там не було, проживаючи життя з гідністю до самої смерті. Погляд її очей проникав прямо крізь мене, в дійсності не помічаючи нічого іншого окрім моря, піску та вітру.
