Стівен ЛІКОК

ЛЮДИНА В АЗБЕСТІ: ПРООБРАЗ МАЙБУТНЬОГО

 З англійської переклав Андрій ЄВСА

 

Перш за все зізнаюсь, що вчинив так умисно? Може, почасти, навіть від заздрощів.

Мені здалося несправедливо, що інші письменники можуть при бажанні заснути глибоким сном на чотириста чи п’ятсот років, щоб опинитися у далекому майбутньому й бути свідками його див.

Мені теж цього забажалося.

Я завжди був і залишаюсь пристрасним дослідником соціальних проблем. Мені стає лячно, коли я дивлюся на сьогоднішній світ з його гуркотом машин, нескінченною важкою працею робітників, чварами, бідністю, війнами та жорстокістю. Я люблю мріяти про майбутнє, коли виснажене важкою працею людство підкорить природу й заживе в епоху миру й спокою.

Мені подобалося мріяти про майбутнє і я прагнув його побачити.

Отож я все робив обдумано.

Моїм бажанням було тягти спати, як звичайно, а прокинутися у чудовому світі майбутнього принаймні років через двісті чи триста.

Готуючись до сну, я купив усі, які зміг знайти, навіть ілюстровані гумористичні газети, а заодно й пиріг із свининою та кілька дюжин пончиків, і приніс усе це до своєї кімнати в готелі. З’ївши пиріг та пончики, я вмостився в ліжку й читав одну за одною газети. Нарешті, відчувши, що поринаю в летаргічний сон, потягся до “Лондон Віклі Таймс” і підніс до очей сторінку зі статтею редактора.

Це було своєрідним самогубством, і я його вчинив.

——

Перекладено за виданням: Stephen Leacock. Perfect Lover’s Guide and other stories. Foreign Languages Publishing House, Moscow, 1958.

© Андрій Євса, український переклад, 2005.

 

Я відчував, що втрачаю свідомість. У кімнаті через коридор співав чоловік і його голос долинав до мене все слабкіше й слабкіше. Я відключився від зовнішнього світу, заснув міцним, здоровим сном і невиразно відчував як минають дні, потім роки, а потім довга низка століть.

Прокинувшись досить раптово, я озирнувся довкола.

 — Де я? — здивовано запитав я себе.

Я лежав, чи скоріше сидів на широкому ложі у великому напівтемному, занедбаному приміщенні, яке, судячи с того, що в ньому стояли скляні шафи з якимись фігурами, було своєрідним музеєм.

Поруч зі мною сидів чоловік. З його безволосого обличчя неможливо було визначити його вік. Сірий одяг на ньому був ніби з паперу, що згорів, але ще не розсипався. Він дивився на мене мовчки, без помітного здивування чи цікавості.

— Де я? — знову нетерпляче запитав я. — Хто ви? Який зараз рік, 3000-ий чи який інший?

Чоловік зітхнув і з виразом досади на обличчі сказав:

— Яка у вас дивна манера говорити так збуджено.

— Скажіть мені, — знову запитав я, — зараз рік 3000-й?

— Здається, я розумію, що ви маєте на увазі, — сказав він; — але я не маю про це ніякого уявлення. Гадаю, мабуть, десь так, з відхиленням у кілька століть, але за ним давно ніхто не стежить, так що важко сказати напевне.

— Ви не стежите за часом? — мені перехопило подих.

— Стежили, — відказав чоловік. — Я сам пам’ятаю, що століття чи два тому були такі, що намагалися стежити за роками, але все скінчилося й забулося разом із багатьма іншими подібними короткочасними речами. А навіщо? — вперше жваво запитав він. — Бачите, після того, як ми подолали смерть...

—  Подолали смерть! — вигукнув я. — Боже мій!

 Як ви сказали? — запитав чоловік.

— Боже мій! — повторив я.

— О! Ніколи не чув такого виразу. Отож, як я сказав, коли ми подолали смерть, то позбулися потреби їсти й перестали змінюватися, ми практично позбулися подій...

— Стривайте! — вигукнув я, вражений. — Розкажіть мені все по порядку.

— Гм, — мовив він. — Я бачу, ви, мабуть, довго спали. Запитуйте. Але, якщо не
заперечуєте, якомога менше і ,будь ласка, не хвилюйтеся.

Дивно, але перше питання, що зірвалося з моїх уст, було:

— З чого пошитий ваш одяг?

— Із азбесту, — відповів чоловік. — Ним можна користуватися сотні років. У
кожного з нас по одному костюму і мільйони їх накопичено на випадок, якщо
хтось побажає мати новий.

— Дякую. А тепер скажіть мені, де я?

— Ви в музеї. Фігури в шафах — екземпляри, подібні до вас. Але, — додав він,
— якщо ви дійсно бажаєте знати, що являє собою явно нова для вас епоха,
давайте вийдемо на Бродвей.

Коли ми проходили напівтемним, вкритим пилом приміщенням, я з цікавістю дивився на фігури в шафах.

— Боже мій! — вигукнув я, побачивши підперезану поясом фігуру в голубому
одязі з поліцейським кийком. — Це ж поліцейський!

— Справді? Так виглядав поліцейський? — запитав мій новий знайомий. — Я
часто міркував над тим, для чого їх використовували.

— Використовували? — перепитав я розгублено. — Ну, вони стояли на розі
вулиць.

 О, так, розумію, щоб стріляли в людей. Ви повинні вибачити мою необізнаність з деякими вашими звичаями в минулому, — продовжував він. — Отримуючи освіту, я спеціалізувався з історії суспільства, але під час операції використали дуже неповноцінний матеріал.

Я зовсім не зрозумів, що він має на увазі, але часу перепитувати не було, тому що ми якраз вийшли на вулицю і я зупинився вкрай здивований.

Бродвей! Не може бути? Переміна була вражаюча! Замість жвавої головної артерії міста, яку я знав, було безмовне, поросле мохом запустіння. Протягом століть від вітрів та непогоди великі будинки перетворилися на руїни, стіни вкрилися пліснявою. Стояла тиша Не було ніякого транспорту. Не було дротів над головою. Не було ніяких ознак життя, лише де-не-де повільно дибали одинокі людські постаті в такому ж азбестовому одязі, з такими ж безволосими обличчями й такого ж невизначеного віку, як і мій знайомий.

Боже мій! І це та епоха здобутків, яку я прагнув побачити! Не знаю чому, але я завжди був певен, що людство приречене рухатися вперед. Картина запустіння на руїнах нашої цивілізації майже відібрала в мене мову.

Подекуди на вулиці стояли лавочки. Ми сіли.

— Правда ж краще у порівнянні з тим, що ви пам’ятаєте? — здавалося, з гордістю запитав чоловік в азбесті.

Я спромігся запитати:

— А де трамваї та автомобілі?

— О, з ними давно покінчено. Це, мабуть, було жахливо. Вони створювали так багато шуму! — сказав він і, здригнувши од відрази, зашарудів своїм азбестовим одягом.

— А як ви їздите?

— Ми не їздимо, — відповів він. — Для чого? Повсюди одне й теж. — він подивився на мене з байдужим виразом.

Тисячі запитань роїлися в моїй голові. Я запитав одне з простіших:

— А як же ви дістаєтесь до роботи й з роботи?

— Робота! — сказав він. — Ніякої роботи немає. З останньою роботою покінчено століття назад.

Хвилину я дивився на нього, роззявивши рота, а потім, намагаючись зібратися з думками, знову перевів погляд на сіру занедбану вулицю з азбестовими постатями й сказав собі — щоб розібратися у цьому новому, неймовірному, яке й не снилося, майбутньому, треба не поспішати, а робити це поступово, крок за кроком.

— Я бачу, — мовив я після паузи, — що відбулося багато важливих перемін. Дозвольте, я буду запитувати про все по-порядку. Для початку: що ви маєте на увазі, коли говорите, що немає ніякої роботи?

— Вона просто відмерла сама по собі, — відповів мій незвичайний знайомий. — Її вбили машини. Якщо мене не зраджує пам’ять, якісь машини були навіть у ваш час. Ви добре впоралися з парою, успішно почали користуватися електрикою, хоча, гадаю, променевою енергією ще не користувалися.

Я згідно кивнув.

— Але ви побачиш, що це не дає вам нічого хорошого. Чим досконаліші були машини, тим важче ви працювали. Чим більше ви мали, тим більше бажали мати. Темп життя наростав. Ви протестували, але марно. Вас усіх затягло в шестерні вашої власної машини. Ніхто з вас не зміг передбачити кінця.

— Досить правильно, — погодився я. — Звідки вам це відомо?

— О, — відповів чоловік в азбесті, — ця частина моєї освіти була дуже вдало
прооперована Я бачу, ви не розумієте, що я маю на увазі. Я вам усе поясню
згодом. Ну а потім, років через двісті після вашого часу, настала ера
“великого підкорення природи”, остаточної перемоги людини й машин.

— І природу підкорили? — швидко запитав я, відчувши, що в мене знову забриніла якась надія.

— Підкорили, — сказав він. — Знищили! Звели нанівець? Спочатку поступово, потім швидше й швидше, а через сотню років — остаточно. Власне кажучи, як тільки людство спрямувало енергію на те, щоб зменшити свої потреби, замість того, щоб збільшити свої бажання, все стало просто. Першими з’явилися хімічні продукти. Боже! Це ж так просто. А у ваш час мільйони людей копалися в землі з ранку до ночі. Їх називали фермерами. Я бачив експонати. В музеї є один. Після того, як винайшли хімічні продукти, ми за рік нагромадили їх стільки, що вистачить не на одне століття. Сільське господарство відійшло в минуле, а з ним їжа та все, що з нею пов’язане — робота, праця по дому... В наш час кожен приймає одну концентровану пілюлю приблизно раз на рік і цього досить. Органи травлення, як вам відомо, були грубі, незграбні й з часом роздувалися, мов міхи.

Я не міг стриматися, перервав його мимоволі:

— І ні в кого з вас немає шлунків, немає органів травлення?

— Звичайно, є, — відповів він, — але ми використовуємо їх для інших потреб. Мої — заповнені, загалом, моєю освітою, але про це досить! Я знову забігаю наперед. Краще дозвольте мені продовжити. Отже, спочатку з’явилися хімічні продукти. Це зменшило необхідність праці майже на третину. Затим з’явився азбестовий одяг. Це було чудово! За один рік людство виробило його стільки, що вистачить назавжди. Цього, звичайно, могло б не бути, якби не бунт жінок та загибель моди.

— Загинула мода? — запитав я. — Ця абсурдна, екстравагантна ідея, що... Я мало не почав просторікувати, як, бувало, у свій час, про цілковиту марність модного одягу, але, побачивши на вулиці постаті в азбесті, замовк.

— Все зникло, — сказав чоловік в азбесті. — Після цього ми практично поклали край змінам клімату. Я не думаю, що у ваші дні ви належним чином розуміли, скільки вам доводилося працювати лише тому, що мінялася, як ви її називали, погода. Це означало потребу мати різні види одягу, будинки, виконувати масу роботи. Як жахливо, мабуть, було у ваші дні — вітер і бурі, великі вологі маси у повітрі — як ви їх називали? — хмари,  заповнений сіллю океан — правда ж? — якого підіймало, кидало та рвало вітром. Усе вкрите снігом, град, дощ — жах!

— Іноді бувало дуже красиво, — сказав я. — Але як ви цього позбулися?

— Ліквідували погоду! — відповів чоловік у азбесті. — Просто, як і все інше — спрямували її вільні сили одну проти другої, змінили структуру моря так, що поверхня стала драглистою. Взагалі, я пояснити цього не можу, бо цієї операції мені в школі не робили, але, як наслідок, небо стало сірим, яким ви його бачите зараз, море — клейким, а погода перестала змінюватися. Це позбавило необхідності мати паливо й будинки, а також без кінця працювати.

Він хвилину помовчав. Дещо я зрозумів. Трохи прояснилася суть тієї еволюції, яка відбулася.

 — Отож, — сказав я, — завоювання природи означало, що зараз більше нічого не треба робити?

— Саме так — сказав він, — ніякої роботи не лишилося.

— І для всіх достатньо харчів?

— Навіть забагато, — відповів він.

— А будинки й одяг?

— На ваш вибір, — сказав чоловік в азбесті, махнувши рукою. — Он вони. Ідіть, займайте, беріть. Будинки, звичайно, руйнуються, одяг зношується, але повільно, дуже повільно. Всього вистачить ще не на одне століття, нема чого непокоїтися.

Тут я, мабуть, уперше зрозумів, що означала робота в минулому житті, та наскільки саме життя було пов’язане з важкою працею.

Підвівши очі й побачивши біля даху порослого лишайником будинку щось схоже на залишки телефонного дроту, я запитав:

— А що сталося з телеграфом, телефоном та всією системою зв’язку?

— О! — вигукнув чоловік в азбесті, — так це був телефон? Я знаю, що з ним було покінчено кілька століть тому. А для чого телефон служив?

— Ну, — сказав я бадьоро, — за допомогою телефону ми могли дзвонити кому завгодно, на будь-яку відстань, і з ним розмовляти.

— І будь хто, у будь-який час, міг подзвонити вам і розмовляти з вами? — якось злякано запитав чоловік у азбесті. — Який жах! Який жахливий, мабуть, був ваш час. Телефон, всі інші засоби зв’язку, всі транспортні засоби та всі інші засоби спілкування були скасовані й перестали існувати. В них не було ніякої потреби. Бачите, — пояснив він, — ви не розумієте, що після вашого часу люди поступово стали поміркованіші. Візьміть залізницю. Що в ній було хорошого? До кожного міста кожного дня приїжджало багато людей з іншого міста. Кому вони були потрібні? Нікому. Коли відпала потреба в праці, торгівлі, харчах, коли перестала змінюватися погода, стало безглуздо кудись їздити. Отож усьому цьому було покладено кінець. А крім того, їздити було небезпечно! — додав він, кинувши в мій бік короткій погляд.

— Небезпечно? Отож, небезпечно у вас все-таки буває? — запитав я.

— О, так, — сказав він, — завжди існує небезпека зламатися.

— Що ви маєте на увазі?

 — На мою думку, це те, що ви називаєте померти, — пояснив чоловік в азбесті. — Звичайно, смерті у вашому розумінні протягом минулих століть не було, ми її подолали. Хвороба та смерть були просто справою мікробів. Ми виявили їх один за одним. Гадаю, що навіть у ваші дні ви виявили деякі з простіших?

Я кивнув.

— Так, ви виявили мікроби дифтерії, тифу і, коли не помиляюся, існували ще мікроби скарлатини, віспи, яких ви, намагаючись їх усе-таки виявити, називали ультра-мікроскопічними, та інші, про які ви навіть не підозрювали. Так от, ми їх один за одним виявили і знищили. Дивно, але нікому з вас не спало на думку, що старість — всього лише мікроб! Він виявився досить простим, але проявляв себе настільки по різному, що ви про це навіть не підозрювали.

— Ви хочете сказати, — вигукнув я здивовано, дивлячись на чоловіка в азбестовому одязі, — що тепер ви не помираєте?

— Я хочу, — сказав він, — щоб ви не трактували цю справу в такому збудженому тоні. Ви говорите так, ніби все це має якесь величезне значення. Авжеж, — продовжував він, — ми не помираємо, якщо, звичайно, не травмуємося. Таке іноді трапляється. Я маю на увазі, що ми можемо об щось спіткнутися або вдаритися й розбитися. бачите, ми просто ще трохи крихкі. гадаю, залишкова дія якогось мікробу старості, й нам доводиться бути обережними. Я не заперечую, такі випадки справді були найбільш прикрими явищами нашої цивілізації, аж поки ми не вжили заходів, щоб позбутися будь-яких нещасливих випадків. Ми заборонили трамваї, вуличний транспорт, аероплани і тому подібне. У ваш час ви постійно ризикували, — сказав він, здригаючись у своєму азбестовому одязі, — це, мабуть, було жахливо.

— Ризикували, — погодився я з таким почуттям гордості за своє покоління, якого ніколи не відчував досі, — але ми вважали це частиною нашого обов’язку перед...

— Так, так, — нетерпляче перебив мене чоловік у азбесті, — будь-ласка, не хвилюйтеся. Я знаю, що ви маєте на увазі. Це було зовсім нерозумно.

Ми довго сиділи мовчки. Я дивився на руїни будинків, на одноманітне, незмінне небо та похмуру, порожню вулицю. Отож, це був наслідок прогресу — зліквідовані праця, голод, холод, важка боротьба, життя незмінне, одержана перемога над смертю. Тобто, це було тисячоліття щастя. І все ж, мені чомусь здавалося, що тут щось не гаразд. Я помовчав, затим швидко поставив кілька питань, не маючи надії одержати зрозумілу відповідь.

— А війни у вас бувають?

— З війнами покінчено кілька століть тому. Улагоджувати міжнародні суперечки почали за допомогою торгового автомату. Потім були припинені всі закордонні угоди. Для чого вони? До чужоземців усі ставлять з відразою.

— А газети зараз виходять?

— Газети! Навіщо в біса вони потрібні? На випадок, коли б виникла потреба в газетах, нагромаджено тисячі старих. Але в них лише те, що колись мало місце — війни, нещасливі випадки, робота, смерть... Коли всього цього не стало, газети теж зникли. Послухайте, — продовжував чоловік у азбесті — ви здається, були одним із громадських реформаторів, а все ж зовсім не розумієте нового життя. Ви не розумієте, що всі наші турботи зникли абсолютно. Розглянемо це під іншим кутом. На що у ваш час люди витрачали перші роки свого життя?

— Ну, — відповів я, — перші п’ятнадцять років, чи близько цього, витрачалися, щоб одержати освіту.

— Правильно, — сказав він. — А тепер зверніть увагу на те, як ми все це удосконалили. — освіта в наші дні одержується шляхом хірургії. Дивно, що у ваш час ніхто не усвідомив, що освіта здобувається простою хірургічною операцією. Ви не могли зрозуміти, що довгою та болісною розумовою працею насправді ви повільно змінювали, вигинали та звивали внутрішню частину мозку. Усе вивчене відтворювалося у вигляді фізичних змін мозку. Вам було це відомо, але ви не бачили всіх наслідків. Потім відкрили спосіб надати освіту шляхом хірургічного втручання — досить лише відкрити збоку череп і пересадити в нього підготовлені частини мозку. Спочатку, звичайно, доводилося використовувати мозок померлих і це було неприємно, — чоловік в азбесті затремтів, мов сухий листок, — але невдовзі знайшли спосіб виробляти шаблони, що служили так саме добре. Після цього залишалася суща дрібниця — кілька хвилин операції вистачало, щоб кожному пересадити те, що він бажає — знання поезії чи іноземних мов, історії чи будь-чого іншого. Ось, погляньте,: — додав він, відкинувши волосся збоку голови й показуючи рубець, — сюди мені пересадили сферичну тригонометрію. Слід сказати, було досить болісно, але інші предмети, такі, наприклад, як англійська, поезія чи історія, можуть бути пересаджені абсолютно безболісно. Коли я думаю про ваші болючі варварські методи впроваджувати освіту через вухо, я починаю тремтіти. Як не дивно, ми тільки нещодавно відкрили, що для дуже багатьох предметів немає потреби використовувати голову. Такі предмети, як філософія, метафізика та деякі інші чудово вміщаються там, де раніше були органи травлення.

хвилину промовчавши, він заговорив знову:

— Проте давайте продовжимо. На що ви витрачали свій час та зусилля, одержавши освіту?

— Ну, — відповів я, — кожен, звичайно, повинен був працювати, а крім того, відверто кажучи, багато часу й почуттів присвячувалося протилежній статі, коханню та пошукам жінки, яка б стала дружиною.

— О, я чув про ваші відносини з жінками, але ніколи до кінця їх не розумів, — зацікавлено озвався чоловік у азбесті. — Розкажіть мені. Ви говорите, що вибирали якусь жінку?

— Так.

— І вона ставала, як ви назвали, вашою дружиною?

— Так, звичайно.

— І ви для неї працювали?

— Так.

— А вона не працювала?

— Ні, — відповів я, — звичайно, ні.

— І половина всього, що ви мали, належала їй?

— Так.

— І вона мала право жити у вашому будинку користувалися вашими речами?

— Звичайно, — відповів я.

— Жах! — сказав чоловік у азбесті. — До цього часу я не розумів, який страшний був ваш вік.

Він сидів і тремтів, а з його обличчя ніяк не сходив вираз страху. Раптом я згадав, що всі люди на вулиці схожі одне на одного.

— Скажіть мені, — запитав я, жінок зараз теж немає? Вони теж зникли?

— Чому ж, — відповів чоловік у азбесті, — жінки є. Деякі з цих людей — жінки. Тільки, бачите, зараз усе змінилося. Почасти, це наслідок жіночого бунтарства, їхнього бажання бути, як чоловіки. Це почалося у ваш час?

— Лише до деякої міри, — відповів я. — Вони починали вимагати права голосу та рівноправності.

— Ось воно, — сказав мій знайомий, — я не міг згадати це слово. Ваші жінки, гадаю, були якимись потворами — вкриті пташиним пір’ям, хутрами та зробленими з мертвих речей блискучими прикрасами. Вони без кінця сміялися, показуючи погані зуби, й будь-якої миті могли спокусити вас вступити з ними в якісь відносини! Тьху!

Він знову затремтів.

— Азбесте! — обурившись, вигукнув я (я не знав, як іще його можна назвати), — ви вважаєте, що ці схожі на барила фігури в попелястому можна хоч на мить порівняти з нашими небесними створіннями у коротких спідницях — жінками двадцятого століття?

Потім, раптом, нова думка майнула в моїй голові...

— Діти, — запитав я, — де діти? Діти у вас є?

— Дітей немає, — сказав він. Принаймні століття я про них не чув. То були, мабуть, жахливі маленькі страхіття! Вони мали великі обличчя і постійно плакали! І росли, правда ж? Мов гриби! І кожного року ставали вищими, ніж були у попередньому, і...

Я підвівся.

— Азбесте, — вигукнув я, — так оце така прийдешня цивілізація?! Ваше тисячоліття?! Це монотонне, безбарвне існування, коли зникла потреба працювати й долати труднощі, а заодно зникла й причина відчувати радість та задоволення від життя. Замість колишньої боротьби — повний застій, а замість небезпеки та смерті, нудна одноманітність та жах нескінченного занепаду! Поверніть мені давнє життя з його небезпекою й тривогами, з його важкою працею, нещасливими випадками й гіркими розчаруваннями, — викрикнув я, здіймаючи руки до похмурого неба. — Я знаю його вартість! Я знаю йому ціну! Не потрібен мені спокій!..

— Але дайте спокій іншим! — почув я розгніваний голос.

Сна як не бувало.

Я знову був у кімнаті готелю. Довкола гудів безпутний, заклопотаний старий світ, а з коридору гримів голос обуреного чоловіка:

— Кінчайте свої теревені, базіка проклятий! Спустіться на землю!

Я спустився.

 

Стівен Лікок (18??—1944) — гуморист, один із найвидатніших канадських письменників ХХ століття, народився в Англії. Коли майбутньому письменнику було сім років, його батьки емігрували до Канади. В 1887 році С. Лікок закінчив коледж, а в 1891 році університет у Торонто. У 1899 році Лікок поступає до Чіказького університету, де вивчає політичну економію. В 1903 р. від одержав звання доктора філософії і посаду професора в університеті м. Монреаля.

Перша збірка його оповідань (“Literary Lapses”) вийшла в й110 р. Оповідання “Людина в азбесті” опубліковане в 1911 році.

 

Євса Андрій Іванович (нар. 1927 р.) Закінчив Одеський Державний Інститут Іноземних мов. Його переклади друкуються в журналі “Всесвіт”, а також виходили окремими книжками. Перекладав твори англійських та американських письменників Г. Е. Бірса, Р. Бредбері, Д. Гарднера, Д. Д. Карра А. Крісті, Е. Тофлера.