Головне – жити!

В червні мені вдалося побувати в Кі-Весті (на самісінькому півдні Флориди), де розташовано маєток Е. Гемінґвея. Здолавши важкий шлях автівкою, ми нарешті потрапили в грандіозний старезний будинок видатного американського письменника-«мачо».

Проте один із екскурсоводів у маєтку розповів історію про іншу дивовижну жінку, яка мала лише один незначний «зв'язок» із Гемінґвеєм. Це Берил Маркгем (Beryl Markham), перша жінка-пілот, яка перетнула Атлантику. Що пов’язує Маркгем і Гемінґвея? Здавалося б, дрібничка. Ернест якось відгукнувся на її мемуари «Захід із ніччю» («West with the Night», 1942). У своїх спогадах жінка переповіла життя: вона народилася в Англії 1902 рок, проте виховувалася в Кенії. Маркгем присвятила багато часу своїм улюбленим коням, зрештою, вона стала першою жінкою-тренером коней у Сороубредзі. Парадоксально, але навіть у 80 вона все одно тренувала коней, готуючи їх до перегонів.

Одного разу Маркгем побачила в нічому небі літак, який, як їй здалося, досяг зіркових орбіт. Вона не довго перебувала в полоні романтичної замріяності, а вирішила взяти аівауроки й здобути ліцензію на керування літаком. Маркгем стала першим пілотом (чи пілотесою?), хто зумів подолати шлях із Англії в Нью-Йорк «одним махом». Її політ був «solo & nonstop». До цього геройства її надихнув подвиг Амелії Іргерт (Amelia Earhart), яка самотужки за кермом літака подолала шлях із Ньюфаундленда в Ірландію. Проте її подорож, звичайно, була менш ризикованою, ніж у Маркгем.

«Захід із ніччю» були опубліковані 1942 року, а в 1950 Берил повернулася в Африку й надалі займалася улюбленою справою — тренувала коней. Її книжка не стала вибухом, навпаки, майже не була помічена критикою. Майже… Бо все ж таки один примірник втрапив до Ернеста Гемінґвея, який зазначив: «…вона написала настільки блискуче, що навіть мені як письменникові було непереливки за свою писанину… Я б дуже хотів, щоб ви дістали цю книжку й негайно прочитали, бо це до біса файна книжка…». Чому ж «до біса файну книжку» не оцінили?

Насправді 1983 року одне видавництво взялося за перевидання цих мемуарів, сподіваючись, що цього разу книжка стане «бестселером». Маркгем було вже десь 80. І, на диво, ці мемуари потрапили до переліку найуспішніших. Слово Гемінґвея було вирішальним. У свої 80 Маркгем здобулася на статус «топ письменниці».

Чому я згадую Берил? Мабуть, тому, що ми ніколи не знаємо, якою буде наша доля завтра… за тиждень… через 10 років. Ми не знаємо нічого про світ, у якому живемо, хоча й можемо тішити себе ілюзією, що знаємо все на 100 років наперед. Я їхав до Гемінґвея, а повернувся з історією про Берил Маркгем, видатну жінку, яка просто жила, не прагнучи слави, а наповнюючи кожний день автентичними переживаннями від улюбленої справи. Ми знаємо про неї через її трансатлантичний подвиг і через схвальне слово Гемінґвея, а вона реалізувала себе (для себе!) передовсім у любові до коней.

Ніколи не потрібно прагнути сягнути висот у штучний спосіб. Те, що сьогодні видається дріб’язковим, завтра може набути величезної ваги. Тому, цитуючи Ліну Костенко, «не проміняйте неповторне». А команда журналу «Всесвіт» робитиме все для того, щоб повертати незаслужено забуте, щоб надати вам, дорогі читачі, віри в незбагненність хвилини. Можливо, саме ви відкриєте себе завдяки якомусь твору або ж відкриєте забутий у світі твір для близьких і рідних. І цей твір змінить усе життя!

Головне — жити!