Володимир ЛИТВИНОВ

ПРО СКІЛЛУ І ХАРИБДУ В ЖАНРІ ХУДОЖНЬОГО ПЕРЕКЛАДУ, АЛЕ НЕ ТІЛЬКИ

Скілла і Харибда ( Sκύλλα και Χαρύβδις ) — В давньогрецькій мітології страховиська, що нібито мешкали на скелях біля протоки між Італією та Сицилією й нищили мореплавців. (Словник іншомовних слів. — К.,УРЕ,1974).

Виявляється, ці страховиська живуть понині і продовжують, капосні, свою злочинну роботу. Для цього вони, щоправда, взяли собі псевдоніми. Скілла виступає нині під личиною “переспіву”, “вільного” (чи свавільного) перекладу, а Харибда — це не що інше, як “буквалізм”. Справжній переклад перебуває десь посередині між цими двома потворами, яких важко уникнути, але треба.

Є сподівання, що для перекладачів певні орієнтири з’являтимуться і на шпальтах “Українського гуманітарного огляду”. Маю на увазі не компліментарні, а критичні, оглядового характеру статті з теоретичними узагальненнями та практичними порадами. Це стане запорукою того, що халтура на ниві перекладу не пройде непоміченою, а буде “засвічена” світлом критики, хай навіть дошкульної, але справедливої, об’єктивної, конструктивної. Сьогодні ж, на жаль, мусимо констатувати, що у згаданому науковому виданні та деяких інших з’явилося кілька критичних статей “голобельних”, деструктивних, автори яких роблять безапеляційні заяви, видаючи “істину в останній інстанції”, — це стосується навіть вельми шанованих науковців, які, забрівши до чужої “парафії”, зокрема до жанру художнього перекладу, менторським тоном повчають перекладачів і виносять вирок сентенціями на кшталт: “переклад неправильний”, “не піддається критиці”, “надто осучаснений”, “не прийнятний” тощо. Так і хочеться сказати: “Шановне панство, в історії і поезії різні виражальні засоби, і до них застосовують різні критерії оцінки!” Про це вчив своїх спудеїв у Києво-Могилянській академії ще 1705 року не невідомий Теофан Прокопович: “Стиль і прикраси поетичної оповіді роблять її цілком відмінною від історії... Тому історик повинен бути надзвичайно обачливим і скупим у виборі слів... а поет цілком вільним і щедрим... Історична оповідь подібна до зістарілої матрони... а поетична, ніби наречена, прикрашена всілякими забаганками” (“Stylus et ornatus poeticae narrationis longe diversam eam facit ab historia… Ita ut historicus nimis in verborum delectu debeat esse circumspectus et parcus… poeta liberrimus et liberalissimus. … censeas narrationem historicam grandaevae alicui matronae similem esse, … poeticas vero veluti novam nuptam omni genere elegantiarum fucatam incedere”) (Th. Procopovicz. De arte poetica… // ІР НБУВ, Шифр ДА/П417, арк. 44зв.).

Все це змушує вести мову не так про тон, як про хибні принципи, чи засади, якими користуються нині в Україні деякі перекладачі та критики не тільки “УГО”. Одні з них є прихильниками Скілли, інші — Харибди. А це дезорієнтує, передусім, перекладачів-початківців.

——

© Володимир Литвинов, 2005.

 

Отож спочатку про Скіллу — переспів, під яким розуміють використання відомих сюжетів, що особливо помітно у жанрі байки. Хто не знає хрестоматійних: “Вовк та ягня”, “Лисиця і виноград”, “Ворона та лис” тощо. У різних авторів вони по-різному варіюються, націоналізуються, обростають суттєвими подробицями. Згадаймо при цьому хоча б Езопа, Федра, Лафонтена, Крилова, Глібова. Або ще “Псалми” Тараса Шевченка. Переспіви — це нормальне, звичайне явище художньої літератури. Їх справедливо вважають оригінальними творами. Погано лише, коли переспіви називають перекладами, як це зробили у свій час видавці “Байок” Микити Годованця, який майстерно поєднував традиції української народної творчості і класичної байки. Але він не був перекладачем, як це твердить, наприклад, навіть Літературна енциклопедія (К., УРЕ.1988,т.І, с. 439), а писав свої, оригінальні твори на загальновідомі “вічні” сюжети.

Що ж до “вільного” перекладу, то я назвав би його ліпше “свавільним”. Це буває тоді, коли “перекладач” сваволить, спотворює текст і не зізнається в цьому. Такі псевдопереклади з’являються сьогодні в Україні. Але критики їх поки що не помічають. На стадії підготовки до друку з такими, з дозволу сказати, перекладами, мають велику мороку видавці, намагаючись “дотягнути” хоч до якоїсь кондиції. Але, оскільки напружені видавничі плани підганяють, гроші задіяні, то доводиться видавати, яке є. І тоді обізнаний читач бурчить у вузькому колі: “Як можна таке видавати!..”            Такими перекладами грішать переважно перекладачі-початківці, які хвацько беруться за переклад класиків світового письменства чи науки, вважаючи, що їх перекладати легко, бо пишуть вони, бачте, дуже просто. І невтямки такому горе-перекладачеві, що ця “простота” є геніальною. А набір перших-ліпших значень (відповідників) зі словника, без урахування контексту є профанацією оригіналу. Сваволять так переважно малограмотні або недобросовісні перекладачі, які вважають, що коли слово у мові, з якої перекладає, і слово мови, на яку перекладає, є схожими, однокореневими, то вони і є найкращими відповідниками.

Найчастіше таке трапляється, коли перекладають з близьких мов. Тоді трапляються курйози, на які у свій час звернув увагу ще Корній Чуковський, переглядаючи переклад “Кобзаря” Тараса Шевченка на російську мову. Українське “пішла луна гаєм” там перекладено як “взошла луна над лесом”, а повтор слів “мати, мати”, як “мать, мать”. Добре, що хоч утретє не повторив російський перекладач слово “мать”, — зіронізував Чуковський, — а то вийшов би повноцінний російський “мат”. Подібні недоладності трапляються часто, коли перекладають з давньої мови, навіть з рідної, де знайомі слова несуть інший відтінок, або й протилежні за змістом. Так, наприклад, у Теофана Прокоповича можна зустріти вислів “позорище историческое”, який означає у нього ніщо інше, як “історичний огляд”. І слово “презерватива” означає в нього зовсім не те конкретне, що сучасний читач має на увазі.

Харибда-буквалізм — це також свавілля, але дещо іншого плану. Перекладачі буквалісти є несвідомими спотворювачами оригіналу. Це переважно послідовники лінгвістичного або філологічного методу. Вони перекладають дуже сумлінно, намагаються дослівно перекласти оригінал, передаючи, як їм здається, точно значення кожного слова; прагнуть скопіювати кожний зворот іноземного тексту. І тоді з’являється “дубовий”, нечитабельний переклад, від якого читач просто відвертається. Дуже влучно сказав колись з цього приводу російський поет і перекладач М. Заболоцький:

“… Переводчик, последователь лингвистического метода, подобно жуку, ползает по тексту и рассматривает каждое слово в большое увеличительное стекло. В его переводе слова переведены “по науке”, но книжку читать тяжело, ибо перевод художественного произведения не является переводом слов”. (Н. Заболоцкий. Заметки переводчика // Мастерство перевода. — М.,1959, с. 252).

Шануючи традицію наукового видання “Український гуманітарний огляд” подавати обойми цитат в оригіналі, вдамся до цього і я. Отож, щоб не набридати своїми розумуваннями про “буквалізм”, наводимо ще низку думок інших авторитетів з цього приводу:

“Брюсов, несомненно, обладал дарованием писателя и поета, и если бы не увлекся ложной теорией дословной передачи подлинника, прекрасно справился бы с переводом Энеиды… Буквальный перевод не только не приближает к нам подлинник, но, напротив, лишь искажает его” (Ф. Петровский // Мастерство перевода, — 1972, М., № 9, с.255—256)”.

“Буквализм — злейший враг нашего брата. Враг номер один” (П. Антокольский. // Мастерство перевода. — 1971, № 8, с. 174)”.

“Так называемый точный (буквальный) перевод никогда не бывает и не может быть точен…, рабское копирование каждого слова — наиболее лживый из всех переводов”. (К.Чуковский. Высокое искусство. — М.,1964, с. 62).

“...Воинствующий буквализм может исходить из филологических задач и возводить свои соображения в эстетическую категорию… результатом неизменно будет только косноязычный, искусственный и уродливый выкидыш” (Гиви Гачечиладзе. Художественный перевод и литературные взаимосвязи. —  1972, с. 122).

“Шановні професори-латиністи, які напам’ять знали і Катулла, і Горація, друкували в ХІХ ст. безліч неоковирних перекладів, в яких зникала вся краса творів уславлених поетів, Отже, можна бути глибоким літературознавцем і поганим перекладачем” (В.Коптілов. Актуальні питання українського художнього перекладу. — К.,1971, с.115).

“Буквалізм просто випадає з художньої сфери, це, кажучи не метафорично, без перебільшення, — канцелярська сфера” (О.Кундзіч. Творчі проблеми перекладу. — К., 1973, с. 108)”.

“Ніхто в наші дні не захищає буквалістський метод у теорії, а рецидиви його у перекладі пояснюються не хибними теоретичними настановами (давно спростованими), а недосвідченістю, а то й браком здібностей в деяких перекладачів” (В.Коптілов. Переклад чи переспів? — Всесвіт, 1972,  № 5, с. 147).

Хоч як дивно, але мусимо констатувати, що сьогодні в Україні знову з’явилися захисники цього методу перекладу — критики-буквалісти. Щоб довести недолугість якогось перекладу, вони наводять свій підрядник перекладу слів чи речень оригіналу, вважаючи, певно, що підрядник і художній переклад — одне й те саме. Виходячи зі своїх буквалістських засад, будучи твердо переконані у своїй правоті, вони (критики) вдаються до повчань, невтомно доводячи, що слова однозначні, що їх не можна міняти місцями, що контексту для них не існує. Страшенно зляться, що перекладач в одному місці субстантивує латинський прикметник, а в іншому — родовий відмінок передано називним тощо. Коротше кажучи, такі критики ратують за “буквалізм” в перекладі, хоч з цим “левом” боролося ще старше покоління перекладачів і успішно його подолало. Тепер цей “лев” мертвий і займатися його реанімацією невдячна справа. Буквальний, або філологічний, переклад — це підрядник, проміжний етап на шляху до художнього перекладу, якому притаманний метод “компенсації”, — коли “недодане” в одному місці додається в іншому. Адже річ не в словах, Важливо, щоб думка оригіналу не була спотворена, як і стиль!.. Це знав ще Цицерон, коли писав: “[В перекладі] моїм завданням було не передавати слово замість слова, але зберегти загальний стиль і силу (зміст. — В.Л.). Вважаю, що не підраховувати треба слова для читача, а ніби зважувати їх” (...in quibus non verbum pro verbo necesse habui reddere, sed genus omnium verborum vimque servavi. Non enim ea me adnumerare lectori putavi oportere, sed tamquam appendere). (Cicero. De opt. gen. orat., V, 14). Іншими словами: переклад — це ніби позичання грошей. І віддавати не обов’язково тією самою монетою, аби лиш віддана була сума грошей сповна.

Про переклад як такий. Наводячи власні переклади окремих слів і речень, на противагу іншим, критики-буквалісти наголошують, що їхній переклад єдино правильний і остаточний. Вони навіть не припускають, що перекладів може бути не те що кілька, а навіть десять, і більше. Є, наприклад, вже 20 “Заповітів” Т.Шевченка англійською мовою і понад 30 “Гамлетів” Шекспіра російською, щонайменше 7 — українською! І всі правильні. Щоб підтвердити це, наведемо бодай два варіанти перекладу вірша Горація “До Піри” (Carmina, I, 5) в інтерпретації двох видатних українських перекладачів.

 

[Ad Pyrrham]

 

Quis multa gracilis te puer in rosa

Perfusus liquidis urget odoribus

       Grato, Pyrrha, sub antro?

                   Cui flavam religas comam,

 

Simplex munditiis? Heu quotiens fidem

Mutatosque deos flebit et aspera

       Nigris aequora ventis

       Emirabitur insolens,

 

Qui nunc te fruitur credulus aurea,

Qui semper vacuam, semper amabilem

       Sperat, nescius aurae

                   Fallacies! Miseri, quibus

 

Intemptata nites, me tabula sacer

Votiva paries indicat uvida

       Suspendisse potenti

                   Vestimenta maris deo.

 

[До Піри]

 

Хто цей хлопець стрункий, Пірро, що в затінку

Між троянд запашних так пригорнув тебе?

       Перед ким золотаве

                   Ти волосся розсипала,

 

Щира й звабна така? Ой, ще оплаче він

Клятви й долю хистку, гляне на море те

       Чорним зоране вітром,

                   Гляне — й заціпеніє враз,

 

Хто тобі, золотій, нині довіривсь так,

Певний щастя свого, певний взаємності,

       В бурях ще не бувавши...

                   Горе ж тим, хто притьма на твій

 

Блиск оманний летить! Я ж — про це й напис мій

Каже в храмі святім — після пригод морських

       Склав свій мокрий ще одяг

                   Богу моря могутньому.

(Переклав Андрій Содомора)

 

[До Піри]

 

Який ставний юнак серед троянд, в альтані,

О Пірро, обійма тебе на самоті?

Для кого ти, ясна і в світлому убранні,

По плечах кучері пустила золоті?

 

Ох, скільки, скільки раз заведені надії —

Незвиклий, молодий — оплаче гірко він,

Побачивши нараз, як море почорніє

Під подихом вітрів і переплеском пін.

 

Хто звірився тобі, ласкавій і прозорій,

Хто сподівається на щедрі й теплі дні, —

О, той не знає ще, яке облудне море,

Яка в твоїх очах погибель спить на дні.

 

Та я, я знаю все. Таблиця і присвята

На храмовій стіні показує моя,

Що я терпів не раз і потопельні шати

Морському богові віддав на жертву я.

(Переклав Микола Зеров)

 

Який переклад кращий, робити висновок читачеві. Тут буквалісти, маючи формальний резон, можуть сказати: переклад Зерова — то переспів, бо вдався до римування, яке в античних поетів вважалося ознакою “низького стилю”. Це так. Але Зеров засобами української мови передав “музику” античного вірша-пісні (сarmen!), еквівалентний естетичний його заряд. Фактично Зеров удався до вже згадуваного методу компенсації. А усе це вкупі є вже резоном неформальним. Зрештою, переклад — це не віддзеркалення оригіналу, а лише інтерпретація, і все залежить від таланту та ерудиції перекладача. Отож “точних” перекладів не буває. Жан Поль Ріхтер з цього приводу писав:

“Если писателя можно до конца перевести, это дурной признак, и француз сказал бы об этом так: произведение, которое переводимо, не стоит перевода” (Мастерство перевода. — 1970, № 7,  с. 479).

Нині в Україні триває конкурс на переклад з англійської вірша Р.Кіплінга “If”. Бачив уже сім перекладів наших відомих перекладачів. Серед критеріїв оцінки немає знайомих вже: “поганий”, “неадекватний”, “неправильний”. Мова йде про глибину проникнення у зміст вірша великого англійського поета, про відтворення і дешифровку (якщо хочете) вкладеного у вірш задуму поета.

Про те, що одну й ту саму думку можна передати багатьма способами, вчили й у Києво-Могилянській академії. Так, зокрема, Теофан Прокопович у своїй “Поетиці” наводить власний вірш під умовною назвою “Опис місця, на якому стоїть Київ”, де подає 20 двовіршів — варіантів передачі однієї і тієї самої думки: із заходу Київ оточують гори, а зі сходу — річка Дніпро. Повністю переклад опублікований у журналі “Вітчизна” (№ 5, 1982), а тут наведемо бодай три варіанти з перекладом:

1. Amne Borysthenio sonat urbs, qua Lucifer exit,

       Montibus assurgit, qua trahit umbra diem.

2. Occiduas urbis cinxere cacumina partes;

       Aurorae oppositum perluit unda latus.

3. Montibus obiecta est, serus venit Hesperus unde,

       Perstrepit urbs fluvio, Phosphorus unde venit.

(Див. ІР НБУВ, шифр ДА/П 417, 12л—12зв.)

1. Шумом Дніпра наповняється місто, де Люцифер сходить;

       Гори здіймаються там, з ніччю де бореться день.

2. Маківки гір оточили призахідні міста частини,

       А супротивні краї хвиля Аврори купа.

3. Горами місто оточене, Геспер з’являється звідки;

       Сильно шумить течія, звідки з’являється день.

(Переклав Володимир Литвинов)

А щоб хтось не подумав, що “сваволять” тільки перекладачі поезії, наведемо кілька прикладів і з прози. І то не якісь там переклади малозначних текстів незнаних перекладачів, а кілька уривків з канонічних текстів Святого Письма у канонічних перекладах різними мовами. І прослідкуємо, наскільки вони відходять від першоджерела — гебрейського тексту. Отож:

1. ????? ???? ???? ???? ?? ??? ??? ???? (Gen., 6, 3).

2. “και ειπεν κυριος ο Θεος ου μη καταμεινη το πνευμα μου εν τοις ανθρωποις τουτοις εις τον αιωνα δια το ειναι αυτους σαρκας εσονται δε α ι ημεραι αυτων εκατον εικοσι ετη” (Gen., 6, 3).

3. “Non ratiocinabitur Spiritus meus in homine unquam, quoniam caro est” (Gen., 6, 3).

4. “Не буде Мій Дух перемагатися в людині навіки, — бо блудить вона. Вона тіло...” (І М, 6, 3 // Біблія... — Москва, 1990).

1. ???? ??? ?? ??? ?? (Es., 40, 3).

2. “τις εγνω νουν κυριου και τις αυτου συμβουλος εγενετο ος συμβιβα αυτον” (Es., 40, 3).

3. “Quis disposuit Dei Spiritum?” (Es., 40, 13).

4. “Хто Господнього Духа збагнув” (Іс., 40, 13 // Там само).

1. ????? ?????? ??? ?? ?? ??? ??? ????? ?? ? ??? ??? ??? ?? ??? ??? ????? ????? ??? ????? ???? ???? ???? ???? ???? ????? ??? ???? ????? ????? ???? ??? ????? ??? ???? ?? ????? (Mal., 1, 10—11).2. “Διοτι και εν υμιν συγκλεσθησονται θυραι και ουκ αναψετε το θυσια στηριον μου δωρεαν ουκ εστιν μου υθελημα εν υμιν λεγει κυριος παντοκρατωρ και θυσιαν ου προσδεξομαι εκ των χειρων υμων διοτι απε ανατολων ηλιου εως δυσμων το ονομα μου δεδοξασται εν τοις εθνεσιν και εν παντι τοπω θυμιαμα προσαγεται τω ονοματι μου και θυσια καθαρα διοτι μεγα το ονομα μου εν τοις εθνεσιν λεγει κυριος παντοκρατωρ” (Mal., 1, 10—11).

3. “Quisnam est inter vos, qui claudat ostia, ne meae area frustra ignis imponatur; in vobis non delector etc. Nam ex ortu solis usque in eius occasum meum nomen magnum est inter gentes, et ubique suffitus mihi adfertur, et munus purum; meum enim nomen magnum est inter gentes, ait Deus exercituum” (Mal., 1, 10 — 11).

4. “Нехай хто серед вас замкне двері святині, і не буде надармо освічувати Мого жертівника! Я не маю вподоби до вас... Бо від сходу сонця й аж по захід його звеличиться Ймення Моє між народами, і кадиться в кожному місці для Ймення Мого дар чистий, бо звеличиться Ймення Моє між народами, каже Господь Саваот” (Мал., 1, 10 — 11 // Там само).

Наведені приклади засвідчують, що все це (попри значні відхилення від першоджерела) нормальні переклади, хоч деякі вже потребують осучаснення. При цьому зауважимо, що осучаснювати треба не тільки переклади з іноземних мов, а навіть тексти давньоукраїнські, які також слід перекладати сучасною українською мовою, щоб нинішній читач сприймав їх так само легко, як і давній. Таких перекладів є вже доволі. Завдяки їм українське суспільство відкрило, вважай, новий цікавий материк в українській культурі, який вважався мертвим, нецікавим для пересічного читача. Ці тексти залюбки читають тепер студенти, навіть без тиску на них викладачів. Такі переклади (осучаснені) дуже вразливі для критики, особливо з боку “академічної громадськості”, яка висловлює “благородне” обурення з приводу такої сваволі перекладачів, вказуючи на втрати (яких зазнає давній текст), але не хочуть визнати й очевидні здобутки — масове прилучення до цієї літератури читачів. Отож, щоб хтось не подумав, що це лише суб’єктивна думка автора цієї статті, наведемо заради об’єктивності кілька міркувань з цього приводу відомих авторитетів у галузі художнього перекладу:

“Иногда мы бываем чересчур строги к переводчикам. Указав, что такое-то место в оригинале лучше, чем в переводе, мы воспринимаем как обычное и должное те места, где переводчик превосходно справился со своей задачей. У каждого автора есть более сильные и менее сильные места. И переводчикам нередко удается эти менее сильные места несколько усилить. Это и есть компенсация” (Ю.Гаврук. // Актуальные проблемы теории художественного перевода. — Т. 1. — М., 1967, с. 212).

“Верность перевода вовсе не требует того, чтобы в русском слоге сохранить особенные обороты, свойственные только латинскому языку” (А. Н. Чернышевский. Цит. за: Гиви Гачечиладзе. Художественный перевод и литературные взаимосвязи. — М.,1972, с.107).

“Отклонения от оригинала не только технически неизбежны, но и эстетически необходимы” (В.Левик // Мастерство перевод. — 1970, № 7, с. 70).

У будь-якому перекладі дуже легко нашукати “бліх”, вказати на невдалі відповідники, на “пересмикування” та недохопи. Але ж і в художній сфері, і в науковій ніхто не буває безгрішним. Тому не треба нам “блошиної” війни. Виявлені огріхи мають бути поживою для критиків, які хай би виступали у ролі санітарів, а не браконьєрів, що відстрілюють найкращих.

І ще про потребу перекладу давньоукраїнських текстів на сучасну українську. Заперечувати це — річ безнадійна і навіть шкідлива. Автентичність не приводить до кращого розуміння давнього тексту сучасним читачем. Адже багато слів, зберігши форму, вже змінили частково, або й цілком свій первісний зміст. Так,  колись загальнослов’янські слова “(за)пах”, “вонь”, “сморід” сприймалися як такі, що мають нейтральний запах. Про це свідчать складні: “благо-воніє”, “зло-воніє”, вислів “поганий запах”, ба навіть слово “смородина” і “смердить” однокореневі тощо. Пізніше ці слова набрали в українській мові однозначно негативного значення. А в польській навпаки — позитивного: won’, wonidlo — то те саме, що в нас “запах, пахощі”. Таких прикладів багато. Російське “орать” і українське “орати”, “уродливый” (“уродливая девушка”) і “вродливий” (“вродлива дівчина”) не одне й те саме. Та й англійське “pencіl” і латинське “peniculus” (demin.від “penis”) мають різні значення, хоч і походять від спільного кореня.

Можна, звичайно, зрозуміти й захисників недоторканості, консервації давніх текстів, але виправдати їх не можна. Консерви — то все ж таки не натуральний продукт. Найкращий вихід з цього становища — видання білінгвою. Таке задовольнить усіх — і “ретроградів”, і “свавільників”. Рано чи пізно ми до цього обов’язково прийдемо. Я переконаний. Але, чим раніше, тим краще.

 

P.S. Користуючись нагодою, висловлюємо свої міркування і з приводу непослідовності, ба навіть безпринципності нинішнього правопису української мови при транслітерації латинського буквосполучення “th”. Грецька літера “?” (θ) ? латинській мові передається через буквосполучення “th” і вимовляється як “т”. Ось деякі приклади:

thea (теа) — чай

rhythmus (ритмус) — ритм

theca (тека) — футляр, ящик (бібліо-тека, карто-тека, фоно-тека тощо)

Scythia (Скитіа) — Скитія

theatrum (театрум) — театр

mentha (мента) — м’ята

Theophanes (Теофанес) — Теофан

Theodores (Теодорес) — Теодор

Thales (Талес) — Талес

Athenae (Атене) — Атени.

Це засвідчують всі без винятку не тільки українські підручники латинської мови, а й російські та інші європейські.

       Так вимовляє цю грецьку літеру (у латинській транскрипції “th” ) вся Європа. Так вимовляли й в Україні протягом кількох століть (гуманісти епохи Відродження та полемісти) аж до сумнозвісного указу російського імператора Петра І, за яким “дабы не было различия” велено було все робити, як у російській мові. А там, з якихось причин (“умом Россию не понять”), це буквосполучення передавали часом через літеру “ф”.

Причому всупереч логіці і навіть здоровому глузду. Ось приклад: є грецьке слово “?εος” (theos) — “?ог”. Звідси складні слова: theologia — “теологія”, atheismus — “атеїзм”, Theophanes — “Теофан”, Theodores — “Теодор”, Borysthenes — “Бористен” (Дніпро). (Згадаймо при цьому добрим словом і нині покійного М.В.Хомичевського, який прибрав псевдо Борис Тен). Є також Thomas — “Томас Мор”, “Томас Мюнцер”, “Томас Аквінський”. Останній у росіян став раптом — “Фома Аквінський”. Чому?.. Слава Богові, що хоч його вчення не назвали “фомізмом”, а лишили — “томізм”. Дивовижна логіка! Але то, як кажуть, їхні проблеми (росіян).

В Україні були спроби повернутися обличчям до логіки, до Європи і до своєї багатовікової традиції в часи “українізації” 20-х років ХХ ст. і за “хрущовської відлиги”. Зокрема, журнал “Філософська думка” регулярно друкував статті зі спадщини професорів Києво-Могилянської академії, де часто фігурувало ім’я Теофана Прокоповича. Аж доки нині покійний І.К.Білодід, тодішній директор Інституту мовознавства, не заборонив уживати “Теофан”. І ніяке обґрунтування не подіяло. “Так в російській мові, так буде і в нас!” — була його відповідь на аргументи співробітників Інституту філософії НАН України. І стали знову друкувати “Феофан”.

Сьогодні виходить багато літератури і діаспорної, і в Україні, де дотримуються європейської (і вітчизняної багатовікової!) традиції в передачі іншомовних слів, термінів, імен. Тому дуже дивною здається (на десятому році незалежності України!) позиція деяких редакторів, спинити цей логічний процес посиланням на складений ще за радянських часів “Орфографічний словник”, який перевидається сьогодні без належних консультацій з фахівцями класичної філології, істориками, філософами тощо.

Зрештою, мене спонукав написати цю пояснювальну цілком прагматичний інтерес: я подав до видавництва “Основи” монографію “Ренесансний гуманізм в Україні” — теоретичний підсумок великого емпіричного матеріалу — десятки праць незнаних або не освоєних науковцями України латиномовних авторів, які ще не знали про майбутні укази московських і доморощених заборонців і називали речі своїми іменами. Невже я мушу їх виправляти на чиюсь догоду?..

P.S. Прихильники “російсько-радянських” традицій аргументують свою позицію тим, що “люди вже звикли” і будь-які зміни внесуть непорозуміння. А може, навпаки?.. Ось один приклад. Усьому світові відома назва селища у Греції — Термопіли (Thermopyles), де загинули 300 спартанців на чолі з царем Леонідом, стримуючи перську армаду. Так ось, складова згаданого слова thermo- означає — гарячий. У словнику іншомовних слів (Київ, 1974) я знайшов 58 складних слів з цим компонентом і зі значенням гарячий. Але “традиційники” пропонують і далі писати Фермопіли. Читач ніколи й не здогадається про справжню етимологію цього слова, а подумає швидше, що там у якогось грека “Піли” та була, певно, “ферма”.

{mos_sb_discuss:5}