Лес Вікс (1955) – австралійський поет, видавець і редактор. Він володіє довжелезним списком здобутків у літературі, видавничій та фестивальній діяльності. Отримав ряд літературних нагород. Видав вісім поетичних книг: “The Vanguard Sleeps In” (1981), “Cannibals” (1985), “Tickle” (1993), “Nitty Gritty” (1997), “The Ways of Waves” (2000), “Appetites of Light” (2002), “Stories of the Feet” (2004), “The Ambrosiacs” (2009).
Лес Вікс виріс у передмісті
Сіднея. Грав у гурті
“Iron Mouth”. В’єтнам роз’єднав його сім’ю, і Лес рано навчився бути
самостійним. Сімнадцятирічним вперше опублікував вірша і організував
страйк
серед учнів середніх шкіл. Він отримав історичну освіту в Універистеті
Маквері,
а також здобув безліч навиків, мешкаючи в Сіднеї та Лондоні. Наприкінці
1970-х
вперше спробував себе як видавця – разом із Біллом Ферроу організував
видавництво “Meuse Press”, яке орієнтувалося на високі стандарти в
австралійській поезії. Лес Вікс був співорганізатором Спілки поетів у
Новому
Південному Уельсі. З 1980-х, після отримання диплома в галузі
індустріального
права в Університеті Сіднею, працював як правозахисник в інтересах
багатьох
професійних спілок.
Лес Вікс
Вибрані поезії
З англійської переклав Юрій Завадський
ПЕРСПЕКТИВА
Ми зжували гори -
земля-оболонка.
Зірки в камені
годують наш кістковий голод.
Що залишається?
Астероїдне життя,
сміття й свинцевий пил.
Будь позитивним,
радіоактивним.
Наше майбутнє спалахує, ніби кашель у темряві.
ДВІ ГОДИНИ
Ти йдеш геть
у лискучій металевій сукні.
Вилощена, придбала ритм
буркотливою пасткою
гасового неба.
Наша розмова вищить, ніби розбиті коліщата валізи.
Усі чиновники на лікарняних
або стажуються до
заміщення посад.
Малі правди залишаються невпорядкованими,
тоді як “ти йдеш” просто стоїть тут
понад застійною гаттю фактів.
Існує позиція
така ж важлива,
але все, що почуваю
це печатка митниці,
зморшка паперу на оптимістичній паспортній світлині.
Повітря-моноліт як задраєний люк.
ЕПІЗОДИЧНЕ ЗАДОВОЛЕННЯ
Убий кота.
Твого імені замало.
Довірся своїм рукам.
Убий кота. Зроби Це.
Не дай жебракам забрати все, зберися.
Твій вибір – сьогодні на сьогодні.
Таємниця в шаровості, не втерпіти…
гарне життя є приростом шарів.
Досі ти досяг
подружжя, іпотеки, влади й гідності,
ніщо не піддасться
означеності зими.
І ти повинен будеш убити кота,
який не мав імені,
можливо, лише раз пещений,
безглуздо гордий в хвилинній небезпеці.
Ще гірше тоді, коли шрами -
пікантно-синюваті, а зуби – відсутні,
але глухе котяче виття
розгрібає сонну ніч.
В нього ніколи не було людей,
але в свій спосіб він знає точний заклик до їжі.
Джефрі сказав так. Підійти, схопити,
тоді задушити. Зловісна, миттєва бійка -
дряпається перед смертю.
Цей чоловік кинув помаранч, порожній панцир -
він упав, як втомлений подих. Той
порожній кістяний м’яч,
похований під поголеним квадратом дерну №4.
Наступного дня повівав вітер прошутто,
його власна віра в комфорт
зігрівала недільні руки.
Нам відомий цей вибір. Кінець.
Він перетворюється на спрямовану комету
первісного щастя.
Трава виросла яскравішою.
Все вагоме перемагає.
Кожна сторінка
в нікудишніх біографіях -
значніша, значніша,
аніж сон на вістрі чарів.
Злодії, кайдани і Hugo Boss
дивують дітей, які, повернувшись зі школи,
стають схожими на татуся,
і дружина тренує стегна
у кімнатах, повних світла.
ТЕРМІНАЛ 1
Випадкові
молекули, осінній заколот
крізь автоматичні двері
навощені кавою перед
залом очікування.
Аби підрізати рай, волікти хмару
до керамічного басейну цього дня -
ось справа зірок.
Наплічний крам і
скручена бавовна,
безвільні очі,
ми – грані й опори.
Безпека кордонів джинсового одягу…
Кабіна, двері, оплески з розгубленими цьомками,
цей (о шостій ранку!) сімейний офіціоз.
Моя дочка повернулася
з медалями й абсентом Холодної війни.
Окремий будинок
– тривожний,
як миші, багатоніжки й терміти, що боряться за домінування.
Зимове сонце –
підлещується в останні свої години,
моє серце, як сівалка, стукоче
на згорбленій веранді.
Сім’я аж надто
далеко.
Опосуми б’ються вночі на даху,
даремні слова,
обернені на бляшанки з нагостреними краями.
БАСЕЙН
Хоча б деколи
потворне олово
наземний пагорб у кожному
західному передмісті визначає порядок на подвір’ї.
Хоча б світлина
депутатів-сталіністів місцевої ради
з довгими рядами підлітків у військових одностроях.
Той кишковий спазм від хлору коли ти пірнаєш попри
розділювальні лінії плавців.
Деколи простір
попід
неприглядним водоспадом -
бурлячий забій води, що теше
піщаник у своєму потоці.
Сонце філігранно обрізається навислими яснами,
дрібною скоричневілою за життя рибою
і крихітними квітами чагарників
(зблизька вони екстраваґантно кольоровані/
обожнювані птахами і комахами).
Вода падає на
мозолясті руки
рот випускає неспокійний подих
тоді ти закорінений і заглиблений
в австралійському серці.
ПОБІЛЯ ШЛЯХУ НА ВІЙНУ
Наче крило
керавонґа*
розчісує скуйовджене повітря
або б’ючкий натяг цього пересиченого ставу, -
дозволь мені поледарювати.
Крім
сполоху-крику кажанів, фруктових опадів осілого дерева,
гілля зрощене побіля струмка, завширшки в долоню…
хвилинна затримка наслідковості пуголовка.
Білий какаду вовтузиться і
бурчить -
ми не можемо просити тиші,
тож дозволь мені поледарювати.
Фондові ринки
валяться, потім набирають обертів,
белькотіння грошей на цілій планеті.
Дороги розтягуються, аби вміститись на наші попереки,
як вояцький табір на спірній землі.
Кирилиця білого
на чорному лебединому крилі
не план битви ані для жодного ґенерала.
Але очі мої – люзні,
ті шляхи
не
розколять світу.
Виклик
свавільної курки літакам угорі,
по чому повертаюся в дні арґументів у жестах
все ще печерних -
“нам треба ще”, “вони хочуть нашого”. Знову Жадоба й Переляк.
Вербовий трал у
ставі,
вугрі архівують історію мулу.
Пора змінити дикунських богів -
вони почали й виграли кожну із воєн.
Люди Книги
мали би викинути свої книги
геть.
Надійшли часи, коли кров
переважує чорнило.
Я зобразив усі
маловидні крихти,
спочатку зрозумів, потім -
зумів… без прожекторів і публіки.
Мій батько мертвий,
хай антрацитові черепахи пильнують підвалин;
ми співатимемо наші гімни до риб.
Мева розштурхує
хмару на мілині -
твій сон потривожили! І ти – обід!
Що нас оточує – не є безтурботним.
Ворони співають “Маленьку овечку”**, за кожну
травину – змагання.
Але це насильство миготливого ока, гул шкіри.
Прикувати
кожного можновладця до вицвілих дерев’яних лавок,
допоки вприск вабика не впокорить їхні руки.
Знерухомлені повіки здадуться
на користь дня з випадковим
харчем.
Це буде
спрощенням – говорити,
спрощенням – заперечувати,
нам потрібні миротворці
для патрулювання наших голів. З “ледарювати” як нашою молитвою,
привчити себе говорити “досить”. Розум слухатиме,
як кожний день стає
його власною заявою про наміри.
* Австралійська чорна птаха з жовтими очима.
** “Mary had a little lamb” – дитяча пісенька про овечку. Австралія відома розведенням овець, і їхні ферми часом досягають розмірів невеликих країн. У зв’язку варто згадати маловідомий бік цієї справи, що там ягнятам деколи вибирають очі, аби вони далеко не заходили.
