Білл Завадський є лавреатом премії Ґуґґенгайма (Guggenheim) –  другої найвищої літературної нагороди в Америці.  Поет, перекладач з французької літератури і критик – це лише три роди його діяльності.  Але після поезії  джаз є найближчим до його серця.  Не дивно, що музиканти  так близько прийняли його поезію.  Найсучасніші композитори джазу написали музику на його поезію – це Марк Копланд, Гаррі Пікок, і Білл Стюарт.  Найвідоміша сучасна американська поетка, Адріен Річ, назвала поезію Завадського – heart warming -  тобто, такою, яка огріває серце.  

 

Але вірш у моєму перекладі віддзеркалює молодшого Білла Завадського, з 60-70-х років, коли ціла Америка стояла на грані хаосу.  Тоді афроамериканці палили міста, домагаючись рівноправ’я в огидно расиському суспільстві.  Студенти бльокували університети по цілій країні в протесті проти в’єтнамської війни і проти расизму.  Рівночасно наркотики стали для багатьох порятунком  від лицемірної моралі батьків. . В університетських містечках висіли плакати – Turn on and turn off  - тобто, сп’яній і виключись.  Артистична богема особливо потрапляла у цей хаос.  Завадський з великою уявою передає цей дух, який полонив артистичні кола.  Він описав найславнішого на той час джазового піяніста після автомобільної аварії, яку спричинив героїн. Його вірш треба чути як ми чуємо заклинання  або в контексті українського фольклору – як похоронні плачі.  Але цим віршем він створив чітку метафору історичної доби. Завадський нині викладає літературу в Нью-Йорку.

        Віталій Кейс, США

---

Білл Завадський

ДО ПІЯНІСТА БІЛЛА ЕВАНСА[1] 

З англійської переклав Віталій Кейс

 
 
Коли я чую
твоє виконання  “Мого нерозумного серця”,
я темнію мов дим,
 
пригадуючи більше, ніж
обгорілий бас Скота Лю Фара,
обпертого під стіною в Янкерсі,
 
пригадуючи  катастрофу,
пригадуючи пожежу
підчас нашої подорожі,
 
  пригадуючи все наче тінь:
  витончену ноту,
  що вибухає
 
 
в ритмах Люї,
коли ми мчали божевільно –
 “Чорт, ми спізнемося!”-
 
його довгий вигинастий бас,
що стиснув нутро машини
немов брезентовий лебідь,
 
  я стиснув руку  мов педаль,
  дотик пальців, розпальчення,
  сталеві струни –
 
жили в шиї,
   у вразливій шиї,
у шиї музики,
 
я вибухнув з музики
перед тим, як аварійно
   вбив
 
  в собі все те,
  що співає
  не торкаючись клавішів,
 
  і все через ненависні гульки,
  і сніг,
сніг,
 
сніг,
 
що падав разом з брезентом,
   і з деревом, і з волоссям в огні
за вікном машини,
 
і здавалося мені,
  що я застряг в нутрі,
 і досі відчуваю жах,
 
  нота за нотою –
  що росте навіть сьогодні –
очищений кожного року,
 
ніжний політ вгору,
і кружляння
 попелу
 в лютневому повітрі,
 і в зміні
  від пожежі
  у музику,
  у пам’ять  -
  у простір де героїна
 
  не колише принадливо
  вогнистою рукою,
  де зуби і пальці
 
і дим слонової кості,
і клавіші обсмалені
папіросами
 
на анонімній роялі,
і губи що роздавлюють
наші функції,
 
і незмінні дроти,
і мертве дерево
   іншого століття –
 
 ми мусимо спасти
  піснею!
  за це нам платять,
 
  вживають нас,
 настоюють щоб
  наші руки
 
проявили себе,
продовжують
стискати наші руки.