Луїс СЕПУЛЬВЕДА (Чилі)

СТАРИЙ, ЯКИЙ ЧИТАВ РОМАНИ ПРО КОХАННЯ

Повість

Переклад з іспанської Маргарити Жердинівської

 
 
 

Розділ перший

 Небо було схоже на роздуте черево віслюка, що загрозливо висіло прямо над головами людей. Теплуватий липкий вітер змітав поодиноке листя і розлючено струшував рахітичні банани, які прикрашали фасад мерії.

 Нечисленні мешканці селища Ідиліо[1] та купка шукачів пригод з навколишніх поселень скупчилися на пристані, чекаючи на свою чергу сісти у портативне крісло лікаря Рубікундо Лоахаміна, дантиста, який утамовував болі своїх пацієнтів цікавим способом усної анестезії.

— Тобі боляче? — запитував він.

 Пацієнт, схопившись за ручки крісла, відповідав широко відкритими очима та страшенним потінням. Деякі пацієнти намагалися відвести від свого рота нахабні руки дантиста та смачно вилаятися, але їхні наміри натрапляли на сильні руки та деспотичний голосом лікаря.

— Спокійно, холеро! Забери руки! Я знаю, що боляче. А хто винен? Я? Ні! Уряд! Зрозумів? Уряд винний в тому, що в тебе такі гнилі зуби і що тобі боляче.

 Змучені люди погоджувалися, закриваючи очі або злегка похитуючи головою.

 Лікар Лоахамін ненавидів уряд, будь-який уряд. Незаконний син іспанського емігранта-анархіста, він успадкував від батька страшенну ненависть до всього, що стосувалося влади. Причини цієї ненависті загубилися ще десь у веселій його юності, але неприйняття можновладців перетворилося на щось на кшталт моральної заповіді, і це навіть надавало йому симпатичності.

Він завжди виступав проти чергових урядів і так само обгуджував американців-янкі, або, як їх називали, грінго, які іноді приїздили з місць нафтодобування та безсоромно, без дозволу фотографували відкриті роти його пацієнтів.

Поряд з лікарем невелика команда пароплава «Сукре» навантажувала кетяги зелених бананів та мішки з кавою в зернах. З одного боку пристані було навалено ящики з пивом, горілкою, сіллю, газовими балонами — всього того, що розвантажили вранці.

«Сукре» мав відплисти, щойно дантист закінчить свою роботу. Судно попливе вверх річкою Нангаріца, яка впадає в річку Самора, потім після чотирьох днів повільної навігації прибуде в річковий порт Ель Дорадо.

Корабель, схожий радше на старезний плавучий ящик, ведений зусиллями команди з двох міцних чоловіків та рахітичною силою старого двигуна Дизель, повернеться назад тільки після періоду дощів, який вже вимальовувався на насупленому небі.

Доктор Рубікундо Лоахамін відвідував селище Ідиліо два рази на рік, як і поштар, що дуже рідко приносив комусь кореспонденцію. Найчастіше в його зношеній сумці лежали офіційні папери до алькальда або серйозні та вицвілі від сирості портрети чергових правителів.

Люди чекали на прибуття корабля з єдиним бажанням: поновити свої запаси солі, газу, пива та горілки. Лікаря ж зустрічали з відчуттям полегшення, особливо ті, хто вижили після малярії та стомилися випльовувати рештки зубів. Вони жадали поновити зуби та примірити один з протезів, які лежали на фіолетовій серветці дантиста.

Розмовляючи та, як завжди, критикуючи уряд, лікар вичищав людям ясна від решток зубів, наказуючи зразу ж прополоскати рота горілкою.

— Добре, подивимося. Як тобі цей протез?

— Жме, не можу закрити рота.

— Чорт забирай! Які ви всі тендітні. А ну, приміримо цей.

— Він мені завеликий. Якщо я чхну, він випаде.

— А ти не застуджуйся, холеро. Відкривай рота.

І його слухалися. Приміряючи кілька протезів, знаходили найзручніший, потім обговорювали ціну, поки дантист дезінфікував інструменти у невеликій каструлі з киплячим хлором.

Портативне крісло лікаря Рубікундо Лоахаміна для мешканців узбережжя річок Самора, Якуамбі та Нангаріца ввижалося цілим закладом. Насправді ж це було старовинне крісло перукаря з підпіркою та емальованими білими краями. Щоб підняти його на настил в один квадратний метр, який дантист називав «консультація», господар крісла та члени команди «Сукре» мали докласти надзвичайних зусиль.

— У консультації командую я, чорт забирай. Тут виконуються мої накази. Коли я закінчу роботу, називайте мене зубодером, негідником, кажіть все, що вам заманеться, а я, може, навіть вип’ю з вами чарку горілки.

На обличчі багатьох людей, які чекали на свою чергу, був вираз надзвичайного страждання, проте й ті, хто тримав у роті екстракційні щипці, виглядали не краще. Усміхалися лише індіанці-хібарос, що неподалік сиділи навпочіпки, спостерігаючи за дійством.

Хібарос. Індіанці, вигнанці з власного народу, яких зневажали і вважали зрадниками шуари, бо вони прийняли звичаї білих. Хібарос, одягнені, як завше, у світле лахміття, не протестували проти свого прізвиська, отриманого від іспанських конкістадорів. Існувала величезна різниця між гордими, упевненими у собі шуарами, знавцями таємничих амазонських регіонів, та хібарос, що збиралися на пристані селища Ідиліо, чекаючи на залишки горілки.

Хібарос усміхалися, показуючи гострі, заточені річним камінням, зуби.

— А якого дідька ви дивитесь? Колись потрапите до моїх рук, макаки, — погрожував їм дантист.

— Хібарос добрі зуби мати, хібарос багато мавпячого м’яса їсти.

Іноді з уст котрогось із пацієнтів виривався зойк, що лякав птахів, і він відводив ударом руки щипці, а іншою вільною рукою хапався за рукоятку мачете.

— Поводь себе як чоловік, придурку. Я знаю, що боляче, і я сказав тобі, хто винний. Не заважай мені своїми вибриками. Сиди спокійно і покажи, що ти справжній чоловік.

— Та ви ж мені душу виймаєте, докторе. Дозвольте зробити хоч один ковток...

Обслуживши останнього пацієнта, лікар полегшено зітхнув, загорнув протези в серветку і, дезінфікуючи інструменти, побачив, як пропливає човен з шуаром. Індіанець, стоячи на кормі, енергійно веслував своє стареньке каное. Порівнявшись із «Сукре», він, змахнувши веслами, опинився біля самого судна. Коло борту з’явилося нудне обличчя хазяїна пароплава. Шуар щось промовляв йому, жестикулюючи та, здавалось, усім тілом безперервно плюючись, що за звичаєм індіанців означало, що він каже правду.

Дантист закінчив сушити інструменти та поклав їх у шкіряний футляр. Потім узяв посудину з вирваними зубами та викинув їх у воду. Хазяїн та шуар пропливли повз нього у напрямку мерії.

— Маємо почекати, докторе, до нас привезли мертвого грінго[2].

Погана звістка. «Сукре» був старезною громіздкою посудиною, особливо, коли повертався назад, перевантажений зеленими бананами та пізньою кавою у напівзгнилих мішках. Якщо дощ почнеться завчасно, що цілком вірогідно, бо судно пливе з тижневим запізненням через постійні зіпсуття, тоді доведеться накривати брезентом вантаж, пасажирів та команду, і не буде місця, щоб повісити гамаки, а тут іще мрець, отже подорож стає дубельтово незручною.

Дантист допоміг підняти на борт своє портативне крісло і зразу ж попрямував у кінець пристані, де на нього чекав Антоніо Хосе Болівар[3] Проаньо, кремезний старий, якому, здається, було зовсім байдуже носити ім’я видатної особи.

— Ти ще живий, Антоніо Хосе Боліваре?

— Здається, живий. А ви як?

— А як твої зуби?

— Ось вони, — відповів старий і поліз за ними в кишеню, розгорнув вицвілий носовик та показав протез дантистові.

— А чому ти його не носиш, старий дурню?

— Зараз поставлю. Я не їв і не розмовляв, навіщо ж зношувати його?

Старий поставив протез, цмокнув язиком, сплюнув і великодушно запропонував лікареві пляшку горілки.

— Дякую, сьогодні я це заробив.

— Авжеж, сьогодні ви вирвали двадцять сім цілих зубів і цілу купу битих, але це ще не рекорд.

— Ти завжди рахуєш, скільки зубів я вириваю?

— Але ж ми друзі, хто ще похвалить, як не друг. Раніше було краще, правда? Тоді приїздили молоді колоністи, пам’ятаєте того чоловіка з гір? Того, що просив вирвати всі зуби, щоб виграти парі?

Доктор Рубікундо Лоахамін похитав головою, намагаючись пригадати, і в його пам’яті спливла фігура не дуже молодого чоловіка, вдягнутого як мешканця гір: увесь у білому, босий, але зі срібною ручкою свого мачете. Горець прийшов до лікаря у супроводі двадцяти геть п’яних чоловіків. Це були так звані шукачі золота. Люди називали їх мандрівцями, бо їм було все одно, де видобувати золото: в річках чи в кишенях ближнього. Горець спочатку роздивлявся крісло, потім майже впав на нього з якимось тупим виглядом обличчя.

— Чого ти хочеш? — запитав дантист.

— Щоб ви мені вирвали геть усі зуби і поклали їх, один за одним, отут на стіл.

— Відкрий рота.

Чоловік послухався, і лікар засвідчив, що поряд зі зламаними зубами в нього залишилися і зовсім цілі зуби.

—У тебе ще є багато цілих зубів. Маєш достатньо грошей, щоб я тобі вирвав усі?

Тупий вигляд щез з обличчя чоловіка.

— Справа в тому, лікарю, що мої друзі, тут присутні, не вірять в те, що я великий мачо[4]. А я їм сказав, що дозволю вирвати собі всі зуби, не застогнавши. Ми склали парі, а тепер розділимо ці гроші з вами.

— На другому зубі ти закричиш і почнеш звати свою матусю, — вигукнув один із групи, і всі почали реготати.

— Знаєш, ти краще випий ще трохи, а тоді подумай. Я не можу брати участь у таких витівках, — сказав лікар.

— Лікарю, якщо ви завадите мені виграти парі, я відріжу вам голову.

Очі його заблищали, і він поклав руку на рукоятку свого мачете.

Таким чином почалося парі.

Чоловік відкрив рота, і дантист знову перелічив зуби: їх було п’ятнадцять. Почувши це, пацієнт поклав п’ятнадцять дрібок золота на серветку з протезами — одна дрібка за кожний зуб. Дехто ж з учасників парі, чи то за, чи проти, також взяли в цьому участь, покривши чи не всю серветку золотом, кількість якого значно зросла після екстракції п’ятого зуба.

Горець витримав видалення перших семи зубів, не ворухнувши жодним мускулом. Панувала повна тиша, але коли лікар вирвав восьмий зуб, почалася кровотеча, яка за кілька секунд залила пацієнту рота так, що він не міг вимовити ані слова, і тільки змахнув рукою, щоб лікар зупинився. Пацієнт виплюнув кілька разів згустки крові на підставку і зробив з рук лікаря великий ковток горілки, від болю закрутитившись на кріслі, але не застогнавши, знову виплюнув кров і знаком дозволив дантистові продовжувати свою роботу.

Наприкінці різанини горець, залишившись без жодного зуба, з переляканим та роздутим по вуха обличчям, розділив виграш з лікарем.

 

— Так, то були інші часи, — пробурмотів лікар Лоахамін і щедро ковтнув горілки.

Напій з цукрової тростини обпік йому горло, і він, скоцюрблений, повернув пляшку співбесіднику.

— Не кривіться, лікарю, ця горілка вбиває мікроби в кишках, — сказав Антоніо Хосе Болівар, але не зміг продовжити бесіду. Два човна наблизилися до них, і в одному виднілася голова світловолосого чоловіка.

 

 

 

Далі читайте паперову версію журналу.