Бобинець С.С.

СИЛУЕТИ Й ПРОФІЛІ УГОРСЬКОЇ РОМАНІСТИКИ: ДІАЛЕКТИКА БУТТЯ

Іван Мегела. Угорський роман 20–30 років ХХ століття. Проблематика. Жанрова структура. Форма оповіді: Монографія. – К.: Видавець Вадим Карпенко, 2008. – 284 с.

 

Діалог двох літератур – української та угорської, що так потужно розгортався протягом останньої третини минулого сторіччя, нині, з відходом у засвіти Миколи Лукаша, Костянтина Бібікова, Шандора Вереша, Дмитра Меденція, Шари Каріг, Юрія Керекеша, Жужи Роб, Леоніда Смілянського, Іштвана Удварі, Кіри Шахової, Юрія Шкробинця, помітно пригас. Щоправда, час від часу він принагідно оновлюється чи то науковими розвідками Лесі Мушкетик, Золтана Медве або Галини Герасимової, чи то еруптивними перекладацькими трансформаціями Ласла Балли або ж тієї Лесі Мушкетик, спорадичними тематичними добірками на шпальтах «Всесвіту»...

Тим–то приємною несподіванкою у неголосному українсько–угорському діалозі сьогодення видалось рецензоване дослідження Івана Мегели, якого з початком третього міленіуму знаємо як фахівця, що у розмаїтих культурологічних та літературознавчих зацікавленнях зробив різкий крен у бік вивчення і популяризації надбань австрійської та німецької писемності, а надто – греко-римської античності. Варто зауважити, що до цієї праці, яку по праву можна вважати етапною у багатющому доробку вченого і, без перебільшення, – підсумковою для вітчизняної унґаристики кінця ХХ – початку ХХІ сторіч, автор прийшов через сумніви й випробування як першовідкривач нелегких шляхів осягнення дійсності угорським красним словом (монографії «Пролетарська співдружність: до історії угорсько–радянських літературних зв’язків 20–30 рр. ХХ ст.»  /К., 1978/, «Реалізм Жиґмонда Моріца» /К., 1985/, «Угорський роман 20–30 рр. ХХ ст.» /Будапешт, 1994, угорською мовою/, «Угорський історичний роман. Костолані, Мора, Моріц» /К., 2003/. Саме у ньому, його величності мистецькому Слові – розгадка живого пульсу й колориту епох, порухів і краси угорської душі, які ось уже понад три десятки літ прагне збагнути й долучити до них українське читацтво І.Мегела: в його перекладі побачили світ поетичні, прозові й драматургічні твори Ендре Аді, Іштвана Галли, Ґейзи Ґардоні, Арпада Ґйонца, Міклоша Губаї, Імре Добозі, Дюли Ійєша, Анни Йокаї, Аттіли Йожефа, Жиґмонда Моріца, Ференца Мора та ще десятка інших літераторів.

Висвітлюваний у монографії проміжок між світовими війнами ХХ сторіччя став, як відомо, для письменства багатьох країни Європи своєрідною ренесансною добою, яка, на жаль, там, де верх узяв тоталітаризм, скінчилася нівеченням людського духу, геноцидом. Угорщину, на щастя, внаслідок поразки тут 1919 року радянської влади, подібна доля оминула, і на її теренах упродовж міжвоєнного двадцятиріччя викристалізувалася література, що вражає «масштабами новаторства. Насамперед, – як констатує дослідник, – це вибух жанрових модифікацій, бурхливий розвиток роману як жанру, що найповніше відображає людське життя у його історичних, психологічних та соціальних зв’язках» (с.5). Власне ці зв’язки і є тими детермінантами суспільно–політичної та культурної ситуації, які «продиктували» авторові цілком залежну він них типологічну класифікацію метанаративу: роман «історичної проекції» (визначення запозичене у сербського теоретика С.Пенчича), «роман долі» та, за  термінологією Г.Мюллера, «роман стану душі». У розмиканні подібними екзистенційними вимірами огрому епічного часопростору, акумульованого у романному жанрі, відчутне прямування погляду вченого від аналізу світу загального, об’ємного, панорамного, а відтак через обумовлену ним світобудову часткового, окремого аж до її складових – дошукування глибинних пластів феноменологічно–сублімаційного переміщення зі світу зовнішнього на внутрішній, у сферу свідомого й підсвідомого, ірреального. Точно у координатах означених тут найвиразніших типологічних єдностей, де нуртувало ідейне протистояння найбільш численних літературно–мистецьких угруповань – «народних» та «урбаністичних» письменників, – і вибудовує І.Мегела дослідницьку стратеґію, спрямовану завперш на вияскравлення справді цінного угорського досвіду творення «високих художніх цінностей у складних умовах історичних катаклізмів»: трагічних наслідків Першої світової війни, розпаду Австро–Угорської монархії, оманливого і несправедливого Тріанонського миру, а перегодом глобальної економічної кризи, задушливої атмосфери наближення фашизму.

Пронизана й перейнята діалектикою буття нації, послідовністю й твердістю в обстоюванні власної європейськості, а водночас і національної самобутності угорська романістика о цій порі повнокровно виразила себе у таких найважливіших аспектах: ідейно–тематичної проблематики, форми оповіді й теоретично мало розробленої угорським літературознавством жанрової структури. Назагал у силовому полі уваги дослідника чотирнадцять найзначущих романів, які належать перу ключових для літературного процесу в Угорщині ХХ століття віртуозів оповідної техніки: Мігая Бабіча, Тібора Дері, Деже Костолані, Дюли Круді, Ференца Мора, Жиґмонда Моріца, Ласла Немета, Арона Тамаші та Йожі–Єне Тершанські. Й досі не перекладені українською мовою, а отже, вперше виведені у монографії на орбіту вітчизняного наукового вивчення романи, хоч і різняться один від одного індивідуальними специфічними особливостями, проте, з явною очевидністю демонструють спільні типологічні риси поетики.

Здається, немає нічого дивного в тому, що комплексний розгляд вершинних літературних явищ починається з історичної проблематики – серцевинного первня угорської романістики. Заглиблення ж бо в історію «для народу, котрий після «великого переселення» знайшов свою другу батьківщину в Європі, між Тисою та Дунаєм, котрий опинився серед слов’янських та німецькомовних країн, котрий зазнав (...) чимало драматичних моментів, – для такого народу, – як пише І.Мегела, – ставлення до минулого має виняткове значення» (с.29). Ключ до його розуміння, як на мене, полягає передовсім у проблемах, яким угорська епічна проза постійно намагалася дати художній розв’язок: формування й зміцнення державності, становлення національного характеру, а також збереження і примноження духовних цінностей. Прикметно, що у відтворенні минувшини потенційно присутнє теперішнє. Так, приміром, з оцінок і суджень про роман–параболу Деже Костолані «Нерон, кривавий поет», в якому поєднані дві важливі теми – зіткнення матеріального і духовного, зудару влади з мистецтвом та моральний крах людини як наслідок небажання при цьому «обмежувати себе у своїх діях і вчинках» – напрошується висновок про чітку екстраполяцію римської античності на реалії доконечної загрози світові пандемії «коричневої чуми». Запорукою незнищенності народу є його християнська мораль, помножена на благородність вчинків, – таку далебі провіденційну формулу арґументовано доводить у романі–застереженні «Золотий саркофаг» Ференц Мора. І навіть коли «пером автора, – за словами І.Мегели, – водила не логіка сюжетної побудови, безсторонність оповідача, а складна алгебра почуттів, прихована за античною символікою, міфологічними та біблійними ілюзіями» (с.66), у перегукові епох виразно лунає письменницький голос на захист гуманізму, закликаючи утверджувати національні духовні клейноди.

Апофеозом неперебутності угорської національної ідеї стала трилогія Жиґмонда Моріца «Трансільванія», яка, поза сумнівом, «заклала основу об’єктивного аналізу історичного минулого, стимулювала письменників до пошуку нових характерів, на дослідження природи народного героїзму» (с.86). За синтетичністю естетичних вражень, які справляє цей монументальний епос, дослідник схильний добачати й ті модулятори авторської художньої свідомості, котрі налаштовують читача на віднайдення з його сучасністю аналогій у складних колізіях XVII ст., коли за правління двох Габорів – Баторі й Бетлена вирішувалася доля Трансільванського князівства.

Розділ «Роман історичної проекції: Костолані, Мора, Моріц» позначений достоту творчим імпульсом: з достатньою повнотою осягнуті в ньому параметри історизму, закоріненого в архетипних основах народного буття, що проростало вічним протиборством соціальних відносин. Їхнє мистецьке окреслення, як зауважує дослідник, мадярські белетристи–лоґоґрафи свідомо спроектували на контекст становища країни у першій третині минулого сторіччя. Явити, однак, історичний роман на всю його епічну широчінь, на весь зріст його будівничих індивідуальностей не стало б спромоги, коли б автор монографії належним чином не поцінував у ретроспекції часу традицій, що їх заклали у поетику жанру Міклош Йошіка (1794–1865), Йожеф Етвеш (1813–1871), Жиґмонд Кемень (1814–1875), Мор Йокаї (1825–1904), Ґейза Ґардоні (1863–1922).

Прикметно, що поряд з вітчизняною традицією угорське письменство щедро черпало з інтертекстуальних можливостей: рух історії постає, таким чином, не лише у всій своїй національній і культурній взаємодії, а набуває потужних всеєвропейських обертонів. У цьому аспекті потрактування образів–персонажів, розгляд жанрової структури, розмисли про ритмічну організацію оповіді тощо становлять навдивовижу поліфонічну обсервацію вченого: постійно стикаємося з «подвійною оптикою» того чи того романіста, і вгадуються візії, навіяні сюжетикою герменевтичного кола світової класики. Розкодовуванням протетичних станів, мотивів, характерів, образів і т.п., І.Мегела не лише забезпечив читачеві поглиблене, об’ємне усвідомлення авторських інтенцій, закладених в ідейно–естетичній структурі твору, – у такий спосіб він наростив його рецепцію, спонукав до осмислення зображуваного, до участі у формуванні власних оцінок.

На думку про органічний діалог читача з європейським соціумом ще більшою мірою навертає густота асоціацій, що оживає на сторінках одного з найпоказовіших тогочасних жанрових різновидів, котрий позиціонував себе як «антипод творів монументального реалізму» – роману «долі». В його основі, а це насамперед цикл повістей, що складають роман Й.-Є.Тершанські «Какук Марці» – маленька людина з її проблемами, «які часто не пов’язані з магістральним рухом суспільного життя» (с.91). Формальними ознаками нагадуючи пікарескний, авантюрний, шахрайський роман, у змістовому центрі якого виткана з особистих переживань письменника гротескна маска людини–непосидька, людини–зозулі (на це прямо вказує її ім’я – Какук), твір Тершанські став своєрідним відкриттям невідомого раніше в угорській літературі світу «міської околиці», де за лаштунками фальшивого благочестя зяє суспільне дно. Епічний герой, чиє ім’я внесене у заголовок, Какук Марці – типовий його обиватель, босяк і бродяга, «син гультяйства», «райський шахрай», «громадянин ринку». У свідомість угорців він увійшов як «свій» бравий Швейк і невгомонний Тіль Уленшпіґель, безтурботний Жіль Блаз і класичний Панурґ, зрештою, як «іграшка в руках долі» – безрідний Зімпліцій Зімпліціссімус в одній особі.

До речі, проблема читацького сприйняття постійно вчувається у підтексті дослідження, бо ж на неї як на іманентну оцінку відображуваної дійсності час від часу опирався не лише Й.-Є.Тершанські, який, неодноразово апелюючи до читача, прагнув інспірувати його інтерес до життєвої дилеми міжвоєнного двадцятиріччя: чи може соціально незахищена людина протистояти «приреченості долі», чи спроможна вона у ній щось та змінити?

На не менш важливе запитання: «Заради чого живемо на цій землі?» дає відповідь трилогія Арона Тамаші «Авель» – неповторна жанрова модифікація міфопоетичної епіки про тяжкі випробування, що випали на долю загубленого у високих горах Трансільванії маленького і гордого племені секейців, стародавньої гілки мадярської людності. Може, й сам того не помічаючи, український унгарист, який теж зростав серед фольклорних багатств і розкішної природи Карпат, мимоволі вийшов на прямі паралелі висвітлення тих авторських алгоритмів поетики, які вивчені недостатньо, або й досі не впали в око ревнителям небуденного таланту Тамаші: мотив народної долі, що розпрозорюється у віталізмі головного героя Авеля Сакалаша (біблійна традиція тлумачення його імені тут досить показна), підноситься сміливим використанням трансцендентальності синтетичних жанрів народної свідомості – казки і балади, а точніше – їхнім ліризмом, іскрометним гумором, стилістикою поетичної образності та ритмічно–комунікаційною організацією тексту до справді символічного узагальнення, в якому «світ людини сприймається як частина космосу» (Ласло Баранські). 

І все ж картина селянського світу Угорщини кінця ХІХ – початку ХХ ст. не оприявнювалась би у всій повноті його художнього зображення, а панорама літературного процесу без нього не була б такою об’ємною, коли б їхній поціновувач не залучив до аналізу роман Жиґмонда Моріца «Щаслива людина». Назву творові дало прізвище головного героя – Йо Д’єрдь, що угорською означає «добрий, успішний, вдалий». Написаний у стилі популярної на початку століття артистичної соціоґрафії, Моріців епос поряд з класичними соціоґрафічними зразками Дюли Ійєша, Ференца Ердеї, Золтана Сабо, Імре Ковача та інших відкрило архетипні основи буття угорської глибинки та селянського світосприйняття, що в естетично–етичному відданні так званих «народних письменників» психологічно пов’язується з природнім явищем циклічності. Під цим кутом зору розвідка «Жиґмонд Моріц і його роман «Щаслива людина», найменша обсягом, але насичена цікавим фактажем та його вдалою інтерпретацією – нове, свіже слово про світової слави побутописця соціальних контрастів.

Незважаючи на поєднання в собі різних модифікацій жанру, до романів «екзистенціальної долі» на всіх його правах належить й таке унікальне явище угорської літератури, як «Сини смерті» («Приречені») Мігая Бабіча. Уже не колоритні головні герої–одинаки, іменами яких називають епічні полотна, а представники трьох поколінь однієї родини Йожефа Раца «пишуть» власну національну сагу. Йдеться у ній про історичну незворотність процесу виродження цілої окремої соціально–культурної верстви мадярського суспільства - латайнірів – середньомаєтного дворянства; наділені у багатьох моментах штрихами особистого життєпису автора, тонко примічені І.Мегелою, вони несуть на собі демонічну й гірку печать fin de  siècle – прискореної капіталізації, нестримного зростання духу «жовтого диявола», що владно вривається у долю всієї нації. У поетиці новаторського і всіма ознаками експериментального роману потужно пульсує поліфонізм Бабічівського мислення, зрощеного на блискучому знанні вітчизняної історії та світової літератури. У ньому відразу вгадується лейтмотивний потік спогадів зі знайомими ритмами «втраченого часу» Марселя Пруста, інтуїтивізм Анрі Берґсона, оповідна техніка Джорджа Мередіта й Джеймса Джойса, соціально–сімейний побутовізм «Будденброків» Томаса Манна. Все це естетично переплавлене майстерністю романіста у мистецьку плоть величного сповідального документа, який вчить нас «розпізнавати закони буття» (с.169).

Цілком зрозуміло, що угорське красне письменство як живий і здоровий, сповнений динаміки організм, не могло залишатись на узбіччі напруженої ідейно–естетичної боротьби різних течій і напрямів, що точилася в європейській культурі. Особливої енерґетики змін у цьому горнилі оновлення відчув на собі порівняно з традиційними формами жанр роману: питомо хронологічні площини, зміщуючись, взаємопроникають і перетинаються у цьому організмі, ущільнюють художній час, його структури формуюче єство, – він стає образно зримим; зрушене з канонізованих стереотипів асоціативне зчеплення думок та епізодів, зумовлює чергування ритму оповіді; часто–густо взаємодіючи зі спомином (пам’ять як ключ до рецепції часу) та внутрішнім монологом, мінімізується сюжет як такий, що закроєний на дії, лінійній послідовності подій. Композиційна тканина у таких творах висновується, як правило, з відчужень і бентежних передчуттів, зі сновидінь і марень, а, отже, сутність екзистенції людини санкціонується передовсім її внутрішнім емоційним світом. До того ж застосування драматизації оповідної манери зображення «камерою» й зовсім заповнює врешті–решт епічний простір настроєм, переживаннями.

Учитуючись у монографію, мимоволі ловиш себе на думці, як її автор не нав’язливо, з логічною проникливістю виставляє на позір те, що залишається за «кадром» – душевні боріння як відлуння перебігу суворої правди реального життя. Мовиться, отже, про особливий різновид психологічного роману, чутливого індикатора стану людської душі.

У щедрій романістиці Угорщини першої третини століття атрибутується чимало полотен подібного штибу, в яких щемить душу, позбавлене сенсу, буття персонажів. Морально–етична девальвація особи, ґенерована антигуманними соціальними зв’язками і причинами психологічна тріщина у людській свідомості стала приматом письменницького ремесла.

І чи не найпримітнішим зразком психоаналізу, рокованого модними на той час юнґо-фройдистськими ідеями, видається іронічний «роман-теза» Дюли Круді «У мою покійну юність» – видатного явища братньої літератури. Тут годі шукати чогось незвичайного, виняткового, хоч окремі побутові дрібниці здобуваються на якусь містичну особливість, магічну звабу. Герої твору, представники різноманітних соціальних станів, «існують ніби у нереальному світі», констатує І.Мегела, поза відчуттям часу. Останнього дня масляної їх зібрало на «чарівній горі» у літньому ресторанчику готелю на острові Маргіт, прагнення до спілкування, «породжене з глибокої потреби в єднанні», бо їх усіх поріднює загальне нещастя – самотність. Події, що розгортаються за принципом карнавальності, постають у монологічному викладі «джентельмена середніх років». Відійшовши від традиційної схеми роману–біографії, Дюла Круді зумів сублімувати «розгубленість угорця, викинутого на більярдне поле історії, знеособленого, відчуженого, який втратив віру в можливість впливати на світ і власну долю (с.192).

У розвідці «Ласло Немет і його роман «Траур» дослідник,  вірний собі в оцінці мистецьких явищ,послідовно вибудовує, відкидаючи будь-які шаблони й трафарети, свій літературознавчо-психологічний інсайт. Крізь сито Нейметового, змінного у часі, світогляду «просіває» він етично-моральні норми поведінки осіб-персонажів, починаючи від першої публікації-новели «Померла тітка Горват» і завершуючи романом «Траур», блискучого життєпису дій і почувань колись молодої й веселої селянки Жофі Куратор, котру невблаганна доля зробила вдовою. Вирозумінням «ідіотизму сільського життя», якому не під силу покорити горду, морально чисту душу селянина, літературознавець доводить: в особі Ласло Немета угорська література здобула неперевершеного чародійника психологічного роману на селянську тематику.

Не інакше як переконливим запереченням безнастанних пророкувань про близьку смерть романного жанру став ще один реалістичний бестселер,який повів читача загадковими закапелками угорської душі, – «Незакінчена фраза» Тібора Дері. У певному сенсі це «калиновий міст» багатолітнього літератора-емігранта, «інтелектуальна епічна маска», успішний вилив-експеримент так званої «мозаїчної прози», творимий упродовж 1933-1938 років у Відні, Іспанії, на Майорці, і вже окремим виданням побачив світ 1947 року в демократичній Угорщині. Він, наче зв’язував, як точно спостеріг І.Мегела, «дві епохи, дві Угорщини,показуючи,що постулати нової Угорщини дозрівали в надрах антифашистського Народного фронту» (с.241). У масштабній «онтологічній візії», як ще нерідко називають Дерівський роман-дослідження,винесена на суд одна з найпопулярніших тем, що її з глибини людської психіки вихлюпнула сувора дійсність початку минулого століття – кризовий стан свідомості, її трагічне роздвоєння. Історія морально-душевної дихотомії Лерінца Перцена Надя, що «інсталює» головного героя твору, іманентно потверджує вислів Мішеля де Монтеня: «Кого б не заповзялася зображати людина, вона завше грає водночас й саму себе». Полишаючи ніби осторонь латентну автобіографічну сув’язь  оповіді, неупереджений погляд дослідника зосереджений доконечно на розкритті авторських дискурсивно-наративних технік: сміливе сплетіння способом кіномонтажу часових площин,панорамна багатоплановість, породжена порушенням каузальної логіки розвитку подій,направду висока питома вага розмаїтої поетики стилю, позначеної харизматичністю текстової організації. Усе це – «Незакінчена фраза» як рідкісна здатність мистця освоювати новітні здобутки європейського модерну. Своїм експериментальним,із ключем у заголовку, романом Тібор Дері першим в угорській літературі, за визначенням відомого філософа і літературознавця Дьєрдя Лукача (1885-1971), підніс «на світовий рівень загострену увагу до проблеми людини,іі становища в суспільстві і велику захопливу силу зображення».

А загалом монографічне дослідження І.Мегели – вагоме принагідне підґрунтя для вітчизняної академічної науки на шляху створення та видання історії національних літератур народів-сусідів як складових світового художнього літопису.