«Cas leti...»
Відгукнутися на твір, який тобі сподобався, завжди приємно, тим більше, коли він якимсь чином торкається твоєї душі, твоїх почуттів, ти бачиш за ним навіть щось більше, ніж вклав в нього автор. Він зумів торкнутися чогось такого, що десь було заховано до слушного часу у твоїй душі.
Щось
подібне
трапилося зі мною, коли я читав (не просто читав, а насолоджувався!)
чудовий
переклад Миколи Шатилова автобіографічного роману Мілана Матєйчика
«Помирати
треба натще». Пожалів навіть, що це тільки розділи, а не весь
роман.
Микола Шатилов зумів відтворити оте життя, яке десь котилося у
Чехословаччині,
починаючи з серпня 1945 року, паралельно, не перетинаючись з життям
людей, які
жили у Крижополі Вінницької області і були невеличкою купкою чеських
колоністів,
які опинилися на цих українських землях у середині ХІХ століття і разом
із
новою Батьківщиною працювали, жили, кохали, народжували дітей і
переносили все
те, чим мучився і боровся за найкраще життя народ, який став йому
рідним і з
яким він переносив все це разом: революцію, війну за незалежність у
20-х рр. ХХ
століття, голодомор, лиху війну у 1941-1945 роках.
І серед усього цього велетенського роздоріжжя був і я, тоді ще
маленький
хлопчик (народився у 1939 році), мати – Софія Францівна Лінц, чешка, і
батько,
Іван Григорович Шевченко, українець.
Дивно для мене було, що у всіх є діди, а у нас з братами і сестрами їх
немає. І
тільки багато пізніше я довідався, що один дід, Григорій Шевченко,
загинув у
ГУЛАГу, а інший, Франтішек Лінц, повернувся звідти вже після війни.
Мати колись розповідала, що в 30-х роках чехи поверталися назад на
Батьківщину,
і хто хотів, той повернувся. Тоді повернулися у Чехословаччину родичі
бабусі,
Гейди, тепер вони мешкають десь біля Карлових Вар. Мій брат Олег був у
Чехії по
туристичній путівці разом із дружиною в 2008 році, але не зміг їх
розшукати.
Я вже потім, коли вчився в Одеському університеті, спитав діда, коли
він був у
нас в гостях:
– А чому ти не виїхав тоді у Чехословаччину?
І дід мені пояснив:
– Побоявся з купою дітей їхати на нове місце, не знав, як там буде.
Не поїхав – і загримів у ГУЛАГ, його кохана дружина, а моя бабуся,
Марія
Василівна, померла від цього, а всі його діти, п’ятеро дочок і один
син,
розпорошилися по білому світу.
Я пам`ятаю, як ми приїздили до Одеси, де мешкала найстарша сестра мами,
тітка
Євгенія, і ходили з нею у гості до місцевих чехів. Це був якийсь свій,
особливий світ, відгороджений від того, що галасував поруч на вулицях
міста,
будуючи щось таке, чого не знали і самі будівники.
Те, що ми чехи, завжди ховали від оточуючих. Таких людей у бувшому
Радянському
Союзі було багато. Не можна було відверто сказати, що ти чех, або
єврей, або
німець, чи ще якась у тебе нація. Для тебе нормальна, а для
інтернаціоналіста
привід познущатися або зробити ще якісь неприємні дії.
Мій молодший брат Серьожа призивався до армії у сумно відомому 1968
році, і
якийсь офіцер, коли побачив, що мати в нього чешка і що він не
комсомолець,
пильно спитав його:
– Признайся, що це мати вмовила тебе не вступати у комсомол?
Але мій брат не розгубився і відповів йому:
– Моя мати була комсомолкою ще тоді, коли ви сиділи на горщику під
столом!
Після прочитання роману Мілана Матєйчика побачив, що і в них було
невеселе
життя, одне до одного, як і в нас, коли прийшли до них на цілих сорок
п`ять
років «визволителі».
Колись наш Іван Якович Франко влучно сказав:
– Маркс із Енгельсом придумали гарну державу, але хто нею буде
управляти?
Як у воду дивився. Так і до сьогоднішнього дня у нас
«управителі» ще ті!
Слава Богу, що хоч Чехія, земля моїх предків, звільнилася від цього
«дива»!
Звільниться і Україна, треба тільки трохи більше часу.
Ось про що нагадалося, коли читав прекрасний переклад Миколи Шатилова.
Спасибі
йому велике за це, як і журналові «Всесвіту» (№3–4, 2011
р.), що дав можливість
поринути у паралельний світ, який дивовижно переплівся із тим, що
відбувалося у
моєму житті, майже так само, як у героїв роману Матєя та його коханої
дружини
Ярміли.
Віталій Шевченко, Запоріжжя
29.05.2011
р.
