Читацька орбіта
Факти й глузд проти художности: порівняння кількох перекладів
LONDON
І wander thro’ each charter’d street,
Near where the charter’d Thames does flow.
And mark in every face I meet
Marks of weakness, marks of woe.
In every cry of every Man.
In every Infant’s cry of fear.
In every voice, in every ban.
The mind-forg’d manacles I hear.
How the Chimney-sweeper’s cry
Every black’ning Church appalls;
And the hapless Soldier’s sigh
Runs in blood down Palace walls.
But most thro’ midnight streets I hear
How the youthful Harlot’s curse
Blasts the new born Infant’s tear,
And blights with plagues the Marriage hearse.
| Пер. Віталія Кейса По хартійних вулицях блукаю Близько Темзи хартійної води. В обличчях знак — у всіх, які стрічаю — Знак безсилля, знак біди. У кожнім крику сіромахи, У переляканім плачу дитини, У голосах і в заборонах всяких, Я чую сковані умом кайдани. Як крики сажотруса Страшать зазолені святині, Як у палаці зойк матроса Стікає кров’ю по стіні. І часто чую серед ночі, Як молода повія палко Кляне заплакані малятка очі І шле чуму на шлюбні катафалки. |
Пер. Віктора Марача По пишних вулицях ходжу, Де пишна Темза котить води, Й на всіх обличчях лиш нужду Стрічаю, лиш біду й незгоди. В риданні, в стогоні, в журбі, В плачі малят, ще безгріховних, В проклятті кожнім і в мольбі Я чую дзвін оков духовних. О, як цих сажотрусів крик Вселяє страх в церкви похмурі! І кров’ю зойк солдат-калік Двірцеві омиває мури! Прокльон же з мороку ночей Маленької повії згубний Й для сліз у немовлят з очей, Й тим, хто наряд вдягає шлюбний. |
Пер. Тамари Кисельової По вільних вулицях бреду, Тече і Темза вільна біля, Та на обличчях я знайду Сліди журби, сліди безсилля. І з кожним криком і плачем, І з кожним стогоном, прокльоном Я чую, — а на серці щем, — Дзвін пут, одягнених законом. І з криками каменяра Біля похмурого собору, З останнім словом зброяра Під замком грізним, непоборним. Я бачу в закутках сумних Повій, ще юних, божевілля, Дитячі сльози, смерть чумних, І катафалк, а не весілля. |
Пер. Григорія Мазанька Йду вулицями, де панує знать, Де владна Темза котить гладь води, В обличчях стрічних я читаю знак — Знак слабкості та знак біди. У чоловіків бачу біль в очах, В дитячих личках переляк застиг, Бринять у криках остеріг та страх — В кайданах душі, Господи, прости. Як сажотруса неспокійний гук Тривожить церкву, що темніє тут, Солдат-каліка вигуком своїм Двірцеві стіни мов кривавить він. І серед ночі місто не мовчить: Повія юна в розпачі кричить, Клянучи немовляти слізний ґвалт, — Це крах надій, це шлюбний катафалк. |
До речі, читач Всесвіту Григорій Мазанько не згодився з попередніми трьома перекладами і настановами Кейса, і додав до них свій, четвертий ("Всесвіт", ч. 5-6, 2011 р.). Але не додав, як на мене, ясности в те, що ж, власне, хотів висловити сам Блейк цим віршем. Емоцій не бракує в жодному з перекладів, але нема в них ладу й сенсу, неясна авторська концепція (оминаючи увагою русизми в перекладі Віктора Марача). Адже Блейк надавав великої ваги концептуальності в своїй поезії. Тому згодімося з Григорієм Мазаньком, але не з його перекладом, і ходім шукати, всупереч настановам, глузду й фактів. На щастя, в добу інтернету для цього не треба навіть іти до бібліотеки чи мати власну книгозбірню.
В першому катрені бачимо, що слово "charter'd" завдає перекладачам чимало клопотів. Це щось і "пишне", і "вільне", й "владне", й "знатне", а то й "просто" "хартійне". Очевидно, що перекладачам забракло фактів, і вони залічили це слово до "того, що губимо в перекладі", або, як сказали б англійськомовні, списали як "collateral damage". Чи, ближче до читача з України, "лєс рубят — щєпкі лєтят".
А факти, хоч віддалені в часі, та не такі вже тяжкі для зрозуміння. Слово "chartered" має значення "відданий в оренду", "зафрахтований", наданий як привілей чи як ліцензія на певну діяльність або термін діяльности. В час, коли писались "Пісні" (1789-1794рр.), у Великобританії великого розголосу набула спроба 1793 року продовжити бритійським урядом на 20 років монополії (виключної ліцензії на діяльність) могутній Ост-індійській торговій компанії, кораблі якої запруджували тоді Темзу (Edward Palmer Thompson, "Witness against the beast: William Blake and the moral law", 1995, ISBN-10: 1565840992, cтор. 174-194), і громадськість обурювалася цим відвертим проявом урядової корупції в роздаванні привілеїв. Підтверджують таку інтерпретацію Блейка його инші вживання слова "chartered" i "cheating" (шахрайський) щодо Темзи в тому ж збірнику ("The cheating waves of charter'd streams" та "the cheating banks of Thames" ). Отже, з узглядненням на вимоги рими, передаю це в такий спосіб:
попри які заставлена в оренду Темза плине,
І тавра бачу в постатях, що йдуть по нім:
тавро біди, тавро безсилля.
Також зверніть увагу на потрійне вживання тут слова "тавро". В ориґіналі це "mark". Кейс пропонує, і з ним згоджується Thompson ("Witness against the beast..."), що мається на увазі "Mark of the Beast" — мітка, чи то тавро диявола. Слово "знак" було б, радше, перекладом слова "sign", а "cлід" — перекладом слова "trace". Хоча це не так принципово.
Перейдімо до другого катрену. Тут також бачимо значні відхилення між перекладачами, а також — відхилення від ориґіналу. Найближчим до Блейка є саме Кейс, підтримуючи тут ділом принцип, що "нашим обов’язком є перекладати поезію як найточніше". Вилучивши, отже, вільно-доданого "сіромаху" з вже і так достатньо солідного перекладу Кейса, і переримувавши, отримую ще ближчий до ориґіналу переклад (согрішивши таки додатком відсутнього в англійському тексті, але потрібного для рими, прикметника "лютих"):
У кожних плачах і страхах дитячих,
У чоловіків скриках лютих,
У кожному із голосів, у заборонах,
Я чую брязк оков, розумом кутих.
В третьому катрені зустрічаємо біля церкви тричі сажотруса і один раз каменяра. Також зустрічаємо двічі солдатів-калік і один раз зброяра, під замком чи то двірцем (галичани, не переплутайте з залізничним вокзалом!), а один раз — скривавленого матроса в самому палаці, при чому якраз в варіянті Кейса (що сталось з потребою точного перекладу в просторі між другим і третім катреном?). Припускаю, що "солдат-каліка" з'явився в результаті неправильного тлумачення слова "hapless" (тлумачиться як "unfortunate", себто "безталанний" в Online Etymology Dictionary, © 2010 Douglas Harper, та в инших словниках, від нормандського "happ" - талан, удача). Але що в двох перекладачів нараз та сама помилка, то, напевно, Мазанько звіряв своє розуміння (чи нерозуміння) англійської з Марачем. Зброяр, матрос, каменяр — це плоди творчого натхнення перекладачів, які вирішили докластися до розвитку англійської поезії кінця 18-го сторіччя, замість її перекладати. Щодо сажотруса, то маються на увазі не українські вуйки в засмальцьованих комбінезонах, а хлопчики-сажотруси, віком від 4-5 років (Robert Holden , "Orphans of History—The Forgotten Children of the First Fleet", The Text Publishing Company, 1999, ISBN 1-8758477-08-1), яких батьки продавали на цю каторжну і небезпечну роботу. Тому, власне це "appalls" (жахає) закопчені святині в Блейковому ориґіналі. До речі, персонаж хлопчика-сажотруса присутній і в кількох инших віршах тої ж збірки, тому можна бути впевненим у такій інтерпретації. Переримувавши й намагаючись дотримуватися духу і букви першоджерела, отримую:
Як сажотрус малий плачем жахає
У кожній церкві копченій, понурій,
Й сумне зітхання жовніра стікає
густою кров'ю під палаців мури.
В останній строфі знов бачимо строкатість перекладів, але жоден з них не передає адекватно зміст, котрий в неї вклав автор. А то через помилкове трактування словосполучення "Harlot's Curse" як cуто вокального акту повії ("палко кляне", "в розпачі кричить", "повії божевілля"), в той час як автор мав на увазі, насамперед, прокляття, що насилається на неї, а через неї на її клієнтів і їх сім'ї, в формі інфекційних статевих недуг. Статеві хвороби, які супроводжували проституток, часто вражали зір їхніх дітей чи дітей нею інфікованих мужчин (хоча б у випадку сифілісу), як і сім'ї її клієнтів, тим перетворюючи їх подружнє життя на передсмертну агонію, "Marriage hearse" ("катафалк подружжя"). Вислів "Harlot's Curse" набув навіть символічного статусу в англійській мові у власне такій інтерпретації. Тому очевидна гра слів "hear" й "curse" (чую-відчуваю, проклинання-прокляття) не має заслоняти собою головного напрямку думки поета, а лише додавати їй багатогранности. Спробую відобразити це все в віршованій формі, об'єднавши, заразом, з попередніми моїми пропозиціями перекладу:
попри які заставлена в оренду Темза плине,
І тавра бачу в постатях, що йдуть по нім:
тавро біди, тавро безсилля.
У кожних плачах і страхах дитячих,
У чоловіків скриках лютих,
У кожному із голосів, у заборонах,
Я чую брязк оков, розумом кутих.
Як сажотрус малий плачем жахає
У кожній церкві копченій, понурій,
Й сумне зітхання жовніра стікає
густою кров'ю під палаців мури.
Та понад все я чую уночі , як від проклять,
що невідступно йдуть услід повії юній,
сльозяться хворобливо очі в немовлят
Й заразою вкриваєсь катафалк подружній .
Тепер простежується соціяльна спрямованість вірша, де автор протестує проти тотальної комерціялізації доби, починаючи від річок і океанів, до міських хідників, й аж до продажу дітей, продажу власного тіла і власного життя (як це роблять солдати-найманці). Раптом з малозрозумілого нагромадження нарікань і страждань вимальовується цілісна картина, яка не позбавлена актуальности й сьогодні. І для того не треба далеко відходити від ориґіналу, а зовсім навпаки. Насправді перекладач має досить обмежене поле маневру, якщо має передати зміст і дух твору, що перекладається, а не перетворювати це в "роздуми на тему" або в "inspired by".
На завершення хотіло б ся порадити читачам таки насамперед вимагати від перекладів фактів й глузду, а тоді вже художности. Бо занадто часто брак кваліфікацій чи недбальство перекладача маскуються під поетичну загадковість.
Андрій Олійник (Канада)
Відповідь проф. Віталія Кейса (США) на відгук Андрія Олійника «Дещо про факти і глузд у перекладах англійської поезії»
Всі можливі поради перекладачам і критикам англійської поезії дав ще у 18-тім столітті великий англійський неокласик, Александер Поп. Дозвольте тут по-дати окремі цитати з його славного римованого есея, An Essay on Criticism:
A little knowledge is a dangerous thing;Drink deep, or taste not the Pierian spring.
***
Some foreign writers, some our own despise;
The Ancients only, or the Moderns prize.
***
Great Wits sometimes may gloriously offend,
And rise to faults true Critics dare not mend.
***
Thus Critics, of less judgment than caprice,
Curious not knowing, not exact but nice,
Form short Ideas; and offend in arts
(As most in manners) by a love to parts.
***
Others for Language all their care express,
And value books, as women men, for Dress.
І нарешті, найголовніше:
A perfect Judge will read each work of Wit
With the same spirit that its author writ.
Я міг би зупинитися на цих цитатах, бо вони дуже влучно передають мій власний арґумент про те, як треба перекладати англійську поезію. Але деякі читачі в Україні мають проблему з моїми епітетами, “хартійні вулиці” і “хартійна Темза”. В моє оправдання, я констатую категорично, що такі епітети також не є відповідні англійській мові. Блейк тут ужив те, що в англійській критиці називають “poetic license”: порушення мовних правил, мотивоване вимогами поетичної уяви. Як мені здається, контроверсія між нами виростає з наших цілком не споріднених відношень до питання, яку ролю сповняє мова в поезії. Український поет підпорядковує поетичну уяву мові. Тому філологи домінують в українській літературній критиці. В англійській поезії мова – це матеріял, який можна ліпити, як скульптор ліпить глину; як звук, з яким композитор експериментує, комбіну-ючи його в різні акорди; або як колір, який художник протиставить з іншими кольорами, щоб осягти те, що нуртує в його уяві. Тому в англійськім понятті філолог – це лінгвіст, який дуже рідко мішається в літературознавство.
Я думав ще відповісти на специфічну критику моїх перекладів, але навіщо?
Шановний пане редакторе!
Пропоную Вашій увазі спогад з історії створення українського перекладу „Хрещеного батька” Маріо П’юзо.
Перебування впливового українського письменника і члена редколегії журналу „Всесвіт” Павла Загребельного в Нью-Йорку мало для мене і Віктора Батюка (співавтор перекладу „Хрещеного батька” Маріо П’юзо, надрукованого у „Всесвіті” у 1973-74 рр. – ред.) цікаві наслідки, які при-несли нам певну славу і мало не позбавили праці в Міністерстві закор-донних справ УРСР. На той час у США надзвичайного розголосу набув гостросюжетний пригодницький роман Маріо П’юзо «Хрещений батько». Він нам сподобався. Тому запропонували Павлу Архиповичу опублікувати його у нашому перекладі в українському журналі іноземної літератури «Всесвіт», який був органом Спілки письменників України. Звичайно ж, дали анотацію твору й окремо зазначили, що в ньому на тлі боротьби мафіозних кланів Нью-Йорка талановито відображається зрощення зло-чинного і ділового світу США, проникнення мафії у всі сфери суспільного життя країни. Керівник Спілки перехопився нашою ідеєю і дав згоду на публікацію. Правда, перед цим попросив перекласти по одному розділу для оцінки нашої майстерності як перекладачів. Ми це здійснили, і наш переклад був схвалений.
Віктор сам уклав договір з журналом, узяв відпустку і в Будинку творчості письменників в Ірпені за один місяць допереклав роман. Я на нього не ображався, бо основні переговори з головним редактором Дмит-ром Павличком і його заступником Олегом Микитенком провів саме він. І ось у «Всесвіті» роман був опублікований у дещо скороченому варіанті. Твір був зустрінутий з таким інтересом, що журнал розхоплювали, і я навіть не встиг купити номер з останньою частиною перекладу. Не забарилася й офіційна реакція. Відомий твердою партійною позицією у рядах літераторів – письменник Олександр Полторацький (головний редактор „Всесвіту” у 1958 – 70 рр. – ред.), врізав по нашому перекладу розгром-ною статтею в органі ЦК КПУ газеті «Радянська Україна». Основні його звинувачення зводилися до того, що тим перекладом ми всіляко сприяли пропаганді буржуазного способу життя і розхвалювали організовану злочинність. Так що процвітання цього суспільного лиха у нашій країні започаткували саме ми, хоча про це зараз ніхто й не здогадується.
Зіщулившись, ми чекали на реакцію нашого керівництва. Її чомусь не було. А між тим до мене у відділ преси якось зайшов Батюк, а за ним і Геннадій Удовенко, тоді начальник Відділу міжнародних економічних організацій МЗС УРСР.
– Ну що, хлопці, сухарів уже насушили? – запитав він із задоволеною посмішкою, ніби влучно пожартувавши. Ми пригнічено мовчали й очікували неприємностей. Адже такі звинувачення у вищому партійному органі мали потягнути за собою далекосяжні й негативні для нас наслідки, включаючи й звільнення з роботи. Залишилося лише чекати на них. Я вважав справою честі постраждати разом з Віктором за поширення талановитого твору. Разом з тим мене огортав сум через те, що я переклав і заробив дещицю, а відповідати випадало повною мірою.
А між тим переклад набрав такого розголосу, що «Хрещеного батька» читали Перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест і Голова ради міністрів УРСР Володимир Щербицький. Якось при зустрічі Шелест запитав Щер-бицького про його думку щодо роману. – Роман мені подобається. Він глибоко розвінчує вади буржуазного суспільства, зокрема корупцію і зростання політиків з мафією. – І я так гадаю, – погодився з ним Шелест і тут же за-телефонував Дмитрові Павличку, запитуючи, коли буде опублікована остання частина твору. Той відповів, що всього лиш десять днів тому була опублікована передостання.
– Давайте не тягніть і негайно публікуйте закінчення!
Роман опублікували наприкінці того ж місяця, що й передостанню частину, хоча дату випуску проставили наступним місяцем (№1 за 1973 р. – ред.). Оскільки Загребельний був у дружніх стосунках зі Щербицьким, той передав йому свою розмову з Шелестом. А вже потім Павло Архипович заспокоїв і нас, що все буде гаразд. І справді, невдовзі у газеті «Літературна Україна» з’явилася похвальна стаття роману і його українському перекладу критика Маргарити Малиновської. Так ми були врятовані.
І все-таки роман згадали ще раз гучним і злим словом значно пізніше. Зовсім нещодавно я натрапив у 1–2 номерах «Всесвіту» за 2011 р. на мате-ріали під заголовком «КГБ» проти «Всесвіту», у яких було надруковано «Специальное сообщение» начальника відділу цього управління на ім’я Першого секретаря ЦК КПУ Щербицького В. В. від 8.8. 1975 р. По суті це був донос на головного редактора журналу Дмитра Павличка та деяких інших його співробітників. У ньому, зокрема, зазначалося, що «негативну реакцію у деяких читачів може викликати роман М. П”юзо «Хрещений батько». На думку одного зі спеціалістів у сфері зарубіжної літератури, автор роману, розповідаючи про дикі звірства мафії, всіляко ідеалізує главу гангстерського роду – Дона Карлеоне. У його зображенні Карлеоне – не лише убивця, садист, але і благородна людина, «лицар без страху і догани», завжди допомагає обездоленим, ображеним і саме тому користується величезним авторитетом серед бідняків. Ідеї роману спрямовані на виховання підростаючого покоління в дусі гангстеризму».
Отже тодішньому хороброму редакторові журналу «Всесвіт» Дмитрові Павличку разом з низкою тяжких звинувачень поставили за вину і публікацію перекладу «Хрещеного батька». Варто відзначити і те, що донос КГБ було написано російською мовою, що знаменувало впроваджений гауляйтером України Щербицьким перехід на російську мову ділового листування між республіканськими відомствами. При Петрові Шелесті це листування велося українською мовою. У згаданій цьогорічній публікації розповідається про наслідки доносу для його головного редактора та інших співробітників. Щодо мене і Віктора Батюка, то нас ніхто не зачепив. Чи не було це наслідком того, що Щербицький свого часу дав високу оцінку роману?
Щиро Ваш
Олександр Овсюк (м.Женева, Швейцарія)
Від редакції: Олександр Овсюк – відомий перекладач, публіцист і літератор, у минулому дипломат МЗС України. Після виходу у відставку оселився у Швейцарії.
