Махмуд аль-Бадаві
СПАЛАХ
Оповідання
З арабської переклав Данило Радивілов
Бар «Мінерва» містився в кварталі розваг, на його головній вулиці. Однак цей бар не мав нічого спільного із сусідніми закладами: він являв собою просторе й затишне приміщення, до того ж мав приємний дворик і відкриту терасу, з якої добре проглядалася вулиця. Більшість завсідників бару віддавали перевагу столикам на вулиці. «Мінерва» славилася кафтою по-романськи, італійською пастою й кількома видами смачної печені. Власник бару, людина, безсумнівно, творча, добре розумівся на своїй справі. Я відвідував бар увечері: аби перекусити, випити смачної кави, трохи пописати, щось почитати при світлі лампи, або просто спостерігати за плином життя, сидячи на просторій терасі.
Приїхавши із села, я відчував якусь порожнечу, тепер мені ніби чогось не вистачало… Я опинився на узбіччі життя, і це був незаперечний факт. Замість того аби якось розворушитися, зробити бодай один крок уперед, кожного дня я йшов на роботу й займався звичайними марудними справами… Нещодавно я жив справжнім життям, серед фелахів, у селі. Я ділив із ними їжу й питво, завзято працював на землі, спілкувався з хорошими й поганими людьми, заглиблюючись у саму сутність людського їства… І от я приїхав сюди, аби споглядати за життям міста через вікно цього бару. Таке животіння мені остогиднуло. Як справжня людина із села, я мав зневагу до городян і не бачив нічого путнього у спілкуванні з ними. Але поступово, докладаючи зусиль, я долав цей бар’єр.
Уже через тиждень я знав усіх завсідників бару – таке трапляється з кожним, хто певний час відвідує одне й те саме місце. Пузатий чолов’яга на ім’я Абд аль-Гаффар належав до їхнього числа. Він щоразу приходив рівно о десятій ранку й сідав за барною стійкою. Перед ним завжди стояла сама лише випивка… Він ніколи не їв, а тільки пив, пив і пив… Пив до самозабуття, не знаючи міри. Здавалося, що за вечір він може вихлептати цілу бочку… Коло нього не було друзів, він приходив один, аби сп’яніти на самоті. Ближче до опівночі Абд аль-Гаффар перераховував присутніх очима й замовляв для всіх випивку. Та якось він помітив, що я не п’ю, і звернувся до бармена:
– Хасане, чому це ти обминаєш того пана?
Я повернувся до Абд аль-Гаффара й з удячністю промовив:
– Прошу пробачення, я не п’ю…
Він пильно подивився на мене:
– Тоді навіщо тут сидіти?
– Тому що це гарне місце. Тут я відпочиваю.
– Ти схожий на того, хто вдень молиться, а вночі йде за благословенням…
Цей жарт сподобався кільком відвідувачам – вони розсміялися, і я разом із ними.
Абд аль-Гаффар був невгамовний:
– Ти мусиш випити, хоча би пляшечку содової…
Піддавшись умовлянням Абд аль-Гаффара, я замовив у Хасана келих пива, відпив його до половини й поставив перед собою на стіл, аби пан Абд аль-Гаффар не запропонував мені ще один…
Після опівночі Абд аль-Гаффар попрохав Хасана, аби той підігнав до виходу таксі. Насилу тримаючись на ногах, він поклав йому в долоню весь дріб’язок, що мав, і залишив бар… А хвилин через п’ятнадцять я став збирати свої книжки – Хасан уже зачиняв двері.
Я йшов додому пішки, прямуючи Новою Хильмією… Прогулянка нічним містом збадьорила мене: це було гарне тренування для моїх м’язів, зарядка для тіла, весь час затиснутого в чотирьох стінах. Я милувався красою безлюдного Каїра, його будівлями й вуличками, у лагідному мерехтінні ліхтарів. Це неймовірне видовище!
Я неспішно перетнув площу аль-Азхар і, повернувши на вулицю аль-Фалякі, помітив якогось чоловіка, який ледь плентався переді мною. Здалося, що я його знаю. Я підійшов ближче – це був Абд аль-Гаффар. Наполовину протверезілий, він розповів мені, що живе в цьому районі, у будинку від відомства вакфів. Коли він вийшов із таксі, його розум прояснився. Спати він не хотів, тому й вирішив прогулятися трохи далі, бо не любить сидіти вдома один. Я зрозумів, як важко живеться на світі його нещасній, самотній душі. Абд аль-Гаффар зізнався мені, що почувається немов відкраяна скиба, що після років боротьби, нарешті, збагнув, яким безнадійним і безцільним є його буття. Цей відчай довів його до пияцтва. Він п’є, аби вмерти, бо втратив смак до життя. Я не питав його: чому він і досі неодружений, чому живе так прісно й так безпросвітно, бо моє власне життя було таким же прісним і безрадісним, як і його. До того ж, я ненавиджу вислуховувати нотації й не люблю читати їх сам… Біля станції Хельван ми розсталися.
***
Раптом у наше сіре, одноманітне, безпорадне життя вдерлася війна, і все навколо навдивовижу стрімко змінилося… Роммель просувався пустелею в напрямку Олександрії. Англійські солдати і їхні союзники заполонили Каїр. Вони те й робили, що весь час пиячили й буяли по кабаках. А пан Інас не пускав солдат до свого закладу. Він хотів зберегти вузьке коло відвідувачів, дбав про те, аби в його барі завжди було охайно й спокійно. За це я полюбив «Мінерву» ще більше й уже ніколи не зраджував її.
У той час, коли п’яні союзники громили бари й ресторани, улаштовували криваві сутички з мирними людьми прямо в середмісті Каїру, у «Мінерві» ми почувалися в цілковитій безпеці. Усім було ясно: незабаром ця бійня скінчиться, англійців буде винищено. Вони програють цю війну й скоро безславно залишать поле бою. Заради цього ми терпіли утиски, знущання й голод, бо найбільшою радістю для нас було звільнення рідної землі від англійців, від їхнього зла. А в тому, що це колись таки станеться, мало хто сумнівався.
***
Жінки оминали цей бар. Хіба зовсім зрідка сюди могла зайти якась пані, у супроводі чоловіка або сама, щоби повечеряти чи просто посидіти в прохолоді. Тільки-но в барі з’являлася жінка, ми оживали й ніби приходили до тями.
У дворику, праворуч, було невисоке узвишшя, схоже на театральну сцену. До нього вели три сходинки. Я сидів тут за столиком, почуваючись доволі комфортно. Було чутно реготання Абд аль-Гаффара. Того вечора він ішов додому раніше, аніж зазвичай. Прямуючи до виходу, Абд аль-Гаффар крикнув Хасанові:
– Не треба таксі! Я хочу прогулятися…
Ще не було й десятої, на вулиці трималася спека, і я вирішив піти в кіно, до літнього кінотеатру, що знаходився на вулиці Імад ад-Діна.
Наступного дня, десь після першої, я вийшов із дому й рушив вулицею Мухаммада Фаріда. Не дійшовши до вулиці ас-Саха, я помітив купку людей, які стояли біля ґанку будинку й голосно розмовляли. Я наблизився до них – люди стояли навколо якогось пана, а він, наче знеможений на сили, недвижно сидів на ґанку… Я впізнав цього чоловіка: це був Абд аль-Гаффар. Підійшовши ще ближче, я розчув, як хтось каже:
– Ефенді мертвий…
Від цих слів я здригнувся.
– Помер від пиятики…
– Та де ж солдат?
– Уже йде.
– Люди, накрийте його чимось.
– Харам…
Я сказав, що знаю цього чоловіка, і знаю, де він живе. Ми стали шукати таксі… Незабаром зупинилось якесь авто, з нього вийшов Хасан: хтось повідомив йому про те, що сталося, і він одразу примчав до нас. Хасан підняв тіло й переніс його до машини.
Увечері наступного дня я дізнався, що Хасан оплатив усі витрати, пов’язані з похороном Абд аль-Гаффара. Та коли я дістав із кишені кілька купюр, аби компенсувати йому хоча б частину видатків, Хасан сказав мені, посміхаючись:
– Не треба. Гадаєш, я заплатив за все це зі своїх кревних? Це гроші Абделя.
То був рідкісний приклад людської порядності.
Нам було дуже шкода Абд аль-Гаффара. Він дарував людям радість.
***
Другого дня, о дев’ятій годині вечора в бар зайшла молода жінка й сіла за маленький столик. Вона була неймовірно вродливою, її краса пробуджувала почуття. Я зніяковів: як оця краля могла опинитись у такому місці, адже «Мінерва» усього лише бар. Пані нечасто відвідувала подібні заклади – це було видно одразу… Вона замовила порцію італійської пасти. Повечерявши, жінка поклала виделку й ніж на тарілку й мигцем глянула на мене. З її погляду я зрозумів, що вона єгиптянка. Так, ця жінка була гарною, кричущо гарною… Мені стало лячно: у самий розпал війни, посеред ночі я бачу таку красуню і зовсім одну… Та за хвилину я заспокоївся – на щастя, англійські солдати були в нас нечастими гостями. Дівчина повернулася до мене обличчям, і я втупився в книги.
Раптом щось золотаве виблиснуло в мене перед очима. А ще через мить я почув грубий голос:
– Купиш? – хтось запитав мене англійською.
Я підняв голову, відірвавши погляд від долоні з годинником, і побачив біля себе здоровенного англійського солдата. Дивно, як він пройшов у ці двері?! Похитуючись, він сперся на мене. Солдат був геть п’яний і, подумавши, що я не розчув його з першого разу, повторив:
– Купиш їх?
– No, – випалив я, абсолютно не зваживши на можливі наслідки. Я озирнувся навкруги: прямо переді мною, відгородивши мене від світу, стояв якийсь здоровань, а решта присутніх у барі спостерігали за нами, затамувавши подих.
Він перегородив собою прохід, немов скеля – ніхто б не зміг зрушити його з місця. У нього на боці висіла кобура, а з неї виднілися револьвер і довгий ніж, як у військових поліціантів. Коли хлопець совав годинник назад, у кишеню, я помітив у нього на передпліччі три смужки й ще якийсь знак, розміром із кирш. Солдат промовив, спершись усім своїм тілом на стіл:
– Тоді дай мені шилінг!
– У мене немає грошей, – відповів я йому так само зухвало й упевнено, як і першого разу.
Мене почало трусити, але солдат тут був ні до чого – він стояв на місці, як укопаний. Я тремтів від страху! Я випалив цю фразу, як гармата – ядро, а тепер страшенно шкодував і корив себе за свою дурість. Я б міг віддати йому ці кляті гроші й урятувати своє життя, уникнувши непотрібних ускладнень. Але в подібних ситуаціях людина наслідує свою натуру, діє імпульсивно. Я не міг пробачити такого хамства й тепер нізащо не поступився б, навіть усвідомлюючи, що можу загинути прямо на місці. Піднімаючи голову, аби подивитись в обличчя цього чудовиська, я спробував угадати, у яке місце він битиме. Упевнившись, що йому цілком під силу підняти мене голіруч і просто жбурнути на підлогу, я зрозумів: більше одного разу я не витримаю… То був справжній велетень: своїм ударом він міг би запросто завалити бика, а всіх присутніх у барі він, граючи, згорнув би докупи й задушив би в своїх обіймах. Здоровань ледь-ледь позадкував, потім подався вперед. Його очі налилися кров’ю.
У цей момент я краєм ока глянув на дівчину, – завершивши вечерю, вона спокійно запалювала цигарку й, посміхаючись, дивилася на нас. Поки солдат був зайнятий моєю персоною, інші відвідувачі, котрі сиділи всередині бару, усі тишком-нишком повиходили на вулицю, і я залишився один, віч-на-віч із цією стихією. Та коли людина усвідомлює, що стан її безнадійний, що вона живий труп, її тіло ціпеніє, й вона перестає відчувати реальність. Те саме сталося зі мною. Чолов’яга поклав долоню на рукоять ножа, і я закрив очі в очікуванні неминучого удару… Та коли я відкрив очі, то… побачив перед собою прегарне жіноче обличчя. Красуня стояла між мною й здорованем і, погладжуючи його по руках, лагідно промовляла:
– Іди, Джоні. Я дам тобі все, чого забажаєш…
Ці слова остудили хлопця. Він облишив мене й повернувся до неї…
Дівчина поглузувала із хлопця, стоячи біля нього на узвишші. Потім підвела його до краю східців і, коли він став спускатися вниз, чимдуж штовхнула його в спину. Хлопець утратив рівновагу й гепнувся всім тілом прямо на бруківку… У цю мить я помітив у руках Хасана якусь залізяку. З усього маху він ударив нею по запобіжнику – і весь бар поринув у пітьму.
Наступного дня «Мінерва» була зачинена, а всі магазини поруч стояли вщент розгромлені. Мої спроби дізнатися бодай щось закінчилися нічим. Мені було страшенно шкода й Хасана, і тієї дівчини, що, наче спалах, осяяла моє безпросвітне життя…
Цей спалах не щез безслідно – його вогонь назавжди оселився в моєму серці! Я бачив перед собою її прекрасне обличчя, пам’ятав, якою незворушною вона була в той вечір, яку ласку випромінювали її всміхнені очі…
Минули роки, та вогонь не обернувся на попіл.
Того вечора я повертався з гостей від друга – він жив у районі Шубра. Я був там уперше, тому не знав розташування вулиць і трохи заблукав. Помітивши світло у віконці маленького цигаркового кіоску, я вирішив рушити туди. Підійшовши ближче, я розгледів усередині якогось чоловіка. Мені здалося, що я його знаю. Я придивився – пам’ять не зраджувала мене: переді мною був Хасан, бармен із «Мінерви». Я спитав, як можна пройти на вулицю аш-Шабраві. Хасан глянув на мене, але не впізнав. Він вийшов із кіоску – бідолаха пересувався на милицях. Постукавши у вікно на першому поверсі, він спитав якусь пані:
– Аміно! Чи є тут у нас така вулиця – аш-Шабраві?
– Так. Це вулиця за магазинчиком Абд аль-Лятифа. Ідіть прямо, – відповіла жінка.
Виглянувши з вікна, вона побачила мене. Я впізнав Аміну одразу… Вона анітрохи не змінилася: її обличчя було прекрасне, як і колись. Її голос лишився таким же, як того вечора, коли ми побачились уперше. Вона придивилася до мене, а коли впізнала – посміхнулася. За мить посмішка щезла – німий жаль стер посмішку з її обличчя. Я стояв перед нею, мою голову вкривали сиві пасма. І вона здригнулася, як здригається жінка, бачачи, як молодість покидає чоловіка – того чоловіка, заради якого вона наражала себе на смерть. Що може бути жахливішим за смерть? Я завмер і мовчки дивився, як сльози застеляюсь її очі… Та всередині заплакала дитина, й Аміна хутко зникла у вікні.
Я йшов довгою, ледь освітленою вуличкою. Мені хотілося спитати в Хасана: коли він утратив ногу – невже в ту трагічну ніч? А може, у якомусь бою? Я дуже хотів розпитати його про Аміну, нагадати йому про себе, але збагнув: надмірна цікавість у цю прекрасну мить зовсім недоречна. Понад усе мені хотілось, щоби вогонь, який запалила в моєму серці ця жінка, ніколи не згасав…
ШЕЙХ ІМРАН
Оповідання
Скільки часу минуло, та я досі не можу забути того, що трапилося, коли згадую, як він тикає пальцем у живіт моєї дружини, втрачаю глузд і готовий роздерти себе на шматки!
У нас був породистий кінь. Та якось ранком служник вивів коня на пасовище, а попід вечір вернувся вже без нього. Чи хтось украв його по дорозі, коли слуга гнав табун додому, чи то кінь сам гайнув у поле – ніхто цього не знав. Ми шукали коня повсюди – по сусідніх селах і хуторах, але так і не натрапили на його слід. Нарешті, батько вирішив відрядити мене у Наґаа, до самого шейха Імрана, аби ми знайшли коня ще до того, як він потрапить на базар до перекупників.
Слуги спорядили коней, і ми рушили в гості до шейха. Ми їхали вуличками рідного села, нічна мла тільки-но відступала, та скоро з-за обрію визирнуло сонце й, наблизившись до мосту, ми вже відчували його пекучу міць. Зі мною було двоє хлопців. Вони працювали у нас – сторожували поля. Обидва були добре озброєні, мали з собою рушниці новітнього зразка – у цих місцинах Верхнього Єгипту часто промишляли грабіжники, а ми цілі дві години мусили їхати верхи безлюдною дорогою…
Масуд, один із моїх супровідників, усю дорогу розповідав страшні історії про шейха Імрана.
Якось уночі шейх вартував на баштанах. Уздовж берега пропливав якийсь човен, і рибалки, помітивши поле зі стиглими кавунами, вирішили підібратися ближче… Та шейх ніби наперед знав про їхні недобрі наміри: він самотужки скрутив тих хлопців мотузками й швиденько спровадив до риби на покорм!
1919 року, під час повстання, шейх Імран командував бойовим загоном, що форсував Ніл у напрямку села Валідія, в Асьюті. Наші влаштували засідку серед пальм біля греблі, де розбили свій табір англійці, і, добравши слушний момент, стали гатити їх чимдуж... Араби мусили взяти ту греблю за будь-яку ціну й звернулись по допомогу до шейха. Шейх Імран разом із двома бійцями підкрався до кулемета, з якого англійці обстрілювали греблю, і впритул відкрив по ньому вогонь. Пальба не припинялася, допоки той кулемет не замовк... Прохід був вільний, й араби пройшли по ньому, б’ючи в барабани…
Масуд розповів іще багато цікавого. Я й сам давно чував про цього шейха: що він найсильніший і найхоробріший, і що б у нас тут не сталося, він перший скаже, чиїх то рук справа. Якщо вночі пролунає постріл, шейх Імран неодмінно знатиме, хто то стріляв. Це страшна людина: коли серед дня він з’являється в селі, фелахи просто ціпеніють від жаху. Варто йому не догодити – і за якусь мить він кинеться на кривдника й заб’є його на смерть. Замолоду він починав із дрібного грабунку на дорогах, але з роками його справи ставали все серйознішими. Згодом він перетворився на найбезжаліснішого вбивцю й найзапеклішого злодія в усій окрузі. Ще змалечку ми знавали достатньо страховиння про цього чолов’ягу, та ми вже давно повиростали, а його ім’я й досі навіювало на нас жах…
Усю дорогу я думав лише про шейха. У моїй уяві він малювався людиною велетенського зросту, з тілом бика й силою Антари. Завжди озброєний, кожної хвилини готовий до бою…
Ми під’їхали до Наґаа. Наші коні були геть умилені, а ми самі ледь трималися на ногах від утоми. Виднілися пальми, біля них – оселі з темного каменю, стебла кукурудзи, хмиз на дахах, голе пальмове гілля, сіно, при в’їзді – норії, що вже давно вийшли з ладу, і гавкіт собак звідусіль… Словом, типова картина єгипетського села…
Шейха Імрана ми не застали – він був на острові, посеред Нілу. Залишивши коней у Наґаа, ми взяли човен і попливли до нього…
Ми знайшли шейха в маленькому курені, що стояв на високому пагорбі, неподалік від берега. Я був дещо розчарований, побачивши чоловіка середнього зросту, худорлявої статури, із круглим, неповорушним обличчям і скуйовдженим жмутом вусів, що нависали над ротом. Він розміняв шостий десяток, виглядав тихим і незворушним. Невже це той самий шейх Імран, яким уже тридцять років лякають усі наші околиці?!..
Здалеку було видно, як він сидить навпочіпки й шкребе землю короткою палицею. Спочатку він зовсім не звертав уваги на нас, та, збагнувши, що ми йдемо до нього, зиркнув у наш бік і знову втупився в землю. Він сидів у тіні куреня один. Коло нього не було навіть собак – як можуть жити собаки в лігві лева?!
Масуда він упізнав одразу, потім придивився до мене й спитав:
– Ібрагім, син шейха Абд ар-Рахима?
– Так, – відповів я.
Шейх привітався, постелив клапоть ряднини, і запросив мене сісти поруч, у затінку. Я придивився до шейха уважніше… Так, я помилився – моє перше враження було хибним. Цей чоловік не такий, як усі, він – інакший. Тепер мої сумніви розвіялися: я бачив перед собою справжню особистість…
Ми пили каву. Я розповів йому про коня, а він усміхнувся й сказав:
– Цього ще не вистачало! – і за мить додав. – Твій приїзд робить нам честь. Настав час збору податків, і ми виправляємо гроші з людей. Решту зберемо якраз при тобі, так що повернешся до батька із грішми…
Я теж посміхнувся й подякував шейхові. Додому я поїду після збору податків, а це означало, що ще якісь три-чотири дні я перебуватиму на цьому зловісному острові, сам на сам зі справжнісіньким катюгою!
На обід ми їли кавуни. Потім шейх Імран відпустив моїх друзів додому й попросив їх переказати батькові:
– Скажіть шейхові Абд ар-Рахиму, що Ібрагім гостюватиме в мене. Я обов’язково супроводжуватиму його, коли він їхатиме додому.
Після цього ми вдвох обійшли баштанище.
Ми ходили по баштанах на березі острова. Я роздивлявся фелахів: перед шейхом вони поводилися покірно й смиренно. Фелахи жили в хижах з очерету, розставлених в один ряд на краю поля. Біля кожного баштану була своя хижа, свої собаки й свої охоронці. Тільки-но якийсь фелах помічав, що ми завертаємо до нього, він криками відганяв собак якнайдалі, ішов на баштан і починав перебирати кавуни, стукаючи по кожному з них долонею, аби вибрати для нас найсолодший і найстигліший. А коли ми відмовлялися, він натхненно повторював:
– Дивіться, не пошкодуйте… Дивіться, не пошкодуйте…
По краях баштанів я бачив цілі купи кавунів – ніхто їх не охороняв. Посеред острова паслася худоба – за нею ніхто не наглядав. Я не помітив жодного фелаха з палицею, кинджалом або рушницею. Усі вони були під опікою шейха Імрана. Я дивувався спокою, який панував на острові: здавалося, що ця земля перебуває під владою якогось казкового велетня. Шейх уважно вислухав мене, потім глянув мені прямо у вічі й із посмішкою сказав:
– Авжеж. У нас тут усе гаразд... Зло йде до нас від городян. Коли фелах їде до міста, аби продати там свій товар, він дізнається про чорний чай, тютюн і наркотики. Він бачить людей, котрі ходять у туфлях, стукаючи підборами по бруківці, мають розкішні авто й ганяють на них по дорогах, живуть у палацах, що втопають у зелені садів. Він бачить скрізь мерехтіння нічних вогнів і блиск будинків розваг… Нагледівшись на все це, він потім плентається додому, ледь волочачи ноги, наче отримав там гарного носака. Стоячи в цій темряві, серед сміття, комах і гною, він питає себе: «Хіба я жива істота? Хіба я людина? Невже я зліплений з того ж тіста?» Він повертається в село, і вся ця злість, заздрість, ненависть згризає його серце. А ти дивишся на них, як на янголів, і щиро дивуєшся навколишньому спокою. Але якби ти дав їм волю, синку, то вони поперерізали б одне одному горлянки! Їм подобається красти, грабувати сусідів, брехати й ошукувати. Якби мене зараз не було поруч, вони кинули б тебе в Ніл, тому що ти землевласник, тому що ти, як вони вважають, відбираєш хліб у їхніх дітей.
Я замислився над цими словами й сказав собі:
– Так, ці люди не можуть бути інакшими – цілу вічність, покоління за поколінням їх душили й гнобили. Єгипетські фелахи грабують і обманюють, тому що тисячоліттями живуть у неволі й злиднях. Лише під владою арабів вони б задихали на повні груди…
Та коли ж ви перетворили їх на рабів?! Адже матері народили їх вільними! Нічого відповісти? Знову рабство й знову свавільство, як і колись…
Ми повернулись до куреня й сіли пити каву, прощаючись із сонцем, що вже ховалося за обрій…
Жінки вийшли з хиж і попрямували до річки, несучи на головах глеки для води, на цьому острові вони боялися ходити поодинці й завжди трималися разом. Деякі дівчата були просто красунями. Здалеку я спостерігав за вправними рухами білих жіночих рук.
Шейх Імран спустився до Нілу, аби здійснити обмивання перед молитвою. Після заходу сонця він помолився, потім повернувся до куреня та мовчки вмостився поряд зі мною. Насувалася ніч… Ми повечеряли, й для мене розстелили постіль. Шейх хотів покласти мене всередині куреня, та я вирішив лягти надворі, аби поспостерігати за цим лихим чоловіком уночі.
Шейх не курив, мало говорив і подовгу мовчав. Голос у нього був негучний, однак то був голос повелителя – напевне, у своєму житті він звик віддавати накази. Як усі справжні вбивці, він не перевдягався для сну. Уночі він був такий, як удень: не змінювався ані на крихту. Легкістю рухів, блискавичністю реакції, гостротою слуху шейх завдячував своєму зорові – в очах зосереджувалось усе його чуття. Справді, він мав неперевершений зір. Я усвідомив це саме вночі: шейх бачив за горизонт, долаючи заслону темноти. Він міг вловити найменший шурхіт.
Ще здалеку шейх розчув плескіт весел – під нами пливли рибацькі човни. Як тільки вони наблизилися до скелі, шейх гаркнув:
– Хто це?
– Це ми, дядьку Імране... – жахнулися рибалки.
– А ну, відходь від скелі! Рушай далі на схід!
– Гаразд, гаразд…
Шейх не любив, аби хтось тривожив його лігвище. Він – убивця, а вбивця у Верхньому Єгипті – завжди відлюдник, хай скільки йому років. Коли шейх зістариться й зовсім спорохніє, люди розірвуть його на шматки. Хоча… Він зростив ще тих шибайголів, у нього бандитська сімейка, й він міг би коротати свій вік під їхнім захистком до самої смерті. Усе життя він мав норовисту вдачу, та все ж не наробив помилок…
Морок опустився на землю й оповив нас своїм темним плащем. Фелахи спали, не всипали тільки я й шейх Імран. Я чув свіжий подих м’якого вітерцю, відчував глибину тиші. Мені хотілося спуститися вниз, полежати на піску, поплавати в річці. Усе було нерухомим. Серед цієї неприборканої, первозданної природи людина відчуває себе по-справжньому вільною. Я скинув фальшиві кайдани міста й, удивляючись у густу темряву ночі, споглядав за мерехтінням зірок... Я дивився на Ніл, що тік попід нами, на поля, що розкинулись навкруги, напоєні його водами. І думав, думав, думав...
Шейх Імран зараз тут, на пагорбі, один-одинцем, а його сини – хто де: Муаз – у Макіні, Салман – у Наґаа, Абд аль-Карім – у Ґабалі. Та все ж, усі вони незримо поруч із батьком...
Уже після опівночі я помітив, як шейх шмигнув до куреня і скоро вийшов, тримаючи щось у руках. То була рушниця – індійська модель, яку часто можна побачити в селах. В руках шейха навіть звичайна рушниця перетворювалась на щось особливе... Він примостив її поруч із собою й ліг, повернувшись обличчям на захід... Я опустив голову на подушку й спробував заснути, – нас усіх пильнував шейх Імран. Та сон не брав мене, і я продовжив спостерігати за шейхом. Він зробив кілька рухів, потім підняв рушницю вгору й пальнув у повітря... І тут я згадав, що раніше, по ночах, уже чував цей стріл. Він завжди лунав після опівночі, у певний час. Зачувши його на току, ми кричали в один голос:
– Це шейх Імран! Це шейх Імран!
Зазвичай шейх робив цей постріл кожної ночі. Стріляв один раз, не більше, потім клав рушницю під себе й засинав.
Я вперся ліктем у піщаний горбочок і заговорив першим... Шейх Імран розповідав мені про пригоди темними ночами, про криваві сутички без жодних причин, про розбійні вилазки серед білого дня, про час, що минає, стираючи в пам’яті імена вбивць... Його розповідь зачарувала мене, вона захопила всі мої думки.
Я спитав у шейха: чи пам’ятає він, як уперше в житті вбив людину. Шейх насупився й довго сидів мовчки, понуривши очі в землю, – мені здалося, що я торкнувся глибин його душі. Він щось напружено пригадував, потому підняв голову й мовив якимсь не своїм голосом:
– Добре. Я розповім тобі, синку...
Шейх знову впустив свій погляд додолу, потім підвів очі й розпочав:
– Це сталося багато років тому... Я був іще підлітком... Мій батько дотримувався давнього арабського звичаю – одружувати дітей на дітях близьких родичів, ще до настання повноліття. Отож, він оженив мене на моїй двоюрідній сестрі... Вона була ще зовсім дитиною… Ми виростали разом, удвох пасли овець. Я дуже любив її... Усе в житті давалося нам важко... Усе було не так, як тепер. Сьогодні ми обробляємо землю, зрошуємо її за допомогою машин, а тоді ми страшенно страждали від посух. Повсюди панувала бідність. Ми торгували сіллю – із цього й жили. Люди носили сіль із гір і продавали її по селах. Аби хоч якось прогодуватись, я хапався за будь-яку роботу – для молодого й самолюбивого мужчини принизливо сидіти без діла.
Злидні перетворили селян на розбійників. Вони грабували людей на дорогах. Насильство стало буденним, чи не кожну годину чувалися постріли…
Якось одного разу ватага розбійників напала на ферму: вони вбили охоронця й забрали з собою худобу. Потім прийшли військові – ними командував якийсь офіцер, – і оточили Наґаа. Солдати чомусь були впевнені, що саме в нас сховалось розбійницьке кубло, і почали обшукувати будинок за будинком. У цей момент мене не було вдома. Солдати вдерлися до нашої оселі й розпочали обшук. Офіцер спитав у Ґамілі, моєї дружини:
– Де твій чоловік?
– Десь поїхав, мій пане… Уже кілька місяців він на заробітках, – зізналася вона.
– У такому випадку, хто зробив тобі дитину?! – перепитав він Ґамілю, уперши палець прямо їй у живіт. У той час вона була вагітна Муазом.
Офіцер пішов, та бідна Ґаміля зосталася геть перелякана.
Ця новина розлетілася по всіх усюдах. Я повертався додому й ще у дорозі дізнався про те, що сталося… Приїхавши, я не поставив Ґамілі жодного запитання, і не глянув на неї навіть мигцем. Прихопивши з собою рушницю, я одразу відправився в Ґабал, до свого приятеля, де пробув кілька днів, аби викинути все це з голови. Та кожного разу, коли я уявляв собі, як той офіцер тикає пальцем у живіт моєї дружини, втрачав глузд і був готовий роздерти себе на шматки!
Залишивши рушницю у друга й добре замаскувавшись, я вирушив до військової дільниці. Я обійшов навколо неї, як слід обмізкував ситуацію і вирішив: буде краще, якщо я стріну цього офіцера, коли він ітиме на чергування, подалі від Наґаа й сусідніх сіл.
Я вийшов темної ночі. Синку, ту ніч я не забуду, доки житиму! Вона визначила мою долю, накреслила лінії мого життя. Було зимно, на небі – ані зорі. Із собою я прихопив рушницю й п’ятдесят набоїв до неї. Я ладен був воювати із цілою армією! Клянуся, я вбив би кожного на своєму шляху, не пощадив би й рідного батька – ніщо не могло зупинити мене, я просто кипів від гніву! Причаївшись у заростях тростини, я терпеливо чекав, коли той офіцер з’явиться на дорозі... Він їхав верхи. Я прицілився, вистрілив – офіцер упав…
Солдати відкрили пальбу, та було темно, й мені пощастило втекти. Тієї ж ночі я повернувся додому й, нарешті, побачив свою Ґамілю.
Шейх замовк, та через хвилину продовжив:
– Тієї ночі, синку, усе змінилося. У мене в середині щось ніби перевернулося. Я вподобав запах пороху, і відтоді моє життя стало таким, яким воно є тепер. Розумієш, ти нічого не можеш удіяти із кров’ю, що тече у твоїх жилах. Ти не здатен позбавитись відбитку оточення, у якому зростав. Тебе навчають, виховують, пестять та попри все ти лишаєшся арабом, тому що народився й виріс тут, у Наґаа. Ти жив у цьому вільному світі, тут ти вперше вдихнув вітер свободи!
Шейх замовк і лишив мене одного, аби я зміг спокійно заснути. Він зник у темряві, почувши гавкіт собак. Та за хвилину шейх повернувся, собаки заспокоїлися, і наступила тиша. Над нами одна за одною падали зорі, було темно, попід нами текла ріка. Час від часу було чутно, як хтось стріляє в повітря – звична справа в селі. Від цих вистрілів фелахи почувалися в більшій безпеці, аніж би від криків чи собачого гавкоту. Ці люди мали страх перед тишею.
Мене здолав сон...
Я прокинувся вранці від променів сонця, що впали мені на обличчя. Шейха Імрана не було. Мені сказали, що він поїхав у Наґаа. За якусь годину я бачив, як шейх повертається, ідучи під розпеченим сонцем, а за ним крокує його син Муаз – він сторожував у Макіні, хоч і не мав однієї руки. Ще замолоду він утратив її під час бою. У той роковий день Муаз перебував у Макіні разом зі старшим братом, та брат пішов до села у справах, і Муаз лишився один. Підвечір на Макіну напали грабіжники. Муаз відстрілювався. Поранений у руку, він все одно не здавався – ніхто з розбійників так і не зміг наблизитись до нього й бодай пальцем торкнутися нашого добра. Отакий він, Муаз, – кров і плоть шейха Імрана! Муаз привозив гроші за землю, тому був частим гостем у нашому селі. Усі його знали. Якщо хтось із моїх братів запізнювався й був змушений ночувати на току, батько обов’язково цікавився: хто охоронятиме його цього разу, а коли дізнавався, що із братом зостався Муаз, одразу ж заспокоювався й ні про що більше не питав. Люди звали Муаза «Однорукий». Він був добродушним і спокійним хлопцем, проте коли гнівався, перетворювався на лева.
Муаз привітався зі мною й сів поруч. Через деякий час він засунув руку в кишеню, дістав звідти якийсь мішечок і простягнув його мені:
– Ось плата за землю з усієї Макіни, – промовив він із посмішкою.
– Зібрав усе, Муазе?
– Авжеж, усе.
– Нікого не оминув?
– Нікого.
Я глянув на Муаза він посміхався, а очі в нього аж сяяли. Муаз – просто викапаний батько: той же впевнений погляд, такі ж суворі риси обличчя, такий же незламний характер. Навряд чи хтось зможе встояти перед такою людиною!
Шейх Імран зібрав селян, які досі не розрахувались за землю, і всю решту дня виправляв із них ренту. Увечері ми поклали асигнації й срібло у великий мішок, я передав цей мішок шейхові Імрану, а він заніс його до свого куреня й залишив там на видноті.
Насувалася ніч, за день я втомився… Заснувши пізно ввечері, я скоро прокинувся від звуку пострілу. Це був не той постріл шейха, який чувався раніше, – постріл, що луною гримів у повітрі... Ні! Цей постріл був якимсь приглушеним: ніби куля ввійшла в м’яку плоть і залишилась там назавжди. Я відкрив очі й роздивився навколо себе. Поблизу не було нікого, крім шейха Імрана – він лежав на животі з рушницею в руках за кілька кроків від мене. Шейх вийняв гільзу й відкинув її подалі, а коли помітив, що я прокинувся, з посмішкою сказав:
– Та нічого… Змія!..
– Ти вбив її? – поцікавився я.
Шейх не промовив ані слова – лише посміхався, пораючись із рушницею… Невже справді, змія?.. Я поглянув на верхівку скелі – там щось чорніло. Вдивляючись у темряву, я натужив очі – і тут мене охопив жах… Біля самого берега я побачив тіло якогось чоловіка – воно лежало наполовину в воді, застрягши серед каміння так, що течія не могла зрушити його з місця. Імовірно, цей чолов’яга переплив Ніл у човні чи будь-як іще, бажаючи вбити мене, а може шейха, та знайшов тут свою смерть: якась мить – і справу кінчено, ніхто навіть і не помітив…
Я глянув на шейха. Спозираючи на його обличчя, я намагався розгледіти хоча б найменший слід того, що тільки-но сталося, – убивства людини. Та шейх Імран, як завжди, був абсолютно незворушним: у нього не здригнулася рука, не затремтіли губи, на лобі не виступило ані краплини поту. Яке серце! Які нерви! З якого тіста ця людина? Якщо б у пориві гніву я вдарив слугу ціпком, я крутився б у ліжку до самого ранку! Я б відчував докори сумління й не заспокоївся б, допоки не попросив би в бідолахи пробачення! А він щойно вбив людину на смерть, – і жоден мускул не зрушить на його обличчі. Яке серце! Які нерви!
Через деякий час шейх Імран підвівся й, не кваплячись, попрямував до скелі. Я бачив, як він штовхнув бездиханне тіло ногою, і труп підхопила течія… Шейх повернувся на своє місце спокійнісінький, ніби нічого й не трапилося.
Увечері наступного дня ми залишили острів і вирушили до Наґаа. Ми трохи перепочили в шейха вдома, він пригостив мене кавою, а після цього наказав спорядити тварин – шейх разом із Муазом вирішили супроводжувати мене до самого села. Та, вийшовши на площу, я побачив дещо зовсім неочікуване: переді мною стояв наш кінь, осідланий і готовий до подорожі! Я з удячністю подивився на шейха: незабаром я повернуся до села героєм, з високо піднятою головою, і все це – дякуючи тільки йому. Мені розповіли, що Муаз привів коня ще два дні тому, однак це трималося в повному секреті, так що повернення пропалого стало для мене приємною несподіванкою.
Ми сіли верхи й вирушили в путь. Шейх Імран і Муаз їхали на віслюках, тому ми рухалися повільно. Усю дорогу я правив теревені з Муазом, ми жартували. Муаз не зважав на своє каліцтво – завжди був у доброму гуморі, любив веселощі, і гнав погані думки подалі від себе. Весь час очі сліпило сонце, та коли воно сіло за обрій, ми, віддихнувши, прискорили ходу.
Як завжди, дорога була безлюдною, стояла мертва тиша. Насувалися сутінки, вкриваючи все чорним мороком. Чим далі, тим тихіше було навкруги, тим тривожнішим ставав наш путь. Зненацька, посеред цієї тиші загримали постріли – вони лунали безперервно, протягом кількох хвилин. Ми спинилися й узялися до зброї. Напруживши слух, я спитав:
– Може, це весілля в селі?..
Шейх пригледівся до віддалених виблисків:
– Не схоже на весільну пальбу… Це щось інше.
Постріли стихли, і знову встановився спокій… Однак ми все одно були наготові.
Раптом ми помітили якусь чорну лінію – вона виднілася на деякій відстані від нас і переміщувалася на захід. Ми придивилися – чорна лінія ставала чіткішою. Скоро можна було розгледіти, чим вона є насправді: то було стадо худоби, що швидко рухалося по дорозі, якою зазвичай не водили тварин. Худобу вкрали – спереду й позаду стада ми помітили кількох озброєних чоловіків. Між ними й пастухами зав’язалася перестрілка, звуки якої ми щойно чули. Грабіжникам пощастило вислизнути, і тепер вони гнали цю здобич до себе.
Шейх Імран спішився й дав нам знак, аби ми зробити те саме. Треба було знайти підхоже місце, щоби залишити там верхових тварин. Побачивши розбите зрошувальне колесо, ми примотузили їх до нього й причаїлися поруч, уважно стежачи за всім, що відбувалося. Під покривом ночі викрадачі звернули на іншу дорогу. Та шейх Імран діяв блискавично: він схопив рушницю й помчав навздогін за розбійниками. Як ми не вмовляли шейха взяти нас із собою, він не погодився. Перед тим як піти, шейх змусив Муаза заприсягтися сім’єю, що він весь час залишатиметься поруч і не покине мене навіть під загрозою смерті, а після сутички, хай як вона скінчиться – добре чи погано, – він довезе мене до села.
Я бачив, як спритно, немов лев, шейх рухався в темряві.
Невдовзі загримали постріли – це шейх Імран палив із рушниці, вступивши у бій сам на сам із розбійниками. У нього, чоловіка, надзвичайного в усьому, був свій, особливий спосіб ведення бою.
Сутичка тривала недовго, скоро звуки пострілів ущухли, і настала тиша. У темряві ми розгледіли чиїсь силуети, що сунули в наш бік. Це було стадо тварин, а за ним ішов шейх. Неймовірно, але він один зміг упоратися із грабіжниками!
Ми в’їхали в село, женучи перед собою врятовану худобу. Селяни вітали нас наче переможців, а шейх ішов позаду, гордовито, ніби нічого й не сталося.
