Гурам Дочанашвілі
СПРАВА
Повість
З грузинської переклав Олександр Мушкудіані
– Пробачте, ви часом трохи не того? – запитав чоловік у Луки, крутнувши пальцем біля скроні.
Чоловік, якого за-чепила дивна усмішка Луки, ледь нахилив-шись до нього і посмі-хаючись застережли-во запитав: «Пробач-те, ви часом трохи не того?»
– Ні, ні, – хитнув головою Лука і, усмі-хаючись, став дивити-ся у стелю трамвай-ного вагона. Він ду-мав зовсім про інше і не мав жодної справи до цієї людини. Лука згадував, якесь химерне слово «Камора» та ще більш химерне «Канудос».
Отямившись, протер очі і в кінці вагона побачив дівчину та її відбиток у дзеркалі. Але звідки б узятися в трамваї дзеркалу? Просто дві дівчини, однакового зросту й однаково одягнені, стояли поруч, одна проти одної і про щось лагідно щебетали.
– Швидше б, швидше, – подумав Лука. – Не доїду ніяк... Скільки ж мені ще їхати?..
У Луки була справа.
***
Це єдине з усіх на світі ремесел, коли тобі, що б там не трапилось, – крім, звичайно, великого горя, – все повертає на добре: чи стояти в довжелезній нудній черзі, чи втомитись і бути голодним – усе це дуже потрібне; ще краще темної ночі прислухатися до таємничих голосів, відчувати пострах, який зненацька огорнув твою збентежену голову й уп’явся в твої ребра своїми крижаними пальцями; чудово, нестерпно довго чекати, коли ти геть утомлений, десь у якомусь куточку серця, все-таки відчуваєш, що все це може прекрасно згодитися для тебе; а хіба не знаменито, коли ти, стоячи десь окремо в куточку, обличчям до стіни, схвильовано слухаєш розмову незнайомців, чуєш усе і неправильні, часом природні вислови жадібно запам’ятовуєш, бо, можливо, вони десь, якось, у майбутньому знадобляться тобі: утім, немає нічого кращого, як перебороти давню затяжну хворобу. О-о-о! Це вже справжня радість.
***
Лука мав чудову професію, однак про це він догадався досить-таки пізно – спочатку справді було все неважко. На перших порах, дай вам Бог здоров’я, було досить легко: небагато правди, трохи тепла, помірна мрія про щастя, граматично короткі речення без помилок і побажання добра під час розставання. Оце й усе. Але поступово, час від часу. Потім… потім з’явились два шляхи: один – широкий, зручний, прикрашений, освітлений, але такий, що круто спадає згори донизу; а другий – темний, вузький, покручений, який легко накликає біду, безмежні муки, а може, й усяке лихо. Лука навіть не відчув, як пішов цим другим шляхом, що вічно веде до недосяжної вершини. Там, на горі, нічого не можна побачити, але він усе одно мав іти, іти, що б там не сталось, він добре знав, що доки в тілі є душа, треба йти, іти… до останнього подиху.
Крутий шлях мав одну перевагу: щоб опинитися на добре облаштованій дорозі, досить було зробити тільки один крок, або й жодного кроку, сидячи в своїй кімнаті. Розгублений від тимчасової поразки, Лука завжди мав можливість перейти на широку дорогу, але він скептично дивився на той ковзкий підйом, наприкінці якого мала бути вершина під дивною назвою – «Велике! Ніколи!..»
Лука мав таку професію, коли слово «прозаїчне» вважав за прегарне. Та коли б раптом спитали в нього, хто був найкращим лікарем на землі в усі часи, він, не вагаючись ні на хвилину, навіть з певним здивуванням відповів би: «Як хто? Звичайно ж Чехов…»
***
По сусідству з Лукою, у будинку на розі, жив Малий шибеник. Він полюбляв вештатися біля гастроному з цигаркою в роті, завжди мружив очі, гордовито чвалав і зазнайкувато поводив себе поміж однолітків. На зріст він був ніякий, але так зверхньо розмовляв з хлопцями з довгими тонкими шиями, що вони з острахом поглядали на нього зверху, Лука не міг втриматись від усмішки. Малий шибеник полюбляв обмотувати руку хустинкою. «Користуватись правою рукою йому заборонено», – посміхався Лука. Він носив дивовижно маленьке взуття, усім своїм маленьким єством та одягом скидався на пристойного хлопчика, але коли б ви глянули йому в очі, якесь неймовірно неприємне відчуття охоплювало вас. Лука ж тим часом таких підлітків бачив чималенько. За ними він завжди стежив з великим інтересом. Малий шибеник був молодший від Луки років так, мабуть, на десять. За віком він був саме такий, що сидіти в таксі, та ще й поруч з водієм, що йому приносить велику радість, ще більшу радість мав від того, коли все це бачив якийсь знайомий – ось який він найкращий хлопець у місті. Тоді такі впевнені в тому, що належне поводження і сміливі висловлювання завойовують серця найвродливіших дівчат. І ще вони дуже полюбляють обмінюватись одягом: заскочить у будь-який під’їзд і відразу ж домовляється про обмін пальта чи джемпера, обмінялись і на цьому все, задоволений чи ні, але з радістю вибігає на вулицю.
Малому шибеникові було вже років двадцять. Так, він перебував саме в тому віці, коли молода людина має приблизно триста двадцять знайомих, близько ста товаришів-побратимів і сімох достеменних друзів, коли нізащо не вірить у слова, написані на дверях лазні: «Слова – гроші, побратими – брехня».
***
У двадцять років Лука якось потрапив до чудового маленького засніженого містечка. Вулиці тут були вимощені невеликими камінцями, схожими на малі цеглинки. Обабіч вулиці красувались триповерхові будинки, по рейках м’яко, безшумно котилися короткі, вузькі, різнокольорові трамваї. Повітря було чисте, сухе, прозоре… Не знаючи, куди податися, він здивовано дивився на перехожих і дивувався, що ті поводяться так упевнено, це було і не дивно, адже вони вже звикли до свого містечка, Лука тим часом тут був чужинцем, він розгублено брів по маленьких вуличках, а потім йому забажалося прокататись на трамваї. Чомусь вирішив зійти на п’ятій зупинці. Провів долонею по запітнілому склі і почав жадібно розглядати будинки, написи, дерева, що були вже без листя. Ще до першої зупинки він побачив великий парк; у широкі ворота входило двоє підлітків з лижами на плечах. Він захотів уже зійти, але згадав: «Лише на п’ятій». Але трамвай ще не встиг зрушити з місця, як він уже пошкодував, що не вийшов біля парку! «Чого це саме на п’ятій?» – подумав він. Друга зупинка була біля крамниці, за величезним склом якої стояла і безсоромно дивилася дівчина-манекен у сорочці. Далі він побачив якийсь похмурий потворний будинок, і в нього зіпсувався настрій. Певний час він навіть перестав дивитися на вулицю, трамвай зупинився. Пасажири піднялися і почали виходити. «Третя», – подумав він. Зайшов золотозубий кондуктор. Він залишився сам. «Якщо це третя зупинка, – подумав він, – то четверта буде біля тієї крамниці, а п’ята…». Він навіть захвилювався, дуже йому захотілося, щоб п’ята зупинка була біля парку.
Водій не змусив довго чекати і трамвай рушив по колу і обережно покотився з гірки. Лука тепер пересів на протилежний бік, щоб краще розгледіти крамницю. Трамвай і справді зупинився навпроти, він загадково дивився на манекена з вродливими ніжками – це була четверта зупинка. П’ята виявилася саме біля великого парку. Лука дуже зрадів, відчув навіть якесь задоволення і поважно спустився по високих східцях трамвая. У парк він увійшов так само поважно, втім цієї поважності вистачило ненадовго, тиснув морозець, саме такий, що приємно пощипує обличчя… Там, біля самого входу, гордовито стояв пишний Дід Мороз з великим віником під пахвою і цябриною на голові. Парк лежав на схилі, згори спускалися лижники, уміло обминаючи якісь ледь помітні стовпчики, дітвора каталися з гори на санчатах. Спуск був з великими кучугурами, і коли санки переверталися, лунав гучний регіт, такий здоровий, такий щасливий…
Лука піднявся на гору майже бігцем. Він жадібно вдихав прозоре повітря, по дорозі нахилився й підхопив снігу, стиснув його в кулак, біг і радів. Потім кинув у верхів’я дерева сніжку. Тоді йому було двадцять років… Він зупинився на гірці і, високо задерши голову, глянув на людей, що юрбилися біля підніжжя. Він відчув якусь перевагу і повільно крізь зуби всмоктував повітря, саме з тієї гірки спускалися санками. Йому теж забажалося, щоб вітер засвистів у вухах. Розглянувся по дітях, що вишикувались у черзі, примітив найбільші санки і попросив у господаря: «Дай мені разок спуститися…». Відмови бувають різні, але хлопчик навіть не глянув на нього, хитнув головою і все. То був хлопчик років десяти із зрослими на переніссі чорними бровами, з приплюснутим ротом. Його геть не збентежило прохання, – він зняв рукавички, знайшов якусь паличку, нагнувся й почав старанно чистити взуття від снігу. Лука тим часом якось зменшився, скулився, стояв на верхівці гори і не знав, що робити, якого біса він опинився в цьому парку, та й узагалі в цьому містечку. І раптом він відчув, що хтось смикнув його ззаду за пальто, він обернувся, але нікого не побачив. Потім глянув донизу і сторопів – там стояло дитя, крихітне, загорнуте так, що ледь виднілися його оченята, але все ж можна було здогадатись, що воно всміхається. Однією рукою воно смикало Луку за пальто, а іншою простягало ремінець від своїх санчат. Лука спочатку нічого не второпав, дитина була справді такою крихітною, що він не міг відірвати погляду від тих осяйних оченят. Коли отямився, у нього теж засяяли очі, так стояли вони і дивилися одне одному в очі. Лука, худорлявий, високий, дивився згори на дитинча і щиро всміхався, а воно, маленьке, кругленьке, зачаровано дивилося знизу і не відводило своїх сяючих очей від нього, поруч, мабуть, так само сміялися й раділи, але Лука вже нічого не чув. Зачаровано, з теплим клубком у горлі дивився на затушкане з ніг до голови несподіване щастя. Тим часом хлопчик, який усе помітніше смикав його за пальто, підвівся навшпиньки і простяг йому рученятко з ремінцем і двічі підряд кивнув головою. Лука розгублено глянув на манюсінькі, зовсім іграшкові з вигляду санки, збиті із строкатих дощок, і зареготав, подумавши, як би він насправді сів на них. Хлопчик тим часом дивився на нього з таким благанням, що Лука не витримав, підхопив його на руки, заглянув йому в чарівні очі і поцілував у те місце під шапкою, де б мали бути щоки. Санки спочатку гойдалися в повітрі, а потім безшумно впали на сніг, бо хлопчик обняв Луку рученятами за шию і, притулившись голівкою до його обличчя, поцілував його крізь м’яке кашне в куточок ока. Лука міцно притис його до грудей, погладив по шапці і обережно опустив на сніг. Потім він побіг по схилу – така в нього була звичка, коли переживав велику радість. Якщо відчував справжнє щастя, умить залишав те місце, боявся, щоб не змінилося щось. Першим же потягом він покинув містечко і потім через кілька років, коли доводилося зустрічатися з багатьма різними людьми, весь час, коли отримував незаслужені образи і, розгублений, бажав особливої уваги й підтримки, завжди відчував, що його хтось смикає за пальто, і обов’язково відчував той поцілунок крізь пухнасте кашне…
А друга дитина…
Взагалі, кажучи правду, він не пам’ятав, де й коли побачив ту другу, взагалі, чи справді бачив, але це було схоже на дійсність, усе так реалістично, дитина завжди поставала перед ним, до того ж хіба можна пригадати небачене обличчя, навіть одяг тієї дівчини він пам’ятав так детально, що… Посеред широкої засніженої долини ледь можна було помітити маленьку платформу; стояла темна ніч.
Потяг запізнювався, він стояв, у двадцяти кроках попереду з темноти ледь блимаючи своїми видовженими вікнами, з величезним оком на чолі та двома світними точками. Його там, на маленькій платформі, чекали люди. Пасажири облаштувались на п’яти маленьких облуплених лавках, стискуючи між ногами міцно зав’язані валізи. На чийомусь чемодані простелили газету і завзято грали в доміно. У куточку лежало кам’яне вугілля, горіла піч, що ледь-ледь освітлювала задимлену залу, в якій було досить зимно. Хтось, мабуть, спізнювався і роздратовано метушився, а інші, окрім тих, що грали в доміно, сиділи збайдужіло. Троє міцно вдарили чорними кісточками, а четвертий, мабуть, господар чемодана, бережно клав їх поряд. На лавці, посеред зали, якийсь п’яний безтурботно спав, часто просипався, глипав на людей здивованими очима, потім, згадавши, де він, чмакав губами і знову засинав. Окрім тих чотирьох гравців та людини, що безперервно метушилася по залу, усі сиділи мовчки і нерухомо.
Луку дратувало таке покірне чекання, терпів скільки сили, потім подався до гравців, став над ними, широко розставивши ноги, і мовив: «Дуже запізнюється?» Дехто глянув на нього, але жоден не вимовив ані слівця, схрестили руки на грудях і почали виклично поглядати один на одного. Біля стіни, на лавці, сиділа дитина… Лука ще стояв посеред зали і крізь смердючий тютюновий дим ніжно дивився на дівчину років, мабуть, десяти – дивне, невимовне тепло і простоту випромінювала ця дівчинка, яка кінчиками ніг ледь достала до холодного асфальту. Якесь дивне тепло випромінювала ця простенька на вигляд дитина. Голова і плечі дівчини були пов’язані такою знайомою сірою товстою шаллю-хусткою (це була одна з найпростіших хусток), теплою і грубою; неймовірно великими, повними сліз від диму очима дивилась вона на свої вовняні валянки; перехрещені кінці хустки були зав’язані на міцний вузлик у неї на попереку, а дві голі по лікоть худощаві руки (але Боже Всемогутній, такі неймовірно худі, що майже просвічувались), вона схрестила на грудях, поклавши на худорляві плечі довгі тонесенькі пальчики. Обличчя в дівчини було бліде, дуже бліде, але, здавалося, це робило її ще більш чарівною. Поруч з нею дрімав її батько, широкоплечий чоловік з грубими рисами обличчя.
Лука дивився на дитину зачаровано. Вона так само тихо і смиренно сиділа, втім видно було, що щось її турбує, потім не витримала й великими голубими очима глянула на Луку. І щось схоже на усмішку, але на сумну вродливу усмішку, з’явилось на її обличчі, коли вона дивилася на Луку; він відразу здогадався, що для неї він був немислимим, неприборканим баламутом, який насмілився грубо порушити звично усталений в залі спокій. Дівчина захоплено дивилася на Луку, що був підперезаний широким ременем і стояв з розхристаним пальтом. На її обличчі чітко увиразнилася наповнена сумом усмішка. Лука всміхнувся, і раптом йому стало незручно тримати схрещені руки на грудях, він опустив їх, потім з кишені дістав цигарку і чиркнув сірником. Дівчина теж прибрала пальці з плечей і поклала руки на коліна. Лука тим часом, не відводячи очей від дитини, запалив цигарку. Вона тепер усміхалась до нього щиро, надмірно щаслива від його збентеження. В залі й далі було чути стукіт кісточок доміно, тихо й рівномірно гуділа піч. Лука з насолодою потяг цигарку. І раптом прокинувся батько дівчинки, який досі спав міцним сном, він голосно позіхнув, звідкілясь витяг хліб, переломив його навпіл і надкусив одну половинку. В Луки защеміло серце, дівчина здригнулася й хитнула головою. Батько різким рухом голови показав дівчині на хліб, і вона обома руками взяла його, заплющила очі й насилу вкусила. Тепер вона знову, як і раніше, сиділа мовчки, з опущеною головою. Потім, набагато пізніше, через багато років, коли Лука, щасливо сміявся, раптом згадував ту вродливу, але до болю в серці сумовиту дівчину з брудними руками і з крихтами хліба в долоні. Згадувалось йому бліде обличчя й проста хустка, такі собі сіруваті, схожі на соти з вулика, і ще згадувалися великі голубі очі…
***
З самого початку, коли Лука розпочав свою справу, його стало мучити питання: «Для кого?» Знав він добре й те, що це питання тривожить не всіх. Зовсім інакше до цієї справи поставився б, скажімо, той чудовий юнак, що з ним він познайомився якось за святковим столом у маленькому селищі на кордоні між Сванетією і Мегрелією, який, виголошуючи тост,сказав таке: «Я глибоко вдячний вам за те, що ви підняли тост за мою роботу. – І, потім подумавши кілька хвилин, спокійним голосом додав: – Це й справді велика справа ГЕС – світло, тепло, дорога…» Він був цілком правий, його справа однаково корисна для всіх, так само, як і багато інших справ, скажімо, справи медичні, геополітичні, будівельні, меліоративні тощо, але справа Луки…
Лука знав, що в світі є стільки читачів, скільки є тих, хто знає абетку, що з-поміж гарних читачів є читачі, які проковтують усе без розбору, їм усе подобається, але є ще й такі читачі, які до читання ставляться поверхнево, книгу беруть у руки лише тоді, коли про неї заговорять усі довкола. Є й такі, що спочатку переглянуть останні сторінки і потім, глузуючи з автора, дозволяють собі прочитати книгу; і є читачі, які не мають сили сприйняти книгу, як належить, а щоб приховати своє невігластво, до того ж іще, щоб не відстати від інших, починають співати з чужого голосу, вихваляти або ганити книгу, а буває ще, сховавшись під завісою нігілізму, заявляють, що в цьому творі їм нічого не подобається; є читачі, які ночами раз у раз прочитують по півсторінки, щоб якомога швидше заснути. Читають книжки, написані лише родичами, друзями та сусідами, це між іншим дуже дивні люди; читачі, які хочуть згайнувати час, гойдаючись в автобусах чи трамваях, ледь розбираючи літери і частенько дивлячись у віконце; читачі-пошуковці вишукують у книзі лише інтимні сцени і пікантні місця, які читають стільки разів, що затраченого часу вистачило б для прочитання книги у п’ять разів товстішої. Далі йде найгірша частина читачів – ті, які задоволено проголошують: «Це не книга, а диво: читаючи, відпочиваєш! Ось те, що справді потрібно…». Для читачів подібного ґатунку література тотожна з лежанням у гамаку; всі вони, незалежно від здоров’я, чомусь червонощокі і обожнюють Марка Твена, Ульфа, Петрова, О. Генрі… І насамкінець ота щонайгірша частина, для яких найгірше є те, що вони за книгами світа не бачать.
І коли іноді Лука, втомлений роботою, але все-таки бажаючи працювати, на хвилиночку притулявся до спинки стільця, до болю напружуючи, а потім розслаблюючи спину, охоплений сумнівами разом з іншими різними людьми, щодо питання «Для кого?», насамперед, а згодом і пізніше згадував собі тих двох дітей і втомлено опускав повіки, то глибоко вірив, що він правий, що його справа потрібна.
***
У кутку біля гастроному стояв Малий шибеник. Він, примруживши одне око й піднявши одну брову догори, з явною зверхністю слухав якогось зляканого хлопчину, що з великим старанням розповідав про якусь нову подію, що трапилася нещодавно.
Лука сидів біля вікна автобуса, який тут зупинився надовго, – водій набирав пасажирів. Зляканий хлопець чомусь позадкував і вказав Малому шибенику на якусь відстань, махнув кулаком і зненацька схопився за живіт, чим викликав легке здивування в слухачів, похитав головою і сягнув рукою до кишені, а другою притьма перехопив зап’ястя. Малий шибеник пожвавішав, перекинув цигарку в куток рота, щоб дим не ліз в очі, і так слухав його, а потім, коли хлопчина закінчив оповідь і уважно подивився на нього, зненацька, за звичаєм поважно й зверхньо висловив свою думку про щойно почуте і, повністю задоволений своїми словами, струсив із цигарки попіл, гордо оглянувся навкруги і – раптом закляк: з віконця автобуса на нього дивився Лука, який майже реготав, Малий шибеник розгубився, аж рота роззявив, а потім оглянувся позад себе, але там нікого не було, і він збагнув, що саме з нього так весело сміється Лука. Спантеличений, зовсім збентежений, він розгублено глянув услід за автобусом, втім, як тільки Лука зник з очей, обернувся до бідолашного хлопчини й миттєво знову став самим собою, дивився на нього приголомшливим поглядом, доки той намагався остаточно зрозуміти свою провину. Малий шибеник із суворим поглядом обмотав хусткою руку й знервовано тупнув кілька разів по асфальту.
***
До появи в його житті великих, справжніх письменників Лука й сам ішов роки й роки, сповнені не пробачних помилок і неподобств, які при одній згадці про них викликали нудоту; та, між іншим, він їх майже не пам’ятав, тому ті дні, як дві краплі води, були схожі один на одного, лише коли згадував про них, у ніс вдаряли гидкі запахи вина; не пам’ятав він і того, яка дивна, непоборна сила змусила його, зовсім ще дитину, зробити одну жахливу річ: йому тоді було вісім років, коли якось він облюбував одну з діжок, що валялися по дворі, заліз у неї, дістав з кишені зелений олівець, обережно розпрямив на колінах пом’ятий папірець і там, у діжці, розбурканий, вивів рядки свого першого вірша, через який уже підлітком став таким гордим, що забув про все на світі, і все навкруги йому здавалося нікчемним. А дні тим часом минали своєю чергою, небезпечні і безпечні, зимові і літні, короткі однакові і довгі однакові, а коли він дуже втомився, коли йому все незнане набридло, тоді прийшли різні справжні письменники, які вміли заглядати у глибини людської душі і безсоромно шарити руками по самих чутливих струнах тіла… Вони вміли схопити за комір клієнта і повести, куди їм тільки заманеться; ще вони вміли обдаровувати царськими милостями, але вміли й обливати їх крижаною водою; у кожного з них була своя власна країна, наповнена речами і населена людьми і річками, які були непідвладні навіть плинові часу: в одного Іспанія з її нескінченно горбастими дорогами, по яких вічний старий змусив свого багатостраждального ідальго то скакати на коні, то повільно просуватись на своїх двох: у другого – величезний сірий і туманний Петербург, а в третього – Ірландія, яку так безоглядно засипало густим пухким снігом. Втративши голову, приголомшений, Лука тепер дуже рідко виходив на вулицю, з повагою й засоромлено дивився на людей – бо він уже зрозумів їм ціну, дізнався, що таке людина; потім знову читав і читав: було добре… Часом його заливало й тривожило сонце, він тоді переходив до іншого кутка кімнати; часом лив дощ, іноді падав лапатий сніг, бувало, бушував шалений вітер, але траплялася така тиша, що навіть листя на деревах замовкало, а Лука жив в іншому світі, наповненому живими і дуже, дуже цікавими близькими людьми, що виросли за правильними, достовірними стандартами, у світі, подарованому йому розумом і правицею дійсно справжніх людей і створені затиснутою між пальців ручкою, або чистим пером. Він сприймав історії, з якими ніяк «справжнім випадкам» не зрівнятися, бо це була художня правда життя, найвеличніша й переможна правда, а на вулиці, доки він читав, якийсь нахаба на все горло вигукував:
– Аве, Маріє…
Лука уперто дивився на високий будинок навпроти, з однаковими вузькими віконцями, з балкончиками, на антени, що стирчали нагорі, на білизну, що гойдалася на вітрі, – і раптом його щосили потягло кудись далеко-далеко. Там, у тому напівзакинутому селі, рано-вранці, на зорі, він з киркою на плечі вибирався на гору і, піднявшись на неї, з захопленням оглядав, як стелиться над дахами туман, але ноги при цьому він завжди розставляв широко й твердо; пізніше підходили члени експедиції, а згодом і керівник; Лука щосили довбав киркою землю, накидав її широченькою лопатою на візок; там, у цьому затишному гірському селі, він уперше відчув, як добре спиться після важкої праці, як кожна клітина, кожен м’яз, наче побиті, ниють і гудять від утоми; він тоді вперше збагнув ціну праці й відпочинку, приємність тіні, корисність джерельної води і з подивом знайшов, що якщо ти справді зголоднів, то немає для тебе нічого смачнішого, ніж хліб з цибулею; а потім, скінчивши роботу, він зручно розташовувався під якимось заздалегідь обраним зручним деревом і писав; щоправда, іноді лив дощ. Луці сподобалась фізична праця: тепер, пропрацювавши з ранку до вечірньої темноти, він уже не відчував щему в м’язах, навчився він і користуватись киркою, піддалася нарешті лопата, він зручно підштовхував її коліном… Вони переходили з села до села, і Лука спостерігав з кузова вантажівки зелені підгірки і так само покриті зеленою пеленою віддалені гори, а під час чергового більш-менш тривалого відпочинку, брав під пахву зошит, тікав і ховався у високій кукурудзі, сідав прямо на землю і писав, писав під акорди лагідного шелестіння кукурудзяних листків, але й тоді, майже завжди, відчував на собі суворий, вимогливий погляд великого письменника; полегшення наставало лише тоді, коли він, прибувши до міста, опинявся у своїй кімнаті, сам із собою. Він добре відчував, що писав про якісь дрібниці, втім йому дуже подобалося наповнювати авторучку чорнилом, класти перед собою папір, а ще дужче подобалися йому різні вигадані історії, загальною назвою для яких міг стати заголовок «Начебто». Начебто одна людина в іграшковому магазині стала в чергу за чарівними ляльками, але дуже боялася, що вони скінчаться, доки черга дійде до неї, проте коли підійшла черга, вона купила зовсім іншу ляльку, бо їй здалося, що та лялька сиділа на лавці якась сумна, а продавщиця сказала, що її можна було придбати і без черги, начебто подружжя купило термометр, і він температуру показував точно: коли було холодно, стовпчик спускався донизу, і коли – тепло, повз вгору, і чоловік з дружиною на термометр спочатку дивились частіше, а коли звикли, то геть не звертали на нього уваги, термометр терпів, терпів, а потім «взяв собі і перестав працювати, він надалі завжди показував нормальну температуру, але безбожно брехав». І – ще: начебто побачивши дуже стару «щасливу пару», парубок помирився з коханою, і начебто… Хіба хтось може підрахувати, скільки отих «начебто» можна було придумати… А так писати було дуже легко. Особливо ж в абхазьких селах, де наче на світло ліхтаря роєм роїлося безліч різних комашок, кузьок, які охоче сідали на обличчя Луки, тоді він гасив світло, виходив на ґанок, стояв там і здивовано дивився на світлячків, які чомусь роїлися біля тіні. Потім знову повертався, умикав ліхтар і писав, доки кімната знову не наповнювалася шукачами світла і треба було гасити ліхтар. Щоб метелики вилітали з кімнати і щоб якомога швидше їх вигнати, він на ґанку запалював сірника і так з маленьким світлом і з піднятою рукою стояв, а з двору, притулившись спиною до дерева, від нього очей не відводив здивований, втомлений одноокий селянин; добре писалося і в місцевостях низькорослих дерев, де усе було схоже на декорації; добре писалося в Картлі, де все було перед очима, те саме можна було сказати й про Сванетію, у цьому безумовно гордому куточку, де вечорами, в години величного мовчання, не як-небудь, а по-справжньому віриться в існування Далі й Дев1… Добре писалось і в тому голому скелястому селі, де водились усякі змії, де щомить здається, що у твої стопи вчепилися два злі жала. Лука тим часом не переставав читати, було дивним у ті дні, переповнені великими письменниками, існування того порядного «Начебто»; Лука читав великих поетів, сп’янілий від щастя, весь змінений, безмежно щасливий від незрівнянних рядків, він наче справді полюбив померлу нещодавно Марину Цвєтаєву, але більше любив прозу, з її суворими, мудрими законами, її невидимими римами і ритмами; він полюбив прозу до такої міри, що йому справді здавалося, що та в перекладі втрачає більше, аніж поезія, у поезії все те, що в прозі завуальовано, з повною відвертістю наче виставляється напоказ. Щоправда, мав чимало сумнівів, але час від часу він усе-таки був переконаний, що це було так… З поетами він про це не міг говорити ніколи, бо поети – народ запальний і вразливий, тому всіляко прагнув не ображати їх. Вони були його кровними братами, вигодовані грудьми, які звалися «Словом». Минав час, але «Начебто» все ж існувало і не змінювалося, якось трапилося так, що через кілька років в одному з його оповідань неждано полив справжній дощ і в калюжах будинки неочікувано затремтіли, у дворах швидко зняли білизну, потім пішов справжній пухнастий сніг і на світлі ліхтарів заграли безліч різнобарвних снігових метеликів, і один герой чудово, вільно заговорив… Добре було писати опівночі, коли очі заплющувались, і на світанку, коли ще десь далеко перебуваєш у напівсонному стані, плоди нічної праці поправляєш здивовано … Добре було виправляти все це після обіду, коли йому, відносно збайдужілому і ледащому, не подобається якесь речення; минуло кілька років, коли він почав спиратися на стіл обома руками, тоді він в одній руці тримав димлячу цигарку, у другій, самі розумієте, ручку, бувало коли на стіл клав кулак, а на кулак – підборіддя і підозріло дивився на закарлючки, зрозумілі лише йому, коли він ходив узад-уперед по кімнаті і коли іноді сидів, підібравши під стілець ноги, іноді розправляв і ноги, і руки, повні підозри і радощів, і потім Лука, щасливий, приносив додому свою книгу, в якій під час відпочинку можна було прочитати два чи три оповідання.
Книжку, до якої він, автор, назавжди, мабуть, збереже ту свою першу любов, але яка колись здасться йому на диво слабкою – такий закон років.
***
Далі читайте паперову версію журналу
