Юрій ЛАЗІРКО

«Минуле — це гербарій із нашого майбутнього»

Попри всі стреси сучасного життя, в людині все одно залишається та незмінна субстанція, яка тримає людський дух у стані незламності й гармонії. В кожного ця першоматерія своя. Зокрема ж — у поетів, які здатні володіти часом, а отже, однією з координат Безкінечності. Минуле — це гербарій із нашого майбутнього. З роками людина по-іншому сприймає час і себе в часі. Починаєш усвідомлювати, що безкінечність — велика ілюзія, яку людина — цей вінець творіння, — вигадала, щоби принизити себе. А вічності насправді начхати на людину… Але поети не бояться Вічності. В кожного вона своя. Для українсько-американського поета Юрія Лазірка — це стихія води. 2008 року в цього автора, знаного на всіх просторах поезії в Інтернеті, з’явилася перша реальна збірка.

Юрій Лазірко народився у Львові в день Юрія — 6 травня 1967 року. Одного разу поїхав на відвідини до дядька у США, та й залишився на навчання в Америці (у Львові навчався в Політехніці). Закінчив Вільям Патерсон Університет (м. Вейн — Нью Джерсі) за фахом «комп’ютерні науки».

На жаль, поки що це ім’я відоме більше в Америці, ніж у нас. А тому це інтерв’ю, по суті, є першим містком, що має познайомити з автором. Усе ж таки важливо знати, якою є нова спіраль української діаспорної літератури. В плеяді української літератури запалала нова зірка, яка знову прийшла у світ лірики зі світу точності та математичної дискурсії. Щоби дізнатися про сучасного поета з двох світів, але з однією душею, пропоную інтерв’ю з Юрієм Лазірком.

— Пане Юрію, Ваша перша збірка — «Краплі Всесвіту» — побачила світ у тернопільському видавництві «Астон». Певний шлях уже нібито пройдено, здобуто досвід, визначено життєві і художні позиції… Якщо взяти весь обшир світової літератури, то ця збірка, на Ваш погляд, ближче до «Сонячних кларнетів», «Квітів зла», «Проміння землі»… Ця книжка з’явилася як художній меседж? Якщо так, то що Ви хотіли сказати саме цими віршами, якщо це можна омовити? Як писалася ця книжка? В якому культурному та психологічному контекстах?

— Пане Дмитре, передовсім, хочу подякувати Вам, що знайшли час та бажання на розмову. Можливо, жоден із моїх віршів не побачив би світу, коли би не Інтернет. Я навмисне вніс до збірки кілька ранніх творів, щоби показати цю прірву часу, котра лягла між моїм студентським захопленням поезією та теперішнім пробудженням душі. В мені помирала мова. Це тривалий процес, але, здавалося б, невідворотний за цих умов… Є два шляхи до екзистенції в рамках соціуму іншої країни — свідома інтеграція у суспільство, активна участь у її громадському та професійному колах, або перебування у гетто-мовному середовищі, обмеження себе безперервним мисленням про давні часи та нещасну долю — вибір у кожного власний. Хоча би було ідеальним, до речі, жити за Шевченком — «і чужого научатись, але й свого не цуратись». Майже 18 років перебування на чужині, процес «піднесення себе на ноги» (а це — здобуття американської освіти, отримання досвіду у професійній діяльності. Тут, до речі, можна було б навести цікавий парадокс — немає досвіду — немає роботи і навпаки — досить важко перервати це коло), навколишнє мовно-соціальне середовище з кожним роком змінювало в мені світогляд, овиди зацікавленості. Мій фах — далекий від літературознавства, я професійний комп’ютерознавець і працюю над створенням різноманітних інтеграційних бізнесових аплікацій.

Інтернет — так, саме Інтернет став мені цим поштовхом до пробудження. Спілкування з творчими людьми, спільні інтереси, творчо-інформативний простір, в якому я відчув себе належним до спільної справи — принесення та отримання естетичного, душевного задоволення від бажання ділитися словом. До 2005 року — для мене сучасної української літератури не існувало, не існувало й поета Лазірка як такого. Можливо, що десь на підсвідомому рівні було це бажання — ділитися словом; і сталося, що сталося — первісток-книга.

Передусім хочу висловити свою безмежну вдячність пані Лесі Романчук за її бажання стати хресною мамою збірки. Завдяки їй — «Краплі» впали саме в Тернополі. Я не маю права прирівнювати себе до шановних класиків — збірка «Краплі Всесвіту» — це просто голос людини, котра перебуває на чужині і хоче бути почутою на Батьківщині, стати ще одним, маю надію, цікавим автором, котрий виліплює своє обличчя, виробляє власний почерк — це пошук себе.

— Яка філософія є для Вас близькою? Врешті, будь-який поетичний цикл (а збірка — це також цикл) тримається на осерді філософського бачення та інтерпретації світу? Якою є філософія людини-поета ХХІ сторіччя?

— Ми живемо в насиченому інформацією часі. Це безперервне бомбардування свідомості залишає відсвіт душі людини на її думки.

Не можу назвати себе стовідсотковим послідовником будь-якої філософської течії, але ставлю насамперед Істину, як першоджерело екзистенції. Пов’язую навіть вихід цієї збірки, як дорогу до самого себе через зрозуміння природних законів, душевиявлення всесвіту, сходинку до самовдосконалення. Світ і я — одне ціле, він змінює мене, я змінюю його – це коло, колообіг душі — а підсумок один — кінцева на дорозі до себе — нова початкова для когось, хто бачитиме виразніше, відчуватиме глибше процеси еволюції душі.

Кожен із нас — центр Всесвіту, генератор ідей, поглинач знань, але водночас і напівсліпе кошеня в мішку: допоки несуть — невідомо чого чекати. Поет ХХІ сторіччя — лакмусовий папірець віртуально-об’єднаного інформативного етеру. І чим зрозумілішими є його попередники, тим важче проходить процес самоідентичності. Поетичний смак залишається на рівні власного світосприйняття — принесення естетичного задоволення від перечитаного. Для мене — це енергія світла, емоцій, кольориту, майстерність слова, глибина думки, щирість написаного.

— Пане Юрію, Ви належите до кола поетів, які працюють у світлі вічних емпіреїв далеко від рідної домівки. В такому разі, якщо взяти до уваги діаспорну американську українську літературу ХХ сторіччя, чи усвідомлюєте Ви свою належність до неї (врешті, в «Краплях Всесвіту» один із циклів названо як «Емігрантський»)? Ваш текст постає в зіткненні, боротьбі, утвердженні в контексті материкової, діаспорної літератур чи їх перехрестя?

— Пане Дмитре, я живу між світами, між минулим і сьогоденням. Моє коріння міцно тримається двох континентів. Я так само пишу англійською мовою, можливо, з часом видам й англомовне щось. Перебуваючи поза межами України, неможливо не почувати себе емігрантом — важко визначитись остаточно — що є Батьківщина, бо в мене їх зараз дві — і обидві — улюблені. Хоча одна — рідна, інша — мачуха. В соціальному плані я вже давно звик до тутешніх стандартів життя, у духовному — це перехрестя не лише з діаспорною літературою, але й з англомовною — і це чудово, бо є можливість поділитися поглядами неавтохтона з читачем його власною мовою. Вічна проблема емігранта — повертаючись, повертатись.

— Хто для Вас є взірцем в українській літературі, скажімо, ХХ сторіччя? А у світовій? Ваша поезія народжується з духу боротьби, в якій Ви прагнете перемогти попередника («літературного батька»), за Г. Блумом? Якщо так, то з якого субстрату виростає Юрій Лазірко як митець?

— Не потрібно створювати собі ідолів, як і немає потреби ставати ними. Тому люблю всіх наших класиків, у кожного з них можна чогось повчитись. Стільки величних талантів знищила комуністична машина, скільки втрачених шедеврів не дійшло до наших днів, не народилося, не засяяло понад нашими душами. Це не змагання — хто кращий, бо як оцінити внесок того чи іншого автора, коли талант Божий і прагнення одне — напоїти, мов цілющою криничною водою, спраглі серця. Так само із світовими світочами — вони самі віднайшли власне місце в історії, і не мені возвеличувати когось окремо. Вони — краплини Істини, які й формують моє слово. Отже, підґрунтя дає можливість подальшого пошуку. А поет повинен перебувати у нескінченному пошуку, це і називається — творчістю. Головне усвідомити, що ніхто нікого не збирається «перескакувати» — це не самоціль, а просто є процес творення. Митець має бути самокритичним і толерантним до критики інших, нести якесь зерно цікавості, з якого проростали би крила естетичної насолоди.

Читач зараз дуже вибагливий — має величезний вибір і тонкий смак — тому дійти до його серця — за щастя. Я хотів би продовжити письменницьку справу, котру почав мій прапрадід — Стефан Ковалів. Як це все вийде — покажуть твори, час і люди.

— Ваша поезія часто пронизана відлуннями суму і смутку. Звідки Ваш сум? Це сум від Піднесеного (за Кантом), до якого може дотягтися лише Поет? Смуток від розуміння того, що екзистенція конечна і лімітована в часі і просторі? Сум від нереальності Краси в повсякденні та її ілюзорності?

— Ви знаєте, колись у мене не було розподілу на відчуттєвому рівні. Просто — як відлягало від серця, так і вкладалось на папір. А тепер я маю «напарника», котрий і втілює мою жартівливу сторону в життя окремо від «бренду» Лазірко. Його звати Зеньо Збиток — під цим ніком ховається несумний та іронічний Лазірко. Сум — це врівноважений стан душі, це не розпач, не гнів, це медитація. Українська душа досить піддатлива до такого стану. Візьміть наші народні пісні — левова частка їх наповнена цією субстанцією. Віднедавна я теж почав писати пісні — те саме, баланс сумного та життєрадісного. Мабуть, сум — це неосягнені мрії, розуміння та проникнення глибше в образи, передбачення певних процесів, над якими людина не має контролю, або не хоче його мати. І взагалі — люблю баланс у всьому. Ось і ми із Зеньом — балансуємось. З іншого боку — смуток дає можливість думці проникнутись глибше і в певних моментах наблизити «крик душі», підвести емоції до словесного виплеску. В наступних двох збірках я планую надалі тримати баланс між віршовими тематиками і настроєм у кожному творі загалом. Моя натура характерна мінливістю, тому часто чергуються вирази у складках уст. Волію тримати кутики припіднятими.

— Концепт води, як на мене, вкрай важливий для Вашої першої збірки? Чому саме вода — першоелемент поетичної матерії? Ваша «вода» в такому разі у збірці постає як філософський символ, джерело містицизму чи фізична реальність, паралельна до реальності людини, але поки що непізнавана?

 — Вода — це життя. Я просто закоханий у дощ. Відчуваю шалену енергетику у водопадінні. Побував на Ніагарі — яка колосальна сила — відчуття присутності Творця. Без води — ми попіл, навіть не глина, котру можна замісити. Люблю гуляти під краплями, світ тоді затамований, пронизаний щедротами неба, наповнений змістом — адже кордони між небом і землею стерті, і ми — одне ціле.

Ви — поет і знаєте, де є прихисток для меланхолії — саме там, де нотний стан вітру заповнений акордами краплепаду. Думаю, що наш Всесвіт — це теж краплина, як і краплина — це цілий світ. Важко собі уявити безмежність, але вона є, бо кожна субстанція складається з чогось і була створена кимось, а ми лиш світлина суєти, крапля Вселенського Розуму.

— В поезії Ви часто вибудовуєте образну синкліналь через координати пам’яті, спогади минулого? Для Вас як для поета час постає дискретним чи цілісним? Образи світу тримаються циклічності чи мають вектор часового розгортання? Чому Ви так часто звертаєтеся до «минулого»?

— Минуле — це гербарій із нашого майбутнього. Час — поняття відносне. То він є, то десь його бракує. Біжить, повзе, скаче, прибуває, порожніє. В масштабі Всесвіту — це (на противагу миті життя) спіраль, де події набирають циклічної форми — безперервного народження та смерті. Можливо, існує якась паралельність світів, антисвітів, вимірів, співіснування різних швидкостей часу у затримках та прискоренні природних процесів.

Спогади — це певність, фундамент для надбудови, переосмислення себе, сентиментальність, противага відчайдушності, що приводить до помилковості, можлива хибність, що набула статусу теперішньої зрілості.

— Чим для Вас є пам’ять? Джерело творчості? Джерело страху?

— Пам’ять — її не перепишеш, не зітреш, бо разом із нею живуть ті, котрі залишили чи то карб чи білизну на наших серцях, а це те, що тримає зв’язок між поколіннями, надає можливість до поштовху вперед чи деградації особистості, якщо така колись існувала. Коли помирає пам’ять — помирає й майбутнє.

— У своєму інтерв’ю «Янус не роздвоєний – він просто бачить удвічі більше» Богдан Рубчак погодився з думкою Ґете, що людина з роками мудрішою не стає, що у кожному віці вона робить розумні та дурні вчинки. А як це здається Вам? Чи наділено Ваш поетичний світ у «Краплі води» мудрістю? В такому разі — що таке мудрість?

— Коли говорити про «мудрість», як «набування досвіду», тоді в середньо-статистичної особистості цей процес має зростаючу криву. Неможливо застосовувати ту саму формулу для кожного індивідуума. Є люди, котрі набувають досвіду, удосконалюють його дієздатність — власну майстерність і несуть це все через життя. Певні фізичні навики втрачаються у процесі старіння, як і деякі інтелектуальні здібності — це пов’язано з фізіологічними процесами стадій розвитку людини, захворюваннями — час бере своє.

Мудрість — це богонаділена властивість розуміння навколосвіту, прийняття рішень та надання порад, які у своїй суті не проходять усупереч природі речей. Бог наділяє мудрістю незалежно від щабля людини на соціально-суспільній драбині, це саме стосується й антипода мудрості. Тому я б підходив до питання тенденції синхронного зростання мудрості відповідно до віку поособово, а не узагальнено. «Ставання на ті самі граблі», на жаль, стосується нас, українців, як нації. Тут наша «мудрість» — часом цими «граблями» по воді писана. Що стосується збірки, то тут я би дав можливість читачеві та критикам визначити наявність мудрості у текстах.

Надіюсь, що з досвідом і кожною новою збіркою — я все ж залишуся у текстах собою — мудрим чи дивним — але собою. Найгірше, коли автор губить власне обличчя, намагаючись вдавати того — ким він не є. І це вже — не мудро.

— Один із Ваших віршів має назву «Підступи до раю». Чим для Вас є рай у такому разі? До раю підступалися тисячі поетів — від Блейка (через філософію Сведенборга) і Донна до Октавіо Паса.

— Дуже цікаве питання. Рай — це стан перебування у спокої, а смерть — це одне з повернень у стан спокою. До народження Всесвіту (Великого Вибуху) існував Всесвітній Рай. Ми, перебуваючи в утробі матері, живемо у раю. Ідемо на «вічний відпочинок» — теж туди. Ми повертаємось із едему, щоби пережити наш «вибух» і повернутися у стан спокою перегодом. У процесі реінкарнацій проходить певне удосконалення чи занепад енергетичного стану душі, котра і є носієм вічності.

Вічність зараз перебуває у збудженому стані. Пригадайте Ваш стан душі, коли там спокій — ну чи не рай це?

— Сьогодні здається, що мистецтво втратило здатність відкривати перед людиною світ Піднесеного (що осягається через божественний і моральний розум), залишивши для насолод хіба що концепт Краси (що сприймається, за Кантом, тільки здоровим глуздом). Ваша поезія, як мені здається, стримить у безмір Всесвіту? Як поетові Доби висхідного прагматизму віднайти вектор Всесвіту як естетичного безмежжя для усвідомлення Прекрасного?

— Бути поетом — це покликання Боже. Немає такої рецептури, щоби можна було зайти в іншу душу, дати їй натхнення і храм сам постав там. Але є класика — наші світочі, є Інтернет, де сучасні поети діляться власним світосприйняттям, і є натхнення — ліпити небуденність. Головне, щоби голос йшов від серця і світло — від душі.

— Чи вдається Вам стежити за розвитком українського літературного процесу сьогодні? Якщо так, то якою Вам видається сучасна українська поезія з американської відстані? Як би Ви схарактеризували цей процес? Чи обізнані Ви з сучасною літературною (поетичною) ситуацією в Америці? Чи співмірні процеси розвитку поезії в Україні і в США на рівні техніки, образів, проблем та ідей?

— Я хочу повторитися — сучасна українська література відродилася для мене віднедавна. Як на мене, то наша література зараз у творчих пошуках. Є, звичайно, багато талантів. Знову ж стримую себе, щоб не перераховувати... Але талант — це лиш частка того, щоби осягнути вершини себе. Розвиток дещо гальмується мовною політикою держави. Тут наша видавнича справа поступається північному сусіду, Росії, по всіх категоріях. Ось де потрібно проявити мудрість нашим можновладцям. Але вірю, що час розставить усе на свої місця і «на нашу вулицю прийде свято». Для мене, як поета, є цікавим розвиток течій модернізму та постмодернізм, як і натяки на розвиток гумористичного напряму творів (сатира, маньєризм, іронічний гумор) — адже цей напрям є мало розвинутим і мало презентованим. У мене ще з дитинства у пам’яті лиш стиль гуморески відкарбувався — на взірець Павла Глазового та Остапа Вишні. Але, можливо, я мало поінформований.

Американська сучасна поезія загалом відійшла від традиційного римування (воно залишилось у пісеннім віршотворенні). В Україні верлібри наразі ще широко не прижилися. Бачу сам по собі — не так є багато білих віршів і в мене. Навіть моя англомовна поезія часто — римована. Ідея верлібру містить у собі потенціал заглиблення думки. Митець не є прив’язаним пошуками рими і не є обмеженим розмірами — тобто почуває себе вільнішим у творенні. Але верлібром писати заодно — складно, бо поезія повинна залишитися поезією. А коли вона майстерна — сприймається однаково, хоча пишеться по-різному. Принаймні образність англомовної поезії є все ж об’ємнішою — це пов’язано з більш розвиненою відтінковістю у словотворенні, але, можливо, меншою милозвучністю при цьому.

Розмову підтримував Дмитро Дроздовський

   

 

 

 

 

 

Андрій СОДОМОРА

 СЛ Ь О З А З В О Р У Ш Е Н Н Я

Святкування 75-ліття від дня народження Віри Річ

у Львівському національному університеті ім. І. Франка

В житті, як у морі, — хвилі. Тож і душа рід-ко буває дзеркально спо-кійною: хвилюємось, обу­рюємось, звору­шуємось. Наслідок обурення — гнів, коли меркне світло розуму, як світло сонця — у бурю; наслідок звору­шення — сльоза. Дивна, що зблискує якимсь особливим світлом,  сльоза — найнесподіваніша, найщиріша, найправ­дивіша. Вправний ак-тор (іще Сенека зауважив) майс-терно може імітувати хвилювання, обурення, зворушення, інші емоції людини. Є, однак, щось таке, на що, хай би він як вправлявся, а таки не спроможеться: не побагровіє, вдаючи обуреного, не зарум’яниться, зображуючи соромливого; не викличе, додамо, сльози зворушення: вона не підвладна нашій волі, вона — вияв зворушення; якщо воно вдаване — сльози не буде.

У кожного — свої моменти зворушення, осяяні, ба, й освячені тією сльозою живі крихти часу (добре сказав хтось із поетів: «Час — це ми»). У мене серед тих часових крихт, які, тільки-но зупинюсь на якійсь із них, ширяться подібно до кінокадру, стають явними, — зустріч із Вірою Річ, що відбулась у Дзеркальній залі Франкового університету у Страсний Четвер 2006 року (іншого часу для зустрічі попросту не було). Саме тоді Віра Річ, поетеса, перекладачка, що веде своє походження із давнього британського роду, святкувала своє сімдесятиліття. Перебування в Україні, зокрема, у Львові, сповнювало її ювілей особливою чуттєвою аурою, бо ж усе своє життя вона поклала на те, щоб донести англомовним читачам (а їх — не один мільярд) поетичні твори провідних українських поетів — Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки та інших, уже наших сучасників. Той життєвий момент стоїть перед моїми очима (певно, й перед очима усіх тоді присутніх) у барвах, звуках. Найяскравіші з тих барв — на вишиванці, яку Віра Річ приймала в дарунок від університетської громади (тут же й одягла ту вишиванку). Найзворушливіше із того, що звучало (а декламовано було, українською й англійською, чимало поетичних творів), найглибше запало в душу почуте з уст ювілянтки українською мовою: «Я люблю Україну»…

І тут, наче відгомоном у душі, — зітхання і нашого Кобзаря, і нашого Каменяра: «Я так її, я так люблю / мою Україну убогу…»… «Україно, моя сердечна нене!». А ще, голосом  серця, — заклик Сосюри: «Любіть Україну» (згадаймо: поет потрапив у неласку… за любов до рідного краю!). Віра Річ приєдналась до тієї любові, при-хилилась душею до народу, якому випала нелегка, крем’яниста дорога у віках саме тому, що він завжди прагнув свободи, завжди боровся — бореться й нині — за свою мову, за світлу долю для неї, отже, й для себе, врешті, — й для інших народів: хіба не збіднів би світ, коли у його багатоголоссі (хай цього ніколи не трапиться!) затихнув би співучий голос України, Білорусії (Віра Річ перекладала й білоруських поетів), голоси інших народів?.. Та коли вже зайшла мова про любов до рідного краю, до України, — погодьмося: страшні не так заборони (перетривали ж ми попри всі укази й репресії) — страшне, при відсутності заборон, свідоме розмивання тієї любові на всіх рівнях життя, плекання споживацьких, розважальних тенденцій у суспільстві, фактичне впровадження двомовності (орієнтованої, врешті, на одномовність), замовчування тих величезних втрат, що їх зазнала Україна на страдницькому шляху до своєї державності (а в результаті: ось, мовляв, ніхто ж вам нині не забороняє, ви попросту боїтесь конкуренції, не витримуєте її — ні піснею, ні мовою; уявімо собі, для прикладу: проти звідусіль заохочуваного повного сил бійця виступає — виснажений, знекровлений, кривджений, а йому: «Все — за правилами. Бій буде справедливим, перемогти має сильніший: конкуренція!»); страшне й те, що мало хто із наших владних структур готовий підставити плече своїй же культурі так, як це зробила уродженка далекого краю — Віра Річ. Як робили чимало інших, із неукраїнців, — прихильників України…

Сльоза зворушення — від контрасту, зіткнення чогось, здавалося б, несумісного: синьо-жовте знамено над Львівською ратушею на тлі чистого блакиту неба, понад два десятиліття тому, — після тоталітарної системи, де сама згадка про ті барви грозила щонайменше Сибіром… «За вашу й нашу свободу!» — з уст людей різних націо-нальностей, що стояли, взявшись за руки, перед лицем смертельної небезпеки… Не помилимось, сказавши, що подвижницьке життя Віри Річ пройшло під рівно ж високим гаслом: «За ваше й наше слово!» Бо що таке свобода без мови, яка є виявом душі народу?.. Отож, літераторка Британського краю — в українській вишиванці, з українським словом на устах… Є у цьому контрасті щось глибинне, якась висока чеснота. Є — любов. Любов до свого — і те, що з тієї любові проростає: пошана до чужого (чи варто уточняти, що «чуже» тут — попросту «інше»?). Згадаймо прекрасний девіз, яким нам не давали змоги керуватися: «Своє любім, чуже — шануймо»… У Віри Річ пошана до чужого переросла в любов: «Я люблю Україну». Ця любов наснажувала її творче життя впродовж багатьох років. Чи було воно щасливим?..  Тоді, п’ять років тому, коли гостя із Британії, розпромінена, вдягала вишиванку, не в одного із присутніх, певно, майнула думка: «А чи не є ось ця мить — миттю щастя?» Справді, щастя — це коли людина живе серцем: «А дай жити, серцем жити…»; жити серцем — для інших людей («По-справжньому для себе живе лише той, хто для інших живе», — цей же Сенека). Хай у яких розкошах купається багач, а коли в його житті не озивається голос серця, то в очах того «щасливця» ніколи не зблисне та дивна сльоза — сльоза зворушення, сльоза щастя…А людина, в якій померло щастя (повірмо Еврипідові), — мертва людина… Віра Річ жила серцем. Жаль, що мусимо писати у минулому: жила…

Але, окрім земного, є духовний простір, де немає часів, отже, — й від-станей. Ті, хто відійшов, хто працював задля збагачення того простору, — поряд… П’ять років спливло відтоді, як Віра Річ у Дзеркальній залі Франкового університету зізналась у своїй любові до України (під-твердження тих слів — уся її творчість: «Слова — ділами стверджуй», — закликав не раз уже згадуваний тут чільний римський стоїк). І ось вона знову, уже в духовній своїй поставі, — з тими, хто зібрався, тим разом в Актовій залі університету, щоб ушанувати натхненну любов’ю до України перекладачку, якій виповнилося б у ті дні сімдесят п’ять… Простору залу переповнювала молодь — викладачі й вихованці кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура, яку очолює професор Роксолана Зорівчак, студенти факультету іноземних мов загалом, філологи. Святкове зібрання своєю присутністю, цікавими виступами вшанували й краяни Віри Річ — Джейн Тейлор, племінниці; Гіларі Шіез, перекладача, літературного критика; професора Алана Флауерса, спеціаліста з ядерної фізики (Лондонський університет).  Засідання відкрила (потім і поділилася зворушливими думками-розповідями про Віру Річ) професор Роксолана Зорівчак, яка докладає всіх можливих зусиль, щоб кожне вшанування гідних пошани постатей відбувалось таки гідно, на щонайвищому рівні. З обширною емоційною доповіддю виступив декан факультету іноземних мов доцент Володимир Трохимович Сулим. Живо, бо й узятий із життя, запам’ятався коротенький діалог, що його навів у своєму виступі доповідач: «А що, Віра Річ — родичка Роксолани Зорівчак?» (це Володимира Трохимовича запитує його приятель). — «Так, — відповів я, — родичка». І не поми-лився… Справді, не помилився. Хіба ж не поріднилася з нами уродженка Британії — та, для кого рідною стала Україна?.. Хтось із семи мудреців сказав: «Краще стати благородним, аніж народитися бла-городним». Так і тут: не штука бути з кимось у прямому спорідненні — штука споріднитися духовно, доклавши для цього великих духовних і душевних сил.

Звуковим тлом усіх виступів і розповідей було, як завжди, поетичне слово — оригінальне і перекладне. Для початку — оригінальні поезії Віри Річ «Tarantella», «Bandurist» (українцеві зворушливо було чути слово «бандура» в стихії англійської мови). Потім, в українському й англійському звучанні, — «Перекладач» Григорія Кочура, «Єретик» Тараса Шевченка, «Ідилія», «Моя любов» і «Мойсей (Пролог)» Івана Франка, «Уста говорять…» Лесі Українки. Звучала поезія Олени Теліги, Емми Андієвської, Миколи Зерова, Михайла Ореста. На завершення — «Мені однаково…» Тараса Шевченка: уривок саме з цієї поезії викарбовано на могильній плиті Віри Річ на Козачій горі в Каневі. Над усім, поряд із Шевченковим словом, домінував величний Пролог до «Мойсея»… Були й роздуми над оригінальним (Наталія Дьомова) та перекладним словом Віри Річ (Ганна Косів). Про фонди Наукової бібліотеки Львівського університету цікаво й стисло розповів директор бібліотеки доцент Василь Кметь; присутні довідалися, зокрема, про те, що Віра Річ заповіла Науковій бібліотеці усю україніку зі своєї книгозбірні. Зворушливе, щире слово почули присутні з уст лауреата Шевченківської премії художника Євгена Безніска, який ще в далекі шістдесяті проілюстрував Франкового «Мойсея»…

«Я люблю Україну», фраза, в якій відчутним був іншомовний акцент (тим вона й зворушливіша), — наче рефрен нашої розповіді. З тієї фрази можна виснувати ще й таку думку, що могла б доповнити сказане про талановиту інтерпретаторку. Пе-рекладацька творчість Віри Річ спростовує усталене твердження: «Перекладач повинен знати мову першотвору так, як знає свою рідну». Точнішим, можливо, й глиб-шим, було б таке твердження: «Перекладач повинен любити мову першотвору так, як свою рідну». А вже під час праці над перекладом — словники, енциклопедії, консультації, проникнення у глибину слова, у сенс, у дух... Віра Річ любила мову України, любила душу України, яка у її вишиванках, писанках, піснях. І саме завдяки тій любові (а де любов — там праця, відданість, вірність) вона зуміла проникнути у таїну слова наших поетів, передусім, — Шевченка. Зуміла заціка-вити англомовного читача Україною, спонукала завітати до неї. Не-дарма ж мовив Ґете: «Wer den Dichter will verstehen, muss in Dichters Lande gehen» (Хто співця збагнуть жадає — в край співця нехай рушає), і ті слова стосуються насамперед Шевченка, бо ж саме його слово найглибше закорінене в національний ґрунт. «Кобзар» не на-лежить до пропагованих нині «загальнодоступних», «легко-зрозумілих», що належать масовій культурі, творів. Але чи  може бути недоліком — глибина?.. Згадка про глибинний корінь слова знову привела нас до Сенеки: «Не приходить до здоров’я рослина, яку часто пересаджують» («переклад» німецькою — «übersetzung», дослівно пересадження). І все ж пересаджене на англомовний ґрунт рукою серця (таку метафору полюбляли у давнину) українське слово, безумовно, прийметься, цвістиме й доноситиме далеким читачам дивний, неповторний запах української землі — тієї землі, де Віра Річ виявила бажання залишитися після свого відходу; де й залишилася —  світлою пам’яттю про себе. Про тепло, про світло її душі згадували чи не всі, хто брав слово того вечора — у понеділок останнього тижня перед Світлим Великоднем…

І врешті, якось несподівано, після останнього виступу, в багатолюдній залі настала тиша (хоч маком сій — кажуть про таку в народі): на екрані, висвітлювані проектором, одна по одній, з’яв-лялися світлини — крихти живого часу. У тих крихтах, вікнах у ми-нуле, — Віра Річ: у молодості, у зрілому віці, на схилі віку — у виши-ванці… Жоден звук не сколихнув тиші. Але то не була мовчазна, німа тиша, то була світла тиша. Вона світилася голосом, що вчувався в Ак-товій залі, — голосом душі: «Я люблю Україну». Здалося, що кожен, хто був того вечора в залі Франкового університету, долучився до тієї фрази й своїм голосом — голосом своєї душі. І були ті слова, в їхній тихості, сповнені особливою людською теплотою, якоюсь дивною, фізично відчутною енергією, що єднала присутніх…  Після тиші, коли остання світлина полишила екран, — одностайні аплодисменти. Сотні присутніх, піднявшись, тривалими оплесками, зворушені до сліз, вітали почуте, побачене, подивоване — славне життя Віри Річ.

 

 Сергій ТАРАДАЙКО

Сфайрос

Тіло без органів – це яйце...

Ж.Дельоз, Ф.Ґваттарі. Анти-Едіп:

Капіталізм і шизофренія

Давньогрецькою слово означає щось округле й колоподібне, власне, кулю. Зрозуміло, що звідси «сфера». До класичної філософії це слово потрапило з Емпедоклом, який саме подібним чином уявляв собі загальну світобудову. В одному з найвідоміших уривків отой «сфайрос» описано так:

Адже просто зі спини не ростуть його руки гілками,

Навіть ніг, і колін, і частин дітородних немає...

Це Сфайрос. Усебічно самому собі дорівнявся1.

Не можна не помітити, що, зображуючи «сфайрос», Емпедокл якнайперше каже про тіло. Це й не дивно, бо в античному сприйнятті саме тіло було мірилом усіх уявлень. Але дивним є дещо інше: цю тілесність осмислено тут у «від’ємному», так би мовити, розумінні (тобто буквально «від’ємному»). Береться звичайне тіло, і від нього відтинають усе «зайве». Якщо добре придивитися, то фрагмент із Ем-педокла розкладається на дві різні частини. Спочатку природу «сфайроса» визначають у звичний для грека спосіб – виходячи саме з тіла. Та це визначення виявляється, по суті, неґативним. Тоді пробують якось інакше – відшукати природу «сфайроса» безпосередньо в ньому самому. Так і народжується ця ознака: бути рівним самому собі. Безсумнівно, тут одразу вже відчуваються математичні й умоглядні мотиви. Зразу згадуємо, приміром, оте визначення кулі, де кожна точка поверхні рівновіддалена від центра. Таким чином, якщо спершу той «сфайрос» уявляють собі тілесно (хоча й суто неґативно), то надалі його зображують умоглядно, проте роблять самодостатнім, – усього трьома рядками викладається вся програма розвитку філософії.

Не дивно, що таке саме бачення світу ми знаходимо й у Платона. Приміром, у «Тімеї», де сказано, що творець «шляхом обертання округлив космос до стану сфери, поверхня якої однаково відступає від центра...»2. Треба зазначити: в оригінальному тексті Платона маємо слово, або «сфероподібний». Тобто «сфайрос» неначе з’єднується з «ейдосом», «образом» (а це суть усього Платона!), чим і підтверджує свою ідеаль-ність. Очевидно, все чудово та врівноважено, і звичайно, про відсічені кінцівки можна забути.

Та забути це не вдається. Бо, згадавши про сферичну будову космосу, Платон аж занадто детально роз’яснює, чому «сфера» не має ніяких органів. Адже «космос не мав жодної потреби ні в очах, ні у слухові, бо за межами його не залишилось нічого такого, що можна було побачити чи почути»... Більше того: «Так само йому не було потреби в якомусь органі, завдячуючи якому він отримував би їжу чи вивергав би назовні вже перетравлену»... Нарешті, черга доходить і до кінцівок. «Щодо рук, то не було ніякої потреби щось ними брати чи від когось оборонятись», і творець визнав це зайвим – «приєднувати їх до тіла, так само як і ноги чи інший засіб для ходьби»3.

Певне, зразу впадає в око, що зображення тої «сфери» знову залежне від образу тіла (хай навіть у знов-таки неґативному розумінні). Більше того, складається таке враження, що Платон аж надто зацікавлений у проблемі відсутніх «органів» і неначе виправдовується. Чи не свідчить це про суттєві, ніби приховані мотиви? Коли згадувати джерела, де б ішлося про відсутність якихось органів, то найперше, звісно ж, пригадується «Теогонія» Гесіода. Коли Кронос відтинає батькові член. У перекладі І.Франка:

Мужеський член відчахнув і шпурнув геть далеко за себе4.

Зазвичай у переказах тих подій розглядають усі обставини. Що тут ішлося про помсту. Що зроблено це було за підказки власної матері. Що, звичайно, мова про міф. Адже батько — це Уран, або Небо, ну а мати, звісно, – Гея, Земля... Тільки всі ці відомості нічогісінько нам не пояснюють. І чи можна взагалі таке пояснити? Дії Кроноса бентежать і Платона, бо, приміром, у «Державі», міркуючи про виховання, він засуджує ті мотиви міфології, що суперечать уявленню про належну поведінку. Й особливо неприйнятним йому здається отой міф у переказі Гесіода. Звично стриманий і врівноважений, Платон помітно нервує, він обурений! І визначає цей сюжет як «найбільшу брехню». Причому далі каже таке: «навіть якби це була правда... – найкраще було б промовчати...»5 Таким чином, ота подія ніби виштовхується у підсвідомість. А відтак уже зрозуміло, чому, зображуючи «сферу», Платон і справді так детально розповідає про відсутність якихось «органів». І постійно повторює, що мати їх не було жодної потреби. Щоб ніхто не подумав погане.

Якби справа стосувалася лише грецької давнини, то на цьому вже можна було б і завершити. Проте «сфайрос» не загубився в історії, бо надалі став одним із визначальних образів Заходу. Ми й сьогодні впізнаємо його, приміром, у сучасній «глобалізації» (від латинського globus, отже, «куля»). Прикметно, що й мотиви відсутніх «органів» є так само відчутними дотепер; адже маємо пригадати і «страх кастрації» (З.Фройд), і «тіло без органів» (Ж.Дельоз і Ф.Ґваттарі). Правда, зараз ідею сфери з якимись органами тіла вже не пов’язують. А дарма.

Коли глянути на вчинок отого Кроноса, так би мовити, відсторонено, можна спробувати його, зрештою, зрозуміти. Що саме було суттю відтятого тоді органа? Звичайно, продовження роду. Тож, учинивши подібну справу, син Урана, можна сказати, – перерубує свій родо-від і від-сікає себе від роду. На прикладі цього вчинку давні греки знаходили ще небачену, цілковито нову можливість. Адже всі давні люди, власне, тим і вирізнялися, що діяли традиційно, просто кажучи, за звичаями батьків. Але зараз відбувається щось немислиме. Бо відкинуто («...і шпурнув геть далеко за себе») саму суть отого батьківського начала. Після цього – вже неможливо вважати звичай абсолютним і непорушним; отже, можна ризикнути діяти вільно, на свій особистий розсуд. Але варто наголосити: саме звідси виникає вся теперішня, власне, західна цивілізація, бо тримається вона, звісно ж, – на незалежній людській особистості.

Наївно було б казати, ніби саме згаданий міф і спричинив такі зміни. Вони сталися за часів античного поліса, коли вільні співгромадяни вже самі, причому зважено й усвідомлено, – вирішували всі питання своєї громади. Певне, протягом цих обговорень, може, вперше й відкрилася продуктивність отої власної точки зору. Недаремно тут виникає невідоме ще спрямування людської думки: «Пізнай самого себе!» Зауважимо, що йдеться не про якусь інтелектуальну дивину, а про спосіб самого життя. Ці мотиви досліджує пізній Фуко, називаючи їх «практикою» чи навіть «культурою» самого себе. Самі греки називали це «турботою про себе». Зрозуміло, «завдання не в тому, щоб облишити всі заняття, цілковито присвятивши себе турботі про себе, та за поточними справами треба постійно пам’ятати про головну свою мету, тягнутися до себе, шукати себе й співвідноситися з собою»6.

Неважко, певне, помітити, що таке зосередження на собі не може вважатися суто грецьким. Усвідомлення самого себе стає ніби передумовою чи, скажімо, «точкою відліку» для західного світобачення в цілому. Взяти декартівське ego cogito чи гусерлівську феноменологію. Та походило це найперше саме з античного поліса, де люди відчули важливість отої власної, незалежної точки зору. Незалежність як така стає для греків якнайвищою життєвою цінністю. При цьому виявляється вона не тільки у політичних або громадських стосунках, а й у способі, власне, мислення. Чому той-таки Платон якнайвище поставив «ейдоси», ідеальні зразки речей? Головні його мотиви добре відомі й прокоментовані, але зараз треба відзначити ще й таке: на відміну від тілесності та речей, дуже залежних від якихось обставин, – ідеальні зразки речей принаймні мисляться досить окремо й самодостатньо. Цікаво, що найвища сфера буття була визначена Платоном як «прекрасне саме по собі і добре саме по собі»7. У звичному зараз «авто-», може, найглибша прикмета Заходу, – згадаймо хоча б «авто-мобіль», отже, «те, що рухається саме по собі».

Треба визнати, що подібна будова мислення стає сутністю класичної філософії. «Під субстанцією, – наголошує Спіноза, – я розумію те, що існує саме по собі і представлене самим собою»8. Це, можливо, здається дивним, але й тут виринає «сфайрос», адже йдеться про щось окреме й самодостатнє, тобто визначене самим собою. Саме так, як ота сфера, що збудована лише своїм власним радіусом зі свого власного центра. У такий самий спосіб утворювалась і геґелівська «тотожність», і «причина самої себе» (causa sui) вже згаданого Спінози. Та, зрештою, з’ясувалося, що трималася ця схема, власне кажучи, ні на чому. На простому, колоподібному самовизначенні.

Насправді така логіка самопідтвердження була взятою з усвідомлення людиною самої себе. Та раніше, за доби класичної думки, це «впізнання» себе самого здавалося найпростішим і знов-таки (само)зрозумілим. Але нині добре відомо: тут відбувається дещо глибше, ніж оте самопідтвердження. Найперше ми відчуваємо не якусь там абстрактну самототожність, а сигнали й подразнення свого тіла. І тільки завдяки їм усвідомлюємо самих себе. Проте варто лише згадати про тіло, як одразу пригадується, звідки саме з’явився «сфайрос», адже все починалося саме з тіла, – в емпедоклівському чи платонівському варіанті. Більше того, тоді потрібно пригадувати і тему відсутніх органів. Адже «сфайрос» утворився саме так.

І коли вже теперішня філософія ніби наново відкриває це дивацьке «тіло без органів», тут немає нічого дивного. Бо саме з такого тіла виникала західна думка, саме так утворився «сфайрос». Отже, перше застосування цього поняття («тіло без органів») пов’язують, як відомо, з Антоненом Арто. Й посилаються на радіопостановку «Покінчити з Божим Судом» (1947), зокрема, на таке:

Надавши йому тіло без органів,

можна звільнити його від усіх автоматичних реакцій

і повернути йому істинну свободу9.

Сама згадка про Арто чи не відразу налаштовує на щось незвичне й несподіване, недаремно його сприймають як одного з найгостріших критиків західної культури. Крім того, наведені тут рядки були написані під кінець його життя. Вже тоді, коли численні негаразди поєднались із психічною хворобою й наркотичною залежністю. Це, напевне, викликає таке враження, ніби все, що казав Арто, несумісне з узвичаєними на Заході уявленнями. Насправді це не так, і його можна вважати, – звісно ж, у певному розумінні – чи не зразковим європейцем. Адже навіть оті психічні відхилення можна сприймати без упередження. Згадаймо: сучасне мислення привчило нас розглядати ці відхилення не відносно певної «норми», а як засоби зазирнути до глибин людського буття. Взяти, приміром, «невроз», як у З.Фройда, чи, скажімо, «шизофренію» у Ж.Дельоза і Ф.Ґваттарі.

До того ж варто згадати, що Арто завжди цікавився міфом. І тепер, відійшовши від практичної діяльності, він осмислює наче міф – самого себе. Цілком подібно до Ніцше, що називав себе Розп’ятим, – Арто вважає себе Христом. Або, скажімо, складає собі таку епітафію:

Я, Антонен Арто, свій же син,

свій батько, своя мати

і я сам...10

Але це вже дещо знайоме. Хоч-не-хоч, але маємо пригадати отого Кроноса, що перерубує родовід. Отож Арто ніби відтворює стародавній античний міф, який, по суті, й народжував індивіда. Певне, точніше про це не скажеш. Людина, що вже не хоче визнавати цінності роду, – визначає себе при цьому як свого ж сина, свого батька і свою матір. Ясна річ, ідеться про ту ж таки логіку самопородження. Це «сфайрос» у найчистішому вигляді.

Та ще цікавішим є поєднання цієї логіки з її власними, прадавніми передумовами – запереченням отих «органів». Як відомо, в Арто настійливо зустрічається дуже дивний, здається, мотив: якась огида до певних органів свого тіла. Щонайперше мова про випорожнення і статеве спілкування. Пояснити це нескладно, адже йдеться про події, де зрозуміло, що – за самою своєю суттю – тіло пов’язане з чимось «іншим». І коли вже користуватись отою логікою самототожності, цих органів свого тіла треба «позбутись». Отже, поява «тіла без органів» аж ніяк не була випадковою.

Спочатку може здаватися, ніби це бачення тіла народилось у справді хворій уяві. Та варто лишень уважно придивитись, як помітимо дещо дивне. Виявляється, що й сучасний, отже, звичний образ тілесності, безсумнівно, дуже нагадує це, здавалося б, умоглядне «тіло без органів». І справа тут, очевидно, в уявленні про людину як індивіда. Зрозуміло, що її тіло так само буде сприйматись як окреме й самодостатнє. Дуже важливі спостереження щодо цього ми знаходимо в Бахтіна, який описує новочасне бачення тіла. Воно «...самотнє, одне, відокремлене від інших тіл, закрите. Тож усуваються всі ознаки його недостиглості, зростання і розмноження. Прибираються всі його виступи й відгалуження, вирівнюються всі випуклості (що мають значення нових пагонів, брунькування), закриваються всі отвори»11. Звісно, мова саме про органи. Причому, на додачу до «прибирання відгалужень», «закриваються» й усі «отвори», адже: «Орган завжди функціонує як отвір»12. Уявити це доволі просто, бо лише крізь отой «отвір» можна потрапити досередини чи, навпаки, вийти назовні. За допомоги чи завдяки, приміром, «отвору народження»13. Не варто говорити, що ця сфера справді «закрита», тому тема «тіла без органів» є не такою вже й екзотичною.

Та справа тут, очевидно, значно глибша, ніж у зовнішньому вигляді. Треба визнати, ці мотиви з’явилися біля витоків європейського світобачення й, хоч яким це здається дивним, але великою мірою визначили й будову самого мислення. Можливо, подібне твердження виглядає трохи сумнівним. Але згадаймо про велику (в обох значеннях цього слова) двотомну працю Ж.Дельоза й Ф.Ґваттарі «Капіталізм і шизофренія».

Ці книжки були, як відомо, чи не найбільшою подією для філософії кінця ХХ століття. Так ось, основним, або навіть і стрижневим, у цьому творі стало поняття «тіла без органів». Але, звісно, слід уточнити, що насправді – це «зовсім не поняття, не концепт, а, радше, практика, сукупність практик»14. У саме такому напрямку розгортається все дослідження. Бо мова про дещо доволі звичне, ніби взяте з нашого досвіду, переважно чуттєвого, тож засоби для висловлювання тут і справді здаються досить умовними. Певне, перше, що вражає у цьому творі, – доволі дивна термінологія. Бо всі ті поняття запозичені де завгодно, тільки не з філософії, – політика, техніка, психіатрія, економіка, логіка, історія, біологія, фізика... Перелік можна продовжити значно далі. Це, звісно ж, ускладнює розуміння, бо читач не може второпати, про що, власне, йдеться й насамперед – як усе це звести докупи. Тут одразу вже проглядає ключова тема роботи, тобто тема «шизофренії».

Хоча з нею також непросто, бо ми звикли до «поганого» сприйняття цього слова, звикли бачити в ньому хворобу, гірше того, – загрозу вилучення з нормального життя. Зовсім інше бачення тут. Адже Ж.Дельоз і Ф.Ґваттарі розглядають не стільки хворобу (хоч ідеться і про неї), скільки таке собі «шизоїдне» начало. Та ще й оцінюють його дуже схвально. Для пояснення нагадаймо, що ці праці були написані після паризьких подій 1968 року й надихалися тими настроями. Тож, за своєю революційністю, вони впритул наближаються до написаного Марксом або Ніцше. Це, може, найглибша критика Заходу. Починаючи з домінуючих уявлень (і зокрема, психоаналізу), до самої побудови тої західної цивілізації з її раціоналізмом і порядком. Якнайкраще це висловлює відомий, але дотепно перетлумачений афоризм. Отже: «Не сон розуму народжує чудовиськ, а, радше, пильна раціональність, яка страждає на безсоння»15.

Постає, проте, запитання: з якої саме точки зору можлива критика раціональності? Не з позицій же чергової «концепції», тобто знову ж таки... раціональності! Тож єдино послідовним у цьому випадку стає справді – безумство: без-ум, без-ум-ство. На відміну від раціональності, воно не може відбуватися само собою і потребує суб’єкта. Тому Дельоз і Ґваттарі ніби вимушені вводити доволі дивний персонаж, а саме «шизіка» (le schizo). Зрозуміло, це та сама точка зору, з якої (звісно, досить умовно) й будується їхнє бачення.

Звичайно, все це справді здається дивним. Особливо для серйозного філософського дослідження. Втім, і тут, якщо добре придивитись, існує дуже давня традиція, вона йде від «простакуватого» Сократа, що ніби нітиться перед «ученістю» софістів. Окрім того, відзначимо й християнську недовіру до «книжників і фарисеїв», а тому і тему повернення до життєвої простоти. Це, напевне, ще й «простак» (idiota) Миколи Кузанського. Тобто сумніви щодо цінності «книжкового» типу мудрості були для Заходу дуже звичними. Втім, одна справа, відкинути все «вчене» й «наукоподібне», зовсім інша, – знайти підґрунтя нового бачення.

Для Дельоза та Ґваттарі цим підґрунтям є саме «тіло без органів». Усвідомити, про що йдеться, власне кажучи, дуже непросто, і головне тут – не намагатись уявляти собі це тіло чи давати йому «визначення». Це може бути все що завгодно. Характерно, що таке тлумачення тіла – за словами самих авторів – зародилося ще в античності, ще у стоїків. Адже ті й надали слову тіло «найбільше розширення», тобто почули в ньому «будь-який оформлений зміст16. І повторюємо – це не дивно, бо в античності саме тіло було «мірою всіх речей». Але зараз ідеться про новітнє «тіло без органів». Якнайперше можна сприймати його як певну поверхню, щось, на чому можемо класти, пересувати, позначати будь-які речі. Тобто мало б існувати щось таке, на чому все це тримається й відбувається, – пригадаймо слова «під-става», «під-ґрунтя», «під-мет», або російське под-лежащее. До речі, латиною – це sub-stantia. Дельоз і Ґваттарі не приховують: оті начебто незбагненні «тіла без органів» (або ТбО) надто подібні... до спінозівської субстанції, «...всі ТбО віддають належне Спінозі»17.

Тут одразу треба відзначити, що навіть у рішучій критиці Заходу Дельоз і Ґваттарі не полишають оте підґрунтя, власне, західного мислення. Ми бачили: ключова його прикмета – це логіка само-породження. Десь так, як і субстанція, «тіло без органів відтворює само себе...», таким чином, «...воно свідчить про своє самовиробництво, про своє самопородження». Певне, можна не роз’яснювати: це «сфайрос». Адже, ніби на підтвердження, Дельоз і Ґваттарі називають оте «тіло без органів» яйцем. «ТбО – це яйце. ...Яйце – це ТбО». Зрозуміло, що, з одного боку, – це давній символ життя. Проте, з іншого, – почуття чогось окремого, закритого й самодостатнього. Насправді мотив «яйця» ніби нагадує про цілком індивідуальні витоки «сфайроса». Так само й «тіло без органів» є, по суті, відображенням індивіда (власне кажучи, це підтверджує сама згадка про тілесність). Отже, йдеться про своєрідну проекцію свого тіла (з відчуттям його нібито самодостатності) на сприймання чого завгодно. Від окремих речей до підґрунтя цілих епох. Очевидно, це той-таки «сфайрос», який визначив усе західне світобачення, починаючи ще з античності.

Сьогодні, за доби великої кризи, переосмислення звичних уявлень є нагальною необхідністю, бо логіка самодостатності вже не просто відходить, але й створює небезпеку. Що дає нам дослідження «сфайроса» й розуміння його тілесного походження? По-перше, тут одразу має постати запитання. Коли форма нашої думки народилася саме з тіла, причому тіла з відсіченими кінцівками, то, бува, чи не відсічене щось потрібне й від самого нашого мислення? Ба більше, чи багато ми намислимо, застосовуючи те мислення? По-друге, «тіло без органів» уже саме собою підказує, де шукати майбутню, вже не замкнену на себе форму. Власне кажучи, те, що тіло стає зразком утворення думки, не викликає заперечень. Адже саме завдяки тілу ми й потрапляємо в цей світ. Інша справа, що славетне «тіло без органів» аж ніяк не може вважатися за природне. Кожний орган є не просто дуже важливим, але й, по суті, – визначає саму природу тілесності. «Без органів» жодне «тіло» не спроможне виконувати свої суто тілесні функції. Тому найперше можна визначити «тіло» як наявність якихось органів. Але дія кожного з них саме в тому і полягає, щоб стосуватися чогось іншого, насамперед якогось іншого тіла. Це, звичайно, відразу змінює сприйняття самої тілесності. Виявляється, треба казати не про класичне закрите «тіло», що від-особлене й від-сторонене від інших, а про постійну взаємодію між тілами, про справді «двотіле тіло», коли згадувати Бахтіна.

Тож уявімо собі, що це бачення тіла (десь так, як і колись античний «сфайрос») утворило дієву «схему» нашої думки. Тоді місце самодостатності й від-особлення посяде логіка пов’язаності, взаємності й багатоманітності, така потрібна саме сьогодні.

м. Запоріжжя, літо 2011 р.