ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ
ВАЦЛАВ
З польської переклав Дмитро Павличко
I
Вітай, о земле степова, розлога,
Де квітне і всихає цвіт для Бога,
Де дві могили, ковилою вкриті,
Одна на одну дивляться з блакиті,
Де мертві за далінню голубою
Орлами розмовляють між собою,
Або — якщо там недруги в могилах —
То грізні погляди хрестів похилих
Перетинаються, мов прагнуть нині
Збудити помсту, сплячу в домовині!
Летять хрестів погрози й птиці жваві
Понад долини будяків криваві,
В повітрі чути: край війною диха,
Хоч сонце золоте і нива тиха.
Бо, хоч не дзвонять вже шаблі й стремена,
Так швидко не засне земля стражденна,
В її душі свободу ще не вбили;
Коли орел зривається з могили,
Коли застогне вітер за курганом,
Березка листям зашумить багряним,
Сумах перебіжить, вона гадає,
Що то румак Пуласького[i] літає,
Або — коли в степах заквітнуть трави —
Гадає, що то йде кіннота Сави;[ii]
Козацька земле, сплять твої герої,
Не мрій про них, засни і ти в спокої!
II
Чи знаєш ти, що буде тої ночі,
Коли Вернигори[iii] пісні пророчі
Справдяться, і в ярузі Янчарихи,
Де птах, чи олень — сотворіння тихе —
Уздрить відбиту в місячнім потоці
Свою сльозу на непорожнім оці?
Чи знаєш, оживуть народні снива,
І ти в годину лицарського дива,
Як зблисне шабля, блискавка крилата,
Помстиш за матір, за сестру, за брата?
Хай тільки серце лицаря — о Христе! —
Буде в крові, немов лілея, чисте,
Хай тільки не сплямить ніщо на світі
Той дух, що прагне вирватися з кліті,
Хай кожен ламле й б’є ряди ворожі,
Біля вітчизни стане на сторожі
З мечем, як ангел злотний, в караулі,
То ворогу вже не поможуть кулі.
III
Як їдеш на коні в глибини степу,
То обминай той замок, ту халепу!
Минай палати в неба оболонці
І злотний напис, що блищить на сонці,
Бо то брехня огидна, мармурова,
Втікай від писаного злотом слова,
Втікай степами в бур’янів сувої,
Не заглядай в ті зали і покої,
Бо там ударить зрадництва повітря,
Що вб’ється в душу, як отруйне вістря,
Ще гірше, як чума, що плоть вбиває!
Хоч той палац так гарно виглядає,
Хоч біля нього — лип старих шпалера,
Костели білі, голубі озера,
А на озерах лебеді поснулі,
Хоч на тополях там кують зозулі,
І соловейків там срібноголосся,
Блакит — у небі, на полях колосся —
Не вір зрадливим образам облуди;
Той замок повен — в тому замку люди!
IV
Ще од часів античних Пелопідів,[iv]
Жахного вимертя сім’ї Атридів,
Не бачено на кам’яній будові
Стільки знамен злочинства, зради, крові,
Чорнішої ще не було родини,
Такої, як темноти домовини,
Де разом з тілом вже зогнила совість...
Хто ж вислухає цю жахливу повість?
V
У замку гостей гойно пригощали,
Але господар не спускавсь до зали.
Колись його ще бачили в застоллі,
Сидів, неначе труп, у людськім колі;
Як говорив, чи дотикався пляшки,
По серці людям бігали мурашки;
Перед очима гостей невеселих
Світився не вином, а кров’ю келих,
Що брав його він синьою рукою;
Як він приходив зі свого покою,
Ніхто не піднімавсь на привітання,
Хоч в орденах було його убрання;
А як дітей до нього слала мати,
Казала в руку батька цілувати,
То перед ним, немов перед жахною,
Пекельною, потворною марою,
Вони стояли, наче скаменілі,
Кров з наляку спинялась в їхнім тілі,
Хоч вид його не був, як вид потвори;
Його обличчя не було суворе,
Він мав з натури милу твар, а з ока
Сльоза його велика і глибока
Світила, як дивився дітям в очі...
Так мучив страх його щодня й щоночі,
Над ним висіла неминуща кара,
Господній вирок, мов кривава хмара.
Він знав: між ним і світом завжди буде
Те щось, чого бояться сонце й люди!
Пробачення він перестав просити
В сердець, що прагнуть тільки мстити,
Ненавидіти хочуть без розбору;
В своїй провині він знайшов покору,
Хоч знав, як тлумно сунеться голота
До грошей панських, до срібла та злота,
Він одчинив для бідних власні скрині —
Це був для нього бич за дні провинні.
VI
Нарешті втік він од людей і сонця.
Подібне до блідого волоконця
Дитя при нім зосталося єдине,
Синок його від першої дружини.
Хлопчина біля батька в’яне, тліє,
Як ружа біля кедра; він німіє,
Як батько з горя в розпач западає,
Дитячим зором батька сповідає.
І глянь — злидар, що має душу хвору,
Блакитного не уникає зору,
Він п’є очима оченят блавати,
І вірить, що його порятувати
Може мольба невинного дитяти.
Колись Еоліоном ту дитину
Він охрестив, боявсь її загину,
І думав, що візьмуть ту квітку духи
З колиски злотної, від повитухи,
І занесуть в небес благословення,
То ж людського він їй не дав наймення,
Таке ім’я придумав для дитяти,
Щоб легко янгол міг його назвати.
Дитина та зосталася при ньому
З промінням сліз ув оці голубому;
Її душа з блакитними очима,
Від Бога божевіллям одержима,
Сумна і темна в нездоровім тілі,
Була, мов янгол, гарна в божевіллі.
Як усміхнеться — видно, що до неба,
Як плаче — видно, є в плачу потреба,
Так верби плачуть, биті не бідою,
А лиш бажанням бути над водою.
Вдивлявся батько в хворобливе чадо,
Неначебто в страждань своїх свічадо.
Було, якась могильна сила клята
В словах дитини проклятьбу на тата
Являла, мука, батькова провина
Читалася в безумних діях сина;
Збагнути люди цих речей не годні.
Опівночі, як Вацлав спав сьогодні...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
VII
А де дружина молода, графиня?
Рабинею була вона недавно,
А нині — в замку владна монархиня —
З ким забавляється по ночах славно,
З ким слухає в саду пташині трелі,
Для кого учти кидає веселі,
Дітей, безсонне узголов’я мужа?
Говорять люди, скоро він одужа,
Бо за його здоров’я пані дбає,
Сама для нього ліки зготовляє;
Не раз вночі із лампою до ложа
Підходить, як мара, бліда святоша,
Побачити, як мужа слабість морить,
Почуть, як він про неї в сні говорить;
Нераз йому кладе на груди руки —
Чи серце ще не тріснуло з розпуки —
Руками слухає як ангел смерті
Над ним тримає руки розпростерті.
Але сьогодні, як повечоріло,
Вона в саду прогулюється сміло,
Не криючи злочинної любові,
Сидить з коханцем в любому алькові,
Бо той коханець не з юрми, не з черні,
Він — короля повірений! Химерні
Він має мислі, ходить, як вельможа,
Не гавкне пес на нього, а сторожа
Його вітає і впускає всюди,
Його з поклоном зустрічають люди.
Для нього замок цей — суцільне ложе,
Десь в іншім місці він ховався б, може,
Як вуж, а тут цей зрадник ходить нині,
Як пан господаря і господині.
Отож дружина Вацлава Діана
Знайшла не полюбовника, а пана,
І з ним вона ховається у ґроті,
Де крісла та дивани в позолоті,
Каскад води спадає і печері
Слугує за скляні, шумливі двері;
І та вода, що ллється із потока,
Не впустить в ґрот пильнуючого ока,
Лиш ластівка крізь неї пролітає,
Бо в ґроті, у гніздечку, діток має,
Крильми кристал ламає пташка чорна,
Бо матірна любов непереборна!
Але вже ніч. У гніздах ластів’ята.
Графиня в тьмі, тривогою пойнята.
Вона тремтить, неначе осичи??на,
Коли в гнізді порушиться пташина,
Чи голоснішим стане шум недремний.
А хто повірник той? Дух потаємний?
На ньому білі, довжелезні шати,
Вінок на голові із рути-м’яти,
Якісь червоні квіти з полинами
Позв’язувані чорними стрічками.
А перед ним — котел, чарки і дзбани.
Задля якої справи, милий пане?
Палити жертви, кидати прокльони,
Творити чари на смертельні скони?
Чи не тоді графиня очманіло
Розпочала Медеї скорбне діло?
VIII
Заледве пані проказала слово
Тремтяче, перше, а вже все — готово!
Вночі світла?? із палацу до ґроту
Біжать і розсипають позолоту
По травах і кущах, і метушнею
Прислуга переповнює алею.
Збудилась лебедя душа оспала,
І птах розбив крильми води дзерка??ла,
Підняв свої вітрила, пера, пухи,
А потім споглядав натхненно рухи
Хвиль, що від нього колами втікали,
Самі себе на водах колихали.
Так серце сильне будиться від грому,
Запалює суспільство, як солому,
І раптом відступає, бо громада
Згасає звільна і в зневіру пада,
Втікає, наче хвиля, і юрбою
Стає, уже нездатною до бою,
Побачивши поранення в людині...
Буває, серце крила лебедині
Розгорне, злине проти вітру долі,
Являючи яву твердої волі.
Хвалитись буде потім та тривога,
Що мала свідком боротьби — лиш Бога;
А серце тим втішатисьме зухвало,
Що люд не підняло, лиш налякало.
IX
У парку люди ходять, наче блудять,
І лебедів, і соловейків будять.
Вже чути гамір, вже там хтось волає,
Що граф отруєний, лежить, конає.
Нарешті, звістка зла дійшла до ґроту,
Повірник засміявсь, лайнув голоту,
А пані зблідла, мов закостеніла,
У сяйві місяця зробилась біла.
Якби у ґроті крізь вікно каскаду
Побачив хтось її сумну, нераду,
Якби уздрів її уста суворі
Відчинені та занімілі в горі,
Якби побачив і почув, як стиха
Крізь ті уста жіноче серце диха,
Якби почув, як зойкала й кричала,
Коли із ґроту вибігала й мчала
До челяді, де вже її жорстоко
Стрічало, як убивцю, кожне око,
Якби побачив, як вона красою
Понаднебесною, а не сльозою,
Очима в зорях, як зоря недужа,
Питалася про долю свого мужа,
Той думав би: от ранена людина,
Невірна жінка, але все ж дружина.
X
Одне вікно на замку не згасає,
Від місяця червоним світлом грає.
Вікно печальне графської кімнати,
Неначе янгол зблисками крилатий,
Стоїть на замку, жде, щоб з того тіла
Стражденного сумна душа злетіла.
А біля брами жде юрба в тривозі,
Здаля видніє вершник на дорозі.
Відкрийте браму! Сатана в розгоні
Влітає в двір із полум’ям на скроні;
То не диявол, то козак в палати
Привозить ксьондза — пана сповідати!
Ах, ксьондзе, Прокопе, дійди до тями,
І пам’ятай, як ніс тебе ярами
Козацький кінь, до того мав на спині
Ще й козака — нелегких дві людині.
Ти знатимеш, яка тяжка дорога
Була до цього панського порога!
Козак дяків, бабусь переступає,
Самого ксьондза за каптур хапає
І кидає на ґанок. Сам з німою,
Принишклою зливається юрмою,
Іде туди, де чути поговори,
Що отруїв хтось панське серце хворе.
Хто? — погляди туди — сумні й невпинні,
Де лампа світить у вікні графині.
І пошепки там люди говорили,
Що встав співак Вернигора з могили,
Прийшов помститись за ляхів отчизну,
І для графині він приніс трутизну.
XI
Даремно ксьондз чекає під дверима,
Даремно в двері кулаками грима,
Замкнувся граф. Нікого не впускає.
З малим дитям своїм на смерть чекає.
Не сміє навіть увійти дружина,
Де він лежить, а з ним — його дитина,
Хлоп’я, що також від отрути хворе;
Він сам засунув засуви й запори.
Ламати доведеться двері й шпуги,
Як він помре. А неспокійні слуги
Стоять, і слухають, і за дверима
Їм чути голосочок серафима,
Що скаржиться; до вечора від рання
Їм чути квили й жалісні зітхання;
А слуги нетерплячі — сонце віще
Уже зійшло, а двоє ті живі ще;
І знов пройшла очікування днина —
Там стогне батько, схлипує дитина,
І знову ніч іде, а за стіною
Живуть ті двоє, вкриті таїною,
І знов ті голоси були присутні,
Як дві стихаючі, печальні лютні,
А той, хто слухав, стверджував завзято,
Що голосів не два там, а — багато...
XII
Віддавна ходять вже чутки та слухи,
Що в замку ночами гуляють духи.
Вже бачили, як зламаний журбою
Два пломені водив граф за собою,
Вогні червоні, мерехткі страшила,
Що мали очі, кучері і крила.
Він утікав од них в город, на квіти,
Бо спеки їхньої не міг стерпіти.
У воду впав... Подія ця недавня,
Відома, третього лучилась травня.
Так, це було в святковий день народу —
Вогні загнали Вацлава у воду,
Топився вже, та люди врятували...
Та звідкіля гризоти й вогнепали,
Коли надовкруги весняна тиша,
Травневого цвітіння дивовижа?
Біди ніхто од графа не одверне,
А з ним щось діється жахне, химерне,
І кажуть, Вацлав гріх великий має,
Пильнує грім його, та не вбиває,
І ходять блискавки за ним щоночі,
Лякають іскрами, як поторочі,
Убити хочуть не вогнем, а жахом,
Могильним пахом, палахтливим прахом;
І кажуть, граф в умі позбувся ладу,
Він сам себе оскаржує за зраду,
Він сам до себе кличе ті страшидла,
Бо думка про життя йому набридла.
А як прийдуть і коло ліжка стануть,
То помисли його і руки в’януть,
Бере він кров’ю збризкану хустину,
Вкриває голову свою і спину;
Колись козацька шабля в тому платі
Кров піднесла йому по вбивчій раті,
Коли була вже зраджена вітчизна;
Як вирок, та хустина кровобризна
І на пергаменті страшні угоди
Про втрату батьківщини і свободи
Лежать побіля Вацлавого ложа...
Не дай йому здуріти, сило Божа!
Причина смерті і знаряддя смерті,
Неначе два листи в однім конверті —
О, це біда! Немає вже спасіння,
Не привид замордує, а сумління!
Найгірше те, що совість володіє
Заснулим Вацлавом. Коли стемніє,
Встає він та з відкритими очима
По замку ходить, гупає дверима,
Проходить коридори з тихим скрипом,
Освітлює кімнати смолоскипом,
І страшно блискотять його зіниці,
Та без мигтіння й руху блискавиці
У щось вдивляються, як очі туги,
Що от, здається, тріснуть од напруги.
Будь ласка, читайте продовження в паперовій версії часопису
[i] Пуласький Юзеф (1704 — 1769) — керівник барської конфедерації, об’єднання польської шляхти, що вело збройну боротьбу за “оборону віри і свободи”, проти російської інтервенції.
[ii] Сава — мова йде про Саву Галинського (? — 1771), козацького отамана, який допомагав барським конфедератам.
[iii] Вернигора — герой українських казок, у творчості Словацького — легендарний співець - віщун, який проповідував злагоду між українцями й поляками.
[iv] Пелопіди — у грецькій міфології сім’я, яка походила від Пелопа, сина Тантала. Тантал убив Пелопа, приготував з його тіла страву для богів. Боги розгнівались, наказали Гермесу оживити Пелопа. Пелоп мав синів Атрея і Фієста, між якими йшла боротьба за владу. Атрей інсценізував примирення з братом, пригостив його їжею, приготованою з порізаних дітей Фієста. Доля Пелопідів послужила сюжетом для багатьох творів античної та європейської літератури. У поемі “Вацлав” Словацький описує криваві злочини в родині польського магната, що нагадують про вбивства у родині Пелопідів.
