ШАНДОР МАРАЇ. Свічки догоріли

Від перекладача: Славетний і невідомий Мараї

Коли наприкінці 1990-х з’явилися перші німецькі переклади романів угорського письменника Шандора Мараї (1900-1989), оглядач впливової «Ді Цайт» у захваті писав: «Література двадцятого століття отримала посмертний дар нового майстра, якого ми в майбутньому ставитимемо поруч із Йозефом Ротом, Стефаном Цвайгом, Робертом Музілем і навіть нашими напівбогами Томасом Манном і Францом Кафкою». Відтоді романи письменника перекладено всіма головними світовими мовами і його постать впевнено увійшла до неформального «літературного канону , з якого майбутні покоління складатимуть уявлення про європейське красне письменство ще дуже близького для нас, складного й трагічного часу, коли традиційний триб життя більшості народів континенту радикально змінився.

Доля Мараї склалася драматично. Він народився в Угорському королівстві Австро-Угорщини в місті, яке тоді називалося Кашша. Сьогодні Австро-Угорщину (значною мірою під впливом відгомонів російської імперської пропаганди часів Першої світової війни) у нас досі інколи згадують як «клаптикову імперію», що штучно об’єднала під короною Габсбургів десяток різних народів. З одного боку, це справді так; ідилічним їхнє співжиття не було (що й зумовило стрімкий розпад імперії в 1918-му). З іншого – з усіх багатонаціональних держав Європи «Дунайська монархія» була найтолерантнішою (згадаймо бодай про цілком відмінний статус українців у імперіях Габсбургів і Романових). І певний час тут справді існував надзвичайно плідний симбіоз національних традицій і культур, об’єднаних не примусовим насаджуванням однієї урядової мови, а лояльністю щодо легендарного цісаря Франца-Йосифа, який царював майже шістдесят років (і доброзичлива пам’ять про якого досі живе в західноукраїнському фольклорі).

Походження письменника відповідало його оточенню. Мати Мараї була угоркою, його ж батько належав до німецькомовної саксонської родини, яка упродовж кількох століть жила поміж угорців. Замолоду письменник побачив світ – жив у Франкфурті, Берліні й Парижі. Почав писати німецькою, але зрештою переважила мова матері. Обравши мову, письменник обирає й домівку – Будапешт.

По-своєму гармонійний (як на тодішні європейські мірки) світ дитинства і юності письменника було зруйновано Першою світовою війною. Угорщина потерпіла від Версальської угоди чи не найбільше. Трансільванія зробилася румунською, Банат – югославським, а рідне місто Мараї Кашша – словацьким Кошіце. Молодий письменник болісно це переживав. Він не лише поділяє трагічне світовідчуття його старших сучасників (Мараї був першим, хто написав 1925 року розгорнутий огляд творчості мало кому тоді відомого поза Прагою Франца Кафки). В його міжвоєнних творах можна знайти, сказати б, «реваншистські» нотки, наприкінці 1930-х він вітає повернення Угорщині Трансільванії й південної смуги Словаччини. Але Мараї був послідовно опозиційний до політики адмірала Горті на зближення з гітлерівською Німеччиною. І Другу світову війну пережити йому дозволив хіба що статус одного з найбільших угорських романістів, здобутий у 1930-ті.

Однак співіснування з новим комуністичним режимом виявилося неможливим – він простору для свободи творчості вже не лишав. І 1948 року Мараї емігрує – спершу до Італії, а потім – до Сполучених Штатів. Але, якщо поляки Мілош чи Гомбрович могли сягнути світової слави й у статусі емігрантів (немалою мірою завдяки численній та організованій «Полонії» – польській діаспорі), для угорця цей варіант був виключений. Мараї багато пише – але лишається на маргінесах. За його життя жоден з його 47 романів у перекладі англійською так і не з’явився. Поховавши найближчих людей – дружину й пасинка – вже дуже літній письменник у стані глибокої депресії застрелився. Це сталося в американському місті Сан-Дієго.

Скоро потому прийшла посмертна слава. Романи письменника «Бунтівники», «Казанова в Больцано», «Свічки догоріли», спогади «Нотатки патриція», сповнені любові до «затонулої Австро-Угорської Атлантиди» з її майже ідилічним світом, який іще не знав жахіть світових воєн і революцій, гостро соціальний «Мемуар про Угорщину», що описував перші роки «угорського соціалізму», з’являються спершу у французьких (з 1992 року), а згодом у німецьких та англійських перекладах і стають світовими бестселерами. Про Мараї згадують на батьківщині, де через кілька місяців по його самогубстві нарешті повалено комуністичний режим. У словацькому Кошіце йому встановлюють пам’ятник.

Роман «Свічки догоріли» (більш відомий у світі під назвою німецького, а згодом і англійського перекладу «Жарини»“The Embers”) є безсумнівним шедевром Мараї, одним із найглибших психологічних романів ХХ століття. Його було вперше надруковано в Будапешті 1942 року. На тлі любовно виписаного краєвиду «Дунайської монархії» її останніх десятиліть (у цих сторінках бринить відверта туга за «втраченим раєм» минулого, особливо зрозуміла, коли згадати, що роман писався на початку нової страшної війни) розгортається загадкова драма трьох – нащадка старовинного й багатого угорського роду, блискучого молодого офіцера Генріка, його товариша по військовій академії й полку, талановитого, але бідного Конрада, і Генрікової дружини, юної, прекрасної і свавільної Крістіни.

Розплутують деталі цієї драми двоє – постарілі Генрік і Конрад, який через фронти вже Другої світової дістається з Лондона до загубленого серед передгір’їв Татр помістя свого колишнього найближчого друга, звідки він раптово й незрозуміло зник 41 рік тому. Крістіни вже давно немає серед живих. Сьогоднішній читач уже погано «прочитує» факт неймовірності Конрадової подорожі для 1942 року, коли розгортається дія: заради одного вечора спогадів він наражався на смертельну небезпеку, шукаючи якихось шляхів через заміновані моря й нечисленні нейтральні країни (адже Німеччина тоді воювала з Великою Британією, а Угорщина перебувала у сфері впливу Німеччини). Але пам’ятати про це потрібно – щоб зрозуміти справжні спонукальні мотиви героя.

Між господарем і гостем кілька годин триває захопливий і витончений поєдинок зі слів і умовчувань, звинувачень і вибачень. Очевидна зорова рельєфність, «кінематографічність» цього тексту (недарма роман збирався екранізувати знаменитий Форман, існує й кілька відомих театральних інсценізацій на найкращих сценах світу). Упродовж усього роману письменник виявляє себе неперевершеним майстром стилю й деталі.

На жаль, в Україні ім’я й творчість Шандора Мараї фактично невідомі, навіть тим, хто ставиться до літератури як до свого фаху. Досі не з’явилося жодного перекладу його твору українською мовою. Немає наразі й російських перекладів найвідоміших текстів Мараї, зокрема й «Свічок». А ось польською перекладено майже все (ще одна ілюстрація безпідставності ілюзій тих, хто досі вважає нашого великого східного сусіда культурно потужнішим від меншого західного).

Автор цих рядків познайомився з текстами Мараї років із п’ять тому в англійських і польських перекладах завдяки підказці тонкого поціновувача літератури, тодішнього секретаря посольства США в Києві Малгожати Були-Двейн (якій він із вдячністю присвячує цю свою роботу). Відтоді йому хотілося зробити бодай найвідоміші з них надбанням нашого читацького загалу. Але в сьогоднішніх складних умовах українського книжкового ринку спроби зацікавити видавництва й фахових перекладачів з угорської закінчилися нічим. Відтак довелося взятися до роботи самому, звертаючись насамперед до англійського перекладу (до знавців угорської автор не належить). Попри всю небажаність такого способу перекладання (навіть те, що й солідні англійські й американські видавництва, видаючи «екзотичних» угорців, і сьогодні часто вдаються до проміжних німецьких версій, виправданням бути не може), це було єдиною нагодою таки познайомити українського читача з великим письменником трагічного й прекрасного ХХ століття.

Максим Стріха

ШАНДОР МАРАЇ

Свічки догоріли

Роман (журнальний варіант)

З англійської переклав Максим Стріха

Зранку старий генерал довго пробув у винному льосі, дегустуючи разом зі своїм виноробом два барильця вина, яке щойно почало бродити. Він спустився туди на світанні, й було вже по одинадцятій, коли він закінчив цмулити вино й повернувся будинку. Поміж колонами веранди, з-під якої віяло вільгістю, на нього чекав його єгер, тримаючи листа.

– Чого тобі треба? – різко запитав генерал, відсуваючи на потилицю крислатого солом’яного бриля й відкриваючи червоне обличчя. Він уже роками ані розпечатував, ані читав жодного листа. Пошта надходила до управителя помістя, її сортував і давав їй раду один із слуг.

– Його приніс посланець, – відповів єгер і застиг в очікуванні.

Генерал упізнав почерк. Взявши листа й поклавши його до кишені, він ступив до прохолодної зали-приймальні, і, не кажучи ані слова, віддав єгереві ціпка й бриля. Видобув окуляри з шухляди для сигар, підійшов до вікна, де сонце пробивалося крізь щілини жалюзі, і почав читати.

– Постривай, – він мовив через плече єгереві, вже готовому піти з кімнати, аби покласти на місце ціпка й бриля.

Запхав листа до кишені.

– Накажи Кальманові запрягати на шосту. Ландо з верхом, бо заноситься на дощ. Він має вдягти ліврею і все до неї. Ти теж, – промовив старий з неочікуваною силою, наче раптом роздратувавшись. – Усе має сяяти. Екіпаж і збрую вичистити негайно. Тоді одягнеш ліврею і сядеш на передку поруч із Кальманом. Зрозумів?

– Так, ваша вельможносте, – відповів єгер, дивлячись господареві просто в очі.

– О шостій. А о пів на сьому ви поїдете, – вів далі генерал; здавалося, наче він щось підраховує, бо його губи ворушилися без звуку. – Поїдете до «Білого Орла». Там скажеш, що я вас послав, і карета для капітана чекає. Повтори.

Єгер повторив. Тоді генерал підніс руку, начебто пригадавши ще щось, подивився вгору на стелю, але не сказав нічого і рушив сходами на другий поверх. Єгер, усе ще застиглий в увазі, проводив його поглядом, не кліпаючи очима, аж поки огрядна широкоплеча постава зникла за поворотом камінної балюстради.

Генерал зайшов до своєї кімнати, сполоснув руки і ступив до високого й вузького бюрка, де на зеленому сукні лежали пера, стояла чорнильниця й досконало охайний стос зошитів у чорно-білих цератових палітурках, у яких школярі пишуть домашні завдання. Посередині бюрка стояла лампа під зеленим абажуром, її генерал засвітив, бо в кімнаті був присмерк. По той бік опущених жалюзі у висушеному, зів’ялому саду літо горіло останнім полум’ям, наче палій, що в безглуздій люті підпалює на поля й тікає геть. Генерал витягнув лист, обережно розгладив папір, насадив на носа окуляри, поклав лист під яскраве світло й узявся перечитувати прямі, короткі, писані нахиленим почерком рядки, тримаючи руки за спиною.

На стіні висів календар. Його великі цифри показували «14 серпня». Генерал підвів очі на стелю й узявся рахувати: 14 серпня, 2 липня. Він рахував, скільки часу збігло поміж тим давно минулим днем – і днем сьогоднішнім. «Сорок один рік», – промовив він нарешті напівуголос. Останнім часом він почав говорити до себе, навіть коли був сам у кімнаті. «Сорок років», – поправив себе потому, зніяковівши, наче школяр, що помилився посеред уроку, відкинув голову назад і заплющив сльозливі очі. Його червона шия звисала над кукурудзяно-жовтим коміром куртки. «Полювання було 2 липня 1899 року», – прошепотів старий, і знову запала тиша. Опершись ліктями на стіл, наче студент під час лекції, він знову взявся стривожено вивчати лист із його коротким написаним від руки посланням.

– Сорок один, – промовив він іще раз хрипко. – І сорок три дні. Саме так.

Здавалося, на тому він заспокоївся і став ходити по кімнаті. Вона мала склепінчасту стелю, підтримувану колоною посередині. Колись то були дві окремі кімнати, спальня й убиральня.

Багато років тому, – він мислив тільки десятиліттями, усе точніше могло засмутити його нагадуванням про речі, які він волів би забути, – він наказав розібрати стіну, що відокремлювала дві кімнати. Залишилася тільки колона, яка підтримувала склепіння стелі. Цей будинок-палац звів двома століттями раніше інтендант, що постачав овес для австрійської кінноти й отримав за те шляхетство. Генерал народився саме в цій кімнаті.

У ті дні дальша й темніша кімната з вікнами на сад і на господарські служби була спальнею його матері, а світліша й ближча – її убиральнею.

Відтоді, як десятиліття тому він перебрався до цього крила будинку й розібрав стіну, дві кімнати замінив цей великий затінений покій. Сімнадцять кроків від дверей до ліжка. Вісімнадцять кроків від стіни в бік саду до балкона. Він у точності вирахував обидві відстані.

Він жив тут наче інвалід, який живе у вивченому навколо себе просторі. Так, неначе цю кімнату було пошито за міркою з його тіла. Проминули роки, відколи він не ступав до іншого крила будинку, в якому одна зала переходила в іншу, спершу зелена, потім – блакитна, потім – червона, всі завішані золотими канделябрами.

Вікна південного крила виходили на парк із каштанами, що стояли півколом перед висунутими балюстрадами, підтримуваними тлустенькими кам’яними янголами, і хилилися навесні на балкони у всій своїй темно-зеленій величі, освітленій рожевими свічками квітів.

Старий виходив з будинку до льохів, до лісу, і – кожного ранку, у дощ і в спеку, навіть узимку – до басейну зі пстругами. А, повертаючись, проходив через залу-приймальню до своєї спальні, де снідав, обідав і вечеряв.

– Ото ж, він повернувся, – промовив старий уголос, стоячи посеред кімнати. – Через сорок один рік і сорок три дні.

Ці слова нібито раптом виснажили його усвідомленням неймовірної тривалості сорока одного року й сорока трьох днів. Він заточився й опустився в шкіряне крісло з витертою спинкою. На маленькому столику на відстані витягнутої руки був маленький срібний дзвіночок, у який він подзвонив.

– Поклич Ніні, нехай прийде сюди, – наказав він слузі. Й чемно додав: – Коли буде її ласка.

Ніні був дев’яносто один рік. Вона з’явилася відразу ж. Вона в цій кімнаті колисала генерала в колисці. Вона стояла в цій кімнаті, коли генерал народився. Тоді їй було шістнадцять, і вона була красунею. Маленька, але зграбна й тиха, вона, здавалося, володіла таємницею часу, яка повнила її кістки, плоть і кров і яку не можна було переказати людськими словами. Вона була дочкою сільського листоноші і в шістнадцять народила дитину, імені батька якої ніхто не знав. Коли батько побив її і прогнав з дому, вона прийшла до панської садиби й годувала новонароджене немовля, бо молока в неї було вдосталь. Вона прийшла, не маючи нічого, окрім сукні на собі й конверта з пасемцем волосся її мертвої дитини. Вона з’явилася в будинку саме тоді, коли генерал народжувався. Він уперше скуштував молока з грудей Ніні.

Вона тихо прожила в будинку сімдесят п’ять років. Мовчала й усміхалася. Вона завжди була там, де треба, й тому ніхто й не звертав на неї уваги; вона завжди була в доброму гуморі, тому ніхто й не цікавився, як можна бути в доброму гуморі, коли чоловік, якого вона любила, покинув її, а дитина, яка мала б пити її молоко, померла. Вона вигодувала генерала, поставила його на ноги, і відтоді проминуло сімдесят п’ять років. Коли померла графиня, генералова мати, вона взяла серветку, змочену в оцті, й протерла її холодне, біле, зарошене потом чоло. А потім одного дня генералового батька принесли додому на ношах, бо він упав з коня. Він прожив іще п’ять років, і Ніні доглядала за ним. Вона читала йому вголос французькі книжки і, не знаючи мови, вимовляла окремо кожну літеру, повторюючи їх, аж поки паралізований вловлював сенс прочитаного. Потім генерал одружився і, коли молоді повернулися після весільної подорожі, Ніні зустрічала їх при вході. Вона поцілувала руку новій графині й піднесла їй троянди, знов-таки усміхаючись. Цю мить генерал час від часу пригадував. Потім через дванадцять років нова графиня померла і Ніні доглядала за могилою і гардеробом померлої.

У маєтку вона не мала ані посади, ані звання. Всі просто визнавали її владу. Окрім генерала, ніхто не знав, що їй уже за дев’яносто. Про це не годилося було говорити.

Після смерті дружини генерал відбув довгу подорож. Повернувшись, він поселився в материній кімнаті в старому крилі будинку. Нове крило, в якому він жив з дружиною, з його блискуче оздобленими салонами зі стінами, оббитими французьким шовком, великою приймальнею з каміном і книжками, з великою їдальнею, де з вікон відкривався краєвид на долину, далеке містечко й срібно-голубі обриси гір на обрії, зі спальнею його дружини і його власною спальнею поруч, за його наказом закрили й замкнули. Упродовж тридцяти двох років по смерті генералової дружини і його поверненні з-за кордону туди заходила тільки Ніні разом зі слугами, які прибирали там що два місяці.

– Сідай, Ніні, – попросив генерал.

Нянька сіла. Протягом останнього року вона постаріла. Але після дев’яноста людина старіє не так, як у п’ятдесят чи в шістдесят: вона старіє без гіркоти. На одному оці в неї розвинулася катаракта, й воно було сіре й смутне. Друге око залишалося голубим, – вічною блакиттю серпневого гірського озера, – й усміхалося. Ніні була вбрана, як завше, в темно-синю вовняну спідницю й дуже просту блузу. Начебто упродовж останніх сімдесяти п’яти років у неї не з’явилося жодного нового одягу.

– Конрад написав, – промовив генерал, тримаючи листа. – Ти пам’я-таєш?

– Так, – відповіла Ніні. Вона пам’ятала все.

– Він у містечку, – сказав генерал дуже тихо, начебто йшлося про щось надзвичайно важливе й вельми конфіденційне. – Він зупинився в «Білому орлі». Ввечері він буде тут. Я послав по нього карету. Він тут обідатиме.

– Де тут? – запитала Ніні, оббігши кімнату живим усміхненим оком.

Протягом минулих двадцяти років у будинку нікого не приймали. Для випадкових відвідувачів, місцевих урядовців чи мисливців із вряди-годи уряджуваних в околиці великих полювань існував мисливський павільйон, де гостей зустрічали з усіма можливими вигодами й гостинністю. Сюди ж не приходив ніхто, окрім священика, який з’являвся раз на рік узимку, щоб написати на одвірку крейдою ініціали Каспара, Мельхіора і Балтазара. Священика, який головував на всіх родинних похоронах. Окрім нього, не приходив ніхто. Ніколи.

– В тому крилі, – промовив генерал. – Це можливо?

– Ми прибрали там місяць тому, отже, можна.

– О восьмій. Це можливо?..– запитав він знову по-дитячому нетерпляче, зрушившись уперед у своєму кріслі. – У великій їдальні. Вже південь.

– Південь, – ствердила няня. – Я віддам розпорядження. Провітримо кімнати до шостої, а тоді накриємо на стіл. – Вона мовчки ворушила губами, наче лічачи години й справи, які слід було залагодити, а тоді з певністю й швидко промовила: – Так.

Усе ще нахилившись уперед, генерал дивився на неї упритул. Близькість, що їх поєднувала, була міцніша від будь-якого фізичного зв’язку. Можливо, це йшло від материнського молока. Можливо, від того, що Ніні була першою, хто побачив генерала, коли він народився, з’явившись на світ у крові й слизі, що супроводжують усіх людей. Можливо, від того, що сімдесят п’ять років вони жили під одним дахом, їли ту саму їжу, дихали тим самим трохи затхлим повітрям будинку й дивилися на ті самі дерева за вікнами. Вони не були ані братом і сестрою, ані коханцями. Але є інші, дужчі, хоча й безіменні зв’язки. Є кровна спорідненість, сильніша від тієї, що поєднує близнят у материному лоні. Життя так поєднало їхні дні і їхні ночі, що вони вгадували побажання один одного. Няня запитала:

– Ви хочете, щоб усе було так, як колись?

– Так, – потвердив генерал, – точнісінько так. Як було останнього разу.

– Гаразд, – тільки й сказала вона.

Підійшла до нього, схилилася до його руки зі старечими плямами, напнутими венами й перстенцем-печаткою й поцілувала її.

– Пообіцяйте мені, що ви не смутитиметеся, – попросила вона.

– Обіцяю, – м’яко й слухняно відповів генерал.

До п’ятої з кімнати не надходило жодних ознак життя. О п’ятій генерал подзвонив у дзвінок і наказав слузі приготувати холодну ванну. Він відіслав назад полудникові страви й випив хіба філіжанку теплого чаю. Старий лежав у присмерку кімнати на канапі. Поза прохолодними стінами літо гуділо, дзижчало й клекотіло. Він придивлявся до танку порошинок у променях, що пробивалися крізь жалюзі, прислухався до шелесту гарячого вітру у висушеному спекою листі й до звуків будинку.

Тепер, коли перший подив проминув, він раптом відчув утому. Людина ціле життя до чогось готується. Спершу їй болить її рана. Потім вона планує помсту. І чекає. Він чекав довго. Він уже не пам’ятав, коли його біль перейшов у прагнення мстити, а те перейшло в очікування. Час зберігає все, але при цьому речі виблякають до стану безбарвних давніх світлин на металевих платівках. У генерала була ціла шухляда таких світлин. На одній – його батько. В однострої капітана гвардії, кучерявий, наче дівчина. На плечах – білий гвардійський плащ, який він притримує на грудях однією рукою, перстені блищать. Голову схилено вбік з почуттям ображеної гідності. Він ніколи не розповідав, де й від кого зазнав образи. Повернувшись із Відня, він узявся полювати. День за днем, полювання за полюванням, за будь-якої пори року; коли то не був сезон на дичину, він стріляв лисиць або круків.

Він наче був поведений на тому, аби щось убивати, наче прагнув щомиті мститися. Графиня, генералова мати, не хотіла приймати в домі мисливців, вона заборонила й вигнала все, пов’язане з ловами – зброю, амуніцію, старовинні стріли, опудала птахів і голови звірів, оленячі роги. Саме тоді гвардійський капітан побудував мисливський павільйон. Там він і проводив увесь свій час. Мешканці будинку бачили його тільки за обідами. Тут інтер’єри було впорядковано в пастельних тонах. Щороку графиня сама добирала меблі й шпалери у французьких крамницях, коли їздила навідатися до рідні. Вона ніколи не проминала нагоди здійснити таку подорож, право на яку було їй гарантовано в шлюбному контракті, коли вона прийняла пропозицію руки від іноземного гвардійського офіцера.

– Напевно, то все через ті подорожі, – подумав генерал.

Він подумав про це, бо подружнє життя його батьків не було легким. Офіцер гвардії полював; не маючи змоги знищити світ, де були інші люди, чужі міста, Париж, іноземні мови й звичаї, він убивав ведмедів, косуль та оленів. Так, напевно, усе було через подорожі.

Старий підвівся й зупинився перед білою порцеляновою грубою, що колись обігрівала материну спальню. Його мати завжди потерпала тут від холоду. Будинок у глибині лісу з його кімнатами-льохами був надто темним для неї, звідси й світлі шовки на стінах. Вона мерзла, бо в лісі завжди віяв вітер, який приносив з гір запах потоків з їх талою водою. Вона мерзла, і груба завжди була розтоплена. Вона очікувала на диво.

На Схід Європи її привела пристрасть, дужча від розсудливості. Офіцер-гвардієць познайомився з нею, коли приїздив дипломатичним кур’єром до посольства в Парижі в 1850-ті. Їх представили одне одному на балі, й ця зустріч мала присмак неминучості. Грала музика, й офіцер-гвардієць промовив до графової дочки по-французькому: «В моїй країні почуття сильніші й рішучіші». То був бал у посольстві. Надворі все було біле, падав сніг. Цієї миті до зали ввійшов імператор Франції1. Всі схилилися в низькому поклоні. Імператор був убраний у синій фрак і білу камізельку, він повільно підніс до очей золотий лорнет. Коли молоді люди знову випросталися, їхні погляди зустрілися. Вони вже знали, що будуть разом. Поблідлі й зніяковілі, вони посміхнулися одне одному. Юна француженка запитала: «Ваша країна – це де?» Офіцер-гвардієць назвав їй свою батьківщину. То було перше слово близькості поміж ними.

Восени, майже через рік потому, вони прибули до його садиби. Іноземка сиділа в глибині карети, закутана в пледи й ковдри. Вони здійснили гірську подорож через Швейцарію й Тіроль. У Відні їх прийняв цісар2 з цісаревою. Цісар був милостивий, такий, яким його завжди змальовували в дитячих підручниках. «Стережіться, – сказав він. – У лісі, куди він вас везе, водяться ведмеді. І він сам ведмідь». І він усміхнувся. Тоді усміхнулися всі. То була ознака великої прихильності, що цісар жартує до французької дружини угорського офіцера-гвардійця. «Ваша величносте, – відповіла вона, – я гамуватиму його музикою, як Орфей гамував диких звірів».

Досі вони подорожували долинами, вкритими фруктовими садками й лісами. Коли вони перетнули кордон3, гори й міста віддалилися, й жінка почала плакати. «Любий, у мене паморочиться в голові. Цьому немає кінця й краю». Її вивела з рівноваги Пушта, пустельна долина, порожня в час після жнив, перекреслена розбитими путівцями, що тягнулися година за годиною, де гайвороння кружляло над полями кукурудзи, що виглядали так, наче тут пройшлося вороже військо, лишивши по собі пустку.

Офіцер гвардії сидів у кареті мовчки, схрестивши руки. Час від часу він наказував подати коня й довго їхав поруч із каретою, роздивляючись свій рідний край так, ніби він бачив його уперше. Він дивився на низенькі будиночки з зеленими віконницями й білими ґанками, де вони ночували, мадярські будиночки, густо обсаджені садами, з прохолодними кімнатами, де кожен куточок, навіть кожен запах був йому рідний, і на краєвид, меланхолійне безлюддя якого зворушувало його як ніколи раніше. Його дружина сиділа в кареті й мовчала. Часом вона підносила до обличчя носовичок, і тоді чоловік схилявся до неї з сідла і дивився в її повні сліз очі. Але вона показувала рукою, що слід їхати далі. Віднині їхні долі були поєднані.

Спершу в будинку їй було добре. Він був такий великий, і ліс та гори так щільно відгороджували його від рівнини, що він здавався їй рідною домівкою посеред нової і незнаної країни. І щомісяця повози з Парижа й Відня привозили меблі, білизну, килими, гравюри, навіть спінет, бо вона хотіла гамувати музикою диких звірів. Коли вони остаточно облаштувалися, випав перший сніг. Вечорами косулі й олені виходили з лісу і стояли нерухомо в снігу під місячним світлом, дивлячись на освітлені вікна своїми печальними очима, що відсвічували таємничим синім відблиском, і музика з будинку долинала до їхніх вух.

Генерал зупинився перед портретом матері. То була робота венеційського майстра, який також написав портрет цісаревої з розпущеним волоссям, зібраним у вільні пасма. Офіцер гвардії бачив той портрет у кабінеті цісаря в Гофбурзі1. На портреті на графині був рожевий солом’яний капелюшок, прикрашений квітами, подібний до тих, що флорентійські дівчата носять улітку. Молода жінка м’яко й сумно дивилася в далечінь. Її риси були шляхетні, її шия, її руки в рукавичках, її плечі були такі ж чуттєві, як виріз її декольте. Вона не належала світові цього будинку. Битва поміж чоловіком і дружиною точилася без слів. Їхньою зброєю були музика, полювання, подорожі і вечірні прийняття, коли будинок сяяв вогнями, коли стайні були повні коней і карет, а на кожній четвертій сходинці стояв нерухомий, ніби манекен, гайдук з канделябром-дванадцятисвічником, а музика, світло, голоси й запах тіл повнили кімнати виром так, наче життя було відчайдушним святом.

Генерал пам’ятав такі прийняття. Одного разу прибув сам цісар, хоч у цій країні він носив титул короля2. Він прибув у кареті, супроводжуваний вершниками з білими плюмажами на шоломах. Цісар пробув два дні, їздив у ліс на полювання, жив у другому крилі будинку, спав у залізному ліжку й танцював із господинею. Коли вони танцювали, розмовляючи, очі молодої дружини наповнилися сльозами. Король перестав танцювати, нахилився, поцілував їй руку і провів до сусідньої кімнати, де півколом стояв його почет. Він підвів її до офіцера гвардії й знов поцілував їй руку.

– Про що ви з ним розмовляли?– запитав гвардійський офіцер пізніше, набагато пізніше.

Але дружина не відповіла. Ніхто ніколи не довідався, що говорив король молодій жінці, яка прибула з чужої країни й плакала, танцюючи. І це на тривалий час зробилося місцевою темою для розмов.

Генерал дивився на портрет матері. Він знав кожну рису цього вузького, гарно окресленого обличчя. Очі дивилися вниз крізь час із печальною й дрімотною зневагою. З таким поглядом жінки минулих часів сходили на ешафот, обдаровуючи презирством тих, задля кого вони віддавали життя, й тих, хто в них це життя відбирав.

Родина його матері мала замок над морем у Бретані. Генералові було близько восьми, коли його повезли туди на літо. На той час уже можна було подорожувати залізницею, хоча й дуже повільно1. Валізи в полотняних чохлах, прикрашених материними ініціалами, погойдувалися на багажних полицях.

У Парижі дощило. Йому було вісім, і він похмуро сидів в екіпажі поруч із матір’ю, навпроти покоївки й гувернантки, й почувався так, наче на нього покладено певне завдання. Всі дивилися на нього, маленького дикуна з далекої країни лісів і ведмедів. Він вимовляв французькі слова з особливою старанністю. Він усвідомлював, що зараз говорить за свого батька, за його садибу, хортів, ліс і всю батьківщину, що залишилася далеко-далеко. Велика брама розчинилася, й вони в’їхали на просторе подвір’я, французькі слуги застигли в поклоні на широких сходах. Але в усьому відчувалася певна ворожість. Його провели крізь кімнати, де все було розташоване відразливо-педантично. У великому салоні на другому поверсі його зустріла французька бабуся. Її очі були сірі, а над верхньою губою лежала чорна тінь; її волосся, колись, напевно, руде, а тепер брудно-безбарвне, наче час забув його вимити, було високо збите над чолом. Вона поцілувала хлопчика й кістлявими білими руками відхилила його голову назад, щоб можна було зазирнути йому в обличчя. “Tout de même”,2 – промовила вона до матері, що нетерпляче чекала позад нього, наче ці слова мали їй щось з’ясувати.

Пізніше принесли настоянку з липового цвіту. Все пахтіло так дивно, що хлопчику стало зле. Близько півночі він почав плакати й блювати. – Приведіть Ніні, – кричав він, мертвотно блідий, і його голос захлинався від ридань.

Наступного дня він лежав із сильною гарячкою й марив. Прибули урочисті лікарі в чорних сурдутах із ланцюжками кишенькових годинників, закріплених у середніх петельках для ґудзиків їхніх білих камізельок; коли вони схилялися над дитиною, їхні бороди й одяг пахли так само, як меблі в палаці, як волосся його бабусі, як її віддих. Він думав, що помре, коли цей запах не зникне. Минув тиждень, гарячка не полишала його, а пульс слабшав. Тоді вони надіслали телеграму до Ніні.

За чотири дні няня дісталася до Парижа. Пришелепуватий вусань-дворецький не пізнав її на вокзалі, тож вона мусила діставатися до палацу пішки, тягнучи велику подорожню торбу. Ніні рухалася, наче перелітний птах. Вона не розуміла французької, не знала назв вулиць, і ніколи так і не змогла пояснити, як саме розшукала посеред чужого міста палац, де лежав її недужий. Вона увійшла до кімнати й підняла вмирущого хлопчика з ліжка; його тіло вже не рухалося, й тільки очі блищали. Посадила його собі на коліна, міцно стисла в обіймах і почала ніжно колисати. На третій день йому трохи полегшало. Цього вечора Ніні вийшла з кімнати хворого й мовила по-угорському до графині: – Я так гадаю, він проскочить.

Вона не плакала, вона була до краю виснажена по шести безсонних ночах. Вона видобула з торби якийсь прихоплений з дому харч і почала їсти. Усі ці дні вона рятувала хлопчика силою свого дихання. Графиня вклякла за дверима, плачучи й молячись. Нею опікувалися французька бабуся, слуги і молодий священик зі скошеними бровами, який заходив і виходив у будь-який час дня і ночі.

Візити лікарів скінчилися. Мати із сином відбули до Бретані, взявши із собою Ніні, але залишивши в Парижі вражену й ображену бабусю. Звичайно, ніхто не зронив ані слова про причину хлопчикової хвороби, але всі розуміли: він потребував любові, а коли над ним схилилися всі чужі, коли його зусібіч оточив нестерпний запах, він обрав смерть.

У Бретані хлопчик скоро зробився чорний від засмаги й дзвінко сміявся. Він уже не боявся, бо знав: вони з Ніні сильні. Вони сиділи на піску, край сукні Ніні розвіював вітер, і все пахло сіллю, не лише повітря, а навіть квіти. А вранці, в години відпливу, вони шукали в розщелинах червоних скель на відмілинах червоних крабів.

– Я хочу бути поетом, – промовив якось хлопчик. Він дивився на море і його білі кучері розвіював теплий вітер. Няня обняла його й прихилила його голову до своїх грудей.

– Ні, ви будете солдатом.

– Як батько? – хлопчик труснув головою. – Хіба ти не знаєш, що батько також поет? Він завжди думає про щось інше.

– Це правда, – сказала няня, зітхнувши. – Не йдіть на сонце, мій янголе, у вас болітиме голівонька.

Вони довго сиділи в тіні старезного фігового дерева, дослухаючись до знайомого шуму моря. У них на батьківщині так само шумів ліс. Дитина і няня думали про те, як усе на світі взаємопов’язане.

Коли вони поверталися назад із подорожі в Бретань, офіцер гвардії зустрів їх у Відні. Хлопчика записали у військову академію. Тут він отримав маленьку шаблю, каску й довгі штани. Шабля кріпилася при боці, й неділями його разом з іншими кадетами водили у їхніх темно-синіх накидках.

Далі читайте паперову версію журналу.