Вільям Сомерсет Моем

Сповідь Жана Шарвена

Оповідання

З англійської переклала Марія Жук

Сен-Лоран де Мароні – гарненьке містечко. Охайне та чисте. З міською ратушею та судом, якими пишалися б багато міст Франції. Розкішні дерева вздовж широких вулиць створюють тут приємну тінь. А будинки мають такий вигляд, ніби їх щойно пофарбували. Більшість з них розташовані в маленьких садочках, де ростуть пальми та кущі лісового полум’я; канни пишаються своїми яскравими кольорами, а кротони – різноманітністю; щедро буяє пурпурна і червона бугенвілія6, а елегантний гібіскус простягає свої пишні шати з манірною щедрістю. Сен-Лоран де Мароні – центр французьких виправних поселень у Гвіані, і за сто ярдів від пристані, де ви сходите на берег, – стоять великі ворота тюремного табору. Оці гарненькі будиночки у тропічних садках – місце, де мешкають тюремні службовці, проте якщо вулички тут ошатні та чисті, то в цьому заслуга лише засуджених, котрі доглядають за ними. Якось, прогулюючись з випадковим знайомим, я зустрів молодого чоловіка у солом’яному капелюсі сферичної форми і в рожево-білій смугастій уніформі в’язня, який просто стояв на узбіччі з мотикою.

– Чому ти байдикуєш? – запитав його мій супутник.

Чоловік презирливо знизав плечима. 

– Он бачите травинку, –  відповів він. – У мене є двадцять років, аби викорчувати її. Встигну.

Сен-Лоран де Мароні – це центр купки таборів для каторжників. Торгівля в ньому залежить саме від них; крамниці тут тримають китайці, а їх постійні покупці – охоронці, лікарі та службовці, взагалі люди, які так чи інакше пов’язані з каторжними поселеннями. Вулички тут тихі та безлюдні. Якщо ви проходите повз засудженого з портфелем під рукою, ви розумієте, що він працює в адміністрації тюрми, або повз іншого з корзиною – він слугує в чиємусь будинку. Інколи ви можете зустріти і маленьку групку під вартою; хоча частіше можна побачити, як в’язні йдуть до або з тюрми без охорони. Ворота тюрми відчинені цілий день, і засуджені вільно снують туди-сюди. Проте якщо ви бачите чоловіка не в тюремному одязі, – можливо, це звільнений, якому належить провести багато років у колонії, бо він не здатен знайти місце роботи деінде і ледве животіє, нализавшись міцного рому під назвою тафія.

У Сен-Лоран де Мароні є готель. Там я й харчувався. Незабаром я знав в обличчя його постійних відвідувачів. Вони заходили і сідали за свій маленький столик, мовчки їли і виходили. Готель утримувала мулатка, а її чоловік, колишній засуджений, був єдиним офіціантом. Губернатор колонії, мешканець Кайєну1, запропонував мені своє власне бунгало, де я й спав. За ним наглядав араб похилого віку. Він був відданим  мусульманином, інколи протягом дня я чув, як він молився. А комендант тюрми відрядив до мене ще одного засудженого, який застеляв ліжко, доглядав за кімнатами і виконував мої доручення. Обидва отримали довічне ув’язнення за вбивство; комендант сказав мені, що я можу повністю їм довіряти, бо вони були справді чесними, і я без сумніву міг залишати будь-які речі. Проте не маю наміру приховувати від читача, що вночі, лягаючи спати, я замикав двері і зачиняв жалюзі. Звісно, це було смішно, але так мені було спокійніше.

Я прибув з рекомендаційними листами, і як губернатор тюремного поселення, так і комендант табору в Сен-Лоран де Мароні робили все належне, аби мій візит був приємним і продуктивним. Я не буду оповідати про все, що почув і побачив тут. Я не репортер. Це не моя справа – обвинувачувати чи захищати систему, яку французи вважали за потрібне застосовувати щодо своїх ув’язнених. Крім того, зараз цю систему засуджують і невдовзі в’язнів не відправлятимуть до Французької Гвіани, де вони страждатимуть від кліматичних хвороб, працюватимуть у малярійних джунглях, куди посилають багатьох терпіти численні приниження, втрачати надію, гнити та помирати. Мушу визнати, що я не побачив фізичної жорстокості. З іншого боку, я не бачив жодного намагання зробити із злочинця до завершення терміну ув’язнення справжнього громадянина. Я побачив, що нічого не робиться для покращення його моральних якостей. Я нічого не чув про заняття, які можна було б відвідати ув’язненому, аби поліпшити свої знання: я нічого не чув про організаційні заходи, які могли б розважити. Я не бачив бібліотеки, де можна було б брати книжки для читання після закінчення робочого дня. Я був свідком ситуації, яку могла здолати лише людина з твердим характером. Я бачив нелюдську жорстокість, від якої всі, за винятком одного або двох, впадали в апатію й відчай. 

Усе це мене не стосувалося. Марно мучити себе стражданнями, які не можна полегшити. Моя мета – розповісти історію. Наскільки мені відомо, не можна бути надто обізнаним щодо людської природи. Можна бути певним лише в тому, що вона ніколи не перестане дивувати вас. І коли я подолав оте збентеження, подив і жах, викликані моїм першим візитом до тюремного табору, я подумав про те, що там були певні справи, які мені слід розплутати. Я повинен повідомити читачеві, що в Сен-Лоран де Мароні три чверті в’язнів засуджені саме за вбивство. Інформація ця неофіційна, і можливо, я дещо перебільшую; але у кожного в’язня є своя маленька книжка, в якій записано його злочин, судовий вирок, покарання і загалом усе, що керівництво табору вважає за потрібне занотувати; саме переглянувши значну кількість таких записів, я зробив свої власні висновки. Я пережив щось на кшталт шоку, коли зрозумів, що в Англії більшість цих чоловіків, яких я бачив, як вони працюють у майстернях, байдикують на верандах своїх загальних помешкань або вештаються вулицями, були б страчені. Всі вони були не проти розповісти про те, що вчинили, і я провів майже цілий день, розпитуючи про злочини, скоєні через кохання. Я хотів знати достеменно, яким був мотив, що примусив чоловіка вбити свою дружину чи дівчину. В мене було відчуття, що ревнощі і душевна рана – це, можливо, ще не мотив, аби усе розповісти. Я почув якісь чудернацькі відповіді, а серед них таку, якій, на мою думку, не бракувало гумору. Її розповів чоловік з теслярні, який перерізав горлянку своїй дружині. Коли я запитав його, чому він так вчинив, він відповів, знизавши плечима: «Manque d’entente»1. Його легковажний голос якнайкраще пояснив це: ми не зійшлися характерами. Я не міг не зауважити, що якби чоловіки вважали це достатньою причиною для вбивства своїх дружин, жіноча смертність була б шокуючою. Але, поставивши величезну кількість запитань багатьом чоловікам, я дійшов висновку, що в основі майже всіх цих злочинів криється економічний мотив. Вони вбивали своїх дружин чи коханок не лише з ревнощів, а також через брак грошей в своїх гаманцях. Адже жіноча зрада бувала інколи причиною фінансової втрати, і саме це штовхало чоловіка на відчайдушний крок; або він вбивав, бо потребував грошей для задоволення своїх інших примх, а його жертва була перешкодою на шляху до цього. Я не стверджую, що чоловік ніколи не вбиває свою дружину через нерозділене кохання чи знеславлену честь, я лише пропоную своє спостереження щодо декількох виняткових випадків, які проливають світло на людські вади. Проте я не наважуся робити з цього узагальнення.

Я провів ще один день, розпитуючи в’язнів про злочини, які вони скоїли, і про д2окори сумління, які їх картають. Моралісти намагаються переконати нас, що це одна із наймогутніших сил, притаманна людській природі. Тепер, коли здоровий глузд і жаль погодилися вважати за пекельний вогонь ненависного міфу, багато добропорядних людей вбачають у совісті найважливіший застережний захід, який допомагає людству жити праведно. Шекспір писав, що совість робить з усіх нас боягузів1. Романісти і драматурги описали муки лихих людей; вони живо зобразили їх страждання, їх безсонні ночі; вони відобразили, як докори сумління отруюють утіху, аж поки життя не стає таким нестерпним, що викриття і покарання сприймаються як довгоочікувана розрада. Мені було цікаво, що саме з усього цього було правдою. Моралісти мають особисті цілі; вони повинні створити свій тип моралі. Вони думають, що коли повторюватимуть одне й те ж досить часто, то люди повірять у це. З них станеться – бажане сприймати за дійсне. Вони кажуть нам, що плата за гріх – смерть2; ми дуже добре знаємо, що так не завжди буває. А щодо белетристів, драматургів і романістів, якщо вони вже знайшли відповідну тему, то йтимуть до кінця, не замислюючись над тим, наскільки це відповідає реаліям життя. Певні твердження про людську природу стають ніби власністю всього загалу, і таким чином вважаються очевидними. Подібно до цього живописці століттями малювали тіні чорними кольорами, і так було, допоки імпресіоністи не поглянули на все неупередженим поглядом, і не зобразили тіні так, як бачили, і тоді ми дізналися, що тіні бувають і кольоровими. Інколи мені спадало на думку, що, можливо, совість – ознака найвищого внутрішнього розвитку, яка притаманна лише тим, чиї чесноти були настільки видатними, що навряд чи вони могли вчинити щось таке, за що вони могли докоряти собі. Загальновідомо, що вбивство – це найстрашніший злочин, і саме вбивця більше за всіх злочинців має страждати від докорів сумління. Нас запевняють, що жертви вбивці переслідують його у нічних жахах, і згадки про страхіття свого вчинку картають його душу вдень і вночі. Я не міг не скористатися нагодою, аби не дослідити цей феномен. Я не наполягав би, якби зіткнувся зі стриманістю чи стражданням, але жодному в’язневі не були притаманні такі почуття. Дехто із в’язнів говорив, що за певних обставин вони знову вчинили б саме так. Несвідомі детерміністи3, вони, здавалося, розглядають свій вчинок як вчинок, визначений долею, яку вони не в змозі контролювати. Але виявилося, що дехто думав, ніби їх злочин вчинив хтось інший.

«Молодий був, дурний», – говорили вони легковажно із зухвалою посмішкою.

Інші розповідали мені, що якби вони знали, яким буде покарання, то, напевно, втрималися б. У жодного з них не було жалю до людини, яку вони насильно позбавили життя. Мені здалося, що вони мають не більше почуттів до особи, яку вбили, ніж мали б до поросяти, чиє горло перерізали задля діла. Вони не лише не відчували жалю до своєї жертви, а навіть були схильні гніватися на неї, бо та була причиною їхнього ув’язнення в цій далекій країні. Лише в одному чоловікові  я таки знайшов щось, що можна було б назвати совістю, його історія настільки вирізнялася, що, вважаю, вона варта того, щоб я її переповів. Саме в цьому випадку докори сумління стали мотивом злочину. Я звернув увагу на номер чоловіка, виштампуваний на грудях рожево-білої сорочки його тюремної уніформи, проте забув. У будь-якому разі це не має ніякого значення. Я так і не дізнався його імені. Він не сказав мені, а я й не хотів знати. Зватиму його Жан Шарвен.

Я зустрівся з ним, коли вперше відвідав табір з комендантом. Ми йшли по внутрішньому дворику, навколо якого були камери, не камери для покарання, а окремі камери, які надаються на прохання в’язнів за хорошу поведінку. Їх завжди потребують ті в’язні, котрим не до вподоби перебування у загальних камерах. Більшість із цих камер були порожніми, тому що їх мешканці займалися різною роботою. Жан Шарвен працював у своїй камері: він писав за маленьким столиком при відчинених дверях. Коли комендант покликав його, він вийшов. Я зазирнув у камеру. Я побачив гамак з брудною сіткою від москітів; збоку стояв маленький стіл з необхідними речами: помазок1, бритва для гоління і лезо, щітка для волосся, і дві-три пошарпані книги. На стінах висіли фотографії людей респектабельної зовнішності і картинки  з ілюстрованих видань. Він сидів на ліжку й писав, і на столі, за яким він писав, було повно паперів. Якщо я не помиляюся, це були рахунки. Він був вродливим чоловіком, високим і худорлявим, з ясними темними очима і чіткими рисами обличчя. Перше, на що я звернув увагу, то це його гарне довге хвилясте від природи темно-каштанове волосся. Це відразу ж виокремлювало його серед решти в’язнів, чиє волосся було коротко підстрижене, але підстрижене так погано, що надавало їм небезпечного вигляду. Комендант поговорив з ним про якусь офіційну справу, а потім, коли ми виходили, приязно додав:

 – Я бачу твоє волосся добре відростає.

Жан Шарвен зашарівся і посміхнувся. В нього була приємна посмішка.

–  Потрібен ще деякий час, аби воно стало таким, як і раніше.

Комендант відпустив його, і ми попрямували далі.

– Гарний хлопець, – сказав він. – Він з бухгалтерського відділу, тому ми дозволили йому відпускати волосся. Він задоволений.

– За що він тут? – запитав я.

– Він убив дружину. Проте йому дали лише шість років. Розумний і хороший працівник, він не зламається. Він походить з досить пристойної сім’ї і має гарну освіту.

Я більше не думав про Жана Шарвена, але наступного дня випадково зустрів його на дорозі. Він ішов мені назустріч. Він ніс чорний портфель, і якби не рожево-білі смуги його уніформи і не потворний солом’яний капелюх, що прикривав його гарну шевелюру, його можна було б прийняти за молодого адвоката, що прямував до суду. Він йшов неквапливою ходою і мав, на мій погляд, вишукані манери. Він упізнав мене і, знявши капелюха, привітався. Я зупинився, і для того, щоб аби що-небудь сказати, запитав його, куди він прямує. Він сказав, що несе якісь папери з офісу губернатора до банку. Вираз його обличчя був щирим, а очі, його, справді, прекрасні очі, випромінювали добро. Я припустив, що сила його юності була такою, що зробила його життя, незважаючи на обставини та оточення, більш ніж терпимим, і навіть приємним. Ви сказали б, що перед вами молодий безтурботний чоловік.

– Я чув, що завтра ви від’їжджаєте до Сен-Жана, – сказав він

– Так. Виявляється я маю вирушити на світанку.

Сен-Жан – табір за сімнадцять кілометрів від Сен-Лорана, де утримують рецидивістів, висланих після численних термінів ув’язнення. Це дрібні злодії, фальшивомонетники, шахраї і їм подібні. В’язні Сен-Лорана, засуджені за більш серйозні злочини, ставляться до них із презирством. 

– Вам буде цікаво, – сказав Жан Шарвен із щирою та привітною посмішкою. – Але пильнуйте свій гаманець, тільки-но впіймаєте ґаву – і сорочки на плечах не лишиться. Зграя негідників.

Того дня, чекаючи, поки стане не так спекотно, я сидів на терасі й читав: я прикрив жалюзі, і на терасі стало доволі прохолодно. Мій старенький слуга піднявся босоніж сходами, і ламаною французькою повідомив, що мене хоче бачити  чоловік від коменданта.

– Нехай підніметься, – сказав я.

Наступної миті чоловік з’явився – це був Жан Шарвен. Він повідомив, що комендант послав його передати мені інформацію щодо моєї завтрашньої короткої подорожі до Сен-Жана. Коли він виконав доручення коменданта, я запросив його присісти й викурити зі мною сигарету. Він подивився на свій дешевенький наручний годинник.

– Із задоволенням. В мене ще є кілька вільних хвилин.

 

Далі читайте паперову версію журналу.