Ігор Оржицький

“Возвеличу малих отих рабів німих!”

(До сторічного ювілею Хосе Марії Аргедаса)

Українському читачеві практично не відоме ім’я перуанського письменника Хосе Марії Аргедаса (José María Arguedas, 1911–1969), якому 2011 р. виповнилось би сто років. За радянської доби лише один його роман, кілька оповідань і віршів побачили світ по-російському, але далі вузького кола латиноамериканістів резонанс не йшов. Натомість, українському гуманітарію знання творчого доробку Аргедаса дало би багато. Він би став у той же ряд, що й Марія Вілінська, Сергій Бердяєв, Володимир Антонович, Тадей Рильський, Вільгельм Габсбурґ фон Льотрінґен, Роберт Третьяков та інші щиросерді люди – росіяни, поляки, австрійці, що, не маючи в собі української крові, частково або повністю ототожнювали себе з українською культурою, а то й з українською справою, покидаючи силове поле престижнішої на певному етапі культури, аби віддавати свою енергію, а незрідка й кров, нам. Колись я запропонував окреслити таке явище терміном “інверсія транскультурації”. Властиво, воно й відкрилося мені саме через професійну зацікавленість творчістю Аргедаса.

У Перу половина населення – індіянці, нащадки цивілізації інків. Вони переважно селяни, живуть у гірській частині – Сьєррі (узбережжя – Коста – переважно метиське та іспаномовне), поєднують християнство з язичницькими культами, зберігають звичаї й мову кечуа, і хоча асиміляційні процеси даються взнаки, сьогодні спостерігається підйом самосвідомості, зумовлений, зокрема, й поступовою демократизацією Перу. Формальним свідченням цього є визнання мови кечуа другою державною (хоч на практиці так не є) та обрання у 2001 р. президентом Алехандро Толедо, вихідця з індіянського середовища та білінгва[1]. Культура корінного населення й досі під загрозою, та в часи Аргедаса справи стояли значно драматичніше. А унікальність цієї людини, яка віддала себе справі захисту культури кечуа, просякшися до найпотаємніших закутів душі її мовою, полягала в тому, що вона не мала індіянської крові.

Письменник народився в Сьєррі, але в креольській іспаномовній сім’ї. Мати померла через три роки після народження сина; коли хлопцеві було шість, батько одружився вдруге. Отоді й почалася кечуанізація білої дитини: перебуваючи під опікою байдужої мачухи й зрідка бачачись із батьком, змушеним до постійних подорожей професією провінційного адвоката, майбутній письменник жив серед індіянської прислуги й мало розмовляв по-еспанському, пізнаючи світ здебільшого на кечуа. Тому, коли Аргедас познайомився з тодішньою літературою на індіянську тему, вона викликала в нього протест, адже навіть прихильно налаштовані до індіянців письменники спостерігали цей світ ззовні, а якщо й зблизька, як-от Сіро Алегрія[2], то не володіючи мовою кечуа.

Перша прозова збірка Аргедаса «Вода» (1935) стала принципово новим явищем. Три її оповідання були, властиво, варіаціями на одну тему: реакція підлітка на насильство щодо індіянців, коли сам герой не належить первісно до їх світу. До конфліктів соціальних та особистих додається ще й етнопсихологічний. По-перше, протагоніст, бажаючи зближення з індіянським світом, хворобливо сприймає свою відмінність (але не мовну, адже він розмовляє на кечуа), а по-друге, він, неіндіянець, відчуває несправедливість гостріше, ніж самі індіянці. Герой уже обрав цей світ для себе, й опис “зсередини” проявляється навіть у вживанні дієслівних форм у авторській мові. Письменник несамохіть збивається з мови автора-оповідача на мову автора-учасника. Приміром, в оповіданні «Школярі» раптово з’являється перша особа множини: “Вони [індіянці. – І.О.] скаржаться вікуні, горлинці, дереву, ріці, виповідають свої печалі. З дитинства привчаємось ми любити тварин, зорі на небі, воду в річках”[3] [письмівка моя. – І.О.].

У 1941 р. з’явився роман «Свято Яввар[4]» із сюжетом незвичним для традиційного індіхенізму[5]. У день національного свята власті забороняють проведення кориди в гірських районах на кечуанський лад, коли індіянець динамітом підриває бика, але й сам може бути скаліченим чи й убитим твариною. Покладаючи край “дикунству”, уряд ухвалює проводити кориду лише за участі професійного тореро. Але в містечку Пукйо корида відбудеться все-таки по-кечуанському.

Зберігаючи соціальні акценти в змалюванні конфлікту між індіянцями й білими, автор розгортає його в культурно-психологічній площині. Противники кечуанської кориди не розуміють її значення для індіянців: це ритуальний момент самоствердження, коли індіянець здійснює те, на що не здатен білий. Таке прагнення до самоствердження посилено й іншими епізодами: добровільне безоплатне прокладання дороги в щонайкоротші строки, чи гордість від захвату, який викликає в панів карколомне мистецтво ритуального танцюриста тощо.

Аргедас не обмежується звичайним конфліктом “індіянці – білі”, а запроваджує нову опозицію: культура Сьєрри – культура Кости. Чимало мешканців Пукйо, білих та метисів, а надто ж поміщик Аранґуена, загалом жорстокий до індіянців, прагнуть, ба навіть сприяють традиційному проведенню свята. Підсвідомо вони індіянізовані й уже не можуть жити без кечуанської музики, свят, говорять на кечуа або перевивають кечуанізмами свою еспанську. Заборона ж кориди походить зі столиці.

Утім, у книзі увиразнюється помітна ще в першій збірці суперечливість оформлення мови індіянських персонажів, які навіть між собою говорять спотвореними еспано-кечуанськими реченнями. Змістом письменник стверджує життєздатність кечуанської культури, а мовою героїв це проти своєї ж волі заперечує, бо в читача складається враження, що індіянці взагалі говорять еспано-кечуанським суржиком. А от фрази Аранґуени, коли він говорить на кечуа, відтворюються чомусь правильною еспанською.

1940-і – початок 50-х рр. були критичними для Аргедаса у ставленні до індіянської культури. Аргедас був професійним етнологом і фольклористом, викладачем університету. Його наукові праці цього періоду рясніють суперечностями. Спостерігаючи маргіналізованість індіянців, він починає шукати виходу в асиміляції: у статті «Поміж кечуа й еспанською» (1939) уважав за недоцільне створення літератури на кечуа, а в статті «Культурний комплекс Перу» (1952) постулює: “Індіянці в Перу розчиняються страшенно повільно ‹…›. Індіянське питання в Перу перетворилося на серйозну, дедалі складнішу проблему”[6].

Проте ці погляди не відбились у його прозі. У 1954 р. вийшла повість «Діяманти та кремені», де ще яскравіше стверджується ідея кечуанізації креолів і виразною стає індіянська естетика. Соціальні ноти приглушено, головним героєм є навіть не індіянець, а поміщик дон Апарісьйо, що успадковує деякі риси Аранґуени – свавілля, поєднане з певною шляхетністю. Але він ще дужче споріднений з кечуанською культурою. Кечуанська музика настільки владарює над дідичем, що покинута індіянська коханка використовує її, аби відвернути Апарісьйо від суперниці з узбережжя. Образами світловолосої тендітної Аделайди та чорноокої рішучої Ірми письменник змальовує, як опозиція Коста – Сьєрра заторкує й інтимну сферу. Сьєрра перемагає за допомогою духовної зброї – музики, втіленої в постаті арфіста Мар’яно.

Індіянська образність оприявнена у мові як автора, так і героїв. Якщо автор пише: “Сяйво зірок просочується в глибини, в саму суть речей, гір та рік, у кольори тварин та квітів, у людське серце – яскріючи кришталево”[7], це відбиває кечуанську віру в здатність світла місяця та зірок впливати на природу й людей, навіть змінювати їх. Якщо Апарісьйо на похороні Мар’яно звертається до небіжчика: “Моя душа, немов білий пес, супроводжуватиме тебе по всіх німотних пустелях, що ти мусиш пройти”[8], це пов’язано з кечуанським повір’ям про народження для людини призначеного їй пса, який після смерті поведе її через сувору пустелю в позасвіття. Інакше звучить тепер і мова персонажів: кечуанські фрази передано правильною еспанською, а кечуанське єство сконцентровано в образах, якими мислять герої.

У 1956 р. Аргедас записує міф про Інкаррí: еспанці стратили імператора-божество Інкаррі, але відтята голова зберігається в якомусь храмі і з неї поступово росте тіло (варіянт – тіло й голова перебувають у різних місцях і мають з’єднатися); коли Інкаррі відродиться, настане година визволення. Цей міф надихнув письменника: він дав знати, що народ не втратив самосвідомості. Відтепер в етнографічних працях Аргедаса немає сумніву в вартостях кечуанської культури. Ба більше: на його думку, сприйняття морально-філософських підвалин кечуанської культури всіма перуанцями захистило б країну від впливу Заходу. Письменник вважає можливою навіть поступову мовну кечуанізацію еспаномовних перуанців.

У 1958 р. побачив світ роман «Глибокі ріки». Автобіографічна книга відтворює духовне становлення підлітка, у глибоко особистісному ключі змальовуючи зіткнення культур. Для Ернесто, креола, але випестованого кечуанським середовищем, атмосфера креоло-метиського містечка й церковного коледжу нестерпна. Та спогади, сама здатність мислити й сприймати світ за канонами кечуанської культури допомагають витривати посеред несправедливості й визначити своє місце у світі.

Героя уже не бентежить національно-культурний дуалізм, кечуанський первень остаточно взяв гору, співучні навіть дражнять його “білим індіянцем”. Наприклад, у критичний для підлітка момент – перед бійкою – він звертається по допомогу не до християнських святих, а до гори-покровительки селища. Ернесто відчуває світ геть не по-європейському: камені інкського муровання у фундаментах будинків Куско клекотять рікою, викликають асоціації з кипучою кров’ю, з танцем, – так розкривається особливе сприйняття каменю в культурі, розвиненій в умовах високогір’я. З’являється й образ собаки-проводиря в потойбіччя: “Я спущуся по червоному схилу Уайрали й виліплю з цієї благородної глини фігурку собаки, щоб він поміг мені перейти ріку, яка відділяє це життя від потойбічного”[9].

Одним із найяскравіших виразів кечуанського світовідчуття є синестезія образів – взаємоперехід і злиття природного звуку, світла, музики, води, каменю, танцю. Досконалою стала мова оповіді: відтворюючи кечуанське мовлення, автор робить його художній переклад на еспанську. Та коли виникає потреба передати мову солдата-індіянця, що в дійсності говорить мішанкою, стиль знов-таки є коректним під соціолінгвістичним оглядом: “Я, паночку! – скімлив солдат. Він мішав свою варварську еспанську з кечуа. – Я ‹…›, начальнику, орел, wamanchallay [яструб], patu rialchallay [королівський качур]. Чотири вже, трясця його матері, напевно вже вагітні від мене в далекому місті! Я! Runapa llak’tampi ñokachallay! [Я сам у чужому місті!]”[10]. Цей уривок важкий для перекладу: звичайним латинським шрифтом подаю вирази правильною мовою кечуа, латинською-таки письмівкою – еспано-кечуанську мішанку, кириличною письмівкою – спотворені еспанські слова.

Роман «В’язниця “Ель-Сексто”» (1961) продовжує тему стійкості кечуанської самосвідомості, яка тепер надає герою сил витримати ув’язнення. Автор у 1937 р. провів вісім місяців у тюрмі, коли разом з іншими студентами не допустив відвідання столичного університету представником Муссоліні. Чвари політв’язнів, продажність і жорстокість тюремників, гомосексуалізм, безумство, приниження людської гідності – така дика фантасмагорія чекає на людину, яка прийшла зі світу психологічно цілком протилежного. Попри те, що оповідь не виходить за межі лімської в’язниці, опозиція “дух Сьєрри – дух Кости” звучить особливо виразно.

Протагоніст Ґабрієль витримує випробування саме тому, що він закорінений у кечуанській культурі, є родом звідти, де “країні не перебили хребет”[11]; у цьому страшному світі його характер не міняється, всі традиційні елементи, засадничі для світобачення автора, залишаються, але постають у максимально зниженому вигляді. Жертовне пролиття власної крові в «Святі Яввар» – і самогубство в’язня, який, не знісши видовища гомосексуального насильства над беззахисним, стрибає з третього поверху, скрикнувши: “Це змивається кров’ю!”[12]. Просякнуті історією камені «Глибоких рік» – і слизькі кам’яні мури тюрми. Ритуальний танцюрист-дансак у горах – і дикі вихиляси зарізяк. Дзвеніння ножиць, яким супроводжує свій танець дансак, – і акомпанемент металевих ложок під час музичення злочинців. Отже, структура світу, пропущеного крізь призму авторського бачення, лишається тою самою, зберігаються й синестетичні “перетікання”; зацитую приклад єдності запаху й звуку: “З вогкістю ночі й вітру сморід першого поверху ліз угору, заповнював камери, виходив на вулицю, проникав скрізь разом із торохтінням ложок, на яких грали вбивці з першого поверху, відбиваючи ритми вальсів, польок та пасодоблів”[13].

Початок 60-х рр., позначений партизанкою в горах, деякі з керівників якої мріяли й про кечуанське відродження, сповнив письменника надією. У 1963 р. президентом став Ф. Белаýнде Террі, який експлуатував ідею індіянського підґрунтя країни, й Аргедас очолює Дім культури Перу. Але в серпні 1964 р. відмовляється від посади, переконавшися в облудності президентських обіцянок. За таких обставин писався роман «Уся кров» (1964).

Це перший епічний твір перуанської літератури. При збереженні основних опозицій (індіянці – білі, Сьєрра–Коста) в ньому з’являється й нове, глобальне протистояння: Перу – імперіялізм. Подієву основу складають прагнення транснаціональної компанії загарбати шахти в Сьєррі та спроби патріотичного промисловця Ферміна Арагона протистояти цьому. Письменник розгортає свою основну тезу: в сучасному світі батьківщина може вистояти в оперті на автохтонну морально-духовну основу. Показово, що службовець компанії Кабрехос також (але з протилежним знаком) усвідомлює це, кажучи про традиційні сільські індіянські громади: “Спочатку треба зруйнувати цю спільноту. Цю націю всередині іншої нації. ‹…› І треба позбавити їх цієї стародавньої мови…”[14]. Аргедас наполегливо підкреслює мовну кечуанізованість Сьєрри. Книга рясніє ремарками “сказав на кечуа”, “подумав на кечуа”. З волі письменника, персонажі “і не помічають”, як переходять на кечуа, наприклад, у хвилю збентеження; або співбесідники, вправні в обох мовах, під час конфліктного діялогу навмисно розмовляють на різних мовах тощо.

Організатором ефективного мовчазного опору стає індіянець Деметрйо Рендóн, який навчався на Кості. Набувши нових знань, він не втратив кечуанського духа й мови, йому вдається згуртувати індіянців та білих заради Перу. Поміщик Бруно Арагон, брат Ферміна, є близьким до кечуанського світу не лише через естетичну спорідненість, як Апарісьйо з «Діамантів та кременів»: для нього це вже віднайдення світоглядних основ.

Останній роман «Лис верховинський та Лис низовий» (1971) – одна з найнезвичайніших та найтрагічніших книг у світовій літературі, адже романна дія сплетена з розвитком драми автора, яка завершується самогубством – реальним пострілом, про який мало не в деталях попереджено в тексті.

Першу самогубчу спробу Аргедас скоїв ще 1966 р. Наприкінці 1965 р. почався спад “проіндіянської” діяльності президента Белаунде. Проти селян, що захоплювали поміщицькі землі, кинуто війська, зменшено асигнування на дослідження індіянської культури. Маси індіянців мігрують на узбережжя, де втрачають звичаї, мову, розбещуються. Надія Аргедаса на кечуанське відродження розбивається об жорстоку реальність, етнографічні праці перейняті відчаєм від неможливості врятувати поетичну спадщину. Згубну роль відіграли й особисті проблеми.

Композицію та образність книги спершу мало хто зрозумів. Це було наслідком недостатньої обізнаності читацького загалу з кечуанською культурою. Під цим оглядом промовистим є свідчення польської перекладачки роману Зофії Вашітової, яка в післямові розповіла, як одна не дуже освічена кечуанська дівчина, прочитавши роман, легко тлумачила найзагадковіші фрагменти тексту[15].

Основна дія відбувається в порту Чімботе, але перемежована уривками зі щоденників, які відбивають душевний стан письменника: зокрема Аргедасові здається, що він безсилий в описі світу узбережжя. Характерно, що прозаїк, який досі не робив міфічний первень сюжетоформівною силою, тепер опиняється в річищі магічного реалізму. Ніби задля того, щоб допомогти письменникові, наприкінці першого щоденника з’являються два міфологічні Лиси, які коментують стан душі автора й збираються стежити за подіями. Поступово читач усвідомлює, що це саме Лиси ведуть оповідь, використовуючи автора як медіатора: вони втручаються й до фабульної частини роману, підпорядковуючи персонажів своїй волі. З’ясовується й те, що Лиси оповідають та впливають на героїв через танець – ритуальний засіб передавання інформації  в архаїчних культурах.

З міфологічними Лисами цікаво пов’язаний і мовний аспект. Навзагал роль мови кечуа в творі, де події відбуваються в порту, значно зменшується. Персонажі-інідіянці не лише не говорять на кечуа між собою, а навіть не думають рідною мовою, яка лише під впливом музики чи в мить душевного зворушення повертається до них. Але, не функціонуючи в оповіді, ця мова ще глибше вкорінюється в свідомості письменника. Одного разу під час бесіди Лисів еспанський текст раптово переривається, і кінець фрагмента Аргедас дописує на кечуа (з перекладом у дужках). Письменник і раніше зазначав, що чимало образів йому важко втілювати по-еспанському. Тепер, коли автор перебував у стані близькому до шокового, актуалізувалися глибинні пласти кечуанської культурної та мовної свідомості.

У підсумку ж виявляється, що Лиси – персонажі прастарої, ще доінкської міфології – оповідають такий же стародавній міф, який дає ключ до розуміння подій, зокрема пояснює, чому багато з них відбувається в будинку розпусти. А коли в тексті з’являється “карнавальний” герой, проникливий блазень Монкада, стає зрозуміло, що оповідь підпорядковано “символічним механізмам андійської селянської культури”[16].

Здавалося б, Аргедас знайшов засіб не лише протистояти, але й перемагати чужі впливи, – наприклад, янкі Максвел, захоплений кечуанською музикою, назавжди залишається в Перу. Та письменник уже не має душевних сил подолати страшне відчуття хаосу: “Я не переживу книги. Моя зброя та наснага митця, викладача, дослідника й пропагандиста занепали, ‹…› їх стає лише на пасивне й безсиле споглядання… Я не витримаю такої долі. Або учасник ‹…›, або ніщо”[17]. Позбавлений зовнішнього автобіографізму в фабулі, останній роман, однак, завершує внутрішню автобіографію: фінальний розділ містить фізичну смерть самого Аргедаса. Крапку у незавершеній книзі поставив постріл, завідомлений у тексті.

Принципово новим словом стали сім віршів Х. М. Аргедаса, написані на кечуа. Письменник неоднораз наголошував, що поезію еспанською він писати не може (утім, написавши первісно вірш на кечуа, він потім створював і еспанську версію). Відійшовши від метрики фольклорної поезії, він поряд із образами, опертими на традиційні кечуанські символи, створює нові, співзвучні поетиці авангарду. Аргедас здійснює прорив до сучасної тематики: наплив індіянців у міста, розцінюваний як свого роду “реконкіста”, органічне поєднання кечуанського образу світу та технічної цивілізації, а поряд із цим моральна вищість кечуанської традиції над “західним” знанням, В’єтнам як символ перемоги над “Заходом”. Відбувається й важливе для розвитку мови розширення семантики традиційних лексем-символів. Приміром, у вірші «Кубі» у словосполученні “серцевина нового світу” в оригіналі вжито слово Qosqo, яке, перекладене еспанською, звучить як centro vital (життєвий центр), але в дійсності є топонімом Куско – столиці інків. Це слово означає “пуп світу” й відіграє якнайважливішу історико-символічну роль у кечуанській культурі. Отже, Куба – це “Куско нового світу”[18].

У цілому ж, Аргедас, не пориваючи з традицією, пише мовою, якою може говорити сучасний кечуанський інтелігент. Він не боїться вставляти й засвоєні сучасною кечуа еспанські слова, – наприклад, “небо” передається еспанським cielo та власне кечуанським hanan pacha, які мають різні конотації. Один із найкращих знавців творчості Аргедаса, швейцарець Мартін Лінгард уважає, що Аргедас фактично створив літературну мову, водночас і штучну до певної міри (як і кожна літературна мова), і глибоко закорінену в народній говірці, використавши морфологію, фонетику та лексику з різних регіонів поширення кечуа[19].

Аргедас спричинився до крутозламу в перуанській літературі, надавши їй культурологічного імпульсу. Йому ж належить і перший прояв “магічного реалізму” в літературі Перу. Це єдиний перуанський письменник, якого М. Варгас Льйоса згадав у Нобелівській лекції. Тепер перуанці готуються відзначати ювілей, планують міжнародні конгреси, шукають фінансової підтримки, але наскільки масштабними стануть урочистості – важко сказати, бо Перу країна бідна.