Станiслав  БРАЖНИК  (Ізраїль)  

Тетянин  хрест 

Повість*

 

На початку вересня наші війська віддали Смоленськ і вийшли на пряму дорогу до Москви. Полишаючи один за одним «рубежі оборони», вони відступили спершу до дальнього, а потім – і ближнього Підмосков’я. До середини листопада німці взяли Істру, Дмитрів, Яхрому, Красну Поляну і наблизилися до московських околиць.

Зима 41-го випала рання. У жовтні ночами вже підморожувало, а в листопаді почалася добряча холоднеча. Але й тут одвічний російський спільник «генерал Мороз», прихопивши кригою розгрузлу твань на дорогах, неабияк підпоміг німцям. А теплі хати підмосковних сіл придалися не так червоноармійцям, що квапливо відступали, як солдатам вермахту, які п'ятий місяць поспіль насідали їм на п’яти.

 

*  *  *

За письмовим столом сидів чоловік у штатському і неприязно блискав скельями пенсне. На стіні над ним висів портрет Дзержинського. «Залізний Фелікс» із гострою цапиною борідкою і насунутим на брови шкіряним кашкетом із зіркою теж позирав осудливо й суворо.

Двоє військовиків у темно-сірих генеральських френчах, підперезаних ременями і портупеями, як і належиться за статутом, завмерли за п'ять кроків перед столом. Один – комісар держбезпеки, із трьома ромбами на синіх чекістських петлицях, а другий – корпусний комісар, із трьома ромбами на червоних петлицях і з великою зіркою на рукаві.

Чоловік за столом карбував слова неквапно і протяжно, і з кожним його словом комісари  бiльш i бiльш  блідніли.

– Кто посмел оставить целым жилой фонд в населённых пунктах?.. Кто посмел нарушить приказ товарища Сталина?..

Комісари мовчали.

Лиховісно-погрозливо замовк і господар кабінету.

– Товарищ нарком, – подав голос корпусний комісар, – в тех населенных пунктах, где проходили наши войска, жилой  фонд разрушался...

– А там, где не проходили? – підвищив голос господар кабінету.

– Мы посылали специальные команды, но они повсюду натыкались на сопротивление местных  жителей.

– Группу сотрудников мы переодели в немецкую форму, – заговорив і комісар держбезпеки, – но их расстреляли наши же, несмотря на то, что старший группы имел мандат и предъявил его командиру части, как доложил мне оставшийся в живых чекист.

– Кто командир части?

– Выясняем ....

– Выясните и немедленно арестуйте, – нарком недобре зиркнув на комісарів. Обидва покаянно схилили голови. – Все занятые немцами населённые пункты, на глубину не меньше десяти километров, – с ж е ч ь,  Срок – неделя... Вам  ясно?

– Так точно! – дружно відповіли обидва.

– Идите.

Чітко виконавши поворот, комісари вийшли з кабінету.

Рукопис наданий автором. Повість написана українською мовою.

 

 

 

 

 

  1

 

Із настанням вересня московські вулиці спорожніли. Товкотнеча була тільки на вокзалах, звідки на схід відходили потяги. Москву бомбардували. Майже щоночі надривно гула сирена й хрипів репродуктор у коридорі: «Воздушная тревога... Воздушная тревога»  Божевільно металися чорним осіннім небом прожекторні промені, а з дахів та горищ будинків раз у раз злітали ракети – хтось допомагав німцям. Уранці люди, які виходили з бомбосховищ, лячно позирали на руїни, що диміли. «Не задерживайтесь!.. Проходите!» – підганяли особливо цiкавих  міліціонери.

Однак страшнішою від бомбардувань була шерега наклеєних на стінах будинків плакатів: зловісно усміхнений німецький солдат націлював великий плоский штик у груди молодій русокосій жінці з дитиною на руках.

Ганна Петрівна вирішила: треба виїжджати з Москви, тим більше що заняття в десятирічці, де вчився Сашко, так і не почалися.

Таня закінчила її цією весною.

Через два дні, зібравши в три вузли необхідні речі (собі – найважчий, дітям – легші), Ганна Петрівна із сімейством подалася на приміську платформу, від якої рано-вранці іще ходив потяг до Рязані. У Коломні у великому будинку, що лишився в спадщину від їхнього діда, жив двоюрідний брат Ганни Петрівни Павло, і вона розраховувала якийсь час там перебути. Проштовхавшись у переповнений вагон, вони доїхали до Голутвина, але, як виявилося, даремно: брата забрали до армії, а дружина його навіть не запросила зайти в дім. Пізно ввечері Кузьм'янські повернулися до Москви.

Наступного ранку, як тільки Ганна Петрівна вийшла з під’їзду, її погукав двірник Махмудов:

–  Товариш Кузьмянская ...

Старий татарин, що страждав задишкою, усівшись у дворі, «відловлював» нечисленних мешканців будинку, що лишилися, і вручав їм повістки з домоуправління.

–  ...А мне сказали, что вы выехали... Хорошо, что не отметил  корешок.

Поплювавши на недогризок хімічного олівця, він написав на корінці повістки: «18 сент 10 утро» і простяг олівець Ганні Петрівні: «Розписуйсь».

Ганну Петрівну відправляли на будівництво оборонних споруд.

Того ж дня Таня і Сашко провели матір до будинку райвиконкому, звідки її і ще з півтори сотні жінок району нестрункою колоною повели на Брянський вокзал.

Тепер Тетяна стала «старшим квартиронаймачем» п’ятикімнатної комуналки. Утім, крім Кузьм’янських, у ній лишилася тільки Любов Марківна, сухенька старенька, учителька-пенсіонерка, яка займала маленьку кімнатку біля вхідних дверей, на самому початку довгого коридору.

Після вивезення з Москви більшості її трудового населення, опустіле місто заповнила вилізла з темних підворітень карна братва. У центрі, де вулицями цілодобово викрокували військові патрулі, іще можна було ходити, не озираючись навсібіч, але на околицях невеликі групи озброєних старими «винтарями» дружинників-ополченців купчилися тільки біля міліцейських околотків.

Ночами в темних під’їздах тихо поскрипували сходами обережні кроки, а вранці жителі виявляли, що двері в сусідню квартиру зламані.

Тепер, коли оголошували повітряну тривогу, Кузьм’янські і Любов Марківна виходили на сходовий майданчик із важкими прутинами (довелося розламати спинку старого ліжка) і, прихопивши дорогою молоду жінку з дитиною з четвертого поверху та двох міцних стариганів із третього, теж озброєних важким кухонним знаряддям, вискакували з під'їзду й бігли до бомбосховища.

Квартири першого й другого поверху спорожніли. Це були не комуналки, а окремі квартири начальства, яке виїхало з Москви ще після перших бомбардувань.

Днів через три після невдалої поїздки в Коломну, коли мешканці будинку пережидали черговий нічний наліт, пограбували квартиру Сисоєва, евакуйованого відповідального працівника загальносоюзного наркомату. Перед від’їздом він доручив двірникові наглядаючи за його квартирою. Уранці, виявивши, що двері квартири зламані, Махмудов поспішив до міліцейського відділку. Невдовзі біля будинку в супроводі двох дружинників з’явився квартальний інспектор міліції Шутов.

Під час опитування одна з сусідок розповіла, що бачила, як рано-вранці з під’їзду, де була квартира Сисоєва, вискочило двоє циганчат із ношею в руках.

Уже майже місяць в обширному дворі будинку жила велика циганська сім'я – біженці зі Смоленщини. Їм удалося на критій парокінній хурі дістатися Москви, але там якась артилерійська частина реквізувала коней. Циганам нічого не лишалося, як, загнавши свою хуру в ближчий двір, отаборитися в ньому, надіючись із часом повернути тяглову силу й продовжити мандри. У сім’ї було двоє літніх циган років шістдесяти, двоє сорокарiчних і четверо дітей: старшому було років п’ятнадцять, а молодшій дівчинці-непосиді в довгому квітчастому платтячку – років п’ять. Біля воза цигани поставили невелике шатро й спорудили вогнище. Поряд тягся наполовину розламаний дощатий паркан, який обгороджував закинуте з початком війни, поросле бур’яном і крапивою будівництво.

Квартира Сисоєва грабувалася ґрунтовно. Зникли килими, які висіли на стінах і лежали на підлозі, спорожніли буфет і гардероб. Ясно було: не циганська це робота. Проте Шутов у супроводі двірника й дружинників усе ж таки подався в дальній кут двору, де біля вогнища, оточивши казан із якимось варевом, розмистилося циганське сімейство. Старий циган піднявся їм назустріч.

–  Что взяли твои ребята в ограбленной квартире? – спитав Шутов.

Циган сплеснув руками й збуджено заговорив, пересипаючи російську мову циганськими словами.

– Говорил же, отнеси назад, говорил... – старий швидко заліз у шатро і, витягши звідти великий мідний самовар, поставив його біля ніг Шутова.

– Дяденька он снаружи возле дверей стоял, кто хотел – мог взять, – заторохкотіло менше циганча.

Шутов повернувся до двірника:

– Посмотри, может, еще что взяли...

Махмудов і один із дружинників підійшли до шатра. Дружинник підняв зроблену з кінської попони  запону, і двірник, зазирнувши всередину циганського житла, окинув його поглядом.

– Да, вроде, больше ничего...

Раптом, відтіснивши двірника, в шатро кинувся дружинник і одразу ж виліз назад, тримаючи в руці ... ракетницю.

– А эт-то что?! – ревнув Шатов, хапаючи ракетницю.

– Ночью бежали двое. Кинули возле шатра. Пацаны подобрали... – узявся пояснювати молодий циган.

Але Шатов його вже не слухав. Наказавши дружинникам: «Не спускать с них глаз!» – квартальний кинувся до відділку.

Хвилин через п’ять квапливо підійшли ще півдюжини дружинників і оточили циганське сімейство біля вогнища.

Потім у двір заїхала «емка», із якої вилізло двоє військових. Один із двома «шпалами» на синіх чекістських петлицях – лейтенант держбезпеки, інший – із двома «кубиками» – сержант.

– Давай все барахло наружу, – наказав старший чекіст, і Шутов, зірвавши й відкинувши шатрову  запону, махнув дружинникам.

Невдовзі все циганське добро було згромаджене біля шатра, і чекіст-сержант почав його оглядати.

– Есть! – раптом вигукнув він. Тримаючи в руці зашмульганий бушлат, сержант вийняв із нього ще одну ракетницю.

– Понятно... – старший чекіст повернувся до Шутова. – Обоих – ко мне.

Коли молодого цигана зі старим підвели до нього, лейтенант підніс до їхніх облич ракетниці й зловісно прошипів:

– Кто дал? Где он? Будете говорить?

Цигани отетеріло мовчали.

– К забору их, – старший чекіст грубо вилаявся. Старий перехрестився. – Ведите! – знову лайнувшись, наказав чекіст.

Виставивши штики, дружинники стали тіснити циган до паркану, що був від них метрів за тридцять. Чекісти, розстібнувши кобури, пішли за ними.

– Начальник, – повернувшись, квапливо заговорив старий циган. – Пацаны подобрали. Сегодня ночью двое пробегали мимо шатра...

Попереду росли густі зарослі кропиви. Цигани й дружинники зайшли в них, але чекісти лізти туди не захотіли.

– Стой! – скомандував лейтенант і, швидко вийнявши наган, вистрелив у старого цигана. Спіткнувшись на півкроці, той упав долілиць.

Сержант завовтузився. Тієї ж миті, різко повернувшись, молодий кинувся на нього. Чекіст квапливо вистрелив. Промахнувся. Страшне, викривлене злобою лице, наближалося. Сержант кинувся вбік. Збоку пролунав постріл, і молодий циган повалився на землю. Лейтенант стріляв влучніше.

Рукою із судорожно стиснутим наганом сержант витер спітнілий лоб і, підскочивши до вбитого, розстріляв у нього решту патронів.

 

Коли чекісти поїхали і Шутов забрав дружинників, жінки і старше циганча перенесли вбитих до вогнища. Молода циганка, заходячись плачем, упала на тіло чоловіка, а стара, ставши біля них на коліна, розпачливо й страшно завила.

Неподалік зібралася купка мешканців сусідніх будинків.

– Энкаведе застрелило. Нашли в шатре ракетницы, – поясняв двірник.

Люди мовчали.

Дівчинка попорпалася у великій купі речей біля шатра, вийняла звідти велику жерстяну кружку i пішла до людей, мерзлякувато перебираючи брудними босими ніжками.

– Подайте бедним сиротам на пропитание, – по-дитячому картавлячи, старанно вимовляла вона завчені  незрозумілі російські слова.

Незабаром у двір знову заїхав автомобіль. На цей раз вантажівка з великим, затягнутим бре- зентом кузовом. Водій опустив задній борт, з кузова вистрибнула четвірка бійців у формі НКВД. Із кабіни виліз уже знайомий сержант.

Люди почали розходитися по під’їздах.

Підійшовши до вбитих, енкаведисти відтягли вбік стару й молоду циганку і швидко вкинули тіла до кузова. Потім повели до машини й циганок із дітьми. Дівчинка все ще тримала в руці кру- жку, в яку так ніхто нічого й не кинув...

Вернувшись додому, Таня знайшла Любов Марківну на темній кухні біля свого столу: вікно в кухні виходило на вулицю і задля світломаскування було наглухо закрите старою ватяною ковдрою.

– Не могу слышать  этот  крик, – пожалілася стара вчителька,– а лекарство как на зло кончилось.

На столі стояла порожня пляшечка.

– Давайте рецепт, Любовь Марковна, – Тетяна взяла пляшечку. – Сбегаю в аптеку....

Коли вона повернулася через годину, то побачила біля під’їзду Сашка.

– Любовь Марковна умерла, – сказав він.

Через кілька днів у «Боевом листке», який випускав штаб протиповітряної оборони, з’явилася замітка під заголовком «Бдительность дружинника»

.

«Благодаря бдительности дружинника Синцова Н.П. была выявлена органами НКВД группа  диверсантов-ракетчиков. Начальник штаба противовоздушной  обороны района наградил т. Синцова именными наручными часами».

 

 2

Далі читайте паперову версію журналу