Американський письменник Том Корагесан Бойл (народ. 1948 р.) вивчав англійську і історію  в державному університеті штату Нью-Йорк в Потсдамі (бакалавр мистецтв, 1968), навчався в Письменницькій майстерні університету штату Айова (магістр красних мистецтв, 1974 р.), в університеті штату Айова (доктор філософії в царині Британської літератури ХІХ ст., 1977 р.). З 1978 року викладає в університеті Південної Каліфорнії, де є заслуженим професором на кафедрі англійської мови й літератури. Разом з дружиною і трьома дітьми мешкає біля м. Санта Барбара.

Автор двадцяти двох прозових книжок. Багато творів присвячено дослідженню покоління «бейбі буму». Також, як в останньому за часом, тринадцятому романі When the Killing's Done (2011), Т. К. Бойл розглядає проблеми екології. За свою творчість нагороджений різноманітними літературними преміями.

Оповідання Брудне озеро вперше вийшло в збірці «Брудне озеро та інші оповідання» у 1985 році. За словами Т.К.Бойла це, «можливо моє найвідоміше оповідання, і напевно можна сказати, що воно найчастіше входило до складу різних антологій».

Офіційний сайт письменника повідомляє, що його твори перекладено двадцятьма шістьома мовами. Українська – двадцять сьома.

---

Т. Корагесан Бойл

Брудне озеро

Був час, коли чемність і чарівність вийшли з моди, коли було добре бути поганим, коли занепадництво культивувалося як стиль. Тоді ми всі були вельми небезпечними типами. Ми вдягалися у драні шкіряні куртки, тинялися, згорбившись, із зубочисткою у роті, нюхали клей, ефір і щось таке, що дехто видавав за кокаїн. З ревом ми виїздили на вулицю на великих батьківських автівках з такою швидкістю, що гумовий слід від шин залишався позаду не менш ніж на півкварталу. Ми пили джин, вино, якісь гидотні алкогольні напої. Нам було дев’ятнадцять років. Ми були поганими. Ми читали Андре Жіда і удавали з себе казна-що, роблячи вигляд, що нам на все начхати. Вечорами ми їздили на Брудне озеро.

Шлях до Брудного озера проходив через центр містечка, далі, по вузькій дорозі, повз новобудови і торговельні квартали, де вуличні ліхтарі відступали перед променями фар, повз дерев, що юрмилися уздовж асфальту суцільною чорною стіною. Відповідно до його індіанської назви, озеро колись вирізнялося чистою і прозорою водою. Тепер воно було смердючим і каламутним, болотяні береги виблискували склом від побитих пляшок, там було повно пивних бляшанок і недогорілого у багаттях сміття. Єдиний острівець метрів за сто від берега був настільки спустошений і позбавлений рослинності, що можна було подумати, начебто його розбомбили літаки повітряних сил. Ми їздили на озеро, бо туди всі їздили, бо нам хотілося разом з легеньким вітерцем вдихнути запаморочливий аромат можливостей, побачити як якась дівчина роздягається і занурюється в гнилу каламуть, пити пиво, курити траву, вити на місяць, з насолодою, на весь голос, хрипло горлати недоречний на тлі кумкання жаб та сюрчання цвіркунів рок-н-рол. Це була природа.

Якось я відвідав ту місцину вночі, разом з двома небезпечними типами. Диґбі мав у правому вусі золоту зірку, він дозволяв своєму батьку платити за його навчання в Корнельському університеті. Джеф мав плани кинути школу і стати художником/музикантом/власником крамниці для наркоманів. Обидва дуже добре зналися на доброчесності, були вправні у глузуванні, могли втримати на дорозі, повній засипаних щебінкою вибоїн, «Форда», якого трясе і підкидає на швидкості у вісімдесят п’ять миль, одночасно скручуючи цигарку з марихуаною, не товщу, ніж паличка від льодяника. На танцювальному майданчику вони могли сидіти, обпершись на колонки гучномовців, балакати з музикантами, або танцювати так, начебто їхні ноги не мали кісток. Це були ще ті спритники і хитруни, свої непрозорі сонячні окуляри вони не знімали ні за сніданком, ні за вечерею, ані в душі, ані в туалеті чи в своїй кімнаті. Кажучи коротко, вони були поганими.

Машину вів я. Диґбі енергійно відбивав ритм по щитку управління і голосно підспівував групі Туті і Мейтелз[2] в той час, як Джеф висунувся у бічне вікно і поливав своєю блювотиною бік «Шевроле Бель Ер»[3] моєї матінки. Був початок червня, тепле повітря приємно обдувало обличчя, минала третя ніч літніх канікул. Перші дві з них ми до ранку шукали чогось такого, чого так і не знайшли. Цієї, третьої, ночі ми шістдесят сім разів проїхали по цьому відтинку дороги, зазирнули в кожен бар чи клуб, що змогли згадати в радіусі двадцяти миль, двічі зупинялися купити гамбургерів по сорок центів і смажених курчат, обговорили чи варто йти на вечірку до однієї дівчини, знайомої сестри Джефа, і розкидали зо дві дюжини сирих яєць, цілячи по поштових скриньках і по “голосуючих” на дорозі людях. Бари зачинялися – була друга ночі. Лишалося лише взяти пляшку лимонового джину та поїхати на Брудне озеро – іншого вибору ми не мали.

Коли ми заскочили на брудний, зарослий бур’яном майданчик для стоянки, покриття якого, через численні вибоїни, нагадувало пральну дошку, нам привітно підморгнуло своїми задніми ліхтарями одиноке авто. Це було «Шевроле ‘57»[4], синє, з металевим відблиском. В іншому кутку стоянки виднівся обпертий на підніжку мотоцикл, схожий на панцир якоїсь довготелесої хромованої комахи. Якийсь пришелепуватий обкурений байкер і автомобільний фанат, що порає свою подругу, – ось вона, очікувана розвага. Ми і не сподівалися натрапити на щось таке біля Брудного озера. Принаймні не цієї ночі.

Аж раптом Диґбі несподівано почав видирати в мене кермо.

– Дивіться, та це ж тачка Тоні Ловета. Еге-гей! – вигукнув він, в той час, як я втиснув в підлогу педаль гальма, і наше авто зупинилося впритул до блискучого бампера запаркованого «Шевроле». Диґбі сказав мені увімкнути фари і, регочучи, щосили натиснув на клаксон. Фари я увімкнув на повну. Було шалено весело. Оце так жарт. Тоні мав пережити передчасний кінець своїх розваг і приготуватися до неприємної зустріч з озброєними ліхтарями невблаганними патрульними. Ми погуділи клаксоном, поблимали фарами, а потім вискочили, щоб, як ті дотепники, притиснутися обличчям до шибок машини Тоні. Ми ж бо сподівалися, що встигнемо побачити хоча б цицьки його бікси, а потім поплескаємо розпашілого Тоні по задниці, трошки побешкетуємо і рушимо далі в пошуках нових пригод і звитяг.

Я загубив ключі і ця перша помилка, власне, і призвела до подальших подій. Охоплений збудженням, я вискочив з машини, тримаючи в одній руці пляшку з джином і мундштук-защіпку для цигарок з марихуаною в іншій, і впустив ключі в траву – в смердючу непроглядну таємничу нічну траву біля Брудного озера. За завданими збитками і незворотністю наслідків, цю тактичну похибку можна було порівняти лише з рішенням генерала Вестморленда закріпитися в Кхесані[5]. Якесь передчуття примусило мене зупинитися і я затримався біля відкритих дверей, пильно вглядаючись у морок, що клубочився в моїх ногах.

Те, що ми вирішили, що це машина Тоні Ловета було нашою другою, нерозривно пов’язаною з першою, помилкою. Ще до того, як з дверей водія видерся дуже поганий тип в брудних джинсах і в черевиках на товстій підошві, я почав усвідомлювати, що це авто кольором відрізняється від машини Тоні, до того ж, у Тоні в салоні не було задніх динаміків. З виразу обличчя Диґбі та Джефа було очевидно, що вони, кожен самостійно, наближалися до такого ж невідворотного і тривожного висновку, що і я.

В будь-якому випадку, жодного обміну думками з цим поганим брудним типом не відбулося – він безсумнівно був людиною дії. Першим потужним ударом вкритого металом носака свого черевика, що підлетів так високо, як нога танцівниці кордебалету, і влучив мені під підборіддя, він зламав мого улюбленого зуба і я незграбно впав на землю. Як той дурень, я підвівся на одне коліно і почав прочісувати жорстку колючу траву в пошуках ключів і, хоча, тим часом, мій мозок відновлювався дуже повільно, я розумів, що справи йдуть кепсько, що я втрапив у халепу і що загублений ключ запалювання є моїм Ґраалем і моїм спасінням. Три з чотирьох наступних ударів взяли на себе моє праве стегно і тверда кісточка в самому низу хребта.

Тим часом, Диґбі перестрибнув через бампери, що майже торкалися один одного, і завдав брудному типу лютого удару в стилі кунґ-фу в ключицю. Диґбі щойно пройшов курс бойових мистецтв, щоб отримати залік з фізкультури, і дві попередні ночі годував нас сумнівними історіями про послідовників Брюса Лі і первісну силу, що вкладається в блискавичні удари зігнутими зап’ястками, кісточками та ліктями. Його удар не справив враження на брудного типа. Той просто зробив крок назад і, з незворушним, як маска давніх індіанців, обличчям, єдиним ударом з розмаху, аж свиснуло, вклав Диґбі... аж тепер до справи взявся Джеф, а я почав відривати себе від землі, в горлянці мені затисло від шоку, люті і безсилля.

Джеф накинувся на того ззаду і вкусив його за вухо. Диґбі, лежачи на землі, сипав прокльонами. Я пішов за монтировкою, що лежала в мене під сидінням водія. Я тримав її там, тому що для такої нагоди, як оце зараз, погані типи завжди мали під сидінням водія монтировку. Нічого, що з шостого класу я жодного разу не брав участі у бійках, з того часу, як один малий з млявим поглядом і двома струмками слизу під носом влучив мені бейсбольною битою по коліну. Нічого, що досі я брав ту монтировку до рук лише двічі для того, щоб поміняти колеса – монтировка була на місці. Тож я пішов по неї.

Мене охопив жах. У вухах пульсувала кров, руки трусилися, серце стрибало, як несправний мотоцикл на ґрунтовій дорозі. Мій суперник був без сорочки і я бачив, як напружились м’язи на його грудях, коли він нахилився, щоб, як мокре пальто, скинути з себе Джефа.

– Падлюка, – знову і знову пирхав він і мені здалося, що ми всі учетвером, разом, включно з Диґбі, Джефом і мною, як якийсь бойовий клич, скандуємо – «падлюка, падлюка». (Що було далі? – питає вбивцю слідчий, позираючи на нього з-під крислатого капелюха. – Не знаю, – каже вбивця, – щось як найшло на мене. Саме так.)

Далі читайте паперову версію часопису