Фрагмент із роману Жоржа Екаута «Замок Ескаль-Вігор» (1899). Цим романом видавництво «Самміт-книга» розпочинає нову перекладну серію «Тіні». Роман Жоржа Екаута – шедевр бельгійської літератури. Уривок підготовлено спеціально для журналу «Всесвіт».

---

Жорж Екаут 

Замок Ескаль-Вігор

(Фрагмент з роману)

З французької переклав Іван Рябчій.  

 

Бландіні, молодиці, яка затьмарювала амбітну Клавдію і яку граф не без іронії назвав економкою Ескаль-Віґора, от-от мало виповнитися тридцять. Завжди непомітна, прозора, поштива, стримана, зі сповненим гідності й присмутку обличчям, із чепурним гардеробом. Але хто б міг подумати, що насправді ця панна простого роду?

Старша донька дрібних селян, які заробляли на прожиток продажем молока і городини та жили в одному з найзанедбаніших фламандських закутків, поділених між Францією, Голландією та Бельгією[i], у свої шістнадцять років пишнотою форм і незграбністю поведінки вона могла би посперечатися з донькою власника ферми Прочан. Батько Бландіни побрався вдруге і, наче зумисне вкликавши дівчину – єдину дитину від першого шлюбу – в халепу, вмер, одаривши її чималим виводком братів і сестер. Мачуха ж не скупилася на роботу і стусани. Бландіна виросла у мужню ціпку жінку, справжнього в’ючака: вона не тільки допомагала мачусі в хатніх клопотах, купала молодшеньких, доглядала і дбала, але також поралася на городі, стерегла худобу, щотижня, увішана глеками з молоком та лозяниками з овочами, ходила пішки до міста на ринок. 

У поодинокі години дозвілля, скоцюрбившись над шитвом, сердега згадувала рідний край та батькову хату.

Будиночок отой був укритий очитком і мохом, ніби капюшоном; у його поточених, укритих плетивом жимолості й дикого винограду стінах ховалися ящірки. Надворі коло гною радісно рохкали свині, лякаючи курей і білих голубів, що злітали на дашок із жалібним шурхотом крил; із будки гавкав чорний цюцько з гладким смухом – з породи шпіців[ii], чудовий охоронець, витривалий пес; крізь прочинену хвіртку корівника видно було, як дві корови пережовують свіжу конюшину.

Згодом, через багато років, уже на Смараґдісі, Бландіна згадуватиме округу в Кампíні[iii], де стояв батьків хутір. Неподалік струменіла річка Нета, в яку впадали шумливі притоки; один зі сліпих рукавів губився за розведеним серед багнистих пасовиськ садком. Вузькі доріжки, обсаджені патлатими вільхами і горбуватими вербами, які щороку обплітає пахуча жимолость, збігають рядками капелюхів-крон уздовж сріблястої річки, яка, діставшись села, на радість дітлахам обертає колесо водяного млина.

Економка Ескаль-Віґорського замку добре пам’ятала, що поза левадою й полем лежав сумний пустир, серед якого височіло згір’я; там навколо самотнього дуба, рідкісного в цій місцині дерева, зерно якого, напевно, зронила якась птаха-залетуха, наче гурт кабаутерів[iv] – маленьких гномів, які живуть на сухій пустіні, купчились чорні покручі ялівцю.

Дивному дереву напевне не вистачало однієї з тих малесеньких фігурок Святої Діви у скляних шкатулах на мініатюрних олтарях, що їх прості люди з неперевершеним природним смаком вішають у найромантичніших місцинах околу. Узгірок нагадував божницю серед поля, де Жанна д’Арк дослухалася до своїх «голосів»...

Уже в найніжнішому віці у Бландіні предивно поєднувалися екзальтованість і розум, чуттєвість і розсуд. Виховували її в католицькій вірі, але, ще від катехизму, буква приписів бридила їй, тож дівчина цілком задовольнялася ідеєю про усеживильний дух. З роками Бог і здоровий глузд зрослися в одне. Досить сказати, що, хоча доволі довго Бландіна вважала себе віруючою, віра її не мала нічого спільного із забобонами преподобників і святців; це була великодушна лицарська відданість. Порив до поезії, багата фантазія поєднувались у неї із широкими й чесними поглядами на життя. У цієї стійкої, меткої жіночки, крім гідної доброї феї уяви, були й дуже вправні руки. 

Поважна пані, господиня величезного маєтку, вона досі бачила себе маленькою скотаркою, яка грається в затінку дуба, що височіє над широкою кампінською левадою. Подумки Бландіна досі наслухала кумкання жаб у калабанях, як і раніше, насолоджувалась незрівнянними пахощами випалених прóсічей, які доносить легкий вітерець! Ватри пастухів домішували до смерку спіралі диму, а до нічної темряви – розкидані по обрію бліді вогники. Справжня душа безкрайньої рівнини! Ніколи не забути отих диких пахощів, які ще здаля передвіщають єство цієї чудової землі.

Ще з часів гарування на селі, незважаючи на важку й безперервну роботу, що її для неї вигадувала мачуха, дівчина знаходила, проте, час на мрії і захоплення світом. Вона пройнялася суворою, сумною й водночас сердечною і сповненою життя поезією, що навіювала шанобу, самопожертву, часом навіть прихований героїзм.

Найгірший був період, коли вдавана господарка Ескаль-Віґора віддавалася ностальгії спогадів: напередодні двадцять дев’ятого червня, коли вшановують святих Петра та Павла і розривають угоди між панами і слугами.

Щороку зміна челяді ставала приводом до свята, яке Бландіна спогадує із глибокою меланхолією. На Смарагдовому острові їй достатньо лише запаху ясмину та бузини, щоб уявити обставу й учасників сільського свята.

Яскраве сонечко підсилювало пахощі живоплоту і хащів. Скулившись у житі, тоненько випискувала перепелиця. Поля пустіли. Поквапливо прагнучи втіхи, працівники кидали коси й серпи, борони й плуги, і лани вже порожні, а просілковими шляхами сунула процесія вкритих білим брезентом хур, завантажених не овочами й молоком – як звичайно у п’ятницю, – а свіжопофарбованими арками, вишитими квітами та бантами; хури зі страшенним гуркотом запрягами тягли спантеличені та бундючні коні; а на них, убрані по-парадному, колотились не менш пихаті селючки.

Бувало, батраки з однієї парафії чи поденники із дрібних селян позичали у одного із заможних фермерів гарбу і складалися коштом на оренду коней. На гарбу залазили всі – молотильники, віяльники, женці, корівниці, сушильниці, – і вона перетворювалась на справжнісінький сад на колесах, і багряні щокасті обличчя спалахували, мов червоні яблука на гіллі.

Від ґедзів, що аж казились у дібровах, моцних коней захищала сітка, вічка якої зникають під суцільним шаром троянд, злотистих ґудзиків і стокроток. Шикувались колони. Хури з одного селища чи парафії трусилися валками, прихоплюючи по дорозі батальйони служниць.

Химерна, галаслива процесія, справжнє торжество плодів землі та її відданих синів! Їхня хода струменіла трунком, сяйвом і музикою!

За кортежем, наче форейтори, йшли пішки чи гарцювали обіч на конях волопаси і плугатарі, вдягнені в сині, прикрашені червоними бантами блузи, у кашкетах із кантами у вигляді пишних гілок, із палицями замість батогів; ці сиділи або широко розставивши ноги – бо сідла завеликі, або ж упівоберта, сукаючи ногами біля підставки. (Так-от часто їздять стежками надвечір після важкої праці.)

Веселі голоси розносились від села до села.

“Диви, ще один rozenland, трояндовий край!”, – гукали наполохані наближенням валок хлопці біля церкви; “трояндовим краєм” веселі хури назвали через приспів балади, яку селяни співали тільки цього дня:

Рушим до трояндового краю,

До країни троянд-одноденок.

І, мов сіно, гожі квіточки пожнемо

І пов’яжемо високими снопами запашними, –

Хай засліплять місяць,

Нежить сонцю приженуть[1]. 

Підводи таборилися перед дверима пивниць. “Трояндові краї” – із дерев’яних хур назва перейшла на людську гурму – заповнювали залу, репетуючи, мов під час шабашу. У кожній пивниці брали велике поливало, наповнювали пивом, насипали цукру, потім відломлювали лійку і передавали по колу, від пари до пари.

Дівчина (а після неї й кавалер) умочувала губи у пийло, відхилялась і, ніби якийсь прадавній герой, голою рукою, майже такою ж дужою, як у чоловіків, хапала глибочезну посудину за вушко, розмахувалась нею, піднімала над головою і нахиляла до свого хлопця.

Ставши колінами на підлогу, пияк приставляв носик посудини до рота і, не відриваючись, хлестав зі щасливою пикою; маленька Бландіна мимохіть порівнювала вирази їхніх облич із захватом парафіян, коли вони отримують благословення у дні великих церковних свят. Ці святкові ватаги супроводжував або сільський скрипаль, або органіст, але, незважаючи на мелодію і ритм, вигладу чи втому, веселуни витанцьовували ту саму саботьєру[v], їхні монотонні голоси горлали ту саму пісню:

Рушим до трояндового краю...

Батраки прибирали подоби панів, а злидарі – багатіїв.

Зароблене протягом року гайнувалося за один день, зникаючи у глибокій, мов міх, кишені.

День єднання, день кермеси, що часом обертався проти священиків, які одвернулися від землі! Теплі світанки, коли розквітали ідилії, і бурхливі вечори, що підштовхували до різанини...

Тож недарма здалеку за “трояндовими краями” спостерігали жандарми.

Вони блідли, нервово покусували вуса, адже, коли вечоріло, забіяки і заздрісники показували свою лють. Веселуни, що пили безперестанку, через найменшу дрібницю жбурлялися кінвами і чубились, мов когути. Замість обійняти сусіда, щиросердий відчайдух притискав його до грудей так ревно, що бідаха втрачав сили і падав замертво.

Насправді гульвіси не забавлялись, а шукали забутку. Топили клопіт у пиві і притлумлювали метушнею. Так, вони пили: хтось, аби забути або принаймні притишити спогад про покинуту рідну домівку, обличчя близьких; інші, навпаки, щоб відсвяткувати звільнення від старого ярма та щиросердно привітатися з новим трибом життя.

Більшість негайно браталася з новими колегами та освідчувалась служницям, які мали працювати поруч.

Чистосерді добряги, підвладні інстинктам і втомлені від думок, беззастережно, неоглядки, не жаліючи сил, часом доходячи до розпусти, смакували глибоку втіху від передиху, коли їм вільно висловлюватися, вимахувати руками, давати волю всьому тілу. Шаліли, мов одв’язаний пес, мов народжені у клітці птахи, коли їх уперше випускають у небо; безмежжя їхнього щастя робило його таким само нестерпним, як і найболючіші тортури. Іноді годі було зрозуміти, плакали вони чи сміялись до сліз, здригалися від задоволення чи картались аж до конвульсій.

Опівдні, після тривалої прогулянки і сповненого подіями дня валки зупинялися перед герберґом – найбільшою в місті корчмою; коней розпрягали. Робітники розсідались по лавах уздовж довжелезного залу, вдихали опар страв. Незважаючи на голод і сп’яніння волею, що протягом дня втілювалось у бузувірських прокляттях супроти Бога, його святої матері та всіх інших святих, вони не насмілювались, двічі не перехрестившись, взятися до тарелів грубими мозолястими руками. 

Пізніше Бландіна осягнула всі ці відчуття і переживання глибше, згадавши, як одного разу сама відвідала свято Петра і Павла. Хоча тоді Бландіні виповнилося лише тринадцять, удома з нею обходилися гірше, аніж із найзадрипанішою наймичкою. Одного разу мачуха змилосердилась – або, навпаки, намислила принизити дівчину, прирівнявши до челяді і батраків, – дозволила підсісти до величезної rozenland із найбіднішими робітниками. Рожевощока дівчинка з опаловими очима – вони мінилися від небесної блакиті до зелені морських хвиль – із вдячністю згодилася на такий люб’язний розрахунок[vi]; добрий, щирий гумор бідаків наповнив її втіхою; вона спробувала наївної насолоди посидіти на уквітчаній галасливій хурі і скуштувати підсолодженого пива на кожній із зупинок, указаних ватажком валки. Хлопці платили за пиво, дівчата – за цукор; маленька Бландіна розплатилась за участь у дійстві цукровою пудрою. Як і всі, вона сміялася, співала і витанцьовувала. Без остраху дослухалася до часом надто вільних жартів, що лунали довкола – вони лякали її не більше, ніж пурхання у пагіллі настраханих пташок чи хоровод комах у сонячному промінні. По обіді вона попоїла з іншими «трояндовими краями», та її все далі й далі тягнув дух загри і пестощів, тож, почуваючись подругою робітників, вона довго-довго йшла за ними, не наважуючись покинути валку.

Однак ближче до вечора її охопили зажура й неспокій. Навколо, наче дивний сон, пливли цілунки та обійми. Ніщо її не лякало. Линули напрочуд сумирні думки.

Упала ніч. Бландіни ніхто не соромився. Увагою не було обійдено жодну зі служок. Але Бландіні лишалося чекати ще принаймні три роки, поки за неї візьметься якийсь щирий хлоп. Буде й тобі! Саме це обіцяють їй мимохідь, завчасно звертаючи увагу, вологі, лискучі погляди бабіїв, що коли-не-коли та й торкнуть її стегном. У їхніх очах і вихилясах дитина бачить і відчуває дещо неприємну до себе симпатію. Тим часом усередині хури тепле повітря лоскоче й поскубує розм’яклу від спеки шкіру. Дух хоті, що панував тут стільки часу, вивітрюється. Дуже скоро Бландіна забуде пиятику й веселощі, в яких брала участь. Її збуджує скупчення дужої молодої плоті, а не запах троянд і солодкий смак пива. Ніби в напівсні, знесилена від насолоди, вона залазить на хуру або зіскакує з неї разом з іншими; і приспів балади, яку невтомно співають робітники, лише сприяє стану напівзабуття

 
 

Далі читайте паперову версію журналу.