Хелветіка Берґштайн (Швейцарія)
Швейцарська рапсодія. Опус 55.
(Фрагмент роману)
З російської переклала Олена Тюпіна
Сонячні теплі дні змінили череду мокрих, холодних вересневих тижнів, і настали погожі жовтневі дні: без дощів, які зазвичай стоять до середини листопада; здавалося, літо знову, не церемонячись, забрало законний час у осені.
Був саме розпал підготовки до Ольми – цієї осінньої санкт-галленської красуні, різнобарвного свята і символу східної Швейцарії, з його щорічними народними гуляннями, каруселями, тирами, балаганами лото й атракціонами, гральними автоматами, аренами боротьби і виступів, продуктовими крамничками з різноманітними наїдками…
Вдень і вночі з усієї країни вантажівки невтомно звозили до міста виставкові стелажі, будівельні матеріали, труби, обладнання, продукцію… Трактори з причепами, доверху наповнені в’язками сіна, соломи, стружками, ящиками з овочами і фруктами, великими і малими діжками з пивом… І Ольма поспіхом чепурилася, вкривалася ніжно-голубими небесами, підперізувалась прозорими світанками і застібалася яскравими зірками – вся ця метушня була ще кілька днів тому…, а вже сьогодні Люсі, не поспішаючи, проходила між різнобарвними тентами, що стояли на визначеній відстані один від одного, і стрункими рядами, які сповзали змійками до головної території виставкового комплексу Ольми. А у викрутасах прилеглих до нього вуличок у наметах розташовувались взуттєві майстерні, кондитерські, винні кіоски, столи з великими, пузатими казанами, наповненими каштанами, сувенірами на будь-який смак із пап’є-маше… і тисячами дрібних предметів…
А поруч плив натовп, балакучий і шалений, який майорів старовинним, національним і надто святковим вбранням; прогулювався теж не поспішаючи, з гідністю, милуючись красою осінніх фарб ярмарку. Скрізь стояв говір-діалект, гудів суперечками дегустаційний павільйон, на виставу закликали альпійські горни, повсюди звучали хори йодля – на вулицях, у переходах, у павільйонах і самій арені, а з ресторанів доносились скрипки і цитри, звідусіль чулися викрики вуличних торгових помічниць лотерей: «Ольма-лоз, о-оо-ольма-а-а-ло-о-оз…»
Поміж усім цим пожвавленням і людським натовпом блукали взад-вперед старовинні паровозики з дитячими гудками і веселими вагончиками на колесах, такі собі розписані іграшкові каруселі, закликаючи дзвінким свистом розійтися на своєму меланхолійному круговому маршруті: «Ольма – Роршахштрассе – Центр – Ольма» і запрошуючи бажаючих із задоволенням прокататися за суто символічну ціну, перетворившись на коротку мить в безтурботних дітей.
А на великому зеленому лузі, зліва від Театру, розкинув свої шапіто відомий пересувний цирк «Кні», - швейцарська родина, аналог радянської династії Дурових, - котрі з покоління в покоління передають циркові традиції і професійну естафету. А зовсім поруч розташувався їх звіринець із молодших братів-артистів…
– О, привіт! – викрикнув чоловічий голос над вухом. – «Камо грядеші?», що означало: «Куди ідеш?»
Люсі обернулася.
– Албас!
Він завжди запитував так зустрічних словами Петра, зверненими колись до Ісуса, а тепер тільки до місцевих росіян; пізніше він навчився це ж питання ставити і по-латині: «Quo vadis?»
Люсі замість привітання кивнула головою і поблажливо йому посміхнулася – в його прагненні здаватися в очах оточення інтелектуалом.
Вона пригадала ще й те, що він вивчив ще одну фразу, але насправді з великими труднощами: «Homo homini lupus est» - «Людина людині вовк». І дуже цим пишався, вставляючи її де потрібно і де не потрібно, часто недоречно, викликаючи подив у співрозмовника.
Одного разу вона його запитала:
– Ти хоч знаєш, звідки ця фраза?
– А навіщо? – здивувався він.
– Невже тобі не цікаво знати? – дивувалася Люсі.
– Ну скажи, якщо хочеш!
– Це вислів із комедії давньоримського письменника Плавта. І ім'я його легко запам’ятати. Уяви собі слово «Плавати»; літеру «а» після літери «в» забираєш і виходить «Плавт».
– Ніколи не чув! – він поморщив своє чоло, щось пригадуючи, і нарешті видав: – Платона чув, а Плавти – ні.
– Плавт! – виправила вона його тоді.
– На Ольму йду! – нарешті відповіла Люсі.
– Я теж, – зрадів він, – але спершу заскочу до лікаря, у мене «термін» у нього, а потім прийду на манеж – на боротьбу силачів. Там можемо побачитись!
Він зник так само миттєво, як і з’явився.
«Кого б мені хотілося менш за все бачити, то це його, і не чути ці мерзенні вульгарності, одні й тіж розмови про жінок і дірки, куди можна засунути найглибше «Ікс»… Фе! Відразливий старий пень, пісок з нього вже сиплеться – тут лікуй, не лікуй – не допоможе! Зовсім здурів на цьому ґрунті, певно, від постійного голоду об’ївся белени і мухоморів. Треба ж таке, Господи, у кого що болить, той про те і говорить!... Дивно, чим менші у людини мізки, тим більше вони вміщують безглуздих думок», – Люсі відчула неприязнь, яка виникла мимоволі.
Вона пригадала, коли в перше побачила Албаса в цьому місті на зупинці музичного театру. Це було майже десять років тому…
«От підор поганий, пацюк сраний… висцятись би на тебе!» - цей потік брудної лайки аж занадто обпік Люсі неприємним холодом і відразливим запахом минулого життя, про яке вона майже забула за ці роки тут, - затхлі і обшарпані під’їзди, п’яні в чіп чоловіки з порожніми пляшками, голодні собаки, здохлі коти, злиденні пенсіонери, вічні гори смердючого сміття на вулицях з неможливою багнюкою і сольовим тістом узимку, після якого на взутті виступають білі нитки, і де народ у похмурій масі практично лишився в своїй свідомості на рівні «кирзових чобіт, стьобаних куфайок і шапок-ушанок»…, а сучасний вимираючий бізнес-клас, що заплутався у подвійній бухгалтерії між хабарництвом і корупцією чиновників…, уже на грані вимирання…
Вона розгубилась від побаченого: – полісмен, перевіривши документи у брудного і схожого на бомжа, невизначеного віку чоловіка, виписував йому штраф за проїзд зайцем в автобусі і ще один – за образи…
А він, обірваний, сидів на знак протесту на тротуарі в якійсь незручній тваринній позі і з повними ненависті очима продовжував свої відразливі виливи…
- Встань і не принижуйся! – підійшовши, суворо наказала йому Люсі, яка спостерігала за цією сценкою зі сторони. – Свої борги потрібно нести, якщо не з гідністю, то хоча б смиренно. І поводити себе по-людськи потрібно скрізь.
Сидячий тип, почувши російську мову, здивовано підняв на неї очі і, несподівано для себе й полісмена, підкорився.
Люсі зміряла його високу, худощаву фігуру байдужим поглядом – це був усереднений людський типаж, такий непримітний, чий зовнішній вигляд нічим не виділяється із натовпу і не утримується ні власною, ні чужою пам’яттю.
– Албас. Мене звуть Албас! – боязко і поспіхом промовив чоловік.
– Люсі, – кинула вона у відповідь і вскочила в прибулий автобус з номером сім…
А через півроку вони знову випадково зіткнулися в місті, і тоді Албас із дуже серйозним виразом обличчя запитав: «Як ти думаєш, чому слова «німець», «швейцарець», «італієць» і інші, подібні їм, – іменники, а слово «росіянин» – прикметник?»
Люсі посміхнулася, пригадуючи свою давню жартівливу відповідь:
«Усі європейські нації «існують», тобто живуть як народності, ось чому вони і потрапили в іменники, а «росіянин» завжди прилягав до них, звідси йому і був прямий шлях у прикметники».
Албас відповів тоді на це із сумом: «Так, це якась країна без пейзажів і облич…».
Це запитання застало її зненацька і Люсі, за першої ж нагоди, почала шукати відповідь у міській бібліотеці.
«Слово «росіянин» («русский») - ад’єктивний іменник з ознаками прикметника і як іменник відповідає на запитання: «хто?», «що?», а не «який?» і «яке?» … І таких подібних слів у російській мові існує ще з добрий десяток»…
А пізніше, ще через кілька років, Албас заявив їй прямо сходу:
– Зате росіяни першими побували в космосі, я вже не кажу про інше…, а твої хвалені швейцарці – селяни, гнійні жуки, правда, працьовиті, - крім своєї землі і «нейтралітету» нічого не бачать!
– Швейцарці теж побували в космосі – це був астронавт Клод Нікольє, – пізніше зло відказала йому Люсі від того, що цей «ніхто» тут сміє ще засуджувати швейцарців і їхній «нейтралітет»…
А Ольма продовжувала зазивати зозулею і відраховувати свій гамірний десятиденний біг рівномірними ходиками «швейцарських» годинників-будиночків, пропонуючи гостям і туристам за розписну дерев'яну красу, за баварський кіч, привезений торговим людом із німецької землі, розрахуватися своїми кревними монетами.
У повітрі довкола неї лунав постійний дзвоновий дзвін, і вранці і ввечері, і вдень і вночі, як нагадування про шкалу життєвих цінностей: робота, франк і Бог…, робота, франк і Бог…, робота, франк і Бог, - і був просякнутий апетитними і тягучими ароматами численних швейцарських сирів, вин і солодкуватим шоколадним смаком. Десятки сортів твердих і м’яких сирів, що стали національною гордістю, височіли в обрамлених, наче портретних рамках, квітковими штраусами на височенних стендах, а поруч виблискували, викладені віялом плитки шоколаду, які здавалися реальними злитками золота серед великої кількості пляшкової артилерії червоних і білих вин. Апенцеловські дівчата в національних костюмах, що походжали по її території, обдаровували прохожих повз них дітей біберами і монетками – шоколадками, обгорнутими в сріблясті і золоті папірці, і соняшники, що посміхалися жовтогарячими пательнями, як на урочистому параді, салютували їм своїми піднятими догори списами…
Старий монах, у довгій старій рясі, що вже вигоріла від тривалого носіння, брудно-бурякового кольору, неохайно підперезаний товстою чорною мотузкою, у великих рогових окулярах, з вицвілими очима, з легкою вправністю і з допомогою ножа, що спеціально обертався, зосереджено «зішкрібав» з Tet de Muan – «Голови Монаха», – Беллейського абатського сиру, ніжну широку сирну стружку, що перетворювалась при кожному круговому русі в скручені пуп’янки сирних троянд. А потім, на довгому ножі, з легкою улесливою і нібито винуватою посмішкою, щоразу, з появою нового пуп’янка, простягав перехожим свій сирний шедевр для дегустації з надією, що справжній гурман, який розуміється в надзвичайному смаку Тет де Муана, витриманого не менше трьох місяців на спеціальних дощечках із ялини, з вдячністю розкошелиться за нелегку земну працю.
А Ольма квітне! Свято розквітло велетенською багатозвучною півонією. Ольма, осіння красуня і символ міста і року, гучно танцювала і співала. Ольма сурмила альпенгорнами і ревінням породистих тварин. Ольма рохкала свинячими забігами, стогнала народженим «поросячим послідом» і невтомно іржала кінським сміхом – переповнені трибуни Ольми гуділи мінливим звуковим вінком численних наріч і діалектів, то стихаючи, залежно від розпалювання забігових пристрастей, то прислухаючись табакеркою цінного мовчання до численних промов виступаючих, то зриваючись оваціями і з непідробним захватом вітаючи чергового переможця швінгеля.
Люсі проходила і дивилася зі сторони, як вони веселяться, танцюють і співають, – їй здавалося, що їхні рухи були умисне агресивними і квапливо ненаситними аж до запаморочення.
«Гуляють і п’ють так, ніби не буде більше в їхньому швидкоплинному житті цієї щорічної Ольми. А можливо так, що всяк випадок, щоб вистачило цих приємних відчуттів до наступного сезону?»…
Люди неймовірно здавалися їй зробленими з воску і такими порожніми всередині, хоча мали вигляд дуже впевненх і щасливих… І все їх радувало навкруги: особливо гроші, котрі вони витискали зі свого життя і життя інших.
Розмови, сміх і дегустація – винними, сирними і шоколадними ріками розливались у величезному просторі осіннього свята на ім'я Ольма…
«Життя проходить стороною, а я відчуваю, що пропускаю щось важливе», – з гіркотою стукало в скронях у Люсі.
Нещасна, нікому не потрібна, блукала вона серед цього пишного святкового натовпу і тонула у своїй душевній крижаній пустоті… Люсі перебувала в якомусь заціпенінні: час для неї ніби зупинився і в її душі оселилася паніка:
«А може, це остання Ольма у моєму житті? – вона злякалася цієї думки. – Боже, невже від нас нічого не лишається в цьому світі?...
Вона йшла далі, як у тумані, і відчувала, що вже сама стає восковою і порожньою…
«Господи, що єси на небесах. Дякую за кожен прожитий час, день і хвилину, і за наступний день, якщо на це буде твоя благословенна воля…»
Натовп панків у супроводі карнавальних дівиць, із серії тулуз-лотрекських картинок про паризькі борделі, добряче захмелілий від безкоштовного пива і придбаного в складчину шнапсу, - в усьому чорному і довгому, в дірявих черевиках та панчохах, з чорними кігтями на брудних пальцях, і сторчаком до верху, лакованими модерно зеленими, фіолетовими та ще бозна-якими шевелюрами, брязкотіли усілякими металевими підвісками, свистіли і шуміли горластими викриками і сміхом на всю вулицю. Від них так несло алкоголем, що запах Люсі відчула раніше, ніж побачила їх самих.
Люсі знову почула російську мову, надто голосну і таку алкогольно-гарячу від суперечок, що мимоволі обернулася подивитися на колишніх співвітчизників, котрі безпечно сміялися і посилали один одного в усі анатомічні опуклості та заглиблення. Їхні слова – брудні, що пахли гноєм і ще якимсь лайном, – безжально шмагали батогами її й усіх, хто стояв поряд. А, «леді-екскорт», які їх супроводжували, – три фарбовані білявки з довгим волоссям, – пропускали почуте повз вуха, винувато посміхалися і вражали навколишніх своєю позаконкурсною «на Міс Всесвіт» красою, а ще ходою і висотою підборів, з довгими «мулен-ружськими ногами, обручками і перснями з коштовним камінням, карденовськими костюмами і ґудзиками від Сваровські.
Ці «нью раша», такі собі «Homo novus»[1], – непомітно розчинялися в святковій ольмовській метушні і разом зі схожими швидкоплинними туристами розповзалися наполегливими тінями та їх мозаїчними відображеннями в давоських, сен-моритських, церматських… і решті відомих альпійських пейзажів…
«Так, вони потроху і ґрунтовно перебираються сюди і в західні країни, ще й туди, де можна витрачати гроші й не озиратися, звідки вони взялися. Але вони ніколи не залишать тут, як і в Європі, за собою слід, і не стануть тут кимось або чимось, як стали колись швейцарською землею – біля відомого Чортового мосту, в ущелині Шелленен, тисячі безіменних російських солдатів…»
Телефонний дзвінок перервав роздуми Люсі.
Далі читайте паперову версію журналу.
