Федеріко Гарсіа Льорка  

Початкове ауто сентиментальне[1]

З іспанської переклав Дмитро Дроздовський

 

Сила-силенна тіней збирається в долині, зачарована зоряним світлом. У каламуті мороку видніються старі вежі тубільних народів із місячного сяйва — світло падає на їхні годинники, які виблискують, наче відполіровані. Із усіх годинників іде дивна вібрація, і колір світла сповнюється тривоги, і вже дві комахи мають утворити разом 12. Хтось чекає на ранковий спів півня, але півні мовчать, бо ж годинники зупинились, півні наче скам’яніли, витягнувши шиї і відкривши дзьоби так, немовби щось застрягло в горлі. Старі мудрі сови дивляться жовтими очима з вологої ночі — зараз має початися драма, на яку так довго чекали. Тиша проходить повз, повільно стухаючи, і за нею йде Сон, який тримає в руках книжки про Сумнів, Смуток і Любов...

Тіні у білих халатах осідають. Лицарі приїжджають з усіх усюдів. Обрій безконечний, і десь на його межі виринають білі ненароджені промені. Ці білосніжні з’яви осідають на вершечках веж, залишаючись, так і не проявившись у реальності. І хідник губиться в мрійливих, химерних світах фантазії. Здається, що вологість допомогла прорости тіням, які уподібнились до квітів; вони проросли з фантазії, наче спалахи пам’яті проростають зі старих стін. Сови велично чекають — має статися щось надзвичайне, трансцендентне. Вмить усі примари скупчуються разом уздовж потонулої в мареві дороги, і здається, наче десь з-за обрію виростає велетень. І з кінця провулка, де сидять тіні, з’являється ЯНГОЛ ПАНА ОТЦЯ ВСЕВИШНЬОГО, його супроводжує СМЕРТЬ, що завжди нижча від світанкової зорі. ЯНГОЛ, красивий і врочистий; СМЕРТЬ із косою і пісочним годинником у руці така сама, як її змальовують у дитячих книжечках... В її присутності всі встають і вітаються зі столітнього туману. СМЕРТЬ заговорює до ЯНГОЛА ПАНА ОТЦЯ ВСЕВИШНЬОГО, і ЯНГОЛ простягає свої руки до тіней:

 

Я прийшов до вас із волі Господа Всемогутнього, аби врятувати вас. Усі ви можете бути врятовані, якщо повірите в Господа. Він наказав мені мовити, що, настановляючи своє мислення на Нього, ви зможете відчути справжнє Світло.

 

ПУГАЧ. (Сидячи на дереві.) Це доволі дискусійно. Справжнісіньке світло вище від Пана Отця. Так нас навчав учитель Пугач, який прийшов до нас із місяця, помер у кігтях власних дітей і потому знову воскрес, аби повернутися до світла. Він навчав нас любити ніч і зневажати егоїстичні примхи Твого Пана Отця, Твого Господа Всемогутнього. Наше щастя в розумному спокої, який вважає, що спин усіх рухів буде найкращою у світі гармонією.

ЯНГОЛ. Хто це верзе? Ти, певно, послідовник Будди?

ПУГАЧ. Будда навчав мене. Наша філософія постала ще до твого Пана Отця.

ЯНГОЛ. Не знищу вас тільки тому, що тримаю в руці меч Смирення та Милосердя.

СМЕРТЬ. Дозволь мені це зробити, бо ж коса моя гостра і болить від неї добряче…

ПУГАЧ. Моє пір’я й очі бачать тіні, і вони після смерті залишаться на землі, а от душа моя полетить на місяць, шукаючи вчителя, котрий чекає на нас. Вірую, бо ж кажу правду.

СМЕРТЬ. Все одно не сховаєтеся від мене й на місяці. Здається, ваше світло занадто боляче обпікає… певно, ви вже втратили глузд під його промінням?..

ПУГАЧ. Я піду до світла  з релігійних переконань і з пошани до світлої святості, що прочиняє...

СТАРИЙ ПУГАЧ. Як на мене, то пощо тікати од місяця! Гадки не маю! Я ненавиджу його світло, але я не маю сміливості дивитися на нього. Яка ж то краса сидіти в його затінку! Так, я не досконалий! Життєві сили втекли від мене. Я також вельми люблю тінь.

МАЛЕНЬКИЙ ПУГАЧ. Місячне світло святе, святе, святе… Світлом тінь маємо здолати й іти до нього…

 

(ЯНГОЛ проходить між вервечками ПРИВИДІВ і ПУГАЧІВ, що говорять поміж собою, похиливши свої вчені професорські голови...)

 

ЯНГОЛ. Не тікайте, бо відкрию вам таємницю: я попереджаю вас, що тільки з іменем Господа можна досягти істинного Світла.

 

(Всі ПРИВИДИ медитують. Ґрати розташовані на вершині сновидної Мрії...)

 

ЯНГОЛ. Ви можете поскаржитися мені на все, ви страждаєте, і тому Господь послав мене сюди, аби забрати біль і печаль...

ПРИМАРИ. Нехай буде Воля Його, нехай прийде Царствіє Його. Сподіваємося, що й на нас проллється Його світло, поки містерія висушує троянди з наших гріхів. Вся ілюзія нашого життя втілиться зараз тут сповна, і ми її звідаємо. Наша думка прочинена до Нього.

ЯНГОЛ. Так ви спасетеся в споконвічній таїні.

ПУГАЧ 1.Ну що за егоїзм! Нечуваний егоїзм!

СМЕРТЬ. Ніхто з вас насправді не вірить у вчителя Пугача, і він так само не долетів до місяця й не воскрес…

ПУГАЧ. Брехня! Ми всі будемо врятовані!

СТАРИЙ ПУГАЧ. Я знаю, що врятуюся!

МАЛЕНЬКИЙ ПУГАЧ. Місячне світло святе, святе, святе… Світлом тінь маємо здолати й іти до нього…

ХОР ПРИВИДІВ. Нехай буде Воля Його, нехай прийде Царствіє Його. Сподіваємося, що й на нас проллється Його світло, містерія висушує троянди з наших гріхів. Вся ілюзія нашого життя втілиться зараз тут сповна, і ми її звідаємо…

 

(СМЕРТЬ веде за собою групу ПРИВИДІВ, зв’язаних із потоками сутінків, і виводить перед ЯНГОЛОМ).

 

СМЕРТЬ. Ці заблукалі душі хочуть вийти з тіні ночі. Хочуть побачити Його.

ЯНГОЛ. Позаяк я прийшов від імені милосердя надати Господнього спасіння вам, не відмовтеся. Але ви ніколи не зможете побачити Його. Зараз ви в тіні, але прийде Бог і виведе вас із тіні. Ви втратили віру, а тому й тікаєте від мене. Поверніть собі віру. І прийде Царство Господа нашого. А поки залишайтеся в тіні і чекайте. Спасіння прийде. Думаєте, що тільки радість існує поряд із Господом?

Істинне щастя приніс на всіх невинних, всіх обдарує він своєю любов’ю, нікого не залишить. Той, хто хоче знати все, потоне. Бога не можна пізнати. Треба вірити і чекати. Не втрачайте віри. У царстві духу може бути тільки сила волі. Царство духу настане для тих, хто вірить. Існуючи вже в царстві духу, чесно вам кажу: «хто каже, що все знає», той падає у бездонну прірву, з якої неможливо піднятися. Любити знання — означає любити сумніватися, бо ж коли розум досягає своєї вершини, він починає критикувати Всевишнього Бога, а насправді досконале знання неможливе. Розум руйнує Бога. Тільки Бог має всесвітній розум і Він усе робить досконало.

ПУГАЧ 1. Але ж має Він безконечну печаль, яку не може побороти. Гіршого й бути не може.

ЯНГОЛ. Він безконечний і необмежений.

ПУГАЧ. У теорії безконечність і необмеженість можуть мати свою скінченність і обмеження.  

ПРИВИД ПОЕТА. (Бурмочучи щось собі) А на практиці.

СТАРИЙ ПУГАЧ. Тиша.

ЯНГОЛ. Якщо це так, нещасні душі, куди ви хотіли втекти? Невже ви хочете безконечного скасування буття?

ХОР ПРИВИДІВ. (Жваво.) Ні!

ЯНГОЛ. Тоді кажіть, прошу дуже. Звідки ті книжки? (Повертаючись обличчям до СМЕРТІ). Подивися, ось вони, перед вами.

СМЕРТЬ. Це три чарівні ключі до чар неможливого. Книга Сумніву, Смутку і Любові.

ЯНГОЛ. Саме тому їм і кортіло втекти. (Прямуючи до привидів.) Якщо ви не покаєтеся, то жити вам у постійній таємниці у світі споживання [?] з віку в вік; можливо, колись Господ і змилостивиться над вами...

 

(Ув’язнені ПРИВИДИ гримнули ланцюгами своїх тіней, створюючи звук, наче десь далеко-далеко вода падає з висоти в долину.)

 

ПРИВИД 1. Коли я помру, думалось мені, зляжу я в землю і стану землею; тоді ця думка жахала мене, але тепер я бачу в цьому великий умисел, про який ми сперечаємося. Ніколи не думав, що мене поглине вічний туман, що він проковтне мене повністю. Я здогадався, що таємниця смерті проясниться в моїх очах, і все ж я перебуватиму в моторошній таємниці, сповнений глибокого відчаю.

ЯНГОЛ. Ти просто не знав, як прийти до Бога.

ПРИВИД 1. Я так довго коливався, й зараз мене роздирає сум’яття, чи також зроблюся частиною таємниці. І я сумніваюся насамперед через те, що душа — моя і тільки моя, що без душі ніколи мене більше в житті не буде. А якщо так, то чия душа буде після моєї смерті? Я не знаю, що робити. Сумнів породжує в мені щось дивовижно величне. Я більший від Бога.

ЯНГОЛ. (Піднявши меч вогню.) Ви будете знищені!

ПРИВИД. (Розчиняючись потроху.) Я більший від Бога. Бог не сумнівається в собі, але я сумніваюся, все в мені перевертається від сумніву. Покажіть мені світло правдиве, і я піддам його сумнівам. Покажіть мені всі сили Божі, і я сумніватимуся в силі Божій. Нічого немає напевне. Ніщо не може бути основою в моїх судженнях, бо ж усе химерне. Все життя я мав сумнів, чи насправді в мене було життя. Що існує в мені і чи існує це насправді? Що існує в ідеї, а що в пристрасті?

ЯНГОЛ. Лише те, що тебе буде повністю знищено.  

ПУГАЧ 1. Це несправедливо! Несправедливо!

СТАРИЙ ПУГАЧ. Несправедливо!

ХОР ПРИВИДІВ. І не введи нас у спокусу!

ЯНГОЛ. Ти, хто приніс книгу Любові, що скажеш ти, коли прийде Всемогутній?

ПРИВИД ПОЕТА. Я прочитав усю книгу, тому волів би втекти від пазурів Господа. Поки ще тіло моє було молоде і сповнене життя, я перетинав гори байдужості і в серцях запалював священний вогонь Любові…

ЯНГОЛ. Чому ж тобі не розпалити Любов до Бога?

ПРИВИД. Бо ж до Бога ніколи не відчував я Любові; не відчуваю цього й зараз, коли стою перед Ним. Людина боїться Бога, бо ж передовсім боїться покарання. І любові тут бути не може. Любов до Бога ще ніхто насправді не відчув на землі. Бога любили не заради Бога, а задля годиться. А ті, хто любив його, робили це оманливою, нечистою любов’ю: це не була любов чиста і непорочна, а саме такою є справжня любов. Любов до Бога була стражданням тіла, терором, через який мала пройти душа, аби отримати надію на вічне життя. Люди боялися смерті, вони хотіли жити після смерті, а тому й удавали, що люблять Бога. Любов до Бога заміняла плач по своєму життю... Бог був великим плачем, у якому людина знаходила порятунок і в якому жаліла себе. Моя ж любов була первозданна, з такої любові народжується первісток голої й незахищеної душі. Це пристрасть, яка починається в сексуальному русі, але сягає небес, що вищі від Бога. Це світ ідеальності. Всесвітня любов! Ця любов вища за плоть, вища за душу, її неможливо помислити, бо вона ідеальна для будь-якої думки. А любов до Бога була простакуватою. Я волів би тікати звідусіль, аби знову знайти ту свою первозданну любов. Я відчуваю ностальгію за тим справжнім почуттям.

СТАРИЙ ПУГАЧ. (Скрушно хитаючи головою.) Нещасна істото, що ти знаєш!

ПРИВИД ПОЕТА. Крім того, ця таємниця переповнює мене, і мені від того боляче. Я думав про смерть, як про щось дуже віддалене і вірив у...

ЯНГОЛ. (Жалісливо.) Ти вірив!

ГОЛОС ЗГОРИ. Не впасти в спокусу!

ПРИВИД ПОЕТА. Я вірив у всемогутність красивої любові, вірив щиро, по-справжньому. Аж раптом життя почало віддаляти мене від любові і наближати до чогось іншого. Сталося так, що чиясь холодна рука проникла в моє серце, з того часу я не можу любити. І я певен, що це рука Бога...

ЯНГОЛ. Тебе також, попри твою віру, буде знищено. Бог прокляв тебе за ці слова.

ПРИВИД. В мене ж на прокляття виникає запитання. Бог створив першого чоловіка і першу жінку, він дозволив їм усі радості життя, крім радості любові. Чому б троянда любові не мала вирости в Едемі, чому б доброму Богові не дати людям вічної свободи? Безсумнівно, любов не була творінням Бога, але була так само сильною, як і Він. Адам і Єва звідали на собі гнів Божий, бо доторкнулися до того, що було сильнішим від Бога. За це вони мали поплатитися безсмертям, вони мали жити в одвічних муках, і жінки мали народжувати в муках через заздренність Бога. Отже, любов стала причиною всіх страждань людини, любов, вища од Бога. Ідеальна єдність, братерство, ідея нескінченного Всесвіту витворили зрештою Ідею Любові, що одвічно існує поза Богом…

ЯНГОЛ. Бог обіцяв воскресіння плоті.

ПРИВИД ПОЕТА. Так, але воскресіння плоті означає повну смерть живильної любові. Плоть воскрешається, але слабка душа вже побувала в пеклі Божому, знаючи, що за її муками споглядає Він. Говорячи це, я знаю, що мене чекає зникнення назавжди. Але всі ви почули мій крик... Троянди висихають, проте аромат залишається. Нехай всохне моя душа, проте залишиться запах любові.

ЯНГОЛ. Царство вічної тіні чекає на вас!

ПУГАЧ. Це несправедливо! Несправедливо!

СТАРИЙ ПУГАЧ. Несправедливо!

СМЕРТЬ. Я найвища справедливість.

ХОР ПРИВИДІВ. Не введи нас у спокусу!

ПРИВИД 3. Я приніс книгу Смутку. Прочитав усі сторінки, і вони викликають гіркоту. Жодне царство у світі не знатиме, що таке мить щастя. Хотів би не думати більше. Я мріяв про таємницю, а тепер мені все це набридло. Зранені всі мої почуття в душі, та, на жаль, немає кровотечі. Моя печаль безсмертна. Чи колись вона спиниться?

СТАРИЙ ПУГАЧ. Це те само, що і в нашого друга Соловейка. Вічна печаль.

ПРИВИД 3. Ви, хто в руці тримає вогненний меч, відійдіть у тіні і залишайтеся навіки в спокої...

ЯНГОЛ. Нехай буде так.

МАЛЕНЬКИЙ ПУГАЧ. Це несправедливо, несправедливо!

СТАРИЙ ПУГАЧ. Справедливо!

ПРИМАРИ. Злиденство! Злиденство!

ЯНГОЛ. Занурюйтесь у таємницю. Господи, прости їхні гріхи.

ПРИМАРИ. (Розчиняючись.) Най здійсниться воля Його. Сподіваємося, що й на нас проллється світло, поки містерія висушує троянди з наших гріхів.

СМЕРТЬ. Мир буде з вами.

ПУГАЧ 1. Нині і прісно... Що ми пишемо?

СТАРИЙ ПУГАЧ. Напиши нову сторінку в книзі забуття.

 

(І все зупинилося вмить і щезло. Дванадцять годин пробило на всіх годинниках, і півні прокукурікали, знаменуючи світанок. Світло у вежах поволі згасло, наче заплющились важкі очі у птаха, сповнені невимовної насолоди, і на дорогах, де ще ось-ось сиділи, немов калюжі, тіні, йдуть череди, починаючи новий день зі світанку.)

 

Написано 4 грудня 1918 року