Валентина Савчин

ЛУКАШІАНА АНАТОЛЯ ПЕРЕПАДІ

 

  Творчі дороги Анатоля Перепаді й Миколи Лукаша перетиналися доволі часто, і, мабуть, не випадково. Знайомство їхнє припадає на весну 1960-го, коли недавній випускник факультету журналістики працював редактором у київському видавництві дитячої літератури «Веселка». Перші проби редагування молодого журналіста були різко розкритиковані як непрофесійні, а твердження про непридатність до пера, якими вони супроводжувалися, були сигналом про можливе звільнення. Врятував ситуацію М. Лукаш, який саме нагодився до видавництва й помітив відредаговану дитячу книжечку на столі в заступника головного редактора. Авторитетному перекладачеві сподобалися сміливі рішення редактора-початківця, і після невеликої дискусії питання про звільнення А. Перепаді вже не було актуальним. Це було, так би мовити, перше заочне знайомство М. Лукаша з маловідомим тоді перекладачем.

  Справжнє знайомство відбулося дещо пізніше, у зимовому Коктебелі, де М. Лукаш працював над перекладом «Дон Кіхота». А. Перепадя як кореспондент щорічника «Наука і культура. Україна» готував тоді колективне інтерв’ю про стан перекладацької справи на Україні. Для цього він звернувся з кількома запитаннями до видатних майстрів перекладу – Миколи Бажана, Бориса Тена, Ірини Стешенко, Григорія Кочура, Василя Мисика та Миколи Лукаша. Відповіді на запитання, що здебільшого стосувалися умов роботи перекладача, творчих планів, досягнень українського перекладу, були опубліковані в щорічнику 1966 р.[1] Однак можна припустити, що розмова А. Перепаді й М. Лукаша була значно ширшою за окреслену тематику, а відповіді перекладача – розлогішими, аніж ті, що запропоновані читачам згаданого видання. Підтвердженням цьому може служити ґрунтовна розвідка А. Перепаді «В робітні майстра»[2], що з’явилася друком на сторінках часопису «Дніпро» незадовго до появи вищезгаданого інтерв’ю.

  У цій статті, опублікованій під псевдонімом Анатоля Олексієнка, тридцятирічний А. Перепадя робить глибокий огляд перекладацького доробку М. Лукаша, даючи оцінку таким шедеврам українського перекладного слова, як «Фауст» Ґете, поезія Бернса, п’єси Лопе де Вега, «Бал в опері» Тувіма, «Мадам Боварі» Флобера, «Декамерон» Боккаччо. Автор намагається заглибитися у творчу лабораторію Майстра, познайомити читачів із тим, як працює Микола Лукаш, охарактеризувати основні засади його перекладацького методу. А. Перепадя наголошує на неймовірному лексичному та стилістичному багатстві Лукашевих перекладів, напрочуд гармонійній поетичній техніці перекладача, високому артизму його художнього перевтілення при роботі з творами різних авторів та стилів. У своїх висновках А. Перепадя опирається на зіставлення Лукашевих текстів з іншими українськими чи російськими перекладами, зокрема з інтерпретаціями «Фауста» Д. Загула й М. Улезка, поезіями Бернса у відтворенні С. Маршака, варіантом «Декамерона» Л. Пахаревського та П. Майорського. Свої спостереження щодо перекладацької манери М. Лукаша автор ілюструє фрагментами з його перекладів. Серед прикметних рис Лукашевого почерку, на думку дослідника, – поєднання окриленості поета і точності ученого лексикографа; майстерна техніка у відтворенні ритму, розміру, фонетичних засобів оригіналу; мобілізація ресурсів фольклору і народної поетики; ідіосинкразія до утертих виразів, намагання повернути кожному слову його первісну свіжість. Говорячи про Лукашів переклад «Мадам Боварі» Флобера, А. Перепадя висловив своє переконання, що «для українських молодих письменників ‹…› твір цей може стати тим, що й для французьких, – школою стилю»[3]. Ця думка суголосна словам Г. Кочура, який високо оцінив значення Лукашевого перекладу «Декамерона» для розвитку літературної мови: «Декамерон» – школа мови не тільки для перекладача, а й для оригінального письменника»[4].

На той час розвідка А. Перепаді була не лише першим узагальненим оглядом доробку М. Лукаша із ретельно зібраною інформацією про його перекладацьку діяльність та укладеним реєстром його перекладів, а, що важливіше, першим теоретичним осмисленням перекладацьких засад Майстра.

Майже через три десятиліття, уже після смерті М. Лукаша, А. Перепадя публікує есе із промовистою назвою «Моя Лукашіана»[5]. Фрагментарні спогади короткими штрихами малюють образ Лукашевого генія. …Ялта, Коктебель, Київ, зустрічі випадкові й невипадкові, довгі розмови, Лукашеві лекції, «Дон Кіхот», Комісія із творчої спадщини Миколи Лукаша… Несподівано сторінки спогадів увінчуються глибоким теоретичним узагальненням про роль М. Лукаша як реформатора української мови: «Найперше, що зробив Лукаш, це синтезував два потоки української мови – слобожанський і галичанський, якому було штучно поставлено греблю в серпні тридцять дев’ятого, потоки, позначені впливом російської й польської мов. По-друге, він показав, що мертвої лексики нема, і даремно мовознавці поспішають запрягати слова в свою уплітку-сировицю, чіпляючи «заст.», «арх.», «діал.», «дорев.», «зах.», «книжн.», «обмеж.», «ц.-с.» тощо. По-третє, вернув мові смак, аромат, первородство, повнокровність, самоцінність і самодостатність, красу і велич. Словом, зреформував її, зреформував завдяки наближенню до лексики і синтаксису народної творчості, несподіваному перегуку чужого з найпитомішим, своїм, завдяки такому феномену, коли перекладна фраза озивається рядком Кобзаря, Котляревського, народної пісні чи думи»[6]. А ще через десятиліття Перепадя додасть: «Лукаш здійснив нечувану демократизацію і так уже демократичної української мови. ‹…› Він часто піднімав те, що вважалося низьким стилем, до середнього…»[7], «відкрив нам очі на аристократизм простої селянської мови»[8].

До таких висновків Анатоля Перепадю привело глибоке студіювання Лукашевих перекладів, уважне знайомство з лексичною та синтаксичною скарбівнею Майстра. Саме йому, як працівникові видавництва «Дніпро», доручили дуже відповідальне й делікатне завдання: готувати до друку Лукашів переклад «Дон Кіхота» Сервантеса. Проблем із цим було кілька, та найважливіша – незакінчений переклад роману. М. Лукаш працював над «Дон Кіхотом» перервами тривалий час, періоди натхнення змінювалися затяжними творчими паузами. Тим часом перекладач захоплювався іншим автором, з’являлися нові переклади, а переключитися на «Дон Кіхота» ставало дедалі важче. Аби хоч якось зрушити справу з місця, у «Дніпрі» вирішили повернутися до давніх видавничих планів і відновити роботу над підготовкою до друку роману Сервантеса, сподіваючись, що це зможе підштовхнути М. Лукаша до роботи над закінченням перекладу. А. Перепадя взяв передрук тексту на себе. Паралельно із цим він щотижня приходив до Лукаша і разом вони звіряли, уточнювали, вичитували готові сторінки. Здоров’я перекладача уже було підірване, важка хвороба, що передчасно звела його в могилу, прогресувала. Та над сторінками «Дон Кіхота» М. Лукаш наче молодшав, оживав, його знову поглинала стихія іспанського першотвору, до нього верталися сили й бажання чаклувати над перекладом. Народжувалися нові розділи роману, а до попередніх – створених двома десятиліттями раніше – вносилися правки.

Чергова пауза порушила звичний ритм роботи. Сили покидали перекладача… Недоспіваною залишилася пісня кролевецького ідальго. Та не пішли намарне його зустрічі з Анатолем Перепадею, їхнє вичитування, обговорення й шліфування перекладу. Уроки Лукаша стали для Перепаді доброю школою перекладацької майстерності. Здібний учень перейняв усі тонкощі Лукашевої науки – віртуозне володіння величезним багатством української мови, вміння дошукуватися найпотрібнішого слова чи фрази, та, найголовніше, засвоїв особливості стилістичної манери свого Вчителя. Це дозволило йому продовжити велике починання Лукаша й завершити українського «Дон Кіхота», причому на такому рівні конгеніальності, де навіть прискіпливий читач не помітить якогось стилістичного дисонансу. 

Анатолю Перепаді щастило повчитися в Лукаша й завдяки редакторській роботі. Працюючи у видавництві, він мав неодноразову можливість бачити, як Лукаш редагував переклади, що готувалися до друку. Анатоль Перепадя уважно вивчав усі правки Майстра, звіряв їх з оригіналами, засвоював тонкощі мистецтва перекладу. У рецензії на видані в Держлітвидаві твори Дені Дідро у перекладах В. Підмогильного[9] А. Перепадя зізнається, що дуже пильно простудіював ювелірну роботу Миколи Лукаша, за редакцією якого виходив переклад філософського діалогу «Небіж Рамо». Лукашеве редагування, на його думку, було дуже делікатним і слушним.

На початку 70-х, ще до вимушеної мовчанки, Микола Лукаш редагував і переклад самого А. Перепаді – роман «Білий прапор над Кефалонією» італійського письменника Марчелло Вентурі[10]. Лукашеві правки не вписувалися в тогочасні пуристичні тенденції, і завдяки їм переклад значно виграв. «Треба було, щоб мене взялася редагувати людина з таким великим смаком, з таким абсолютним музичним слухом. ‹…› Редактор поправив так, ніби самоцвітами прикрасив», – згадував пізніше А. Перепадя[11]. Правки Лукаша служили орієнтиром у його подальшій творчості, спонукаючи до серйозної і вимогливої роботи над словом. Натхнення додавали й численні плюси і знаки оклику, які Лукаш залишив на берегах перекладу, у такий спосіб високо оцінюючи знахідки перекладача. «Якщо в мене вийшло в цьому місці, і ось тут, і тут, а ось майже на цілу сторінку, – думав перекладач, – значить у мене щось є за душею, це ж не може бути справою тільки випадку, і, отже, тільки від мене, від моїх зусиль залежить, щоб таких щасливих місць стало більше. Словом, за роботу, вдумливу, самозаглиблену, вимогливу роботу!»[12] За цей роман Анатоля Перепадю гостро критикували в пресі. Зокрема, Іван Білодід у статті «Мова і ідеологічна боротьба» (1974) звинуватив перекладача в тому, що він архаїзує лексику й синтаксис художнього твору, вживає не властиві українській мові сполучення слів. До крамольних виразів потрапили: «дощ лив як із цебра», «вийшла дівчина з глеком на воду», [тепло] «вдарило мені до голови», «дивлячись на циферблат дзиґарів», «з розкішницьким усміхом на вустах» та ін.[13] Віталій Русанівський у праці «Культура мови сучасних художніх перекладів» (1974) закидає перекладачеві зловживання діалектизмами, застарілими словами та віджилими граматичними формами й конструкціями. На думку мовознавця, позанормативними є лексеми допіру, длятися, конструкція «замість + інфінітив» як у такому реченні: «Він ступив у завойовані міста й села на чолі своєї автоколони і замість дивитися на них як на здобич дознавав такого почуття, ніби повертався до себе в знаний колись дім»[14]. Ці та інші звинувачення були результатом масштабної антиукраїнської мовно-культурної політики, і її наслідки для перекладача не забарилися – Анатоля Перепадю, як і багатьох його колег, позбавили роботи у видавництві «Дніпро», а його переклади заборонили друкувати. Через три десятиліття, згадуючи ту ситуацію, коли оголошували «кожне живе слово з народного мовлення архаїзмом, кожний місцевий вираз порушенням літературної норми, кожне прагнення збагатити лексику, урозмаїтити стиль буржуазно-націоналістичними збоченнями», Анатоль Перепадя доводив, що навчив його «цій крамолі» Микола Лукаш, редактор його перекладу[15].

Творча співпраця двох перекладачів засвідчує факти взаємного редагування, коли в ролі редактора Лукашевих перекладів виступав Анатоль Перепадя. Прикладом може стати книжечка віршів для дітей Джанні Родарі «У небі і на землі» у перекладах Г. Кочура та М. Лукаша, що вийшла у видавництві «Веселка» 1966 р.[16] Цього разу, за словами А. Перепаді, «учень приймав рукопис від учителя, а не подавав йому рукопис. Співвідношення учителя і учня від цього не мінялося, але учень міг поставити собі у заслугу створення робочого місця для особи, до якої він ставився з таким пієтетом»[17].

Анатоль Перепадя часто наголошував на тому, що його вчителем мистецтва перекладу є саме Микола Лукаш. Він нього він перейняв дар словотворення, у нього вчився мовної розкутості, доброго відчуття стилю, навіть деяких лінгвістичних екстраваганцій. Переклади М. Лукаша приваблювали насамперед мовним розмаїттям, а величезна лексикографічна робота Майстра, його повсякчасне «полювання» за мовними раритетами надихнула А. Перепадю до прочитання української класики з олівцем у руках та укладення кишенькових словничків. У передмові до власного перекладу «Ґарґантюа та Пантаґрюеля» Ф. Рабле Анатоль Перепадя згадує про заповнені чудними вокабулами записники, де знайшлося місце для таких свіжих, незатертих слів, як тупанина, зілина, молявка, завинуватися. «Перекладач, – говорить про себе А. Перепадя, – рано відчув потребу повернення до живої людової мови і мови класиків, де існує стільки питомих слів, даремно списаних недалекоглядними мовознавцями як застарілі, архаїчні, діалектні, дореволюційні, західні, обмежені, церковно-слов’янські»[18]. Отож не дивно, що йому під силу виявилася неймовірно строката мовна стихія Франсуа Рабле, в романі якого, як вважають самі французи, слів більше, ніж у тлумачному словнику французької мови. Словесний феєрверк, каскади дивовижних синонімів, загадкових оказіоналізмів – це те лексичне «буйство», яке зачаровувало Миколу Лукаша, той лексичний матеріал, який максимально дозволив би перекладачеві виявити мовну віртуозність та експериментаторство. Анатоль Перепадя підтвердив, що ідеального перекладача Франсуа Рабле бачить в особі саме Миколи Лукаша[19]. Однакже так склалося, що Лукаш переклав лише віршоване звернення письменника до читача, яке й послужило камертоном для Анатоля Перепаді, який блискуче реалізував перекладацький задум свого вчителя. Ось приклад лексичного розкошування, подібний до тих, на які натрапляємо на кожній сторінці роману: «Гляньте-но, як Природа, виводячи дерева, кущі, билля травне і зоофіти, побажала утвердити і зберегти їх так, аби жоден рід не пропав, аби особні не переводилися, старанно озброїла їх зародками і насінням, де саме й криється ця сама їхня довговічність, опанцерувала і напрочуд вигадливо вкрила їх стручками, піхвами, скойками, гранками, плисками, шкаралущою, колючками, пушком, корою і шпичаками – чим вам не гарні й міцні, природні гульфики»[20]. Перекладач з легкістю нанизує слова, вибудовуючи довгі ампліфікаційні ряди: «На їхнє прохання пекарі не зглянулися, ба більше, почали їх кобенити на всі заставки: сказали, що вони бидло, щербуни, рудиголови, галабурдники, ломуси, песиголовці, халамидники, махори, дурисвіти, шахруни, бабаки, ласощохлисти, розгамузи, самохвальки, мерзосвітники, довбні, ошусти, похатники, причепи, мартопляси, блазнюки, лежні, гидь, лобурі, бевзі, поторочі, скалозуби, чваньки, ланці, пастуші засранці, гівняна варта, пришивши до цього инші ядучі квітки…»[21]. Однаково легко А. Перепадя експериментує з словотвором: «І як про мене піде слава, що на вино я трачу більше, ніж на оливу, я загордію, не кажи той Демостен, коли про нього подейкували, що він оливник, а не винник. Мені це честь і похвала, коли мене узивають почарківцем і скляного бога поклонником, з таким ім’ям мені залюбки наллють у будь-якому гурті пантеґрюалістів»[22]; «У той час ув абатстві був чернець на прізвисько Жан Зубарь, ‹…›, найправдивіший чернець з усіх, якими чернецтво будь-коли щонайчернецькіш чернечило»[23].  

У своїй перекладацькій творчості А. Перепадя пішов дорогою М. Лукаша, вважаючи її особливо сприятливою для розвитку української мови. Йому вдалося підняти цілі пласти пасивної лексики, поєднати високий та низький стилі, мову фольклору й української класики з лексикою давньоукраїнської доби, створити враження мовної неусталеності чи, за визначенням самого тлумача, «перекладацької позалітературної мови»[24]. Це допомагало йому пересотворювати вже згаданих «Дон Кіхота» Сервантеса, «Ґарґантюа та Пантаґрюеля» Рабле, а також «Проби» Монтеня, «У пошуках утраченого часу» Пруста та багато інших шедеврів світової літератури. Митець доводив, що українська мова має багато регістрів і може звучати по-різному. А ще висловлював сміливі думки про те, що російською мовою навряд чи можна перекласти так досконало, як українською, бо наша мовна традиція значно триваліша і мова є розвиненіша, українська просодія – гнучкіша. А. Перепадя, як і його вчитель, володів величезним огромом української мови і через свої переклади невтомно плекав і розвивав її. Про здобутки Майстра говорять численні перекладацькі премії, серед яких – премія імені Миколи Лукаша, яку щорічно присуджує журнал «Всесвіт». А. Перепадя став лауреатом цієї нагороди в 1995 р. за переклад з португальської мови роману Жоржі Амаду (Бразилія) “Велика пастка”.

Завдяки А. Перепаді вдалося зберегти чимало Лукашевих перекладів. Коли Лукаша відлучили від друку, А. Перепадя був серед тих, хто намагався його підтримати й якось допомогти. Він регулярно навідувався до Лукаша, допомагав коштами, які сам і збирав серед колег-літераторів, а повертався із рукописами нових перекладів. Передруковував їх у кількох примірниках на цигарковому папері та віддавав на збереження друзям. Михайло Москаленко, який упорядкував та видав у 1990 р. антологію Лукашевих перекладів «Від Боккаччо до Аполлінера», розповідав, що отримав від Анатоля Перепаді в 1970-ті рр. добірку Лукашевих перекладів з французьких поетів ХІХ – ХХ ст. (Рембо, Лафорга, Сен-Поля Ру, Валері, Жакоба, Мілоша) та приблизно півтора десятка перекладів з угорського поета Ендре Аді[25].

А. Перепадя брав активну участь у комісії Спілки письменників із творчої спадщини М. Лукаша, яку утворили 30 серпня 1988 р. Як секретар комісії, він докладав зусиль, аби повернути борг Майстрові й добитися того, щоб його перекладацька праця була належно поцінована.

Як бачимо, Лукашіана Анатоля Перепаді – тривала й багатостороння. Та найважливішою його заслугою є утвердження тяглості традицій українського перекладацтва, розвиток української школи художнього перекладу, зокрема тих принципів, які обстоював своєю творчістю Микола Лукаш.