Дороті ДАННЕТТ
СТАНОВЛЕННЯ
З англійської переклала Марина ВОЗНА
Літературна редакція Івана БІЛИКА
Науковий консультант чл. кор. НАНУ доктор іст. наук Микола КОТЛЯР
Розділ 1
Від Венеції до Китаю, від Севільї до Золотого Берега Африки ставали на якорі кораблі й розкривалися гросбухи. Зважувались товари, і, здавалося, ніщо не може змінитись. Так, наче не міг якийсь дурень або дурепа одного чудового дня поставитися до торгівлі (торгівлі!) як до забавки.
Все почалося досить невинно з несподіваного перебігу подій, яким судилося так засмутити банкірів. Все почалося на морі, де під вересневим сонцем роздягнені до дублетів1 троє молодих людей лежали у купелі герцога Бурґундського.
Клаас та Фелікс розглядали на набережній каналу дівчат. Джуліус, на десять років старший від них, вирізнявся не такими сильними інстинктами, тож користався з можливості розслабитись і забути про свої обов’язки наставника, почуваючи себе абсолютно безпечно. Досвідчений астролоґ порадив би йому негайно діяти.
Сонце нагріло купіль, і вода винесла її на останній відтин звивистої путі. На шляху від англійських ливарів вона перетнула Ла-Манш і припливла до Нідерландів2 у геть пошарпаній вітром каравелі. Її ледве розвантажили в людній гавані Слейса, а потім знову ж таки не без проблем причепили до баркасу з кількома веслярами.
Й тепер он гляньте: прикрашена херувимами, купіль для його світлости Філіпа, герцоґа Бургундського, ґрафа Фландрського, маркґрафа Священної Римської імперії та носія багатьох інших високих титулів, прямувала до резиденції герцоґа в торговельному місті Брюґґе, де він вряди-годи зупинявся.
——
Перекладено за виданням:
© Марина Возна, 2005, переклад.
Друкується в скороченому журнальному варіанті.
1 Дублет — чоловічий одяг в середньовічній Європі на кшталт короткого жакета з цупким ліфом і пишними рукавами з легкішої тканини. — Тут і далі прим. переклад.
2 Нідерландами в ХV ст. називалася територія сучасних Голландії, Бельгії, Люксембурґа і деяких областей Франції, Фландрія була одним із ґрафств.
Саме тепер було нічого робити, і Джуліуса потягло на високі словеса.
— Що таке щастя? — розплющив він очі.
— Новий гончак, — відповів Фелікс, якому минало сімнадцятий. Його арбалет лежав на колінах, а пацюкоподібний ніс почервонів од сонця. — Тієї вухатої породи.
Джуліус скривився, але без злоби: це все, на що ця дитина здатна. Він перевів погляд на Клааса, якому було вже вісімнадцять і статура якого була подібна до міцного дуба, що не узгоджувалося з ямочками на щоках.
— Нове дівча, — запропонував Клаас. Він відкоркував пляшку вина і міцно тримав її за шийку, як жеребця за ногу. — Таке...
— Досить,- урвав його Джуліус. На цих двох високі слова витрачати було марно. Надто ж на Клааса. Інколи Джуліус радів, що наука була на такому рівні розвитку, що могла вистояти проти цього хлопця. Греків він, мабуть, загнав би назад у хижі.
На обличчі Клааса відбився біль.
— Я тільки... — заговорив він. Поруч молодий Фелікс вишкірив зуби.
Джуліус докинув:
— Пий ото мовчки! Я ж сказав: про дівчат досить. І далі про це ні слова.
— Добре, — відповів здивований Клаас. Він випив, удихнув, ніздрі набули синьо-бузкового кольору. — Смачно.
Джуліус утримався від подальших слів. Для учня фарбаря будь-яка зміна — завжди радість. Фелікс (його підопічний, син хазяйки, щоденний тягар) байдикував сьогодні з насолодою, хоча й не заслуговував на це. Тільки він, Джуліус, кинувши свої справи у фарбарні, мав право на день перепочинку.
Повз них пропливали набережні каналів. Моряки на ліхтері жартували, веслувальними гребли, намагаючись тим часом співати. Нагрітий сонцем херувим колисав три розніжені голівки, що лежали впритул по краю купелі. Джуліус згадав про пляшку в своїй руці і, перехиливши її, повністю затулив нею сонце. Сумлінна молода людина, але занадто легковажна й завдає клопоту. Так його оцінили, коли він заробляв собі рекомендаційного листа в Болоньї.
До біса всі правові факультети. Це Фландрія, не Італія. Можна найнятися вантажити купіль. А потім погодитися на безкоштовний проїзд у ній же до самого дому або майстерні. Можна заплющити очі, щоб краще думалось. Хіба це легковажно? Джуліус, нотар сім’ї Чаретті, заплющив очі. Майже в цю саму хвилину, як йому здалося, його сильно стусонули під ребра. Вже прокліпуючись, він у відповідь викинув уперед кулак. І в щось улучив.
— Гей! — закричав Фелікс. Його обличчя почервоніло, а тіло напружилося, готуючись до удару. Джуліус перекотився в інший бік, уникаючи копняка свого підопічного. Шум води підказав йому, чому саме Фелікс намагався його розбудити: вони наближалися до шлюзів.
Сильний Феліксів голос й досі відлунював у купелі:
— Ти збив мені капелюха. І поламав на ньому перо.
Моряки на ліхтері, що гребли в бік шлюзів, зацікавлено обернулися, так само як і Клаас, який приєднався до них, щоб допомогти. Складність полягала в тому, що у Фелікса було важко влучити, не зачепивши при цьому його капелюха. Капелюх мав гостру верхівку і витягнуті криси, мов у паперового кораблика. Орлине перо було зламане і лежало на сумці з кролятиною. Під капелюхом темно-русе волосся злиплося, а пасма звисали бурульками. Фелікс мав розлючений вигляд.
Клаас зауважив:
— Ти казав, це перо тобі набридло. Пане Джуліусе, настав час для пива.
Клаас жив у сім’ї Чаретті з десятирічного віку. І як незаконно народжена дитина повинен був говорити з Феліксом поштиво. З роками Клаас із учня майстра перетворився ще й на слугу спадкоємця родини Чаретті. Фелікс увесь час намагався лупцювати Клааса, але здебільшого мусив його терпіти. Феліксова мати, вдячна за спокій, звільняла Клааса від його обов’язків у фарбарні завжди, коли син про це просив. Джуліус, так само вдячний, сподівався, що перебування Клааса в учнях, яке час від часу переривалося, розтягнеться настільки, що Фелікс устигне вирости, постаріти, а то, навіть, померти.
Джуліус, сам легка на вдачу людина, не відчував нічого проти молодого хозяйчука Фелікса. Він з ним упорувався. Клаас, звичайно, не мав таких прав, саме тому його самого можна було безкарно лупцювати, що й робило хлопця дуже корисним. Джуліус подивився, як Клаас востаннє відштовхнувся веслом, поклав його і обійшов човна, щоб подати Феліксові капелюха. Клаас найбільше вражав зростом, ямочками на щоках та своєю корисністю. А також тим, що жодна представниця жіночого роду не могла почуватися в безпеці, коли той мав щодо неї певні наміри.
Джуліус бачив, як Клаас розтуляє та стуляє рота, говорячи вже за межами купелі, а Фелікс відповідає зсередини. Джуліус не приставав до розмови, яка точилася про одне і те ж. Звичайно, йому подобалось дивитися на гарних жінок. І чоловічої гідності в ньому було достатньо. Він знав, що його зовнішність привертає до себе увагу. Вже не раз йому доводилося виплутуватись із стосунків з дружинами своїх замовників. Джуліус не збирався також приймати духовний сан, поки що. Але коли тобі щастить, то треба бути до всього готовим. Джуліус був поміркований. Він не кидався на жінок, як Клаас. Не тремтів од бажання, як нещасний Фелікс під час подорожі від Слейса до Дамме каналами, на набережних яких там і там зблискували щиколотки жіночих ніжок, а часом навіть колінця, до того ж таких, що до них доступитися було неважко. Тут бракувало справжніх паній у високих капелюхах, з підголеними лобами та перлами на черевичках. Такі не ходили серед причалів, халуп, складів та доків двох пристаней Брюґґе. Зате часто можна було побачити вабливі білі очіпочки й лукаво підняті робочі сукні. Їх тут стільки, що можуть задовольнити навіть Клааса, подумав Джуліус. Веселі дівчата окликали то одного хлопця, то іншого. Чоловіки підспівували, хлоп’ята бігли понад каналами, намагаючись не відстати від гребців. Хтось кинув камінчика в купіль, яка відгукнулася церковним дзвоном. Але цей дзвін був швидко поглинутий зойком винуватця, до якого приклалася важка батькова рука. Навіть із Брюсселя, Діжона, або Ліля герцоґ Філіп міг почути, що тут відбувається.
Фелікс управно подавав знаки капелюхом, а Клаас стояв поряд, привласнивши його перо. Завдовжки в три дюйми, воно маяло в густій шевелюрі Клааса, схоже на риболовну принаду. Джуліус допомагав пристати до берега, кинувши при цьому обов’язкову пляшку брюґського пива черговому на шлюзі.
Черговий подивився на нього двічі перед тим, як звернутися на ім’я. Без мантії той був не паном Джуліусом, нотарем, а лише ще одним парубком років за двадцять. Коли Джуліус бував тверезішим, він розумів, що такі пригоди справляють не найкраще враження, хоча напідпитку не хотів про це навіть і думати. Черговий на шлюзі зразу ж упізнав Клааса й Фелікса. Будь-хто в Брюґґе або Лувені знав спадкоємця родини Чаретті та його слугу.
В шлюзі не було інших човнів: ще одна ознака влади герцоґа. Ліхтер зайшов у док, і хвилі за ним з шелестом зімкнулися. Черговий на шлюзі, сховавши пиво, пішов відчиняти затвор. Перебуваючи високо на воді, Джуліус подивився вперед, за зачинені дерев’яні ворота шлюзу, вздовж каналу, через болота, що вели до веж Брюґґе вдалині. Зразу ж за воротами, прив’язана до берега двома линвами, стояла інша баржа, що дивилася в бік моря й чекала своєї черги.
Вона також сиділа низько на воді. І теж мала тільки один вантаж — добре обгорнутий предмет завдовжки в п’ятнадцять футів, який, на відміну від купелі з Прінсенгофа, не виступав над планширом, а гордо лежав усередині баржі і майже не колихався на хвилях.
Над баржею, на звільненому від людей і оточеному вартою відтинку набережної, стояла група безперечно дуже знатних осіб, серед яких височів справжній дорогий гостроверхий жіночий капелюх. Джуліус розглядав цю групу з висоти шлюзу. Те саме робили Фелікс, Клаас і гурт веслярів.
Там були й прапори, й вояки, й чимало врочисто вбраних священиків, які супроводжували середнього на зріст кремезного єпископа, геть обсипаного коштовним камінням. Джуліус знав, хто то був. Ця людина володіла шотландським кораблем “Сан-Сальватор”, найбільшим із тих, що заходили в Слейс. Цей корабель уже розвантажився і тепер брав на борт вантаж для Шотландії.
Фелікс зауважив:
— Це єпископ Кеннеді, кузен короля, приїхав провести зиму в Брюґґе. А це його почет із Шотландії; мабуть, вони зупинилися в Дамме, зійшовши на берег. Чого вони чекають?
— Нас, — весело гукнув Клаас. Його перо повільно колихалося.
— Ліхтер, — сказав Фелікс. Часом у ньому озивався майбутній бюрґер. — Що це там, на ліхтері? Можливо, вантаж для “Сан-Сальватора”?
Часом Фелікс мав слушність.
— Важливий вантаж, — зауважив Джуліус. — Дивіться, на ньому скрізь печатки герцоґа Філіпа.
Тому були, звичайно, і супровід вояків, і надмірно ошатні поважні особи. Майорів прапор герцоґа, а під ним стояв заступник управителя. Майорів стяг Брюґґе, під яким розмістилися міський бурґомістр і двоє його заступників. А також найрозумніший в Брюґґе купець з обличчям поета, до того ж один з найбагатших людей міста, Ансельм Адорне в підбитому хутром плащі, яке обрамляла накидка, приторочена до капелюха. З ним була дружина в скромному капелюсі, яка, очевидно прибула сюди, щоб скласти товариство єдиній жінці в цьому невеликому супрводі єпископа. Ця жінка, коли обернулась, виявилася гарною молодою особою в поганому настрої.
— Це Кателіна ван Борселен, — сказав Фелікс. — Ви її знаєте. Їй дев’ятнадцять років, вона їздила в Шотландію шукати собі чоловіка. Очевидно, повернулася разом з єпископом. Може, мені повилазило, але чоловіка біля неї я не бачу.
Хоч би там як було, дівчина на ім’я Кателіна була в модному гостроверхому капелюшку. Серпанкова намітка тріпотіла на вітрі, згортаючись і розгортаючись, мов прапор, і дівчина міцно тримала її обома руками в тісних закарвашах. На руці не було видно обручки, але поруч стояли двоє можливих женихів, очевидно, з того ж самого корабля. Один був старшим чоловіком з бородою, в оздобленому капелюсі й одязі, що був, у цьому Джуліус міг би заприсягнувся, куплений у Флоренції. Другий видавався розцяцькованим дурнем.
Досвідчений астролоґ у цю саму хвилину взяв би Джуліуса за рукав. Порадив би не дивитися на єпископа, не говорити з панною, триматися подалі від Ансельма Адорне і флорентійця з бородою. І перш за все, мій друже, залишити човна негайно, до того, як ти познайомишся з чоловіком, котрого подумки назвав якимось розцяцькованим дурнем.
Ніхто не схопив Джуліуса за руку. Доля, маючи власні задуми, дозволила йому подолати заздрість, що на мить охопила була його, і визнати, що на причалі перед ним стоїть світлошкірий, з просто-таки вражаючою зовнішністю чоловік у короткій шовковій туніці. З-під берета проглядало волосся кольору церковного золота. Між високими бровами та ямочкою на підборідді обличчя мало вираз нетерплячки й пихи.
Судячи з герба його товариша, це була поважна персона. З певною обережністю товариш тримав на повідку дужого гончака з таким же гербом на попоні. Рука хазяїна лежала на рукав’ї меча, він мовби позував для картини, одна струнка нога в блакитній панчосі була трохи зігнута в коліні, друга, в білій панчосі, пряма. Безтурботно осягаючи оком публіку, він помітив служницю, яка відверто його роздивлялась. Вельможа звів брови, й дівчина, вчепившись у своє цебро, густо зашарілася.
Клаасові заціпило, він забув про своє перо. Джуліус чхнув, не відриваючи погляду від зразка досконалости на набережній, а той нарешті побачив купіль. Ванна, здається, йому сподобалась. Не встиг він ляснути пальцями, як повідок гончака опинився в його руці, після чого вельможа почав повільно рухатися в напрямку шлюзу, зауваживши панні щось на ходу. Здається, міг так само ляснути пальцями й до неї, майнуло Джуліусові. Але не зробив цього. Й хоча Кателіна провела його поглядом, за ним не пішла.
Вишукано вбраний красень підступив ближче. Він не був таким молодим, як це видавалося здалеку. Тридцять три, тридцять чотири. Його дублет з блакитної тафти був пошитий на французький лад, як і плащ на одне плече, й берет з рубіном, скошений набік. За два роки, які прожив у Брюґґе, Джуліус ніколи його не бачив. Фелікс бачив. Фелікс, смикаючи за свій оксамитовий відразливо рожевого кольору одяг, заговорив голосом, сповненим прихованого жаху.
— Це Саймон, — сказав він. — Спадкоємець свого дядька із Кілмиррена в Шотландії. Кажуть, йому ще не відмовила жодна жінка. Багаті сподіваються, що він на них одружиться, а бідним — однаково.
— Що? — перепитав Джуліус. Клаас мовчав. Його перо зупинилося.
Фелікс докинув:
— Багаті...
— Замовч, — сказав Джуліус. Саймон із Кілмиррена став на набережній просто поряд з ними. Підводні ворота шлюзу відчинилися. Вода, на якій колихався човен, почала морщитись, вирувати й спадати, лишаючи на стіні шлюзу мокру смугу. Черговий підійшов до Саймона й той сказав:
— Боже мій, фламандські дурні, а ви не квапитесь? Я тут десь бачив пиво.
Він добре говорив по-фламандському. Черговий на шлюзі вислуховував образи від вельмож покірливо, якщо бачив з цього для себе користь, тож відповів:
— Так повелось, пане. Пиво дорогою до Брюґґе, й мито дорогою назад. Пан збирається до Брюґґе?
Джуліус подумав, як міг будь-хто, навіть черговий на шлюзі, взяти собі в голову, ніби в цьому обличчі, що зараз посміхалося, є хоч якийсь натяк на обіцяне пиво. Шотландський дука на ім’я Саймон і далі посміхався.
— Пан хоче пити, — сказав він про себе. — Поки він чекає на це сміття, що проходить через шлюз. Якщо у вас є пиво, я його візьму.
— Пробачте, — втрутився Джуліус.
Можливо, його голос був не досить гучним.
Звичайно, вода вже шуміла, витікаючи із шлюзу, і змушувала човен рухатись ривками. Ліхтер, на якому стояв Джуліус, тепер увесь час опускався, і очі Джуліуса вже були врівень з тонкою талією Саймона. Саймон навіть не повернув голови. І тільки його собака, зацікавлений чимось нанизу, вперся передніми лапами, підібрався й легко стрибнув униз до Джуліуса, тягнучи за собою повідок, що був у руках Саймона.
— Ні, тільки не це! — скрикнув Фелікс і схопив його за нашийник, відриваючи від торби з кролятиною. Тоді шотландець повернувся і здивовано поглянув на них згори. Джуліус зауважив:
— Пробачте, пане, але пиво є частиною мита. По справедливості вам треба за нього сплатити.
Тепер гарне обличчя дивилося в його бік. Потім воно по черзі обійшло Фелікса, Клааса та моряків на ліхтері. Погляд повернувся до Джуліуса й зупинивсь на ньому.
— Крадіжка гончака в людини шляхетної крови, — сказав Саймон. — Штраф, наскільки я пам’ятаю, досить високий.
— А як щодо крадіжки пива? — сказав Фелікс. — І вживання в їжу чужих кроликів? Якщо вам потрібний ваш собака, спускайтесь униз і заберіть його.
Феліксові ще треба було багато чого навчитися. Джуліус не зупинив суперечку. Вище над ними шотландець відвернувся, нехтуючи ними, й зупинив свій погляд на черговому, який швидко відбіг і повернувся з пивом. Він поставив його перед Саймоном. Дівчина в гостроверхому капелюсі, Кателіна, теж підійшла й сказала:
— Я думала, тільки робітники п’ють пиво.
В гарних очах Саймона щось промайнуло й швидко згасло. Дівчина здивувала його своєю настирливістю. Саймон зауважив:
— На свинарнику роби, як свині роблять. Я пропоную вам пиво або ще півгодини в товаристві єпископа.
— Пиво, — відповіла вона спокійно. Дівчина говорила шотландською, яку було нелегко зрозуміти. — Заплати цій людині. Або дітям.
В чергового змінилося враження про Саймона. Він також розумів шотландську, сказав:
— Дякую вам, панно. Пан Джуліус скаже вам, скільки воно коштує. Пан Джуліус — правник, навчався в Болоньї.
Шотландець не зміг повністю знехтувати ці слова. Він знову кинув погляд на обслугу ліхтера й зупинив його на найбільш миршавому морякові з триденною щетиною й висипом на обличчі.
— Пан Джуліус? — спитав він.
— Який пан Джуліус? — тут-таки озвався Клаас.
— Не звертай уваги, — відповів Джуліус. Він знав, що його спеціально намагаються зачепити. Він також знав, що в будь-якому разі отримає свої гроші, навіть якщо їх доведеться обмінювати на собаку.
— Дайте йому монету, — сказала дівчина. — Ось, — вона нахилила голову так, що її гостроверхий капелюх загойдався як корабельна щогла, і почала відстібувати гаманець на паску. В неї були темні, гарно окреслені брови й чиста шкіра, на якій ця пригода, а може, й роздратування трохи розігнали кров. Джуліус утупився в неї.
— Пан Джуліус, — сказав Клаас іще раз.
Шотландець, посміхаючись, торкнувся пальцем її руки й натомість сягнув у свій дорогий гаманець, витягуючи жменю невеликих іноземних монет. Він навмисно недбало кинув їх на баржу і, посміхаючись, дивився, як монети розлітаються в різні боки, скакають у купелі, а деякі котяться під обшивку та линви. Потім сказав уже суворо:
— Забери руки від мого собаки! — Він говорив до Клааса. Джуліус озирнувся. Зараз вони опускалися ще швидше. Швартова линва сковзала в руках у моряків. Поважні особи на набережній зникли з поля зору, всі вони дивилися тепер сюди. Зелена від водоростей стіна шлюзу висіла над ними.
В стіні були щілини. В них набралася вода, яка зараз полилась на баржу, заливаючи шикарний дублет Фелікса. Вода дістала також улюбленого капелюха Джуліуса в нього на голові. Вона вдарила й по гончакові шотландця, і пес із риком відскочив убік. Зараз він стояв, як видно було Джуліусові, просто на гербі Кілмирренів, вишитому на собачій попоні, що лежала тепер долі, як килимок у купальні. Собака дивився на Клааса. Це вже був не той герб, що раніше. Клаас сказав:
— Вибачаюся, пане Джуліусе, але я мав щось зробити. Герцоґові Бургундському це не сподобалось би...
Джуліус почав сміятися саме в ту мить, коли сильний струмінь ударив зі стіни й почав заливати всю баржу. Його сила збільшувалася. Вода почала швидко наповнювати один із кутів купелі герцоґа Бургундського, й це примусило баржу нахилитися вбік. Моряки на ліхтері, що стояли немов заворожені, попустили линву й вона провисла нагорі. Новий викид води, ще дужчий, ударив по протилежній стороні купелі. Вона заоберталася саме тоді, коли ворота шлюзу з боку суші почали відчинятись, і швартова линва впала.
Високо над ними шотландець говорив щось, його обличчя від роздратування пішло плямами. Поруч з ним дівчина Кателіна прикусила губу, забуте пиво стояло між ними. На ліхтері так само ніхто не думав підбирати гроші. Фелікс порушив мовчанку:
— Ми нахиляємось назад.
— Убік, — зауважив Клаас. Він сказав це, думаючи про щось інше.
— Наперед, — сказав Джуліус.
Ворота шлюзу й далі відчинялись, і купіль герцоґа Бургундського була готова стрімголов пірнути в канал. Моряки відштовхувалися веслами. Важкий край купелі піднявсь, опустився й знову піднявсь. Вода в ньому перетікала туди-сюди, намочивши людям черевики, панчохи, торбу з кролятиною й заливаючи герб Кілмирренів. Край купелі лунко вдаривсь об стіну і потяг баржу геть із шлюзу, де вона вдарилася в одні ворота, відскочила від них і рушила в бік других воріт. Собака присів і загавкав.
Краєм ока Джуліус побачив, як шотландець швидко рушив до гурту на набережній. Там усі обличчя здивовано повернулися в бік ліхтера. Собака загавкав ще голосніше, й люди на березі зняли лемент.
Джуліус здогадався, чого саме вони кричать: кожен міг бачити, що повинно трапитись. Джуліус іще мав час подумати, а що саме було в тому вантажі, так гарно вложеному на дні другої довгої баржі, що стояла під ватервейсом. У нього був час навіть роздивитися той вантаж, коли купіль герцоґа Бурґундського полетіла на ту іншу баржу з особистим вантажем герцоґа. Обидва судна зіткнулися. Ця, друга баржа, утримувана линвами, не мала можливости ухилитися, тож баржа з Джуліусом, Феліксом та Клаасом вдарилася в її обшивку й проламала борт.
Купіль нахилилася й виштовхнула Клааса та Джуліуса в воду, винесла Фелікса на глибину, де він і борсався, однієї рукою міцно тримаючись за греблю. Потім випростався.
Покалічений ліхтер, що дивився в бік моря, натяг швартові, розірвав їх, і спокійно вивернув свій вантаж у темну воду, після чого перевернувся сам і накрив його зарослим водоростями днищем.
Коли вантаж зник, Джуліус виринув. Перше, що він побачив, були спотворені обличчя бурґундців і фламандців. До його вух, у яких булькала вода, першими долинули слова не фламандців, а шотландського єпископа.
— Марта! — Закричав той голосом глибокого обурення, що йшло просто зсередини. — Що ви накоїли?.. Що ви накоїли?.. Ви, йолопи, відправили Марту прямісінько на дно!
Ніхто не сміявся. В першу чергу Джуліус. Він знав, що було на баржі і що вони накоїли.
Їх ніхто не попередив. Клаас, загубивши своє перо, намагався вилізти з води, і Фелікс, швидко розтинаючи воду, вже майже дістався берега разом з собакою, який ліз нагору повз нього. Судно з купіллю вже прив’язали, й моряки з’юрмилися наляканою купкою. Вода стікала з Фелікса, коли він з виглядом людини, гідної похвали, вирішив приєднатися до моряків, за ним подибав Клаас. Відчуваючи себе постарілим, Джуліус видерся нагору й, чвакаючи, поплентав за хлопцями. Собака обтрусився, й хазяйський слуга з сердитим виглядом, але обережно взяв його за нашийник.
Із кола важливих персон суворі голоси гриміли чимраз гучніше. Можна було почути вимоги єпископа:
— Зробіть що-небудь, панове! Покличте ваших інженерів, ваших осушувачів, ваших моряків! — І пізніше: — Звичайно, якщо ваша образа була ненавмисна. Моєму кузенові з Шотландії обіцяли подарунок, і цей подарунок загублено власними ж людьми герцоґа на його власному судні. Що я повинен думати?
Комендант швидко заговорив, за ним бурґомістр. Потім нарешті зазвучав спокійний голос Ансельма Адорне, який свого часу обіймав у Брюґґе найвищу посаду і кому Джуліус доручив би владнати найделікатнішу справу.
— Панове, ви згаяли тільки вітер і приплив. Бурґомістр супроводить вас до Брюґґе. Комендант посадить цих людей під варту. В каналі спустять воду, і вантаж буде піднято. Це була, я певен, чиста випадковість, але місто проведе розслідування і передасть вам свій звіт. Поки що ми можемо тільки просити вас прийняти наші смиренні пробачення.
Бурґомістр підтвердив:
— Так, так. Моряки ліхтера понесуть відповідальність перед главою гільдії. І якщо з їхнього боку це була недбалість, вони будуть покарані.
— Але не всі з них моряки, — сказав хтось. — Он оті троє: вони без значків. — Це був голос Саймона з Кілмиррена, який щойно до них приєднався, залишивши шлюз. Голос звучав безпристрасно, білошкіре обличчя нічого не виказувало. Хтось ззаду міцно схопив Джуліуса за руки.
— І, — вів далі все той же голос, — вони винні гроші черговому на шлюзі.
Ансельм Адорне обернувся, глянув на Фелікса та Клааса й знову перевів погляд на Джуліуса. Худорляве обличчя Адорне, яке тільки скидалося на чернече, не видавало ніяких почуттів. Він сказав:
— Я знаю пана Джуліуса. Будь-яка помилка щодо грошей була, я певен, непорозумінням. Але я хотів би в нього спитати. Як вийшло, що ви втрьох опинилися на цій баржі?
— Нас попросили, — відповів Джуліус. — Із такою кількістю кораблів у бухті шкіпери мусять набирати будь-кого.
— Герцоґ не може розібратися з обслугою ліхтера? — обурився єпископ і скинув з голови капюшон. Єпископ не був велетнем, але мав підборіддя борця.
Чоловік у флорентійському одязі втратив цікавість до подій й пішов вздовж набережної подивитися, як вода хлюпається об шлюз. Дружина Адорне все ще була тут, так само як і дівчина Кателіна, яка знайшла сюди дорогу від шлюзу й тепер стояла між пані Адорне й Саймоном. Кателіна мала засмучений вигляд.
Потім вона обернулася до Джуліуса, в якого з сорочки та волосся й досі лилась вода й посміхнулася. Але це не було співчуттям, і коли білявий Саймон прошепотів їй щось у вухо, дівчина засміялася низьким голосом, у якому співчуття чулося ще менше. Про неї сказали, що вона не знайшла чоловіка. Прибула сюди з Саймоном, якому ще ніхто ніколи не відмовляв. Багаті сподіваються, що він на них одружиться, а бідним — все одно.
— Пане, на ліхтері було достатньо обслуги, — сказав Джуліус. — Але нікого, хто міг би зайнятися купіллю. Начальник попросив нас... — Він почув себе зі сторони, себе, добре вишколеного, відповідального нотаря, який не міг до ладу пояснити, що сталося. Після полювання на кролів, добре випивши вина у вдячного пастуха, вони були готові до будь-яких пригод, у кожному разі мусили подолати сім довгих миль до Брюґґе: хто на їхньому місці відмовив би собі в можливості прокататись у купелі герцоґа?
Він закінчив свої пояснення як тільки міг красномовно.
— Справді, панове, в цьому нещасному випадку не можна звинувачувати ні нас, ні моряків. Вода лилася із стін, і купіль стала некерованою.
Саймон підійшов ближче до єпископа й стояв там посміхаючись.
— Некерованою. Для моряків Брюґґе, які везли таке майно! Хто кермував?
Ніхто не кермував, і в той же час кермували всі. Один із обслуги, коли на нього натиснули, несподівано визнав, що підмайстер на ім’я Клаас стояв біля стерна.
Всі очі звернулися в бік того. Боже мій, добродушний, розпутний, але безвинний Клаас, який не вмів нічого, крім жартів і кривляння. Клаас, у якого був найбільший рот у всій Фландрії. Клаас, який, стоячи в калюжі білого мулу, розплющив очі, великі як місяці, і сказав, що він справді тримав стерно, але не тоді, панове, коли баржа зайшла у шлюз. Навіть зламане перо мало б зараз чудовий вигляд. Його волосся, що набуло кольору підливки, звисало пасмами на очі і прилипало кілечками до щік, вода з нього капала на порваний комір дублета. Клаас обтрусивсь, і всі почули, як його черевики жалібно чавкнули.
Обличчям Клааса промайнула посмішка, притаманна людині вільній, шляхетного походження, і згасла, не знайшовши підтримки серед присутніх. Він сказав:
— Панове, ми зробили все, що змогли. І в результаті скупалися в багні, втратили нашу здобич і арбалети. А в герцоґа все ще є його купіль.
— Я думаю, ви нахаба, — відповів бурґомістр. — І думаю, що ви брешете. Ви заперечуєте, пане Джуліусе, що юнак Клаас кермував баржею?
— Так, — відповів Джуліус. — Але...
— Ми вже чули: ніби це було до того, як ви зайшли в шлюз. Тобто, ви бачили, що він перестав кермувати. Але він потім міг знову стати до стерна.
— Але він цього не зробив, — закричав Фелікс.
— Клаас не кермував, — рішуче підтвердив Джуліус. Але марно. Він побачив, як моряки перезирнулися. Й знав напевне, що вони не підтвердять його слів. Вони цього просто не могли собі дозволити. Досвід юриста підказав йому: все, що трапилось, було цілковито несправедливо. Знання судів герцоґських, королівських та церковних підказувало, що справедливість не має з ними нічого спільного. Він сподівався, що його роботодавець, Феліксова мати, триматиметься в цій ситуації з високо піднятою головою. Сподівався, що єпископ виявиться не таким мстивим, як здавався, й що якийсь бог заплямує, порве або навіть наскрізь намочить цю тафту на випещеному Саймоні, який і далі щось шепотів до Кателіни ван Борcелен і за яким пильно, як і за всіма іншими, спостерігав натовп.
Служниця з цебром і досі була там. Вона перестала грати очима в бік чоловіка в тафті, і зараз на її круглому обличчі замість червоних плям з’явилася стурбованість. Можливо, відчув на собі її погляд Клаас. Він підвів очі, побачив її й подарував їй одну із своїх найясніших усмішок. Діво Маріє, подумав Джуліус, він навіть не розуміє, що відбувається. Сказати йому? Що герцоґський вантаж, який затонув, був подарунком від герцоґа Філіпа Бурґундського дорогому небожеві Джеймсу, королю Шотландії. Дуже важливий подарунок удовжки в п’ятнадцять футів. Щиро кажучи, трьохсотпудова гармата, яку похмуро охрестили “божевільною Мартою”.
Хтось скрикнув. Це був, очевидно, я сам, подумав Джуліус. Потім він побачив копицю розтріпаного темно-русого волосся, що пронеслося повз єпископа, і впізнав могутню постать Кателіни. А за нею біг Клаас, якого переслідувало дедалі більше вояків.
На краю шлюзу бородатий чоловік у довгому вбранні обернувся, побачив дівчину, що бігла на нього, і спробував звільнити їй дорогу, швидко відступаючи назад. Потім збагнув, за чим саме вона женеться, й простяг руку. ЇЇ капелюх, здутий вітром, перекочувався і підскакував біля його ніг. Бородатий нахилився саме в ту мить, коли Клаас на всій швидкості випередив дівчину й підготувався до останнього ривка. Двоє чоловіків зіткнулися.
Чоловік з бородою так загримів, що можна було почути через усю бухту. Клаас перечепився й полетів сторч головою в канал, збуривши брудну воду. Дівчина зупинилася, з роздратуванням глянула туди й, хмурячись, нахилилася до розпростертого бородатого флорентійця, що скрючився мов у конвульсії.
Джуліуса відпустили. Фелікс, якого теж перестали тримати, вигукнув:
— Боже мій! — І кинувся до води.
Коли Клаас підвів погляд, то втупився в Кателіну ван Борселен, а не у вояків, які шеренгою нависали над ним.
— Він пом’явся, — сказав Клаас з жалем. Він говорив, сердега, про намоклий гостроверхий капелюх, якого міцно тримав у ручиськах. Роздивляючись його, він закашляявся, і вода бризнула в нього з носа. Потім обережно побрів до сходинок і винувато подивився на розтріпану власницю капелюха.
Кателіна сахнулася. Клаас видибав нагору сходами, в цю ж мить його схопила варта. Його круглі очі заблимали, він нарешті звернув увагу на вояків, на Кателіну, на гостроверхий капелюх, що вже не був білосніжним, а нагадував казна-що, вкрите плямами кольору індиґо. Ошелешена Кателіна взяла свого капелюха.
Пухлі губи хлопця розплилися в чудовій усмішці, яка доводила до шалу кожну служницю у Фландрії.
— Я витрусив з нього водорості, — сказав Клаас Кателіні ван Борселен. — Мул змиється швидко, а індиґо виведе управляючий Феліксової матері. Принесіть у робітню. Ні, пришліть служницею. Робітня — не місце для леді.
— Дякую за турботу, — сказала Кателіна ван Борселен, — але можливо тобі краще подбати про джентльмена, чию ногу ти зламав? Он подивись на нього.
Хлопець знітився, отже, він не знав про нещастя, яке трапилося з тим чоловіком. Клаас був доброї вдачі. Він підійшов до своєї жертви, але озброєні вартові його тут же зупинили. Вони почали його бити, і робили це щоразу, коли він розтуляв рота. Найбільшого рота в усій країні. По спині, якій дісталося найбільше. Джуліус глянув на свого молодого хазяїна Фелікса. Той сказав:
— Це все Клаас винний. Здається, він ніколи не подорослішає.
Відлуння маминих слів. Якщо розтерзають Клааса, чи покладе господиня провину на свого нотаря? Крім неї, ніхто про нього не подбає. Клаас був тією нещасливою незаконно народженою дитиною (в чому Джуліус йому навіть співчував), чиї родичі або померли, або були до нього байдужі. Джуліус спитав:
— Отой чоловік, якому він зламав ногу, — хто це?
Ніхто не знав. Якийсь флорентієць. Гість єпископа, прибув із Шотландії разом із ним, красенем Саймоном та Кателіною ван Борселен, яка, коли Господь був би милостивішим, знайшла б собі чоловіка в Шотландії і залишилася там. Хоч би ким був бородатий флорентієць, усе з’ясується, коли він або його люди вимагатимуть голову Клааса за те каліцтво, яке той заподіяв.
Всі дивилися, як тягають Клааса, Ансельм Адорне навіть не блимнув у той бік, що було поганою прикметою. Але Адорне в цей час, як і решта, був зайнятий наданням допомоги людині з бородою.
Красень Саймон, скинувши свій вишуканий дублет із тафти, згорнув його й запропонував панночці замість капелюха, й зараз був зайнятий тільки тим. Вийшло досить гарно. Він застебнув імпровізований капелюх рубіном, не перестаючи говорити. Кателіна нещиро посміхнулася. Цікаво, що вона могла мати проти молодого лорда? Можливо, під час подорожі з Шотландії, він не звернув на неї уваги, а зараз змінив своє ставлення? А може, колись зайшов надто далеко? А може, вона обрала його суперника і тепер Саймон хоче взяти реванш?
Джуліус перебрав у голові всі ці можливості, спостерігаючи за Саймоном. Потім рішуче повернувся до нього спиною. Якби не цей спритний жевжик, він, Фелікс і Клаас могли б вислизнути. Джуліусові навіть на думку не спало, що втручання красеня Саймона могло бути невипадковим. Попри все він знав, як місто здійснює покарання.
І він знав, як знав і красень Саймон, хто з них трьох зрештою буде покараний найсуворіше.
Далі читайте в паперовій верісії журналу
{mos_sb_discuss:5}