Олена О’Лір

 «СВЯТА ТЕРЕЗА» ВІКТОРА КОПТІЛОВА: ПЕРЕКЛАД З МОВИ СКУЛЬПТУРИ

 

За своє довге перекладацьке життя Віктор Коптілов не раз звертався до сонетної форми (згадаймо перекладені сонети Джона Донна, Поля Валері, Йоганнеса Бехера, його російськомовні версії сонетів Ронсара й Луїзи Лабе, Гюґо і Мюссе). Але, крім того, він і сам був неординарним сонетистом, – про це свідчать принаймні чотири сонети, що їх знаходимо серед ориґінальних його поезій. Кажу «принаймні», бо встановити точний обсяг його поетичної спадщини зараз складно: вірші свої, українсько- і російськомовні, він публікував украй скупо, а архіви мають властивість не відразу відкривати свої таємниці.

Серед чотирьох згаданих коптіловських сонетів привертає увагу сонет «Свята Тереза. Скульптурна група Берніні» – довершений взірець поезії «другого ступеня» чи то «поезії у квадраті» (в термінології Ігоря Качуровського – транспозитивної лірики), себто поезії, присвяченої якомусь іншому мистецькому творові, як-от картина, скульптура, архітектурна пам’ятка, або ж опера чи симфонія, або й інший літературний твір. Сонет (шекспірівського зразка – з різноримними катренами) написано 18 грудня 1997 р. в Римі – очевидно, під безпосереднім враженням від мармурової скульптурної групи «Екстаз святої Терези» італійського барокового скульптора Джованні Лоренцо Берніні, яка прикрашає римську церкву Санта Марія делла Вітторія.

В основі композиції – оповідь самої св. Терези, зафіксована в її епістолярії, – ніби одного разу уві сні їй явився «ангел у плотському образі», обличчя якого «сяяло таким блиском, що він мав належати до тих ангелів, які цілковито пронизані вогнем божественної любови». Ангел пронизав їй серце золотою стрілою з вогняним вістрям, від чого вона зазнала такого болю, що не могла стриматися від крику, і водночас такої безкінечної солодкости, що їй хотілось, аби цей біль тривав вічно.

Отже, маємо навіть подвійну транспозицію: переклад із мови прози на мову скульптури, а вже звідти – на мову поезії:

 

Над прірвою блаженної знемоги
Не стане місця ні Добру, ні Злу.
Спрямує Вісник вогняну стрілу
У бідне серце, темне від тривоги.
 
…Влетіла, ніби пущена Амуром,
Розпечена стріла під ліву грудь,
Розтявши цноти осяйну могуть,
Оточену непереборним муром.
 
А хто ж це владно перед мене став?
Хтось, наче схований у білій хмарі.
Раз блиснули із неї очі карі –
І вже нема Його, вже Він розтав.
 
І спалахнула під ногами твердь.
Я падаю… Куди?.. В Життя чи в Смерть?
 

В інтерпретації Віктора Коптілова цей сюжет розкривається через низку яскравих антитез, які одне за одним породжують питання: по-перше, хто ж явився святій Терезі – ангел чи Амур (це протиставлення прояснюється завдяки авторській примітці: «Грецьке слово "Ангел" перекладається як "Вісник"»)?; далі: що несе він – Добро чи Зло?; якщо він Ангел – чому зазіхає на її цноту? і чому мур – уособлення недоторканности цієї цноти, не встоявши перед стрілою ангела – Амура, водночас лишається «непереборним»?; нарешті, куди прямує героїня – в Життя чи Смерть?

З погляду стилістичної викінчености перший варіант пуанти, зафіксований у рукописній чернетці «Святої Терези», – «І спалахнула під ногами твердь. // І притягає душу, наче Смерть» – програє остаточному, бо не містить вирішальної антитези Життя і Смерти. Додаймо до цього таємничу «твердь», яка спалахнула під ногами героїні, – без означення це слово містить два антитетичні сенси, що знов-таки викликає питання: була це твердь земна чи твердь небесна? Розвіяти цей останній сумнів може лише звернення до скульптурного прототипу сонета: Берніні уславився тим, що вирізьбив із мармуру розклубочені хмари, створивши ілюзію невагомости свого матеріалу.

На противагу канонічній сонетній композиції, що передбачає в пуанті (сонетному «замку») повне й остаточне розв’язання всіх суперечностей, окреслених і розгорнутих у катренах, ці питання-антитези лишаються без відповіді. Замість ухилу до розв’язки, який мав би намітитися на межі катренів і терцетів, там, де, закінчується Aufgesang (висхідна частина), і починається Abgesang (низхідна частина), відбувається блискавична зміна ракурсу бачення: погляд глядача, який зачудовано спинився перед вівтарною скульптурою, переходить у погляд зсередини, погляд, який поет приписує мармуровому образові самої святої Терези. І, відповідно, відбувається зміна суб’єкта мовлення: стримано-патетична авторова розповідь перетікає в афектовані репліки його героїні (що відповідає концепції Йоганнеса Бехера, котрий вважав сонет найвищою мірою драматичним видом поезії, якому властиві композиційні закони драми). Саме тоді, між другим катреном і першим терцетом, досягає своєї мети містична стріла… Але нерозв’язні антитези нагромаджуються й далі, шальки терезів перебувають у безперервному ваганні – аж воно починає здаватися рівновагою.

Можна зрозуміти автора, який відмовився від фінального перенесення центру семантичної ваги сонета на слово «Смерть», – чи варто порушувати рівновагу ідеально відточених антитез, шукаючи певної відповіді на всі питання непогамовного розуму, – адже картина, постала перед авторовими очима (а водночас, по-іншому – перед очима його героїні), така незбагненно прекрасна! Довершена пластика поетичних образів – стріла, серце, грудь, мур, біла хмара, очі карі, твердь небесна, – увиразнена тінями («серце, темне від тривоги») і світляними плямами (цноти «осяйна могуть» і очі, що «блиснули» з хмари), зустрічається тут зі стихією чистого вогню (втіленою у «вогняній стрілі», яка далі стає «розпеченою», і тверді, яка «спалахнула» під ногами візіонерки), – так само, як у скульптурному прообразі коптіловської «Святої Терези» маємо мармур і золото.

Певно, якби Берніні запитали, кого він зобразив своїм різцем – Амура чи ангела, – він і сам не зміг би відповісти на це питання. Точка естетичної істини десь посередині, й у нескінченному наближенні до неї – завдовжки в хвилину екстазу, що здається вічністю, – автор сонета, змагаючись зі скульптором, перевтілюється у свою героїню…

І в інших коптіловських поезіях момент абсолютного естетичного переживання раз у раз постає як екстатичний стан, непідвладний однозначним етичним критеріям, – хистка рівновага на грані земного й небесного, втілена в музиці Баха («Тут став ти на вершині, на шпилі – // Ще не на небі, вже не на землі»), чи вслухання в «діалог предковічного Світла і Тьми» в картинах Моне, а чи проникнення в «заколдованный сад», де відбувається містична зустріч закоханих душ, – «а за садом сражаются Зло и Добро».

Власне, й у питаннях віри автор цих віршів був далекий від однозначности (коли приятель-бельгієць запитав його, чи вірянин він, Коптілов, за власними словами, відповів, що – коли так, коли ні, це несталий стан). З цього приводу можна було б згадати і перекладачеве захоплення окультизмом, вивченням екстрасенсорних здібностей людини (окрасою його бібліотеки була кількатомова франкомовна енциклопедія містики, а стіни його київського помешкання прикрашали таємничі маски зі Шрі-Ланки)… Але це вже інша тема.

А сонет, інспірований шедевром Берніні, сам заслуговує на титул шедевра: ключ його мистецького впливу на читача варто шукати в ідеальній рівновазі нерозв’язних антитез, побудованих за законами краси, і в бездоганній пластиці поетичних образів, відтінених барвою вогню.

 

На малюнку: Джованні Лоренцо Берніні. Екстаз святої Терези. 1645–1652. Мармур. Церква Санта Марія делла Вітторія, Рим.