Інна Пархоменко

У світі Страбона

 

Знаний грецький географ Страбон народився у 64 р. до нашої ери в місті Амасiя (давня назва Амисос), заснованому греками-мілетуями. Це була перша столиця Понтійської держави Митри в період 302–266 р. до н.е, згодом була перенесена до Синопа. Нині це територія Туреччини: від узбережжя Чорного моря до міста дорога пролягає через високі гори і глибокі ущелини.

Писати свою 17-томну працю „Географію” Страбон почав лише в 70 років, маючи на меті продовжити „Загальну історію” Поліція. Проте за життя Страбона його праця залишилася майже невідомою й не була гідно поцінована. Так, на Заході його взагалі не знали; лише у 1423 р. один із його рукописів був привезений до Венеції (1472 р. здійснено латинський переклад). Згодом було видання 1516 р. в Римі, а в 1815 р. за ініціативи Наполеона видано всі 17 томів (видання зберігаються в Парижі в Національній бібліотеці).

Відомо, що Страбон докладно описав Тавриду, Крим, зокрема Херсонес. І ось 2011 року завдяки його вказівкам, археологічною експедицією Херсонеського заповідника під керівництвом Т. Яшаєвої було виявлено на мисі Виноградний (біля Херсонеса) печерний монастир VI століття.

Турки-сельджуки династії Данишмедів оселилися в Дамаску з 1071 р., хоча їхня столиця була в м. Конья. Тут правив освічений султан Алаеддин Кейкубад I, який, як відомо, дав притулок батькові поета Джалаледина Румі – Веледу (той утік із Хорасана). Султан оточив себе поетами, здебільшого суфіями, заохочував перекладати з перської мови на тюркську кращі твори східної поезії, записувати народні прислів’я та приказки. До речі, повчальну розповідь про прутики (галузки), які роздав батько синам, показавши, що, зв’язані разом, вони не зламаються – використав Лев Толстой в одному з оповідань. Ця оповідка має саме турецьке походження (з XII ст.).

В Амасiї жило багато людей різних національностей: греки (105 — на 1842 р.), вірмени (750 — на 1842 р.), туркмени, тюрки. З 1391 р. це вже була Оттоманська імперія, якою керували в Амасії намісники султана – Мехмета II (1451–81), Баязида II (1481–1512).

Через усе місто протікає ріка, яка зараз називається Єшиль (зелена) – Ірмак (грецька назва Галіс). Вона дуже шанується мешканцями і сусідніх районів, їй присвячено багато народних пісень. Через неї прокладено шість мостів – два ще з часів Страбона. Один із них дивовижної краси на семи арках (XII ст.). Старовинні дерев’яні будинки (з бетону тут не будують) нависають над самісінькою річкою у правій частині міста.

На правому березі річки, біля мосту XII ст., стоїть блакитна мечеть із красивим різьбленим входом (айваном), конічними бірюзовими банями (XII ст.). Поруч — християнська церква 1116 р., побудована Оленою, дочкою візантійського імператора Фоки. Найвизначніший комплекс – біля річки мечеть султана Баязида II з медресе, лікарнею–даруфіє. Вона побудована в 1486 р. Ахметом, старшим сином Боязида II, який був намісником у Амасiї. Це шедевр кам’яного  різьблення, орнаменти п’яти айванів вражають майстерністю, як і водограї (шадірвани), прикрашені вишуканою в’яззю. Поруч, буквально в 100 метрах, — інша класична оттоманська мечеть, побудована в 1509 р. дружиною Боязида II — Бюль-бюль Хатун (бюль-бюль перекладається як соловейко).

Біля мосту Куш (птахів) бачимо рідкісний зразок старовинного медресе 1488 р., де можна оглянути класи для студентів, двір з аркою і водограйчиками, з унікальним планом побудови. Тут є і старовинний водяний млин.

Найстаріше медресе – 1308 р., побудоване султаном династії Ільханідов – Олджайті для своєї дружини Ілдиз (зоря)–Хатун. Це було приміщення для шпиталю, де лікували психічні захворювання за допомогою музики. Шпиталь діяв до XIX ст. Тут працював знаний лікар Серефеттин Алі, який у 1465 р. написав підручник з хірургії, а також видатний вірменський лікар Амирдовлат Амасеци (1420–1496). Він був фахівцем з гінекології. Знав багато лікарських рослин, володів шистьма мовами, перекладав з арабської та перської медичні праці. Його рукописи зберігаються в Єревані в бібліотеці Матенадаран ім. Месропа Маштоца (з позначкою «1492 р., м. Амасiя»).

У цьому невеличкому провінційному місті вражає багатством місцевий археологічний музей. Він стоїть серед розкішного саду з платанами, де є різні архітектурні та скульптурні фрагменти, на яких сплять на сонці блакитноокі коти.

Починається експозиція з предметів ранньої бронзової доби (3.500 р. до н. е), виробів хетів, держави Урарту, Греції, Візантії, Риму, турецького періоду. Це саркофаги, скульптури, мініатюри, рукописи.

Перед очима постає картина мистецької творчості різних національностей, закодована генетична пам’ять народу. Мені так і закортіло сказати словами Миколи Гумільова:

   Есть музей археологии в городе этом
Над широкой, как Нил, полноводной рекой.
   В час, когда я устану быть только поэтом, 
Ничего не найду я желанней  его…

Тут мене радо зустріли, не взявши грошей, все розповіли, пригостили чаєм і смачним печивом, а також подарували книжки.

В експозиції представлено багато книжок, каліграфічні шедеври. Річ у тому, що Амасiя з XV ст. стала центром мистецтва прикрашення книжок. Султан Баязид II (1481–1512) вивчав мистецтво каліграфії в шейха Хамдулаха (1429–1520) в Амасiї.

Сюди, в Амасiю, привозилися з Герату замовлені султаном мініатюри до різних поем, як „Лейла і Меджнун”, „Хосров та Ширін”. У цей час робили переклади на тюркську мову, яка саме активно формувалася, відомих класичних творів арабською, перською. Всі тюрки цими мовами вміли писати поетичні твори, але кожен намагався зробити переспів саме тюркською (тобто рідною) мовою.

Переписування Корану (за життя треба було це зробити кілька разів), створення віршів-газелей, уміння написати віршоване привітання – це було не просто улюбленим заняттям, ознакою культурної людини, а й стилем життя.

Султан обов’язково брав із собою в похід поета. Коли хтось помирав, одразу посилали за поетом – жанр поховальної поезії називався „мерсіє”.

В караван-сараях (своєрідні подорожні готелі, ідея створення яких належала Алаеддину Кейкубату) Амасiї часто траплялися посильні з мініатюрами з далекого Дамаска чи Хорасана.

За Мехмета I (Челебі) (мечеть тут 1413 р.) та регента сина Боязида II великого візира Мехмета Паші в Амасiї працювала когорта поетів. Поет Шейхи Герміяні (1371 – після 1429 р.) на замовлення Челебі написав поему „Хосров та Ширін” тюркською мовою 1421 р. (переспів поета-азербайджанця Нізамі). Єдина копія зберігається в Національній бібліотеці Парижа.

В Амасiї 1413 р. помер прославлений тюркський поет Ахмеді (нар. 1334 р.), який перекладав тюркською мовою поему «Іскандер-Наме» (про А. Македонського, 1410 р.).

Ручка (калам) вважалася продовженням не тільки руки, а й душі, а буквам надавалося філософсько-містичне значення, бо вони зв’язували видимий світ із невидимим (через це в пошані було дерево платан, листя якого нагадувало долоню з пальцями).

Тому, наприклад, навіть виникла течія – секта поетів-хуруфітів. Засновником її був відомий поет Несімо (народився 1339 р. у Хорасані – помер 1404 р.), який приїхав до Туреччини. Султан Мехмет Фатих та його син Боязид II зацікавилися ним, і вчення хуруфітів поширилося серед дервішів ордену бекташі. Букви, вважали вони, можна виявити на обличчі кожної людини (у вигляді зморшок) і в такий спосіб  прочитати сутність людини, її потаємний світ. Про це цікаво розповідає турецький письменник Орхан Памук у творі „Чорна книга” (2006 р.).

Треба зазначити, що поезія була нерозривно пов’язана з музикою, адже виконувалася під акомпанемент народних інструментів – удд та най. Удд – п’ятиструнний, створений ще в Персії, най – це флейта з шистьма отворами з очерету і з 14 тональностями.

Під цю музику відбувалися і дервішеві моління (сема), коли учасники повільно рухалися навколо центральної постаті шейха в центрі, обертаючись водночас навколо себе, згідно з рухом планет. Це відбувалося в текке – спеціальній обителі дервішів (такі можна побачити в Амасiї). Музикою, як було зазначено, лікували в Амасiї душевнохворих (перша така лікарня була заснована 1486 р. в м. Едирне Баязидом).

Готелі обладнані в дерев’яних, відреставрованих будиночках, де підлога вкрита килимами, а на стінах висять родинні фото колишніх господарів будинку. Це створює певний домашній затишок. Ліжка так само старовинні, з розписами. Всі архітектурні споруди в маленькому місті підтримуються у взірцевому стані, як і чистота вулиць. Алкогольні напої не продаються.

На околиці міста обов’язково покажуть канал, що має назву відомого героя поем – Фарад. Кожен учень розповість легенду – щоправда, в різних варіантах – про те, як висікалася зі скелі вода для міста. Гамільтон записав її від мешканців Амасiї в 1842 році. Фарад вважався місцевим каменярем, який закохався в дівчину з Амасiї, але та поставила умову зробити для міста канал. Проте стара чаклунка попередила юнака, що це буде тривати 17 років, і він помер від розриву серця (місцева версія).

Взагалі ж на улюблену тему турків „Фархад і Ширін”, „Фархад-Наме” створено багато поем, переспівів турецькою мовою. Це робили і Нізамі Ганджві, і Навої, і Какама, і Ваджі Хамадані, і Урфі, Умара Бакі та багато інших.

У книжкових крамницях м. Амасiї багатий  вибір  літератури, є й переклад Страбона турецькою мовою.

Томас Манн задумав колись твір про рідне місто „Любек як духовна форма життя”. Це цілком можна застосувати і щодо м. Амасiї. Тут збережено історичну пам’ять міста, існує органічне поєднання між простором, архітектурою, пам’яттю та ідентичністю нації. Ця проблема зараз надзвичайно актуальна для нас і талановито розкрита в книзі Світлани Шліпченко «Записано в камені» (К.: Вид. дім „Всесвіт”, 2008).

Ввечері гробниці понтійських царів – там лежать у скляних домовинах шість мумій у залишках одягу – красиво підсвічуються. У цій скелі є потаємний підземний хід на вершину, але зазвичай піднімаються вирубленими в камені сходами ззовні. Це досить важко, проте варто того, аби зверху побачити дивовижну панораму міста. Колір міста «теплий» і «світлий»; тут панує атмосфера чарівного світла, яку Страбон порівнював із шовковою пряжею.

 

 

Далі читайте паперову версію часопису