Середньовічні джерела української культури

 

14 жовтня, на Покрову, в Інституті філології Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка відбулася чергова, вже IV Академічна дискусія на тему «Спадщина Середньовічних Сходу й Заходу та європейська ідентичність України» в рамках проекту «Українська гуманітаристика: діалог культур між Сходом і Заходом» (інформаційним партнером якого є журнал «Всесвіт»).

Французький ренесансний мислитель Мішель Монтень писав у «Пробах»: «Загалом у розмові я приймаю всі завдані мені удари, навіть найдрібніші, аби тільки вони завдавалися правильно, але мене вибиває з рівноваги, якщо вони завдані не за дискусійними засадами». Ці слова про важливість етичного диспуту в університетському середовищі можуть бути головною ідеєю академічної дискусії.

Про важливість міжкультурного діалогу і впливи середньовічної культури та розвиток України на відкритті дискусії говорили Григорій Семенюк (директор Інституту філології), академік Микола Жулинський (директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України) і член-кореспондент НАНУ Микола Сулима (заступник директора Інституту літератури ім. Т. Шевченка).

Григорій Семенюк, директор Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка, сказав у вступному слові: «Нині усталеним є погляд на українську ідентичність як на європейську у своєму осерді. Михайло Драгоманов, Леся Українка, Євген Маланюк, Микола Зеров вписали українську літературу в контекст культури Заходу. Іван Франко, Агатангел Кримський, Михайло Грушевський показали ґенезу українства в загальносвітовому контексті, представили елементи східної та європейської традиції як органічні складники вітчизняної культури. Доба Середньовіччя в тому процесі є особливим періодом. Про середньовічну Русь залишили свої згадки арабські письменники й мандрівники Ібн Даст, Альма Суді, Ібн Хаукаль, Ібрагім ібн Якуб; грецькі, візантійські історики VI-X століть Прокопій, Маврикій, Патріарх Фотій, Лев Диякон; західноєвропейські хроністи, науковці й мандрівники XI–XV століть єпископ Бруно Кверфуртський, Тітмар Мерзебурзький, Гільберт де Ляннуа, Альберт Кампензе, Роджер Бекон, Єронім Празький.

Прикметно, що візантійські письменники захоплювалися високим рівнем демократизму і культури на Русі. Так, Прокопій писав, що «тут з давніх часів живуть так, що порядкує громада, і для того всі справи, чи щасливі, чи лихі, йдуть до громади». А Лев Диякон наголошував, що «русичі народ сильний, хоч і переможені, але вони не віддаються в руки ворогів. Якщо не мають шансу на порятунок, то встромляють собі у груди меча». Єпископ Тітмар Мерзебурзький був вражений величчю середньовічного Києва. Він писав, що у столиці королівства – саме так він називав руську землю – понад 400 церков і люду несчисленна сила, що то місто велике і сильне. Руський культурний простір прийняв багату християнську традицію – релігійну, політичну, книжну. Але наша середньовічна культура не стала компіляцією чужих здобутків, візантійських чи болгарських. Русь мала власну сильну основу, на яку нашарувалася візантійсько-болгарська система книжності, архітектури, політичної системи тощо. Візантійська домінанта для нас не була панівною, бо ми творили власну середньовічну традицію, що стала основою для майбутньої української нації. Ми творчо сприймали й переосмислили, наповнивши власним духовним змістом те, що приходило до нас і з Візантії, і з Європи. Київ почасти сам ставав новатором для середньовічної Європи, зокрема у книжності».

Микола Жулинський, академік, директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, зазначив: «Хотів би почати свій виступ зі слів Івана Павла ІІ, Папи Римського, який тут, у Києві, 24 червня 2001 року звернувся до України з такими словами: «Найсвятіше диво покрови України, ти від віків вказувала шлях християнському народові, продовжуючи сяяти над своїми дітьми. Допоможи їм, щоб вони ніколи не забували імені, тобто тієї духовної ідентичності, яку вони отримали при Хрещенні». Я хотів би наголосити на словах «духовна ідентичність». Ясна річ, що Папа Римський мав на увазі одну з найважливіших в історії України і Східної Європи подію, як прийняття християнства на Русі. Християнство відіграло унікальну роль у тому, щоб шукати шляхи порозуміння між різними культурами і, головне, також сприяло формуванню не тільки духовної ідентичності, а й національної ідентичності.

Ми не можемо не згадати ідей Григорія Сковороди, його думки про республіку духу. Чи славетного Петра Могили, який проголосив ідею екуменізму, християнської єдності всього культурного світу. Більше того, він сформулював концепцію синтезу східнослов’янських та західноєвропейських культур. Отже, в нас для розмови, для дискусії є серйозна базова основа, заглиблена не тільки у середньовіччя, а й у ще глибші часи. Тому для України проблема європейської ідентичності передовсім пов’язана з формуванням національної ідентичності. Без базової основи, без національної ідентичності не можна буде говорити про європейську ідентичність. Культурна інтеграція України у велику Європу неможлива без набуття духовної й національної ідентичності».

Перша частина дискусії мала назву «Середньовіччя і богословсько-філософська думка» і стосувалася філософсько-культурологічної проблематики. Так, Юрій Чорноморець, доктор філософських наук, професор Національного університету державної податкової служби України, зауважив: «Українська культура не могла засвоїти все те творче, що було у Візантії, оскільки зустріч відбулася в досить «непідходящий» час, коли Візантія вже втратила свою культуротворчу місію на величезному ареалі, коли вона наближалася до свого розпаду і занепаду». Ішлося про те, що «історична зустріч» Київської Русі та Візантії відбулася пізно, коли Візантія вже пережила найвищий культурницький злет.

Володимир Бурега, проректор Київської Духовної Академії, зазначив: «Ще в ХІХ можна було натрапити на такі форми сприйняття спадщини Київської Русі, мовляв, за часів Київської Русі не те що годі казати про просвітницьку діяльність, а й у ній взагалі навряд чи можна знайти грамотність. Хоча й дослідники визнавали важливу роль «Слова про Закон і Благодать» митрополита Іларіона, але все одно зазначалося, що про питомі здобутки київськоруської спадщини не може бути й мови. Зміни відбулися після праці князя Є. Трубецького «Умозрение в красках», яка пролила світло на іконопис того періоду. І все ж таки дослідники вважали, що в писемних пам’ятках не можна дошукуватися чогось питомого, що засвідчувало б самобутність цього культурного ареалу. «Стародавня Русь, як писали, «богословстувала» мовчки». Лише протягом ХХ століття дослідники змогли зруйнувати ці стереотипи і вказали на високу книжну культуру Русі. Скажімо, коли писали житіє Преподобного Феодосія, то свідомо орієнтувалися на палестинські зразки, а не на єгипетські. Рецепція інокультурного досвіду була усвідомленою». Пан Бурега згадав працю А. Тойнбі про доволі ірраціональну у своїх методологічних засадах теорію викликів, які в різний час штовхають людство до звершень, хоча часом можуть і не знаходити суспільної реакції, а тому так і залишаються непоміченими. Так, на думку науковця, аріанство було серйозним викликом, який спонукав Церкву знайти раціональну відповідь, консолідувати свої зусилля, довести, що аріанство «не стикується» з даними Божественного одкровення. Цей виклик породив значну дискусію, яка допомогла по-новому викласти християнську віру. Спадщина середньовічного часу активно переосмислюється й у ХХ столітті, трактати Григорія Нисського актуальні й сьогодні, зазначив пан Бурега. Саме в дусі теорії викликів науковець трактував бурхливий розвиток братських шкіл, появу Острозької Біблії, заснування Петром Могилою Київської академії. Аналогічні процеси століттями раніше мали місце в Західній Європі і були пов’язані з потребою реорганізації католицької церкви, протистоянням протестантів і католиків тощо. В історії культури творчий синтез завжди постає відповіддю на виклик, інакше маємо лише «охоронну традицію», яка не має перспектив для розвитку.

Андрій Баумейстер, доцент кафедри філософії Національного університету ім. Т. Шевченка, звернув увагу на те, що в науковій думці (і, на жаль, цей погляд маємо навіть у працях С. Аверинцева) побутує думка про «провінційність і вторинність могилянської схоластики», тобто тих філософських традицій, які існували у старій Києво-Могилянській академії. Дослідник нагадав, що однією з важливих функцій західноєвропейського університету була публічність і дискусійність, які давали можливість дійти істини шляхом логічного обґрунтування засновків у власних судженнях. Сьогодні в університетах України важливо відроджувати цю потребу в критичних судженнях. Саме «дух полеміки», за словами дослідника, формує інтерес до науки як простору живого спілкування. Завдання сучасних університетів — «займатися наукою в живому контексті».

Микола Симчич, науковий співробітник Інституту філософії НАН України, нагадав про те, що в радянський час існувала думка, ніби схоластика — щось апріорно негативне в історії філософії (таку думку можна було знайти у працях Лєніна). В українській культурі схоластична філософія насправді відіграли важливу роль. Саме Петро Могила формує засади для розвитку академічної філософії в Україні. На думку дослідника, ані в традиціях братських шкіл, ані Острозького колеґіуму не було тих засад, які започаткував Петро Могила. Єзуїти мали добру освіту, яка була привнесена і на українські терени. Православні шляхтичі без вагань, на думку дослідника, віддавали своїх дітей в єзуїтські колеґіуми. Саме єзуїтська схоластика давала значний творчий потенціал. Вся схоластика через Соареса сформувала культуру метафізики в Європі, яку вже пізніше критикуватиме І. Кант.

Руслана Демчук, доцент кафедри культурології Національного університету «Києво-Могилянська академія», окреслила основі риси ідентичності, яка була сконструйована в Київській Русі. Дослідниця зазначила, що в дискурсі візантійського богослов’я відбулося розчинення дискурсу християнського. Була створена міфологема руського народу, яка підкріплювалася теорією про прихід Христа в народ християнський, руський. Відлуння міфологічного дискурсу Святої Русі наявні і в козацькому фольклорі. 

Друга частина дискусії називалася «Середньовіччя і література; Середньовіччя й мистецький контекст української культури» і мала філологічний характер. Юрій Пелешенко (Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України) зазначив, що «Київська Русь була макроцивілізацією». Науковець звернувся до аналізу «Повісті про Індійське царство» і місце цього тексту в історії української культури. Оксана Сліпушко (Інститут філології КНУ імені Т. Шевченка) окреслила основні риси давньоруської літературної спадщини та передумови виникнення християнства на Русі. Знаний дослідник іконопису і мистецтва Дмитро Степовик, вказав на найважливіші віхи в історії Середньовіччя. Він звернув увагу аудиторії на неприпустимість об’єднання церкви та держави, оскільки світська влада завжди містить у собі елемент гріха; на боротьбу за київський престол за часів Русі, основні риси бароко в літературі і мистецтві, важливість ренесансних рис в українському малярстві. Дослідник українського сакрального мистецтва також наголосив на тому, що в українській мові відповідно до орфоепічних норм потрібно писати Євангелія, а не Євангеліє (московське нав’язування, оскільки головне слово в словосполученні «блага звістка» має жіночий рід). Тобто, наприклад, маємо писати Пересопницька Євангелія.

Леся Звонська (Інститут філології КНУ імені Т. Шевченка) звернулася до теорії «ad origines», вказуючи на важливість вивчати межі значень античних понять, що становлять теперішню «концептосферу» гуманітаристики. В середньовіччі ці поняття знаходили нове потрактування, але саме обізнаність із античними джерелами допоможе сформувати науковий погляд «на природу речей». Перекладач Юлія Джугастрянська (Київський університет ім. Б. Грінченка) звернулася до аналізу середньовічних тем, мотивів і сюжетів у сучасній масовій літературі, а також у жіночих романах, які мають кількатисячні наклади.

Наукова дискусія виявилася плідною і важливою для студентської аудиторії, оскільки зруйнувала стереотипи про культуру Середньовіччя як щось «темне», неосвічене і мракобісне. Йшлося про висвітлення складних проблем медієвістики.

«Хилиться наша доба. Та й земля, розгубивши наснагу, // Ледве дрібноту приводить тепер». Ці пророчі слова з трактату «Про природу речей» Лукреція актуальні й сьогодні. Одна з форм долання провінційності думки (і виходу з глобальної світоглядної кризи нашого часу, яка намітилася в європейській цивілізації ще тисячоліття тому) — розвиток вільного університетського діалогу, відродження традицій диспуту в академічному середовищі, долання страху та виявлення в собі внутрішньої свободи. Це, зрештою, унеможливлює забронзовіння науки й привчає дослідників до культури академічного висловлювання, чого так бракує в Україні, де емоції перешкоджають логічному сприйняттю інформаційного й соціокультурного простору.