Спогади бачать мене
 
Червневий ранок, ще вставати рано,
але запізно, аби знов заснути.
 
Я мушу вийти з дому в зелень, повну
спогадів, що мене проводять поглядом.
 
Їх не помітно, бо вони зливаються
із фоном, бездоганні хамелеони.
 
Вони так близько – чую їхнє дихання,
хоча птахи співають так оглушливо.
 
 
 
Шторм
 
Раптом подорожній тут зустрічає
старий великий дуб, який – мов скам’янілий лось із
кроною завширшки з милю, перед чорно-зеленою
фортецею вересневого моря.
 
Північний шторм. Це в той час, коли зріють
грона горобини. Прокинешся у темряві й чуєш:
сузір’я б’ють копитами у стійлах
високо над деревами.
 
 
 
До-мажор
 
Коли він ішов по вулиці після побачення,
сніг кружляв у повітрі.
Зима прийшла,
поки вони кохалися.
Ніч світилась білим.
Від радості він ішов швидко.
Ціле місто схилялось перед ним.
Усмішки перехожих –
всі усміхалися за піднятими комірами.
Було так вільно!
І всі знаки питання оспівували присутність Бога.
Так він думав.
 
Музика звільнилась
і вийшла у шалений снігопад
довгими кроками.
Все було на шляху до ноти «до».
Тремтячий компас вказував на «до».
Година понад стражданнями.
Було так легко!
Всі усміхалися за піднятими комірами.
 
 
 
 
 
Ранок і в’їзд
 
Морська чайка – шкіпер сонця – скеровує політ.
Під нею – вода.
Зараз світ іще дрімає,
мов кольоровий камінь у воді.
Незрозумілі дні. Дні –
наче письмо ацтеків!
 
Музика. І я стою, ув’язнений
у цьому гобелені,
з піднятими руками – як фігурка
з народного мистецтва.
 
 
Аллегро
 
Я граю Гайдна в кінці чорного дня
і відчуваю легке тепло в руках.
 
Клавіші прагнуть. М’які молоточки б’ють.
Звук – зелений, живий і тихий.
 
Звук говорить, що свобода існує,
і хтось не платить імператору податків.
 
Я кладу руки у свої гайднівські кишені,
як той, хто спокійно споглядає світ.
 
Я підіймаю гайднівський прапор – це значить:
«Ми не здаємось. Але хочемо миру»
 
Музика – це скляний будинок на схилі,
на який летить каміння, котиться каміння.
 
І каміння прокочується крізь нього,
але кожна шиба залишається цілою.
 
 
 
 
 
З гори
 
Я стою на горі і дивлюсь на затоку.
Кораблі спочивають на поверхні літа.
«Ми сомнамбули. Мандрівні місяці»
Так кажуть білі вітрила.
 
«Ми прокрадаємось сплячим будинком.
Ми повільно розчиняємо двері.
 
Ми притуляємось до свободи»
Так кажуть білі вітрила.
 
Якось я бачив, як пливли бажання світу.
Вони тримали той самий курс – єдиним флотом.
«Ми тепер розпорошені. Ніхто не йде за нами»
Так кажуть білі вітрила.
 
 
 
 
Чорні листівки
 
І
 
Календар закінчився, майбутнє незнане.
Кабельне мугикає народну пісеньку нізвідки.
Снігопад у свинцево-тихому морі. Тіні
б’ються на пристані.
 
ІІ
 
У житті трапляється, що смерть приходить
і знімає мірки з людини. Ці гостини
забуваються, і життя триває. А костюм
шиється в тиші.
 
 
 
 Після чиєїсь смерті
 
Одного разу стався шок,
який залишив по собі довгий, бляклий, миготливий хвіст комети.
Він прихищає нас. Він розмиває ТБ-зображення.
Назбирується холодними краплями на електродротах.
 
Можна так само плентатись на лижах під зимовим сонцем
між гаїв, де торішнє листя ще висить.
Воно схоже на сторінки зі старих телефонних довідників –
імена абонентів поглинуті холодом.
 
І так само приємно відчувати, що б’ється твоє серце.
Однак часто відчувається, що тінь реальніша за тіло.
Самурай виглядає дрібним
поряд зі своїм обладунком з луски дракона.
 
 
 
  **
 
Хайку  
 
Зі шведської переклав  Лев Грицюк
 
 
 
Орхідеї. Повз
Пропливають танкери.
Місячна повня.
 
Дуби та місяць.
Світло й тихі сузір’я.
Холодне море.
 
Сонце заходить.
Наші тіні — велетні.
Скоро тінь — усе.
 
Ніч тече собі
зі сходу на захід у
темпі місяця.
 
Дві бабки, одна
із одною зчеплені,
продзижчали повз.
 
Біле сонце до
синьої гори смерті
самотньо біжить.
 
Твердині, чуже
місто, холодні сфінкси,
пусті арени.