Подорожі вглиб культурної пам’яті

[Кам’янець А., Некряч Т. Інтертекстуальна іронія і переклад. – К. : Вид. Вадим Карпенко, 2010. – 176 с.]

 

   Вихід друком монографії Анжели Кам’янець і Тетяни Некряч дає, на мою думку, підстави стверджувати, що, попри її відносно невеликий обсяг, полиця з вітчизняними перекладознавчими студіями поповнилася цікавим і вагомим виданням. Концептуальність розвідки, її композиційна стрункість, любовно-уважне ставлення до тексту і значні культурологічні обшири дозволяють вважати її непересічним явищем не лише в українській науці про переклад, а й у філологічній царині в цілому.

  Упевнена, що фахівці-перекладознавці ще скажуть про неї своє слово. Мої ж враження – це реакція філолога, літературознавця, гуманітарія, якого зі студентських років і дотепер продовжують вабити таїни перекладацького ремесла/мистецтва.

Перше, на що варто звернути увагу, – це те, що книжка, яка, вочевидь, належить до «спеціальної» літератури, читається на одному диханні, як своєрідний інтелектуальний бестселер або навіть трилер, де стежиш за перипетіями у долі головних «героїв» – алюзій, що несуть у собі іронію, а відтак кидають виклик перекладачеві. Чи впорається він з ним? Якщо так, то в який спосіб? Ці питання і підказки відповідей на них складають внутрішню інтригу рецензованої розвідки. Безсумнівним плюсом книжки є наявні в ній спроби оживити жанр наукової полеміки у відповідній галузі, дещо підупалий за останні роки.

  На мій погляд, значущість монографії А. Кам’янець та Т.Некряч виявляється на кількох рецептивних рівнях, структурованих подібно до концентричних кіл. Перше з них – науково-теоретичне. У початковому розділі закладений міцний теоретико-методологічний підмурівок подальшого дослідження. Його характеризує чітко витримана логіка побудови: виходячи з визнаного на сьогодні положення про культурний поворот у перекладознавстві, авторки по черзі зосереджують увагу на кожній складовій, що сукупно конституюють зону їхнього дослідницького зацікавлення. Іронія та інтертекстуальність отримують визначення, ґрунтовані на сучасних уявленнях про ці явища, що враховують постмодерне забарвлення культури наших днів. І це, своєю чергою, дозволяє плавно перейти до вужчої проблеми – як передати у перекладі іронію, породжену використанням інтертекстуальної алюзії? Акцент зроблено на збереженні у цільовій мові/культурі функцій, які насичена іронією алюзія виконувала у мові/культурі джерела. Для досягнення цієї мети необхідно з’ясувати,  чи вжита англомовним автором алюзія однаковою мірою інтегрована у джерельну та цільову культури, інакше кажучи, чи перебуває вона «на слуху» в українського читача так само, як в британського чи американського? Залежно від відповіді на це питання обиратиметься одна з двох принципових перекладацьких стратегій – очуження або одомашнення. Наступні розділи суворо спиратимуться саме на науково-теоретичну базу, закладену на початку, що забезпечить наступність у розгортанні дослідницького дискурсу.

  Опрацьовані й підсумовані у книжці теоретичні положення мають безсумнівну новизну і цінність для вітчизняної гуманітаристики. Але, як на мене, справжній бенкет духу відбувається у «колі другому» – практичних розділах роботи, де вони застосовані для аналізу наявних перекладів набоковської «Лоліти» та можливих варіантів передання випадків інтертекстуальної іронії у творах англомовних авторів, ще не перекладених українською. Стрункість архітектоніки не зраджує авторок і тут – виокремлені найістотніші претексти (твори Е.По й П.Меріме для Набокова, Біблія для всього корпусу англомовної словесності), розмежовані алюзії на твори, які існують / не існують в українських перекладах. 

Ці частини дослідження беззаперечно доводять, наскільки виграє перекладознавча праця, коли за її створення беруться перекладачі-практики, озброєні арсеналом сучасної теорії. Саме такими є автори монографії – на рахунку і більш досвідченої Тетяни Некряч, і її молодшої колеги Анжели Кам’янець чимало відтворених українською мовою текстів англомовних письменників. Перекладачі художньої літератури підходять до складних проблем відтворення не лише мовних, а, сказати, б культурних сенсів першотексту зсередини, тому їхні розмисли позбавлені абстрактності, вони спрямовані на реальну допомогу колезі-тлумачеві у знайденні оптимального рішення конкретної перекладацької проблеми.

  Говорячи про відтворення засобами іншої мови спочатку скандально-, а сьогодні вже славнозвісного роману В.Набокова «Лоліта», автори мали справу з автоперекладом твору російською та з українським перекладом П.Таращука, який, на вимогу власника авторських прав, мав орієнтуватися саме на російський варіант, а не на англійський оригінал. Як результат основні перекладацькі тактики вітчизняного перекладача були «скальковані» з російської версії, що, як переконливо демонструють автори книжки, не завжди відповідало культурним потребам українського перекладу. Щодо інших літераторів, які привернули увагу дослідниць,  перше місце серед них належить Д.Лоджу, блискучому майстру інтертекстуальної гри, з іронією включно, в сучасній літературі Великої Британії. Сторінки, присвячені аналізу алюзій у його романах «Тісний світ» та «Гарна робота» під перекладознавчим кутом зору, читаються як справжній майстер-клас для початківців – настільки вільно почуваються автори і в горизонтальному, і у вертикальному культурному контексті. І тут варто перейти до третього, загальнокультурного кола книжки.

  Під час стеження за рухом авторської думки у ході копіткого аналізу тієї чи тієї одиниці тексту в моїй уяві виникав образ безкінечної дзеркальної анфілади кімнат, що переходили одна в одну, так і не добігаючи кінця…Цією анфіладою уявлялася світова культура, обсяг знайомства з якою на вітчизняних теренах, на жаль, дедалі зіщулюється, як шагренева шкіра. Розгляд будь-якого прикладу інтертекстуальної іронії перетворюється під перами авторок на захопливу подорож углиб образу-контексту-культури-історії. Взяти хоча б алюзію на «голос горлиці» з роману американки Ш.МакЛеод, «препарування» якої веде спочатку до Біблії, потім до керроллівської «Аліси в Дивокраї», а там і до низки різних перекладів та їхнього побутування у специфічних культурно-історичних обставинах. І таких прикладів безліч. В.Шекспір і О.Пушкін, Т.Еліот і М.Рильський, маловідомі у нас англійські тексти і діаспорні українські переклади – весь цей колосальний культурний масив оживає на сторінках монографії.

Саме ця культурна насиченість видається мені найважливішим здобутком авторів. Так, їхні практичні знахідки, безперечно, допоможуть колегам у роботі (якщо, зазвичай, ті захочуть з них скористатися). Так, їхні теоретичні висновки збагатять українське перекладознавство. Але для мене принципово те, що книжка вчасно нагадує просту, але, на жаль, дещо призабуту нашими перекладачами істину: існує величезний корпус світової культури, занурення в який є необхідною умовою кваліфікації фахівця, який прагне бути справжнім Перекладачем, а не клепальником незугарних підрядників. Крім того, цей процес сам по собі дарує високу інтелектуальну насолоду. Проте до неї треба допрацюватися розумом і душею. І це – найголовніший урок, що його несе дослідження А.Кам’янець та Т.Некряч. При цьому не менш істотним моментом є проведена крізь всю книжку турбота авторок про долучення вітчизняного реципієнта до скарбів світової культури саме через українську мову – звідси їхнє опікування   популяризацією доробку наших перекладачів.      

Певні положення розвідки спричиняють бажання вступити у дискусію (скажімо, на мою думку, у випадку з еліотівськими алюзіями у Д.Лоджа ситуація ускладнюється їхнім іронічним застосуванням вже у першоджерелі, тобто маємо справу з подвійною інтертекстуальною іронією). Деякі практичні рекомендації можливо було б доповнити. Але все це справа майбутнього. Поки що хочеться констатувати, що монографія «Інтертекстуальна іронія і переклад» гідно продовжує найкращі традиції вітчизняної школи перекладознавства і станет в пригоді як зрілим майстрам цієї нелегкої справи, так і тим, хто робить перші кроки в осягненні мистецтва мовно-культурного перекодування.