Терентій Гранелі один з найсумніших і найтрагічніших грузинських поетів. Народився 1897 року в маленькому мегрельському містечку Цаленджіха, двадцятирічним оселився в Тбілісі і прожив там до останніх своїх днів. А життя його було коротке, злиденне і невлаштоване, не мав ні даху над головою, ні шеляга в кишені. «Ані життя. Ані смерть. А щось інше!» — проголосив поет і пошукові цього «чогось іншого» присвятив свою печальну і щемливу поезію.
Справжнє прізвище Гранелі — Квірквелія, псевдонім же, за свідченням його сестри, походить від латинського слова «granum» — зернятко. Поет вважав, що він також — маленьке зернятко, крихітна часточка великого Всесвіту.
Останні чотири роки Терентій Гранелі провів у лікарні для душевнохворих і помер у тридцятисемирічному віці. Його творчість — одне з вершинних досягнень грузинської поезії ХХ сторіччя.
Терентій ГРАНЕЛІ
З грузинської переклав Рауль Чілачава
Я І БЛІДІСТЬ
Спустилась опівніч...
Стоїмо перед іконами звівши руки,
Я і блідість.
Десь далеко темними очима помічаю:
В білій пустелі блимає, мов свічка,
Блакитна тінь моєї скорботної сестри.
Не знаю:
Можливо, причина моєї печалі
в синяві незримих садів...
Розверзлась безодня ночі.
Повинно світати.
Перед іконами, — знову звівши руки, —
Я і блідість.
А блакитна тінь моєї скорботної сестри
знов сяє в білій пустелі, мов промінь ночі.
СЕРЦЕ ДЛЯ ТБІЛІСІ
Я повернувся вчора,
Пройшовши звивисті, мов змія, дороги.
Тепер лише тиша.
Можливо, невеличке шелестіння.
Можливо, гучно гукають когось.
Я кажу про край, який залишив.
Тепер я тут.
Безнадійні дні поволі минули.
Знову насуваються сумні дні.
Моя келія, наче відкрита могила.
Святий Боже! Я гину поступово
і відчуваю наближення останньої миті.
Не згасають: ранки, полудні, вечори.
На стінах мовчать старі світлини
і на одну цятку дивляться вперто.
Як важко спинитись: мов свіча.
Моє серце, мов жовте листячко,
впало учора.
О моя забута мамо! Чи тату!
Де ви є?
Час спливає, мов сон.
А раніше гадалось інакше.
Моє серце, що впало учора,
сьогодні жінки знайшли в саду.
Мене тепер вже немає.
Моє серце передайте Тбілісі,
якщо воно знайдеться десь...
ЗІРКА, НА ЯКУ Я ДИВЛЮСЬ
Ляжу у ліжко і з вікна бачу одну зірку,
яку я зву зорею своєї долі. Часто її
ховають чорні хмари ночей. Вона то спалахне,
то згасне.
Мені здається, що з тієї зірки озивається моя відлетіла душа;
що вдіяти, коли тіло не здатне виконати заклики душі.
Я знову залишаюсь на землі.
між мною і тією зіркою напнута якась незрима нить,
що з’єднує мене з небесним світом.
Ту зірку я бачу і зараз і пишу ці рядки.
Вона сиротливо світить на небі, і я сирота на землі.
Де криється та незрима сила, яка здатна з’єднати нас.
Цього я не знаю.
Звідси хтось кличе мене. Мої очі ніколи не уздрять
блакитний простір тієї зірки, на яку я дивлюсь щоночі...
Вона далека від мене.
Хоча вона подруга моєї душі.
Слава тобі, далека зоре!
Слава тобі!..
КРАПЛЯ КРОВІ З СЕРЦЯ
Я пишу ці рядки вітряної ночі, коли дощові краплі
б’ють об шибки і коли про далеч
плаче рояль.
Мені тепер згадуються буремні дні мого життя
і охоплює тремливе каяття.
Разом з тим радію, що я — Терентій Гранелі.
Попереду прірва і огортає мене чорний туман.
Я від сотворіння світу ішов до світла, аби
уздріти сонце.
Мабуть, притягувало далеке і незриме.
Я прийшов рано.
І тепер знову наближаюсь до темряві, як до моря,
котре навіки поглине моє тіло.
Кожна ніч приносить думку про смерть і далеч.
І боюся...
Думаю: надійде час, коли мене не стане.
І все ж вірю у власне безсмертя.
Мені поезія дала відчути, що десь далеко існує
блакитний край безсмертя, де літає
моя журлива душа.
Горобина ніч, і я хочу бути в іншому місці.
Поезія знає раптову радість, що дорівнює польоту.
Я НЕ ХОТІВ ЖИТТЯ.
АНІ СМЕРТІ.
Я БАЖАВ ЩОСЬ ІНШЕ.
І тепер думаю і вірю в існування третьої дороги як таємничості.
Я знову стою на смиренній межі вічності, мов скорботний серафим
і чекаю на тінь Христа,
Яка врятує мене від небезпеки.
І вірю в життя без тіла.
Я звертаюсь до всього світу такими словами:
Я ПРАГНУ ПОЛЬОТУ.
Я ХОЧУ БУТИ СКРІЗЬ. ЯКО БОГ.
Я застряг, наче дитина, на цьому грішному світі.
І не знаю, як вибратись з того багна,
Що зветься — Земля.
АНІ ЖИТТЯ.
АНІ СМЕРТЬ.
А ЩОСЬ ІНШЕ.
Кажу: немає слів для почуттів...
Надворі знову горобина ніч, краплі дощу
знову б’ють об шибки і знов про далеч
плаче рояль.
ДОЩ
Травень... Надворі чути повільне шелестіння
дощових крапель. Плаче засмучений птах про
сирітство землі. Біля найближчої річки відлітає
чисте листя тополь. Тече вода. Тиха й спокійна,
мов сльозина. Лежить на березі листя , наче мертве.
На землі спить небіжчик і біля труни тане жовта
свічка. Надворі дощ. Собака плаче про село. Півні
будять околиці. Село — покинута могила, вічна сирота.
Світає. Небіжчик. Місяць. Світанок. Дрімаюче село.
ПІСЛЯ СМЕРТІ
Надійде зима...
Я помру вночі, на світанку, коли надворі
будуть зимовий охололий місяць і мороз.
Перед смертю згадаються тбіліські ночі, і моя
найніжніша сестра — це сполучене багаття, яке палило
мене завжди...
Так скінчиться світло, щезнуть миті спогадів.
Я перейду до мовчазних рук смерті.
Моє змучене тіло зіллється зі світовими
сполуками.
І я відчую найвищий спокій.
Моя труна буде простою,
а процесія — без слів.
Мене поховають о другій годині по опівдні,
поблизу Тбілісі.
В день мого похорону з’юрмляться барвисті хмари
і здійметься далекий ураган.
Катафалк, що понесе моє тіло, буде білий
і строкатий. Відспіває мене якийсь простий священик,
котрий не читав мою криваву книжку «Memento Mori». Не пожаліє
мене священик, котрий не знатиме історію моєї спопелілої душі.
Лише поети, які стоятимуть біля мого тіла,
згадають рядки з моїх імлистих віршів.
Прийде безнадія.
Панахида закінчиться на вітрі.
Моє тіло повільно опустять в могилу.
І першу грудку землі жбурне мені в обличчя
якийсь грубий могильник.
На дошці домовини стихне останній гуркіт
землі і каменюк.
Процесія розійдеться.
Я і тиша залишимось віч-на-віч.
В дорозі розмовлятимуть про мене.
Звечоріє..
Я злякаюся один на кладовищі, вночі.
Покину труну і оголений втечу з могили
і кричатиму, мов божевільний, щоб допомогли,
щоб врятували.
Та не буде рятівника. Я знову впаду, —
Відчую себе в могилі, і знов поглине мене
безкінечний сон,
безкінечний сон.
Наче сяйво спалахне наді мною
моя нерозлучна сестра — тиша.
Білизною вкриється вся країна.
Те село, де я народився, стане, наче пустеля.
Мине зима в дощах і вітрах.
Зазеленіє цвинтар.
В неділю вранці, коли для всіх молильників
відчиняться церковні двері, до моєї могили
підійде якась замислена жінка, згадає моє
спалене обличчя, згадає моє страждання і заплаче.
Так спливуть століття.
Над моєю могилою спиниться сонце далекого числа.
Сутінки незримих для мене вечорів накриють
призабуті брили, і моя могила також вкриється
темрявою.
Нахлинуть дощ, вітровій і засиплють мою могилу
жовтим листям. Так, чорними краплями часу
замшеліє моя могила, обросте травою.
У літній вечір біля моєї могили пройдуть
жінки в білому, а далеко біля люстерка
незнайомі пальці заграють на роялі.
Рано-вранці розпачливо загудуть паротяги.
Настане неділя, і біля мене вдарять в дзвони,
запалять свічки.
Стомляться молильники із зведеними руками.
Закінчиться молитва.
Церкву зачинять, а ікони, наче в’язні, залишаться
всередині. І над кладовищем, крякаючи, пролетить
ворона.
Зникнуть очі, на яких, мов тяжкі брили,
спочивали тбіліські ночі.
І вічним сторожем моєї могили буде моя
найніжніша сестра — тиша. {mos_sb_discuss:5}
