Жан Жіоно  

Знуджений Принц  

Етюд  

З французької переклала Галина Чернієнко

Знуджений Принц вирішив піти до конюшень, аби подивитися на коней.

Нічний вітер з куща, який обвив мур, зірвав дві троянди і кинув їх у двір. Одна гойдалася на хвильках водопою, другу притисло до візерунків мозаїчної плитки.

Принц розчавив останню, під пахучими підошвами його домашніх капців від краплі рожевого соку потемнів мармур доріжки, потім вдарив своїм гнучким ціпком? і пелюстки першої квітки розлетілись по зеленій воді. Коли він повертав голову, вітерець, який бавився вістрями вил двох конюхів, що складали на купу гній, влетів у праве  Принцове око разом з легеньким солом’яним остюком і двадцятьма порошинками. В ту ж мить йому здалося, що його голова лускає, наче кавун, що впав з буфета. У його вухах так нестерпно зашуміло, що Принц спочатку затанцював на одній нозі, потім на іншій, а потім заволав від болю.

Треба було негайно шукати чаклуна, який мешкав у лакованому павільйоні серед персикового лісу.

Він прийшов, дрібний, наче мурашка. Аби виглядати огряднішим, чаклун вбирався у шістнадцять коштовних свиток, шовкових, крепових, муарових, газових, але голова у нього була дуже велика, бо він знав, як своїх п’ять пальців, дві тисячі шістсот сімдесят сім говірок двадцяти двох каст добрих і лихих духів, і ці говірки були такі важкі, що, за його словами, звичайному чоловікові знадобиться тисяча років, аби навчитися вдавати розмову принаймні однією такою говіркою.

Обережним великим пальцем він підняв віко хворого ока, але одразу відскочив назад, бурмочучи заклинання. Потім звів руки до неба, його борідка затрепетала, наче гребінь удода, худими пальцями він бив себе в груди, підкидав свою шапочку до вершин платанів, тремтів і гудів, наче барабанна шкура. Нарешті сказав:

− Цієї ночі чаклунка Меліса захотіла злягтися з людожером, аби певним чином отримати насолоду. Та в годину, коли вона збиралася непомітно ковзнути під нього, людожер, який ненавидів її за мускусний запах, спустив на неї своїх двадцять уральських хортів. І божевільна чаклунка обернулася на крихітний солом’яний остюк, а хортів людожер перетворив на порошинок, і, ось, всі вони тлумляться у тебе в оці.

Нехай оцей чорний біжить до трояндового куща і зірве першу троянду з сьомої гілки і третю – з одинадцятої, а я зроблю тобі з них чарівну очну мазь, тільки вона зцілить тебе.

Однак на місці обох названих троянд залишилися самі засохлі штурпаки!

Бо, о диво, як стало відомо ще спочатку, першу троянду він розчавив капцем, а другу розбив ціпком у зелених водах водопою.